1. Міжнародний договір є безпосереднім об’єктом права міжнародних договорів, та водночас – одним із центральних інститутів міжнародного права й важливою правовою формою міждержавного співробітництва. Відомий російський дореволюційний юрист-міжнародник Ф. Мартенс наголошував в одній із праць, що міжнародний договір «завжди був одним із найкращих засобів з’ясування та визначення правових відносин, навіть
принципів права, які повинні панувати в галузі міжнародних відносин».
Слід зазначити, що в науковій літературі немає загальновизнаного визначення поняття міжнародного договору, дефініції різняться між собою глибиною та змістом розкриття цієї важливої категорії науки міжнародного права. Так, Ф. Мартенс тлумачить міжнародний договір як «угоду волі двох чи декількох держав». Інший авторитетний зарубіжний дослідник Я. Броунлі у фундаментальному курсі «Міжнародне право» розглядав міжнародні угоди як утілення практичного змісту «відносин між державами».
У праці одного з фундаторів радянської доктрини міжнародного права А. Талалаєва міститься таке визначення міжнародного договору: «Міжнародний договір – це переконливо виражена угода класово-державних воль суб’єктів міжнародного права, насамперед і головно держав, укладена з питань, які мають для них загальхом створення взаємних прав і обов’язків відповідно до основних принципів міжнародного права».
Таке визначення хоч і акцентує увагу на «класововольовій» природі договору, що певною мірою відтворювало тогочасні політико-ідеологічні реалії, проте охоплює такі основні елементи поняття «міжнародний договір», як: суб’єкти міжнародного договору; його об’єкт, який не повинен суперечити основним принципам міжнародного права; його специфічна форма, що відрізняє договір від інших джерел міжнародного права.
Відповідно до положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року та Віденської конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року під міжнародним договором розуміють угоду в письмовій формі (хоча в міжнародній практиці відомі й усні договори – так звані джентльменські угоди, які також є обов’язковими), що регулюється міжнародним правом незалежно від того,
міститься вона в одному, двох або декількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.
Деякі вчені ототожнюють міжнародний договір лише з договором у письмовій формі. Так, англійський юрист лорд Макнейр визначає міжнародний договір як «письмову угоду, за допомогою якої дві чи більше держав або
міжнародні організації формують чи мають намір сформувати відносини між собою, що діють у сфері міжна-
родного права».
І. Лукашука. Розкриваючи поняття міжнародного договору, він наголошує, що міжнародний договір – це угода між суб’єктами міжнародного права, укладення, дія й припинення якого регулюються міжнародним правом. Це визначення загалом відповідає визначенню Віденських конвенцій. Відмінність лише в тому, що в конвенціях ідеться про угоду, що регулюється міжнародним правом.
Запропоноване І. Лукашуком визначення поняття міжнародного договору дає можливість виокремити його характерні ознаки.
По-перше, міжнародним договором може бути угода лише між суб’єктами міжнародного права. Суть договору – угода між сторонами, які укладають договір.
По-друге, міжнародна угода є результатом, утіленням узгодженого волевиявлення сторін. Зміст їхнього волевиявлення може в певних межах змінюватися відповідно до вимог життя без зміни тексту договору, проте ці зміни мають бути взаємно узгодженими.
По-третє, до міжнародних договорів слід відносити лише ті, дії яких регулюються міжнародним правом. Слід зазначити, що в своїй першій доповіді для Комісії міжнародного права з права договорів Дж. Браєрлі свого часу зауважував, що не будь-яка угода між державами є міжнародним договором. Пізніше комісія дійшла висновку,
що міжнародні угоди не варто розглядати як об’єкти міжнародного права за всіх умов.
Варто зазначити також, що в міжнародній практиці крім терміна «міжнародний договір» застосовуються й інші найменування: «угода», «конвенція», «пакт», «протокол», «трактат», «регламент», «статут», «спільна заява», «хартія», «меморандум», «акт», «обмін нотами» тощо.
Право міжнародних договорів посідає чільне місце в системі сучасного міжнародного права. Таке становище визначається особливостями джерел права міжнародних договорів, адже, будучи однією з галузей міжнародного права, право міжнародних договорів має ті самі джерела, що й міжнародне право. Зокрема, основними джерелами права міжнародних договорів є міжнародний договір та міжнародний звичай, який до часу набрання чинності Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 року вважався головним джерелом права міжнародних договорів.
«Суб’єктом права міжнародних договорів, – зазначає А. Талалаєв, – є сам міжнародний договір, що давно вже
став основним джерелом міжнародного права.
Міжнародні договори пронизують усю систему сучасного міжнародного права, виступаючи потужним засобом зміни не тільки звичаєвих, а й колишніх договірних норм і особливо створення найважливіших нових норм міжнародного права. Тому зміни, що відбуваються в праві міжнародних договорів, неминуче зачіпають й інші галузі міжнародного права».
Найважливішими, з точки зору права міжнародних договорів, джерелами є такі міжнародні угоди універсального характеру:
– Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року;
– Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 травня 1986 року;
– Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо міжнародних договорів 1978 року.
А. Талалаєв привертає увагу до парадоксальності джерел права міжнародних договорів, що полягає, з одного боку, в договірних засадах сучасного міжнародного права, а з другого – в міжнародно-правовому звичаї побудови міжнародного договору.
Міжнародні договори відіграють також важливу роль у процесі створення звичаєвих норм права міжнародних договорів. Як у зазначених Віденських конвенціях, низку важливих загальновизнаних норм права міжнародних договорів закріплено й у Статуті ООН. Зокрема, в преамбулі ст. 2 Статуту міститься один із найважливіших
принципів і права міжнародних договорів, і міжнародного права загалом – paсtasunt servanda (домовленості
повинні дотримуватися, лат.).
Важлива роль у регулюванні укладення та виконання договорів належить внутрішньому праву. В Україні це перш за все Конституція України. Так, ч. 2 ст. 9 Конституції вказує, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Окремі статті Конституції визначають компетенцію вищих посадових осіб і органів держави щодо укладення міжнародних договорів (п. 32 ст. 85; п. 3 ст. 106 Конституції України). Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. більш детально викладає умови укладення міжнародних договорів України. 12 липня 2000 р. Конституційний Суд України прийняв рішення № 9-рп/2000, що стосувалося особливостей надання згоди на обов´язковість міжнародних договорів з боку Верховної Ради України.
Виходячи з положень статей 2 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років, міжнародний договір — це письмова угода, що регулюється міжнародним публічним правом, укладена між двома або декількома суб´єктами міжнародного права незалежно від того, міститься вона в одному документі, у двох або кількох пов´язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви.
Міжнародний договір — це угода між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес і що регулюють їхні відносини шляхом утворення взаємних прав і обов’язків.
Право міжнародних договорів — це галузь міжнародного права, яку складає сукупність правових норм, що регулюють відносини суб´єктів міжнародного права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та дійсності міжнародних договорів.
2. Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року міжнародний договір - це врегульована міжнародними правом угода, укладена державами та іншими суб'єктами міжнародного права у письмовій формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її найменування. Як правило, міжнародний договір є угодою двох або більше держав щодо встановлення, зміни або припинення взаємних прав та обов'язків у політичних, економічних, соціальних, культурних або інших відносинах.
Хоча у визначенні не зазначається про договори в усній формі, держави та інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою розповсюдити на усні договори дію положень згаданих Віденських конвенцій. Однак в усній формі договір (джентльменська угода) в сучасному міжнародному праві зустрічається рідко, оскільки тільки договір у письмовій формі чітко і конкретно фіксує права й обов'язки сторін.
Об'єктом міжнародного договору є відносини суб'єктів міжнародного права з приводу матеріальних і нематеріальних благ, дій і утримання від дій. Будь-який об'єкт міжнародного права може бути об'єктом міжнародного договору. Самі держави визначають, що є об'єктом міжнародного договору, проте вони утримуються від того, щоб об'єктом договорів були питання, що становлять виключно внутрішню компетенцію держав. Як правило, об'єкт договору відображається в найменуванні договору.
Найважливіший елемент договірних правовідносин - сторони. На думку, 1.1. Лукашука, "склад і характер сторін визначають зміст і роль договору. Із зміною складу сторін може змінюватися реальний зміст і значення договору".
Як випливає з Віденської конвенції 1969 р., "кожна держава володіє правоздатністю укладати договір" (ст. 6). У свою чергу, правоздатність міжнародної організації укладати міжнародні договори " реалізується правилами цієї організації - зокрема, установчими актами організації, прийнятими відповідно до них рішеннями і резолюціями, а також сталою практикою цієї організації (ст. 1,6 Віденської конвенції 1986 р.).
Держави — члени міжнародної організації можуть шляхом міжнародної угоди створювати для неї права і обов'язки.
Договори зобов'язують тільки учасників. Для третіх сторін, тобто держав, що не беруть участь, вони не створюють ні прав, ні зобов'язань. Договір може встановити правові наслідки для третіх держав тільки у разі їх згоди. Якщо така держава користується правами, що витікають з договору, вона повинна дотримуватись і пов'язаних з цим обов'язків.
Так, держава, що користується правами згідно із Конвенцією про судноплавство по Дунаю, повинна дотримуватись встановлених нею правил. Сторони мають право змінювати зміст договору без згоди третіх держав, що користуються витікаючими з нього правами.
До структури договору відносяться його складові частини, а саме назва договору, преамбула (зазначаються цілі укладення даного договору, сторони договору й ін.), основна частина (предмет договору, права та обов'язки сторін), заключна частина (передбачаються умови вступу договору в силу, строк його дії, порядок припинення і т.д.). Договір переважно складається з розділів, глав, статей, пунктів.
Іноді договори супроводжуються застереженнями сторін, додатками, у яких містяться норми, що пояснюють основний текст, правила процедури, вирішення суперечок (протоколи, описи, технічні умови, стандарти, карти тощо). Усі частини договору мають однакову юридичну силу.
Обов'язковим елементом є підписи уповноважених сторін договору.
Міжнародний договір, як правило, складається в одному документі. Проте текст договору, укладеного, наприклад, шляхом обміну нотами або листами, міститься в двох або більше пов'язаних між собою документах.
Мова, на якій складається текст договору, визначається договірними сторонами. Двосторонній договір складається зазвичай мовами обох договірних сторін, хоча вони можуть вибрати й іншу мову. Іноді крім двох мов договірних сторін вони складають текст і третьою (нейтральною) мовою. На пострадянському просторі міжнародні договори укладаються мовами договірних сторін, а також російською мовою.
Багатосторонні договори укладаються мовами, які визначаються договірними країнами. Встановилася практика укладання договорів під егідою ООН, спеціалізованих установ ООН або інших міжнародних організацій офіційними мовами цих організацій (англійською, арабською, іспанською, китайською, російською, німецькою, французькою).
Тексти договорів різними мовами є аутентичними і мають однакову юридичну силу.
Як основне джерело міжнародного права міжнародний договір може мати різні форми і найменування: договір, угода, пакт, декларація, трактат, конвенція, комюніке, протокол, обмін нотами, акт, заключний акт-картель, конкордат, статут, хартія тощо, які мають однакову юридичну силу, створюють права і обов'язки для їх учасників.
Протокол (договірний) - офіційний документ (як правило, додаток до основного), яким доповнюється міжнародний договір; акт рішення міжнародної конференції, що має силу міжнародного договору. Наприклад Женевський протокол про заборону задушливих, отруйних або інших речовин і бактеріологічної зброї під час воєнних дій 1925 р.
Факультативний протокол - різновид багатостороннього міжнародного договору, що існує самостійно або як додаток до іншого договору (не є його невіддільною частиною), в якому окремі учасники фіксують домовленість щодо питань, з яких не змогли дійти згоди всі учасники основного договору. Участь сторін основного договору в такій додатковій угоді не обов'язкова (факультативна).
Комюніке - офіційне урядове повідомлення про міжнародні переговори, угоди, важливі події у внутрішньому житті країни, про перебіг воєнних дій тощо; одна з назв міжнародного договору.
Модус вівенді (лат. modus vivendi — спосіб життя) — у міжнародному праві й дипломатичній практиці тимчасова, зазвичай короткострокова угода, яку укладають, коли обставини не створюють умов для досягнення постійного або довготривалого договору. У подальшому така домовленість має стати постійною.
Трактат - багатосторонній договір між усіма суб'єктами міжнародного права стосовно політичних, військових, економічних питань.
Картель - міжнародний договір, предметом якого є обмін військовополоненими, або про видачу злочинців.
Конкордат - міжнародна угода з релігійних, релігійно-політичних питань, однією зі сторін якої є Ватикан.
Договори можуть класифікуватися за різними підставами.
1. За колом учасників: двосторонні і багатосторонні. Основну масу договорів складають двосторонні, які враховують
специфіку конкретних держав і їх відносин. Разом з тим зростає значення багатосторонніх договорів. За їх допомогою розв'язуються важливі проблеми загальнолюдського значення. Наприклад Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, конвенції з морського і космічного права. Багатосторонні конвенції є основним засобом кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права.
2. За змістом (предметом) договору: політичні, економічні, угоди зі спеціальних питань. Така класифікація полегшує облік і систематизацію міжнародних договорів. Зокрема, політичними є договори про ненапад, нейтралітет, роззброєння, мирні договори, з прикордонних і територіальних питань (Статут ООН, Договір про дружбу і співробітництво). Прикладом економічного договору є Договір між Україною і США про заохочення та взаємний захист інвестицій 1994 року. До угод зі спеціальних питань відносять договори у сфері транспорту, зв'язку, сільського господарства, освіти, культури, про правову допомогу, консульські конвенції.
3. За доступом до договорів (за способом приєднання): відкриті та закриті.
Договори, в яких можуть брати участь інші сторони без надання згоди сторін, які уклали цей міжнародний договір, та не передбачається виконання особливих умов, називають відкритими. Договори, де є обмеження для участі в ньому, називають закритими. Він припускає, насамперед, участь тільки держав, що уклали такий договір. Деякі автори виділяють також напіввідкриті договори, до яких можуть приєднатися Й інші держави, але за згодою сторін, які уклали цей міжнародний договір та виконання м особливих процедур.
4. За географічною чи просторовою ознакою: універсальні, регіональні, локальні. Договори, кодифікуючі міжнародно-правові норми, об'єкт і цілі яких представляють інтерес для всіх держав, називають загальними або універсальними договорами. Такі договори повинні бути відкритими, тобто в них має право брати участь будь-яка держава. У той же час Північноатлантичний договір 1949 року є універсальним закритим міжнародним договором. Договори держав певного географічного району називають регіональними (угоди, укладені в рамках СНГ, Римський договір про ЄЕС 1957 р.).
3. Основні стадії укладення міжнародного договору.
Віденські конвенції 1969 і 1986 років не визначають, що слід розуміти під "укладенням договору". Виходячи з міжнародної практики, можна зробити висновок, що укладення міжнародного договору означає всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи вступом договору в силу.
Процес укладення договорів може бути розділений на стадії:
складання і ухвалення тексту договору;
встановлення аутентичності текстів договорів;
вираження згоди на обов'язковість договору.
У різних підручниках з міжнародного права можна зустріти різну кількість таких стадій. Також виокремлюють більш детально усі етапи укладення міжнародного договору:
призначення уповноважених для ведення переговорів - подання і перевірка — узгодження тексту договору — обговорення та ухвалення проекту договору - аутентифікація, парафування Тексту договору - підписання договору — заява застережень - ратифікація договору - обмін ратифікаційними грамотами та їх депонування - опублікування договору - реєстрація договору.
Договори, як правило, готуються і підписуються спеціально уповноваженими на те особами. Вони повинні мати відповідні повноваження, тобто документ, який засвідчує про право вести переговори, підписувати міжнародний договір, брати участь у конференції тощо. Укладати договори без спеціальних повноважень (ех-оfісіо) можуть глава держави, глава уряду, глава відомства закордонних справ. Глави дипломатичних представництв і представництв держав при міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях також не потребують повноважень, проте вони можуть здійснювати дії лише з метою прийняття тексту договору.
Укладенню договору передує договірна ініціатива, тобто пропозиція однієї держави або групи держав укласти певний договір з одночасним представленням проекту тексту договору.
Розробка тексту договору може відбуватися на переговорних, на спеціально скликаних міжнародних конференціях, у рамках міжнародних організацій.
Двосторонні договори розробляються в основному на переговорах відповідних держав. А конвенції про право міжнародних договорів 1969 і 1986 років приймалися на міжнародних конференціях з кодифікації права договорів, Конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 р. - Генеральною Асамблеєю ООН, Конвенція про примусову і обов'язкову працю 1929 р. - у рамках МОП і т.п.
Після того, як текст договору узгоджений, необхідно встановити його аутентичність. Встановлення аутентичності означає, що текст договору остаточний і змінам не підлягає.
Встановлення аутентичності договору проводиться шляхом його парафування (проставлення під договором ініціалів уповноважених осіб), підписання, підписання ad referendum (підписання договору з умовою подальшого схвалення компетентним державним органом), включення тексту в заключний акт конференції або в резолюцію міжнародної організації про схвалення договору.
Парафування міжнародного договору — попереднє підписання міжнародного договору ініціалами уповноважених осіб, які брали участь у його розробленні. Можливе парафування всього тексту договору і певних його статей.
Якщо після процедури встановлення аутентичності договору сторони вирішують внести в текст зміни або доповнення, аутентичність підлягає новому встановленню.
Текст договору може прийматися голосуванням (одноголосно, простою більшістю, двома третинами голосів або іншою більшістю за угодою сторін), консенсусом (без голосування, за відсутності заперечень учасників переговорів. Якщо надходить хоча б одне заперечення, текст договору не може бути прийнятий до тих пір, поки не буде змінено відповідне положення договору або заперечення не буде знято).
Якщо договір розробляється в рамках міжнародної організації, текст може прийматися шляхом голосування за резолюцію про схвалення договору (наприклад, на засіданні Генеральної Асамблеї ООН).
Текст договору, що розробляється на конференції, може прийматися також шляхом включення його в заключний акт конференції, наради.
Наступною стадією укладення договору є вираження згоди держав та інших суб'єктів міжнародного права на обов'язковість договору Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років встановили наступні способи вираження згоди на обов'язковість договору:
підписання договору;
обмін документами;
ратифікація договору;
його прийняття, затвердження;
приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовилися сторони.
Найбільш поширеним способом вираження згоди на обов'язковість договору є його підписання. Підписання договору означає або остаточне ухвалення його тексту, або вираження згоди на його обов'язковість. Воно може бути повним, остаточним або попереднім. У підписаний договір не можуть вноситися зміни.
У деяких міжнародних організаціях прийнята процедура, яка взагалі не передбачає підписання. У МОП, наприклад, конвенції приймаються конференцією і передаються на затвердження державам.
Згода на обов'язковість договору може бути виражена шляхом обміну документами, наприклад нотами або листами ідентичного змісту. Необхідно відрізняти цю процедуру від укладення договору у формі обміну листами або нотами, в яких міститься сам предмет договору.
Ратифікація - остаточне схвалення, затвердження найвищим органом держави міжнародного договору, що означає згоду на обов'язковість для неї договору, який набуває юридичної сили лише після ратифікації. Порядок ратифікації визначається внутрішнім правом.
Як правило, найважливіші договори за законодавством різних країн підлягають ратифікації найвищим законодавчим органом держави або главою держави. На підставі акту про ратифікацію глава держави підписує ратифікаційну грамоту. Відомі випадки, коли виносять питання про ратифікацію договору на референдум. Договори, які не підлягають ратифікації, схвалює уряд або одна з урядових структур (підлягають затвердженню).
Ратифікація договору вважається завершеною після обміну ратифікаційними грамотами (двосторонній договір) або вручення їх депозитарію (багатосторонній договір). Ратифікація є остаточною, від неї не можна відмовитися або знову винести договір на обговорення. Відповідно до Конституції України (ст. 9) чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору. Якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України, проекти таких законів подаються на розгляд Верховної Ради України разом з проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно.