Із самого початку перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності?
Основні концепції істини:
відповідності знань та уявлень дійсності (кореспондентська);
конвенціональна - істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким;
прагматична - тлумачення істини як вищого ступеня корисності;
регулятивна - знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом;
когерентна.
Істина --це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності, істина - це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.
У науці істинність знань визначають максимальним ступенем їх відповідності критеріям та нормам науковості: підтвердження фактами, підтвердження експериментальними перевірками, узгодженість із принципами наукової теорії, коректність і точність застосування термінології, логічна та концептуальна несуперечливість.
Методи емпіричного пізнання: вимірювання, описування (описування як класифікація зібраних даних та описування теоретичних положень), експеримент (пошуковий, перевірочний, здійснюючий)
Коли факти здобуті та певною мірою впорядковані, виникає необхідність їх подальшого інтелектуального опрацювання; це здійснюється на проміжному рівні наукового пізнання:
аналіз: розкладання фактів на їх елементарні складники
синтез: поєднання елементарних складників у складне цілісне явище
індукція: рух думки від окремих (часткових) фактів до ідей (узагальнень)
дедукція: рух думки від загальних ідей до фактів (індивідуальних тверджень)
ідеалізація: доведення параметрів певних фактів або явищ до гранична можливих меж: для виявлення певної якості в найповнішому варіанті (вигляді)
формалізація: застосування символічних позначень для виявлення однорідних одиниць (рис) фактів
Теоретичний рівень. Результатом теоретичного пізнання постають наукові теорії - система раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що співвіднесені із певними сферами реальності.
аксіоматичний: виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту і зв 'язків цієї сфери;
теоретичного моделювання: конструювання предметних якостей за допомогою математики, теорії систем та ін.;
гіпотетико-дедуктивний: формування гіпотез, що пояснюють сукупність фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення;
Закріплення вивченого матеріалу.
Складові та джерела пізнання.
Види пізнання.
Особливості наукового пізнання.
Взаємодія чуттєвого та раціонального рівнів пізнання.
Проблема істини. Критерії істини.
Методи пізнання на чуттєвому рівні.
Методи пізнання на раціональному рівні.
Особливість наукового знання та його відмінність від інших видів людського знання.
Взаємодія двох рівнів пізнання – синтетичний рівень
Структура наукового знання.
Проблема формування наукової теорії.
Проблема традицій та розвитку в науці.
Література:
1. Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. – Львів, 2005.
2. Філософія: Навчальний посібник (за ред. І.Ф. Надольного). – К., 2005.
5. Філософія: Навчальний посібник для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів (за ред. Є.М. Причепія). – К., 2001.
3. Філософія: Навчальний посібник (автор Смольков О.А.). – Львів, 2005.
4. Філософія: Підручник. (автор Подольська Є.А.). – К., 2006.
5. Швырев В.С. Анализ научного познания: основные направления, формы, проблемы. – М.,1988.
Тема: Проблема свідомості в філософії.
Основні поняття: відображення, свідомість, ідеальне, суспільна свідомість, мислення, пам’ять, воля, емоції, феноменологія, несвідоме, самосвідомість
План:
1. Проблема походження свідомості.
2. Структура та функції свідомості.
Перші уявлення про свідомість виникли у прадавні часи, коли люди дійшли висновку, що процеси, які відбуваються в їхніх головах., відмінні від процесів природи, що їхнє бачення світу, а відповідно і місце в ньому, відрізняється від тваринного. Такі особливі властивості приписували душі як прояву чогось надприродного.
Найперші складності розуміння та вивчення свідомості пов'язані значною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явищ свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо їх вимірювати, досліджувати за допомогою різноманітних приладів.
Ознаки свідомості:
1.особливий, небіологічний тип поведінки
2.використання предметів культури за їх призначенням
3.оперування не наданим наявна (предметним) змістом реальності
4.продукування того, що не існує (творчість)
5.мова (мовлення)
6.цілеспрямування дій та думок людини
Отже, свідомість має унікальні властивості, які зумовлюють неможливість її прямого вивчення та вимірювання; проте вихідні ознаки свідомості дозволяють стверджувати її реальне існування, але в особливих якостях та характеристиках.
Сучасна філософія (і наука) не може дати остаточного і безсумнівного розв'язання проблеми її походження. Сучасні концепції походження свідомості:
Релігійна: свідомість є проявом "іскри Божої", вкладеної у людину Богом при творенні.
Концепція єдиного інформаційного поля: свідомість є одним із проявів дії єдиного світового інформаційного поля.
Свідомість не тотожна психіці. Поняття "психіка людини" ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій і т.п. відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Передсвідоме включає в себе:
Несвідоме – інстинкти, сновідіння, гіпнотичні стани тощо.
Підсвідоме – це те, що пройшло через свідомість, але вийшло на рівень психічного автоматизму.
Стуктура свідомості:
Індивідуальна свідомість: Самосвідомість – усвідомлення «Я», самоусвідомлення «Я»; ємоції та почуття – інтелектуальні, моральні, естетичні, афекти; знання – емпиричні, теоретичні; воля – цілепокладання, вібір засобів діяльності; мислення – образне, операціональне, раціональне; пам"ять – моторна, сенсорна, довготривала, короткочасна, словесно-логічна, емоційна, образна.
Групова свідомість
Суспільна свідомість
Самосвідомість – це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін.
Функції свідомості:
інформативна: забезпечення людини інформацією про стан та процеси дійсності;
пізнавальна: отримання знань у вигляді предметних характеристик дійсності;
творча: перетворення знань та інформації за допомогою мислення, інтуїції, уяви, фантазії;
оціночна: визначення на основі ідеальних еталонів, норм, правил, ступеня значущості тих чи інших явищ;
цілепокладання: формування образу-результату діяльності;
сенсотворча: формування життєвих сенсів через зіставлення реальності з ідеалами, цілями, еталонами;
організаційно-вольова: зосередження духовних та фізичних силу напрямі досягнення мети;
контрольно-регулятивна: свідоме спостереження за діями людини та їх коригування;
самовиховна: свідоме прагнення організувати життя людини згідно з вищими духовними цінностями.
Людська свідомість - це унікальне явище дійсності. Завдяки свідомості людина вибудовує у своєму знанні цілий універсум, що має внутрішню систему зв'язків та підпорядкувань. Свідомість пов'язана з продукуванням всеохоплюючих, еталонних, універсальних систем, відліку та предметних орієнтацій, завдяки яким людина створює поняття, принципи, ідеї, тобто такі форми знання та мислення, що мають усезагальний та необхідний характер.
Закріплення вивченого матеріалу.
Ознаки свідомості.
Концепції походження свідомості.
Структура свідомості.
Функції свідомості.
Свідоме – безсвідоме.
Мова і свідомість
Підготувати доповіді: Концепції свідомості в історії філософії.
Література:
1. Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. – Львів, 2005.
2. Філософія: Навчальний посібник (за ред. І.Ф. Надольного). – К., 2005.
3. Філософія: Навчальний посібник (автор Смольков О.А.). – Львів, 2005.
4. Гурьев Д.В. Загадки происхождения сознания. –М., 1986.
5. Проблема сознания в современной западной философии. – М.,1989.
Концепція походження людини та свідомості внаслідок розвитку праці: людина і свідомість формуються по мірі розвитку суспільної праці.
Дуалістична: в основі всіх світових процесів лежать два начала: матеріальне та духовне. Свідомість є виявленням духовного начала буття.
Концепція еволюції: свідомість є результатом поступового розвитку живих організмів або форм відображення дійсності.
Концепція активно діяльного самопородження свідомості людини на основі природно-космічних передумов (субстанційна).
Той факт, що свідомість не підлягає прямому чуттєвому спостереженню, що вона не фіксується за допомогою приладів чи індикаторів, врешті визначається як її ідеальність:
Відтворення у свідомості не наочного образу речі, а сукупності її суттєвих ознак, функцій, внутрішніх зв'язків.
Створення ідеальних предметних конструкцій через доведення параметрів речей або відношень між ними до еталонних, гранично можливих вимірів.
Суспільство - це сукупність усіх способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких, виражається їх всебічна залежність один від одного. Воно є діючою системою, яка існує як певне надіндивідуальне утворення, що має власну логіку розвитку.
Соціальна філософія формулює загальні принципи соціального буття, закони його функціонування і розвитку. Головною особливістю предмету соціальної філософії є тє, що ця система знань вивчає суспільство в цілому, суспільство як цілісність. Основною проблемо соціальної філософії є проблема людини, сенсу її буття у соціумі. Таким чином, визначальною проблемою соціальної філософії є проблема людини, сенсу її буття у соціумі.
Методологічні принципи соціальної філософії:
соціальна філософія виходить із принципу об'єктивності. Об'єктивність означає неупередженість, незалежність висновків від світоглядних і суспільно-політичних орієнтацій дослідника.
принцип розвитку суспільства і філософської думки про нього.
історизм - розглядати соціум у закономірному історичному розвитку.
Сфери суспільного буття:
по-перше, матеріальна сфера життя. Вона охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних цінностей;
по-друге, соціально-політична сфера суспільного життя, яка включає в себе групові, етнічні, національні, міждержавні та інші стосунки людей;
по-третє, духовна сфера соціального життя. Це система ідей, поглядів, уявлень, які насамперед відбивають соціальне життя;
по-четверте, культурно-побутова сфера суспільного життя. Вона охоплює виробництво, розподіл і споживання культурно-побутових цінностей та передачу їх від одного покоління до іншого.
Різні уявлення про суспільство як систему, що саморозвивається, формувалися з найдавніших часів. Одними з перших про соціум як систему суспільного співіснування людей, вели мову Платон і Аристотель. Суспільство у філософській думці стародавніх мислителів, як правило, ототожнювалося з державою. Навіть людина трактувалася Аристотелем як політична істота. В цілому соціально-філософські системи суспільства відбивали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді тлумачилося як фатум, доля.
Соціально-філософські системи середньовіччя включають в себе кілька нових принципів, а саме:
по-перше провіденціалізм - трактуванням історії як прояву волі бога;
по-друге переорієнтація світогляду з демосу на особистість, як творчу силу в системі соціальних відносин;
по-третє, християнський провіденціалізм, поєднується із земним суб'єктивізмом, це відбилося в новому вченні про свободу індивідуального вибору і особистої відповідальності за нього перед богом.
У вченні Августина про розвиток суспільства покладене релігійне розуміння історії як прояву волі Божої, згідно з якою здійснюється передбачена Божественна програма спасіння людини і світу.
Виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами мав гуманізм Відродження.
В епоху Нового часу соціальне пізнання стає на шлях природничих факторів розвитку суспільства. Ідея рівності людей перед Богом перетворюється в ідею рівності людей за своєю природою і пошуків причин їх фактичної нерівності. Французький просвітитель, Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.), дійшов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать природні чинники. Концепцію всесвітньої історії як закономірного, взаємопов'язаного цілого процесу виклав у праці «Ідеї до філософії історії людства» німецький просвітитель Йоганн Гердер ( 1744-1803 рр.). Він розглядав історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи.
Суспільство, за Гегелем - вища сфера порівняно з природою, де абсолютний дух пізнає себе.
Суспільство як сукупність історично зумовлених форм спільної діяльності людей розглядав Карл Маркс (1818-1883 рр.) - суспільне буття людей визначає їх суспільну свідомість.