Материал: Економічна історія України том 2

216 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ні 1931 р. перевірка показала, що утворені замість трестів виробничі об’єднання незадовільно здійснюють госпрозрахунок на підвідомчих підприємствах. Перелом

вцю справу вніс рух госпрозрахункових бригад.

ВУкраїні першою уклала госпрозрахунковий договір у квітні 1931 р. бригада формувальників Д.Горяїнова з ливарного цеху харківського заводу «Серп і молот». На початок лютого 1932 р. налічувалося близько 30 тис. госпрозрахункових бригад,

вяких працювало до 300 тис. робітників35.

У налагодженні внутрішньозаводського планування вагому роль відіграв рух виробничих колективів за розроблення зустрічних планів. Перший зустрічний план у липні 1930 р. було складено на Ленінградському машинобудівному заводі ім. К.Маркса. Йшлося про те, щоб підприємства, користуючись плановими розробками тресту як схемою, опрацьовували більш напружений план самостійно. Через кілька місяців ця пропозиція була вдосконалена колективом Дніпровського металургійного заводу, які створили свій зустрічний план, підкріплений 4 тис. раціоналізаторських пропозицій36.

Під час переходу в плануванні з господарських на календарні роки три останні місяці 1930 р. були виділені в особливий квартал і оголошені ударними. В ударному кварталі на підприємствах виникли планово-оперативні групи, які розробляли зустрічні промфінплани. Під час розроблення плану на 1932 р. розгорнувся рух за складання техпромфінпланів. Один з перших в Україні техпромфінпланів створили інженери, економісти й робітники Дніпропетровського металургійного заводу. Технопромфінплани 1932 р. вже мало відрізнялися за своєю будовою від заводських планів наступних десятиліть37.

Впровадження великої кількості нових машин, агрегатів і механізмів породило диспропорцію між технічним рівнем виробництва, який істотно зріс, і наявністю технічно освічених кадрів. Кадри довелося готувати переважно не в школах та училищах (для цього вже не залишалося часу), а безпосередньо на виробництві, тобто в перебігу експлуатації нової техніки. Такий метод підготовки давав виграш у часі, але супроводжувався великими збитками. Поламки та аварії, зниження якості продукції та зростання браку пояснювалися елементарним невмінням робітників розібратися в складній техніці й технології виробництва. Тому технічне навчання робітників ставало одним із найголовніших завдань.

Скликана в січні-лютому 1931 р. Всесоюзна конференція працівників промисловості висунула гасло «Техніка в період реконструкції вирішує все!» Партійний і профспілковий апарати розгорнули кампанію за оволодіння технікою. Колективу Московського автомобільного заводу АМО доручили звернутися до всього робітничого класу з відповідним закликом. Кампанія за освоєння нової техніки повинна була проводитися методами виробничого змагання. У листопаді 1931 р. було утворене товариство «За оволодіння технікою» (ЗОТ).

В освоєнні нової техніки велике значення мала допомога молодим з боку ветеранів. Прокатники Керченського металургійного заводу закріпили за кожним ветераном кілька новачків, що дало можливість заводу перевести прокатний цех з однозмінної на чотиризмінну роботу. Про свій почин вони розповіли в «Рабочей газете» 13 липня 1931 р. Однак ініціатива не набула широкої популярності, тому що партійний апарат не звернув на неї уваги. Та згодом виявилося, що такий ме-

тод технічної підготовки не вимагає фінансових ресурсів: навчання відбувалося на громадських засадах. Тому в травні 1932 р. газета «Правда» підготувала й надрукувала лист вибійника горлівської шахти «Кочегарка» М.Ізотова з розповіддю про його методи навчання молоді високопродуктивній праці. Після цієї публікації профспілкові й комсомольські організації на підприємствах стали «розкручувати» ізотовський рух. Виявилося, що на деяких підприємствах є наставники з числа ветеранів, які підготували набагато більше кваліфікованих робітників, ніж сам Ізотов. Рекордсменом став машиніст блюмінга на Дніпропетровському металургійному заводі, робітник з 34-річним стажем Ф.Авілов. У роки першої п’ятирічки він підготував 170 фахівців своєї справи38.

Розробка зустрічних планів і техпромфінпланів вимагала належної постановки раціоналізаторської справи. Ще в 1926 р. за ініціативи харківських раціоналізаторів виникла Українська асоціація робітників-винахідників (УАРВин). Перший з’їзд її відбувся у січні 1929 р., делегати представляли близько 2 тис. робітників – членів УАРВину. Голова уряду В.Чубар на цьому з’їзді наголосив на тому, що «нам потрібна масова самодіяльність, масова ініціатива, масова творчість у низах, на підприємствах»39.

26 жовтня 1930 р. ЦК ВКП(б) постановою «Про становище масового винахідництва під кутом його впливу на раціоналізацію виробництва» поставив вимогу створити на кожному підприємстві виробничу базу робітничого винахідництва (експериментальні майстерні і бригади, технічну консультацію тощо). Керівники підприємства зобов’язувалися забезпечити своєчасний розгляд, експертизу, врахування і раціоналізацію робітничих пропозицій, пов’язати роботу винахідників із загальними планами раціоналізації та реконструкції40. Прийнята до виконання всіма заводськими організаціями, ця постанова швидко змінила характер винахідницької справи. Наприклад, на Харківському паровозобудівному заводі кількість членів УАРВину зросла з 97 у жовтні 1930 р. до 339 у лютому 1931 р. Були створені цехові бюро раціоналізації та винахідництва (рос. БРИЗ), організовані постійні консультації для робітників-винахідників, налагоджено їх відрядження на споріднені підприємства41.

Винахідництво розгорталося як патріотична ініціатива робітничого класу, що будував соціалізм. Насправді, однак, вирішальну роль у цій справі відігравали інженерно-технічні працівники. Кожний член УАРВину з робітничого середовища мав прикріпленого ітеерівця (рос. инженерно-технический работник – ИТР), який частіше за все ставав фактичним співавтором, а то й одноосібним, але не визнаним автором раціоналізаторської пропозиції.

Підкріплене організаційними зусиллями і навіть одноразово простимульоване матеріально (інтелектуальна власність була в державі-комуні ірраціональним поняттям), раціоналізаторство і винахідництво розгорталося передусім на новобудовах першої п’ятирічки. В Україні п’ятирічний план передбачав вкласти у важку індустрію переважну частку асигнованих на промисловість коштів – 87,5%, а в групу Б – лише 12,5%. Цей показник був перекритий: капітальні вкладення в групу А сягнули 90,5%, відповідно в легку й харчову промисловість скоротилися до 9,5%42.

218 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Загальний обсяг капіталовкладень у групу А становив у незмінних цінах 1928 р. 3084 млн руб. за всі чотири роки п’ятирічки проти 660 млн за вісім років нової економічної політики, тобто в 4,6 раза більше. У галузі групи Б було вкладено 322 млн руб. проти 101 млн за роки непу, тобто в 3,2 раза більше. На першому місці за капіталовкладеннями перебувала металургія, друге місце з невеликим відривом посідало машинобудування, третє й четверте ділили електроенергетика та паливна промисловість43.

Ресурси, виділені для електроенергетики, дозволили розгорнути будівництво великих районних електростанцій і заводських електростанцій районного значення. Особливо високі темпи нарощування потужностей електроенергетики спостерігалися у сформованому ще до революції Донецько-Придніпровському регіоні.

Однією з перших в Україні почала будуватися Штерівська ДРЕС. Її перша черга потужністю 20 тис. кВт стала до ладу ще в 1926 р., а друга черга – у 1931 р. Найбільша електростанція Донбасу досягла в 1932 р. потужності в 157 тис. кВт.

Перший турбогенератор Зуївської ДРЕС потужністю 50 тис. кВт став працювати в 1932 р. В другій п’ятирічці на цій електростанції були введені в дію ще два агрегати такої потужності. За своїм технічним рівнем електростанція стала однією з найдосконаліших у світі.

Було побудовано Криворізьку ДРЕС (1929 р.), Сіверськодонецьку ДРЕС (перша черга – 1930 р., друга – 1932 р.), Київську ДРЕС № 2 (1930 р.), Харківську ДРЕС № 2, більш відому під назвою ЕСХАР – Електрична станція Харківського району (1930 р.), Дніпродзержинську ДРЕС (1932 р.) та інші великі електростанції.

Своєрідним символом радянської індустріалізації став Дніпрогес, закладений навесні 1927 р. Кожний з п’яти турбогенераторів першої черги, які поставляла американська фірма «Дженерал електрик», мав потужність 62 тис. кВт. Фірма справедливо заявляла в своїх проспектах, що турбіни й генератори для Дніпрогесу – її найвище виробниче досягнення, що ці агрегати є найпотужнішими та найдосконалішими в світовому енергобудуванні. У жовтні 1932 р., коли перша черга електростанції стала до ладу, будівельники розпочали монтаж шостого турбогенератора. За своїми параметрами він не поступався попереднім, але виготовили його на ленінградському заводі «Електросила».

План ГОЕЛРО в галузі електроенергетики Радянський Союз виконав ще в 1931 р. За оптимальним варіантом першого п’ятирічного плану в Україні треба було побудувати до кінця 1932/33 господарського року електростанції загальною потужністю 924 тис. кВт. Фактичний приріст потужностей до кінця 1932 р. становив 936 тис. кВт. Отже, в цій галузі перша п’ятирічка справді була виконана за чотири роки.

Сотні мільйонів рублів було вкладено у розбудову кам’яновугільної промисловості Донбасу. Закрилися десятки дрібних шахт з низькою продуктивністю праці, було реконструйовано багато шахт із великими запасами палива, а головне – розгорнуто нове шахтне будівництво. Всього за п’ятирічку в Донбасі були введені нові потужності з видобутку 20,9 млн т вугілля.

На розбудову металургії було витрачено чверть капіталовкладень, які мала в своєму розпорядженні промисловість. Майже половину цих коштів поглинуло будівництво трьох нових заводів повного циклу (чавун – сталь – прокат).

План першої п’ятирічки передбачав побудову двох заводів – у Запоріжжі й Кривому Розі – потужністю по 650 тис. т чавуну й відповідної кількості подальших продуктів переділу. Однак дефіцит металу змусив планові органи істотно переглянути українську металургійну програму. Потужність Криворіжсталі було збільшено до 1,7 млн т чавуну, а Запоріжсталі – до 2 млн т. Одночасно було ухвалено рішення будувати першу чергу нового металургійного заводу потужністю 2,2 млн т чавуну

вМаріуполі, на узбережжі Азовського моря. Вважалося, що в перспективі потужність Азовсталі досягне 4 млн т чавуну. Продуктивність найбільшого тоді в світі металургійного заводу Гері поблизу Чикаго дорівнювала 3 млн т чавуну.

Завод інструментальних сталей, який спочатку перебував у складі Запоріжсталі, а згодом виділився в самостійне підприємство – Дніпроспецсталь, став до ладу

вжовтні 1932 р., тобто водночас з першою чергою Дніпрогесу. З його побудовою

вУкраїні виникла електрометалургія як галузь металургійної промисловості. Трохи згодом, уже в 1933 р. став до ладу Запорізький завод феросплавів, який також входив у промвузол на базі електроенергії Дніпрогесу.

Серед діючих металургійних підприємств найглибшої реконструкції зазнав Макіївський завод. По суті, на його території було побудовано цілком нове сучасне підприємство. На Дніпровському металургійному заводі в Дніпродзержинську – одному з найстаріших в Україні (першу домну було задуто 1889 р.) також провадилося велике капітальне будівництво.

Динамічно розвивалася трубопрокатна галузь металургійної промисловості. Були істотно розширені потужності старих трубопрокатних заводів Дніпропетровська – ім. В.Леніна та ім. К.Лібкнехта. У 1930 р. став до ладу Харцизький трубопрокатний завод, а через рік у Нікополі розгорнулося будівництво заводу з виробництва труб проектною потужністю 410 тис. т на рік. Продуктивність найбільших американських заводів не перевищувала тоді 350 тис. т на рік.

Значні кошти направлялися на створення в республіці нової галузі виробництва – кольорової металургії. У листопаді 1930 р. видав першу продукцію Костянтинівський цинковий завод. Разом з Бєловським заводом на Уралі, який споруджувався одночасно, він забезпечив всі потреби Радянського Союзу у цьому металі.

Після Першої світової війни стало зрозуміло, наскільки важливе значення в галузях ВПК має такий конструкційний матеріал, як алюміній. Його виробництво у розвинутих країнах світу швидко зростало. Створений в СРСР у 1923 р. трест «Алюмінбуд» мав будувати алюмінієві комбінати на базі дешевої електроенергії Дніпрогесу. Для відпрацювання складної технології виплавки він побудував спочатку невеликий Волховський комбінат. У 1932 р. Волхов дав перші сотні тонн «крилатого металу». Тим часом великими темпами будувався Дніпровський алюмінієвий комбінат. Перший метал він дав у липні 1933 р.

Значна увага приділялася розбудові тилових галузей металургійної промисловості – залізорудних і марганцевих шахт, заводів вогнетривів, коксохімзаводів. Велике капітальне будівництво розгорнулося в Криворізькому залізорудному басейні. Поряд з реконструкцією і розширенням наявних потужностей тут у 1931 р. було споруджено дві шахти проектною потужністю по 450 тис. т руди на рік, у 1932 р. – одна шахта такого ж типу. В другій п’ятирічці були додатково збудовані п’ять шахт потужністю від 700 до 800 тис. т руди. Побудована Запорізького, Панте-

220 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

леймонівського, Часів-Ярського і Красноармійського заводів вогнетривів звільнила Радянський Союз від імпортної залежності з цієї продукції вже у 1933 р.

Темпи розвитку коксохімічної промисловості визначалися масштабами будівництвавчорнійметалургії. Зарокипершоїічастководругоїп’ятирічоквреспубліці було збудовано 11 великих коксохімзаводів потужністю від 640 до 1330 тис. т металургійного коксу на рік: Рутченківський (перша черга в 1928 р., друга – в 1931 р.), Горлівський (1928, 1931 рр.), Алчевський (1929, 1931 рр.), Дніпропетровський

(1929, 1931 рр.), Кам’янський (1931, 1933 рр.), Дніпродзержинський (1931 р.),

Новомакіївський (1933 р.), перша черга Запорізького (1934 р.), Маріупольський (1935 р.), Новоєнакієвський (1935, 1936 рр.), Криворізький (1936 р.).

Машинобудівна промисловість за обсягом капіталовкладень поступалася тільки металургії, а в 1932 р. навіть вийшла на перше місце. Такі масштаби капітального будівництва сприяли створенню в Україні цілої низки машинобудівних підприємств союзного, європейського і світового значення. Утім, переважна більшість капіталовкладень у цій галузі спрямовувалася на реконструкцію і розширення діючих підприємств.

Рішення щодо побудови в Харкові тракторного заводу було ухвалене в квітні 1930 р. Завод спорудили в рекордно стислі строки: через 15 місяців від дня закладення його основних цехів і через 18 місяців після урядового рішення про побудову. У 1932 р. харківські тракторобудівельники дали 16,8 тис. тракторів.

Щоб задовольнити потреби Радянського Союзу в устаткуванні для металургійної промисловості, було побудовано величезний Ново-Краматорський завод важкого машинобудування. Одночасно будувався Дніпропетровський завод металургійного устаткування. Обидва заводи почали давати продукцію за рамками першої п’ятирічки – в 1934 р.

Розгорнулася реконструкція Луганського паровозобудівного заводу. По суті, на його виробничих площах споруджувалося нове підприємство великої потужності. Першу продукцію колектив заводу дав у 1933 р. Це були вантажні паровози серії «ФД». Проектна потужність заводу дорівнювала 1080 важких вантажних паровозів (або 2100 паровозам у перерахунку на потужність серій, що випускалися до революції). Завод відіграв вагому роль у технічній реконструкції радянського залізничного транспорту.

Навесні 1930 р. в Харкові відбулося закладення найбільшого в світі верстатобудівного заводу кошторисною вартістю 42,7 млн руб. Через півроку будівництво довелося зупинити через брак коштів. Наприкінці п’ятирічки воно відновилося, і в 1935 р. завод свердлильних і шліфувальних верстатів став до ладу. Це було найпотужніше в світі підприємство такого профілю.

Луганські залізничні майстерні після реконструкції стали одним із найбільших у світі заводом вугільного машинобудування. Поряд з докорінно реконструйованим у 1935 р. Горлівським заводом гірничого устаткування він відіграв головну роль у технічній реконструкції кам’яновугільного Донбасу й інших вугледобувних басейнів СРСР.

Реконструкція запорізького заводу «Комунар» перетворила його на найбільше у світі підприємство з виробництва зернових комбайнів. У 1932 р. завод виробив 5953 комбайни.