Міністерство освіта і науки України

Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З.Ґжицького

Факультет ветеринарної гігієни, екології' та права

Кафедра екології

Індивідуальне науково-дослідне завдання

на тему:

«Вплив голодомору 1932-1933рр. Та сталінських депортацій народів на етнодемографічну ситуацію в Україні»

Львів - 2020р.

План

Вступ

1. Голодомор: причини та механізми

2. Наслідки Голодомору

3. Сталінські депортації народів

4. Перша хвиля депортацій

5. Друга хвиля депортацій

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Другий за хронологією Голодомор стався через одинадцять років після 1921 року. За соціально-демографічними наслідками він виявився найтрагічнішим, а за методами та формами творен­ня перевершив усі Голодомори в Україні у ХХ столітті.

Голодомо́р 1932—1933 років — акт геноциду українського народу, організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932—1933 роках шляхом створення штучного масового голоду. Убивство голодом відбувалося в Україні й на Кубані як до 1933 р., так і в 1932 році. Різниця полягає лише в масштабах злочину. Якщо протягом 1932 р. голодом було замордовано сотні тисяч людей, то в 1933 р. лік ішов на мільйони. Однак і в 1932, і в 1933 рр. в Україні й на Кубані, на відміну від інших регіонів СРСР, де від голоду також загинуло чимало людей, голод був актом геноциду, оскільки він був навмисне спрямований проти української нації як такої. Кількість людей, які загинули від голоду, оцінювалась деякими істориками в 3,941 млн у сільській місцевості на території Української СРР та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці, та склав 6,122 млн втрат ненародженими. Голодомор викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу й Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.

Спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932—33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі Української СРР, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону. Попри те, що дії представників сталінської влади, які спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР знало про факти загибелі людей від голоду.

Рис. 1 Померлі з голоду, 1932-1933 рр.

Голодомор: причини та механізми

Голодомор в Україні 1932-1933 років не був випадковим явищем природного чи соціального походження, як це стверджували спочатку радянські, а згодом проросійські історики. «Смерть через голод» стала наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом. Він став покаранням українців за їхній спротив колективізації сільського господарства і небажання перебувати під владою Росії. наслідок руйнування системи сільського господарства і сіл, спричинене примусовою колективізацією, що стала Це покарання здійснювалося шляхом знищення української культури, мови, традицій. Шляхом штучно організованого голоду радянська влада намагалася вирішити так звану «українську проблему» за наказом Сталіна.

За даними істориків, на початку 30-х років ХХ-го століття основним центром опору більшовицькій політиці колективізації та форсованої індустріалізації було українське село. В Україні сталося понад 4 тис. масових протестних виступів за участю близько 1,2 млн. чоловік. З колгоспів вийшли 41 200 селянських господарств, близько 500 сільських рад відмовлялися приймати нереальні плани хлібозаготівель.

Сталін боявся втратити Україну як ресурс, без якого побудова могутньої індустріальної імперії, здатної завоювати світ, залишалася б тільки мрією.

Не бажаючи втрачати Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, що був замаскований під плани здачі хліба державі. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів харчування та майна в якості штрафів за невиконання плану здачі хліба. Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив всі шляхи до порятунку. Відбулася ізоляція голодуючих. З цією метою був застосований режим «чорних дошок» і заборона голодуючих виїжджати за межі України. Колгоспи і села, занесені на «чорні дошки», оточувалися загонами міліції та радянських спецслужб. Звідти вивозили усі запаси їжі. Заборонялася торгівля та ввезення будь-яких  товарів. 22,4 мільйони людей було фізично заблоковано в межах території Голодомору.

Ще однією складовою геноциду було свідоме блокування інформації про голод. У січні 1933 року радянською владою було зробленою заяву про відсутність голоду в країні. Сталінський режим відмовився від зовнішньої допомоги.

Рис. 2 Охорона зерна від голодних селян

Наслідки Голодомору

Голодомор 1932-1933 років охопив період з квітня 1932 року по листопад 1933 року. За ці 17 місяців було вбито понад 7 мільйонів людей в Україні і 3 мільйони українців поза її межами, в регіонах, що історично були заселені українцями: Кубань, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та Казахстан. Пік Голодомору припав на весну 1933 року. В Україні від голоду щохвилини вмирало 17 людей, 1 400 – щогодини, понад 30 тисяч – щодня... Питання кількості людських втрат України від Голодомору досі залишається відкритим.

Реальні цифри загиблих замовчувалися, що підтверджується наданим владою розпорядженням не реєструвати смерть дітей у віці до одного року. Українці у віці від 6 місяців до 17 років становили близько половини всіх жертв Голодомору. У зв'язку з цим, середня тривалість життя українців у 1933 році становила 7,3 року в чоловіків і 10,9 років у жінок. За всю історію людства подібних показників ніде не було зафіксовано.

За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 1932-1933 років виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення населення України, якою скористався тоталітарний комуністичний режим.

Тобто Голодомор в Україні став соціально-гуманітарною катастрофою глобального масштабу.

Наслідком злочину геноциду, окрім фізичного вбивства мільйонів людей, стало руйнування традиційного українського устрою життя. Голод став зброєю масового біологічного знищення українців, на довгі десятиліття порушив генетичний фонд народу, призвів до морально-психологічних змін у свідомості українців. Традиційна культура та народні звичаї зазнали деформації. Голодомор повністю змінив звичний порядок господарювання на селі. На десятки років українські селяни були зведені до становища безправних колгоспників, позбавлених паспортів та пенсій.

Психологічними наслідками Голодомору стали почуття вини та сорому. Люди відчували провину за те, що не змогли врятувати рідних, сором за аморальні вчинки, які чинилися задля виживання.

Із послабленням комуністичного контролю над суспільним життям у другій половині 1980-х років відновлюється пам'ять про Голодомор. З 1993 року в Україні на державному рівні відбувається вшанування безневинних жертв Голодомору. У листопаді 2008-го в Києві було споруджено Національний меморіал жертв Голодомору. Загалом в Україні встановлено понад 7.100 меморіалів, пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених жертвам Голодомору.

Сталінські депортації народів

Депорта́ція наро́дів — інструмент радянської національної політики сталінських часів. Депортація народів являла собою насильницьке переселення громадян за національною ознакою у віддалені місцевості СРСР, де вони розміщалися у спецпоселеннях. Загалом від цих вимушених внутрішніх переселень постраждало близько 6 мільйонів людей. Унаслідок цього з них загинуло від 8 до 9,5 мільйонів.

Сталінська епоха відзначена масштабними соціальними потрясіннями. Широко відомі експерименти в економіці і політиці, що скалічити життя мільйонів громадян, голод і масові репресії. «Батько народів» керувався при цьому теорією класової боротьби і офіційно перебудовував соціальну структуру суспільства.

Однак національний аспект в цих моторошних проектах безсумнівно був присутній, так само як і аспект релігійний, хоча про останній вголос взагалі воліли не говорити.

Депортації — яскравий тому приклад. Органи держбезпеки організовано переселяли цілі етноси і народи на інші землі, у свідомо гірші умови. Влада до того ж не соромилися прикривати це помилковими пропагандистськими гаслами.

У сталінських депортацій виділяють дві хвилі: до початку Великої вітчизняної війни і після 1941 року.

Вони радикально різняться в плані причин, народів-об’єктів депортації, масштабів і методів проведення.

Перша хвиля депортацій

Депортовані:

1. Фіни — 1935 — з прикордонних районів Карелії і Ленінградської області.

2. Поляки і німці — 1935 — з прикордонних Київської та Вінницької областей УРСР.

3. Корейці і китайці — 1937 г. — з прикордонних районів на Далекому Сході.

4. Курди — 1937 г. — потрапили під «очищення прикордонних смуг» на Кавказі.

5. Іранці — 1938 г. — з прикордонних районів Азербайджану.

6. Поляки — 1940 — з новоприєднаних земель УРСР (Гітлер і Сталін напередодні розділили Польщу).

В цілому, було охоплено близько 580 тис. осіб, більшість — поляки і корейці.

У всіх випадках оголошувався слушний привід: поліпшення охорони державного кордону.

Спецслужбісти ж знали, що прикордонні смуги очищаються саме від «неблагонадійного елементу» — всі депортовані (крім курдів) мали національні держави за межами СРСР і вважалися потенційними шпигунами. Величезні громади курдів проживали в Ірані і у фантазіях НКВД могли працювати на цю державу.

Особливості першої хвилі депортацій:

— Охоплювала не народ цілком, а лише компактні групи в прикордонній зоні; — На збори населенню давали близько 10 днів, деяким вдавалося непомітно виїхати.

Депортації довоєнного періоду — жорстокі репресивні дії державної машини, проте з народами другої хвилі депортацій кривавий режим обійдеться ще гірше. І серед них буде багато мусульманських народів.

Рис. 3 Вагони якими вивозили людей

Друга хвиля депортацій

Депортовані:

1. Німці, угорці, греки, румуни, болгари, фіни — всі представники цих народів на території СРСР (1200 тис. чоловік) після початку Великої вітчизняної війни вважалися шпигунами і підлягали виселенню з давно обжитих місць.

Міра, безсумнівно жахлива, в той час вважалася виправданою, оскільки Румунія, Угорщина, Болгарія, Фінляндія, Греція були номінальними союзниками гітлерівської Німеччини.

2. Карачаївці — 1943–1944 рр. — 69 тис. осіб — з території Карачіївської автономної області — майже всі представники народу, які жили там.

3. Калмики — 1943–1944 рр. — 94 тис. осіб — з Калмицької АРСР.

4. Чеченці та інгуші — 1944 г. — близько півмільйона людей — з території Чечено-Інгушської АРСР; операцією керував особисто глава НКВС Лаврентій Берія. Вражає, що до операції «Сочевиця» привернули 100 тис. силовиків (тобто співвідношення становило один до п’яти, враховуючи, що серед депортованих були люди похилого віку і немовлята). Залишилися ті, хто зумів сховатися високо в горах.

5. Балкарці — 1944 г. — понад 37 тис. осіб — з Кабардино-Балкарської АРСР.

6. Кримські татари — 1944 г. — весь народ цілком (близько 200 тис. чоловік) — з території Кримської АРСР. На спецпоселеннях у перші два роки лише за офіційними радянськими даними загинула чверть депортованих. Реальна цифра була більшою.

7. Турки-месхетинці — 1944 — 116 тис. осіб (вся етнічна група повністю) — з їхніх рідних земель Грузинської РСР.

Всіх депортованих, як і у випадку першої хвилі, вивозили в республіки Середньої Азії, іноді в Сибір.

Однак на збори давалися вже не тижні, а лічені години. Заходи відрізнялися жорстокістю. У документах спецслужб про чеченоінгушську операцію відзначалися факти «самочинних розстрілів бабусь, хворих, які не могли слідувати, іноді дітей». Перевозили людей в «телячих» вагонах, рідко годували і напували, ніякого медобслуговування передбачено не було. Фіксувалися спалахи тифу, малярії. Цитата зі спогадів тих, що пережили депортацію кримських татар: «Вранці замість привітання добірний мат і питання: „Трупи є?“. Люди за померлих чіпляються, плачуть, не віддають. Солдати тіла дорослих викидають в двері, дітей — у вікно…».

Далі було не краще. Найчастіше людей просто вивантажували в порожньому степу. Їм присвоювався статус «спецпоселенці», тобто вони не мали права змінювати місце проживання. Втеча вважалася кримінальним злочином.

Особливості другої хвилі депортацій:

— Блискавичне проведення; — Охоплені не окремі громади, що компактно проживають, а народи цілком; — Представники націй країн-союзників Гітлера класифікувалися як «превентивно-депортовані». Решта, в основному мусульманські народи в цю категорію відносити було б не логічно.

Однак НКВД був багатий на вигадки, особливо, коли це стосувалося фабрикації засуджень. Він звинуватив цілі нації в зраді на користь ворога.

Випадки співпраці з фашистською владою були серед всіх народів, які потрапили під окупацію. Але замість покарання окремих колабораціоністів були репресовані народи в повному складі (це відноситься саме до мусульман — депортація калмиків, наприклад, була не настільки тотальною). На спецпоселення депортували навіть солдатів з фронту, якщо вони мали національність «народів-зрадників».

Чому Сталін, «Батько народів», масово депортував корінні мусульманські народи Північного Кавказу і Криму?

Формальна причина про поголовну зраду — нонсенс. Шукаємо реальну мотивацію.

Довоєнна хвиля депортацій мусульман не торкнулася, бо Сталін був зайнятий виключно «очищенням» прикордонних зон. Так, війна показала, що фронт може досягти глибоко внутрішніх районів країни. Але ні українці, ні білоруси, як народи, не були депортовані в повному складі.

Для Сталіна депортації мусульманських народів Північного Кавказу стали черговим етапом у зміцненні влади Кремля в цьому регіоні. Його дії нагадують стратегію російських царів, але в загостреній до максимуму формі.

Згортання політики свобод національних меншин в широкому сенсі почалося ще до 1941 року. Депортація відбулася б рано чи пізно — фашистська окупація тільки прискорила рішення Сталіна. Це була ланка довгого ланцюжка.

Царі реконфігурували населення шляхами ліквідації непокірних, переманювання верхівки, переселення на Кавказ російськомовних.

У 1940-х роках Сталін вирішив, без церемоній, зачистити території від корінного населення. Те ж ми бачимо і у випадку з Кримом: автономії ліквідовані, народи виселені. Будь-які новоприбулі в регіон будуть прив’язані вже не до землі і коріння, а, скоріше, до органів влади.

Радикальний настрій почати з чистого аркуша саме у випадку з мусульманськими народами доводить і хід чечено-інгушської операції — останнім ешелоном депортованих стали вагони з колишніми керівними радянськими і партійними працівниками, які самі брали участь в організації депортації! Тобто навіть лояльні режиму елементи, що репресовували власних земляків, були вивезені.

Сталін дуже поспішав. На параною вказують час проведення депортацій — війна з Гітлером ще не закінчилася, і фронт настільки потребував бійців, що там воювали навіть підлітки. Але при цьому Кремль знаходить можливість задіяти сотні тисяч силовиків і дорослих солдатів для проведення депортацій.