(2 год.)
План
1. Вживання лiтописцем термiнiв «Русь» i «Україна».
2. Формування мiсцевих князiвських династiй.
3. Боротьба за Київ.
а) основна
Лiтопис руський. – К.,1989. – С.186–193, 199–203, 220–223, 225–240, 260–261, 264–265, 270, 294–295, 308, 342–343, 347, 354–355.
б) додаткова
Крип’якевич I.П. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С.60–69, 489–496.
Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів,1991. – С.59–72.
Грушевський М. Iсторiя України-Русi. – Т.II. – К.,1992. – С.126–445.
Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – Кн.І. – М.,1988. – С.398–510.
Куринный Н.Н. Переяславская земля Х – первой половины ХIII в. – К.,1992.
Наступні два семінарські заняття є чудовою нагодою зануритися у світ руських літописів.
Тематика цих занять знову й знову повертає до думки, що діяльність людей у минулому була насичена пристрастями, і їхнє життя не було запрограмованим, схематичним чи соціологічно «правильним». Діяльність історичних діячів була наповнена ризиками і їх супутниками – гординею і сваволею з одного боку і тривогами, страхами, відчаєм, розгубленістю з іншого. Під акомпанемент вивірених богословських настанов їх дорога до правильності була звивистою. Тим приємнішою вдачею буде знайти силою свого розуму якийсь порядок (закономірність) у тому хаосі зіткнень честолюбств, характерів, доль.
Літописці, діти тієї ж самої епохи, старалися як могли дати цьому раду і відділити діяння славні від учинків ганебних, і робили це не без окремих творчих знахідок, але в цілому поверхово та еклектично. Тому неодмінною супровідною читання давніх літописів є їх реінтерпретація, критичний аналіз. Йдеться про правльну техніку прочитання літописних текстів.
Щоб правильно прочитати ці тексти, слід дотримуватися кількох правил грамотного прочитання нарративів: 1) розпізнавати дидактичні (повчальні) штампи, ніколи не приймати авторські оцінки за чисту монету, не розуміти буквально сказаного літописцем, невтомно відділяти символіко-алегоричне наповнення текстів від реального; 2) враховувати корпоративну заангажованість авторів-літописців, які зазвичай були ченцями, по-перше, і сучасниками (а то й речниками) певних князів, по-друге.
Стежачи за політичними подіями, необхідно добиватися ясного бачення постатей руських князів чіткого співвідношення розповідей про їхні діяння з генеалогічними таблицями.
В межах першого питання плану семінарського заняття слід зосередитися на вживанні літописцями слова «Русь» у вузькому і широкому значенні. Не можна пройти мимо показової закономірності: «Русь» у літописі протиставляється «Новгородській землі», «Москві», «Смоленську».
За основу тлумачення етимології і наповнення назви «Україна» рекомендується покласти трактування А.Тойнбі, І.Лисяка-Рудницького, О.Пріцака, Н.Дейвіса: Україна – земля, що лежить «у края», тобто на межі землеробської і ординської цивілізацій, прикордонна, прифронтова територія.
В окремих землях формуються місцеві князівські династії. За правнуками старшого з Ярославичів – Ізяслава – утвердилося Турівське князівство, згодом розділене на Турівську і Пінську половини. За родом другого з Ярославичів – Святослава Ярославича – закріпилося Чернігівське князівство. Від імені Святославового сина Олега князі цієї – чернігівської – гілки стали зватися Ольговичами. Нащадки київського князя Володимира Мономаха, сина третього зі старших Ярославичів (Всеволода), започаткували два потужні родові коліна – Мономаховичів Юрійовичів та Мономаховичів Мстиславичів. Перші після Юрія Долгорукого перетворилися на династичних правителів Володимиро-Суздальського князівства – історичного ядра майбутньої Московської держави. Лінія Мономаховичів Мстиславичів, онуків і правнуків київського князя Мстислава Великого (1125-1132), лягла в основу аж трьох знаменитих гілок. Найстарша з них, волинська – це галицько-волинська династія Романовичів (нащадків Романа Мстиславича і його сина Данила Галицького), що вигасла у 20-х рр. XIV ст. Молодша гілка Мономаховичів Мстиславичів – смоленська – проіснувала до переходу у 1404 р. Смоленська під владу великого князя литовського; її представники впродовж ХІІ-ХІІІ ст. особливо часто запрошувалися на княжі столи Новгорода і Пскова. Наприкінці ХІІІ ст. від цієї ж смоленської гілки відщепилася окрема династична лінія ярославських князів, котрі визнали зверхність Москви аж наприкінці XV ст.
Простежуючи формування місцевих князівських династій, необхідно приглядатися як до династичних обставин, так і до поведінки місцевих еліт – «мужів», «луччих людей», «киян» (чи «галичан», «суздальців» тощо), «бояр», які сприяли чи протидіяли успіхові тогочи іншого князя, ба більше – тієї чи іншої князівської лінії. Треба задуматись, гра яких інтересів могла лежати в основі такого роду спілок.
До середини ХІІ ст. на території колишньої Київської Русі сформувалося близько 15 князівств, кожне з яких жило самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинство великого київського князя. На початку ХІІІ ст. поняття старійшинства взагалі зникає. Однак парадоксом було те, що чим далі відходили один від одного родові уділи, тим гучніше пропагувалася ідея єдності і братерства усіх князів політиками і книжниками. Такі уявлення, сперті не на реальне життя, а на штучні ідеологеми, примушували навіть князів окраїнних земель втягуватися в боротьбу за столичний Київ, де між 1146 та 1246 роками правителі мінялися 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол; тут правили 24 князя, причому 35 княжінь тривало менше року кожне.
Перебіг політичного життя Русі значною мірою визначався суперництвом за Київ між двома князівськими кланами: Мономаховичами1 й Ольговичами2. З часом у боротьбу за Київ починають дедалі активніше втручатися князі з роду Ростиславичів3. Далі головне суперництво за Київ звелося до двобою між Ізяславом і Юрієм. Ізяслав став першим київським князем, якого запросили на княжіння місцеві бояри. З того часу боярство на Русі дедалі активніше втручається у міжнязівські взаємини. Ізяслав поширив свою владу на Волинську, Перяславську й Смоленську землі.
У наступні роки за Київ змагаються глави кланів Мстиславичів4, Ростиславичів (теж Мономаховичів) і Ольговичів.
Неприховану агресивність щодо Києва почали виявляти володарі Північно-Східної Русі. Володимиро-суздальський князь Юрій Долгорукий оволодівав Києвом у 1149 і 1155-1157 рр. Не уклавши ряду (договору) з столицею, великий князь тим самим порушив традиції київського віча, яке тільки за останні роки сім разів запрошувало князів до Києва, двох вигнало, а одного – стратило. Кияни захищали свої права всіма доступними способами. Через п’ять днів після бенкету у боярина Петрила Юрій Долгорукий помер.
У боротьбі з Юрієм Долгоруким і його синами Мстиславичі так ослабли, що мусили погодитись на першість чернігівської династії, яка дала двох видатних князів київських – Всеволода Ольговича (1139-1146) і його сина Святослава (1175-1194).
Син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський у 1169 р. об’єднав 12 князів, і ці сили штурмом взяли Київ. Зруйнування Києва описано в Київському літописі з осудом. Володимиро-суздальський князь посадив на київський стіл брата Гліба й тим самим дав зрозуміти місцевій знаті про свій намір перетворити Київську землю на другорядне князівство. Характер акції А.Боголюбського промовистий: заради зміцнення власної влади він уже не утверджувався в Києві, а нищив його. Брат і наступник Андрія Всеволод також вороже ставився до Києва, але вже не посилав своїх полків на Київ, а діяв інтригами.
Ось навколо таких сюжетів, власне, і побудована робота на цьому семінарському занятті.
За основу роботи на семінарі має бути взятий текст Київського літопису. В списку рекомендованої літератури вказані вибрані сторінки літопису за виданням «Літопис руський». Виділення окремих сторінок слід розуміти як вказівку на ті частини літопису, на яких вартий обговорення, і матеріал є найбільш концетрованим. В цілому ж є очевидним, що найкращим підходом є читання усього тексту джерела підряд; тільки так можна отримати цілісну уяву, отримати найбільше задоволення і мати можливість робити адекватні судження про політику князів.
Порядок підготовки до семінару рекомендується наступний: 1) ознайомлення з загальним контекстом теми за оглядовими працями (І.П.Крип’якевич, Д.І.Дорошенко); 2) осягнення панорами політичних подій через читання всього тексту літопису; 3) опрацювання монографічної літератури (М.С.Грушевський та ін.) з метою ознайомлення з досвідом інтерпретації літописних повідомлень та осягнення спектру можливих ідей і пояснень, які можна виробити на основі їх аналізу; 4) ретельне опрацювання вибраних місць з літопису і підготовка власної інтерпретації. В ході читання «Літорпису руського» радимо звертати увагу на примітки упорядника видання і перекладача, які часто містять корисні пояснення і доповнення.
Вживання назв «Русь», «Руська земля» у Київському літописі
Київський літопис створено у Видубицькому монастирі ігуменом Мойсеєм на честь ктївського князя Рюрика Ростиславича. При його написанні були використані твори кількох авторів з неоднаковими політичними уподобаннями і різним літературними стилями: звод 1141–1171 рр. ігумена Печерського монастиря Полікарпа, який прославляє княжіння Святослава Ольговича і Ростислава Мстиславича (1154–1155, 1159–1167); звод 1179 р., оформлений при дворі київського князя Святослава Всеволодовича; звод 1190 р., створений при дворі князя Рюрика Ростиславича; хроніка 1190–1197 рр. Петра Бориславича. Дійшов до нас у списках Іпатіївського літопису, складеного в XV ст. Хронологічно він є продовженням «Повісті временних літ» і охоплює події від 1118 до 1198 р. З цього твору постає напружене і складне життя Південної Русі у ХІІ ст.
У РІК 6649 [1141]
[…] Сього ж року новгородці, почувши, що забрав Всеволод браття їхнє, і не видержавши без князя сидіти, – та й хліб до них не йшов нізвідкіля, – послали до Юрія [Володимировича] мужів своїх і взяли Ростислава Юрійовича. І посадили [його] новгородці з великою честю в Новгороді на столі його власного отця.
І через це розгнівався Всеволод [і] зайняв [Юріїв] Городець Остерський. А коли Святослав [Ольгович] утікав із Новгорода [і] йшов у Русь до брата, то послав Всеволод назустріч йому [гінця] і сказав: «Брате! Піди сюди!» […]
(Лiтопис руський. – К.,1989. – С.193)
У РІК 6654 [1146].
[…] І Святослав, заплакавши [і] пославши [посла] до Юрія [Володимировича] в Суздаль, сказав: «Брата мені Всеволода бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Піди-но в Руськую землю, до Києва. Змилосердившись, знайди мені брата. А я вже тут, покладаючи надію на бога і на силу животворящого хреста, буду тобі помічником».
(с.203)
У РІК 6656 [1148].
[…] У той же час Ростислав [Мстиславич] смоленський попросив дочку у Святослава в Ольговича за Романа, сина свого, до Смоленська. І виведено її з Новгорода- [Сіверського] в неділю по Водохрещах, місяця січня в дев’ятий день5.
У той же час Ізяслав пішов на Юрія, стрия свого. При цьому брата свого Володимира він зоставив у Києві, а сина свого Мстислава зоставив у Переяславлі, а сам пішов наперед до брата Ростислава. Полкам же він повелів услід за ним іти і всім зібратися у Смоленську в Ростислава.
[…] Ізяслав, отож, пішов з невеликою дружиною до Новгорода, щоб повести новгородців і з ними піти, а брату Ростиславу наказав полками своїми туди ж піти по Волзі [і] всім зібратися на усті [ріки] Медведиці. І от, коли новгородці почули, що Ізяслав іде до них, то возрадувалися вони радістю великою, і вийшли тоді новгородці назустріч йому за три дні путі, а інші всіма силами зустріли його за день путі од Новгорода.
І так у Новгород увійшов він із честю великою, і в день недільний його тут зустрів син його Ярослав із боярами новгородськими, і поїхали вони обидва до святої Софії на обідню.
[…] А на другий день послав Ізяслав [підвойських?] на Ярославів двір і повелів дзвонити [на] віче. І от новгородці і псковичі зійшлися на віче, і він сказав їм: «Осе, браття, син мій [і] ви прислали єсте до мене, що вас зобиджає стрий мій Юрій. На нього я прийшов сюди, зоставивши Руську землю, заради вас і задля ваших обид. Тож подумайте проти нього, браття, як на нього піти: чи мир ото з ним візьмемо, чи таки з ним війною покінчимо?» І вони сказали: «Ти – наш князь, ти – наш Володимир, ти – наш Мстислав! Ми радо з тобою ідем із-за своїх обид». І так вони розійшлися. І ще сказали новгородці: «Княже! Давай же підем! Бо кожна душа [в нас піде], навіть і дяк, якщо тім’я йому прострижено, а він не поставлений буде, і той піде. А хто поставлений – нехай бога молить».
І так рушили новгородці з Ізяславом усіма силами своїми, і псковичі, і корела. І прибув Ізяслав на Волгу з новгородцями, на устя Медведиці, і тут ждав брата свого Ростислава чотири дні. І прийшов до нього Ростислав з усіма руськими силами і з полками смоленськими, і тут з’єдналися вони і рушили удвох униз по Волзі.
[…] А в ту пору вже стало тепло, бо була вже вербна неділя6, і вода по Волзі і по Молозі була на льоду коневі до черева. І в той час прийшли новгородці [і] русь, попустошивши, од Ярославля, і здобичі багато вони принесли, і багато лиха землі тій наробили. Ізяслав же з братом Ростиславом, [побачивши], що вже ріки рушають, [і] порадившись, надумали розійтися.
І тоді Ростислав пішов полками своїми до Смоленська, а Ізяслав, брат його, пішов до Новгорода Великого. А дружина руська – ті з Ростиславом пішли, а другі – кому куди завгодно. І так розійшлися вони до себе.
(с.219-221)
У РІК 6657 [1149].
[…] І послав [Ізяслав] до нього мужів своїх, і сказав йому: «Осе, брате, ти до мене од отця прийшов єси, бо отець тебе сильно обидив і волості тобі не дав. Я ж прийняв тебе щиро, як достойного брата свойого, і волость тобі дав. Так що навіть отець тобі того [не] дав, що я тобі дав, а ще я і Руську землю наказав тобі стерегти. Бо так я тобі сказав: «Осе я, брате, іду на отця твойого, а на свойого стрия, а ти постережи Руської землі. Я з ним або помирюсь, або ж хай як мене з ним бог розсудить». А ти, брате, надумав був єси так: коли б проти мене бог отцю твоєму поміг, то ти б, в’їхавши в Київ, брата мойого б схопив, і сина мойого, і жону мою, і добро моє забрав би».
Ростислав же йому так одповів: «Брате і отче! Навіть і в умі моїм, ні на серці мені того не було! Коли ж на мене хто говорить, якщо князь котрий, то тепер я [піду] на нього. Якщо муж котрий із християн чи з поганих,– то ти за мене старший, і ти мене з ним і розсуди».
Ізяслав тоді сказав йому: «Сього од мене ти не проси. Ти хочеш мене зворогувати з християнами чи з поганими. Та нині я сього тобі не зроблю. Піди-но ти до свойого отця». І тоді, одвівши, всадили його в насад із чотирма отроками. А дружину його схопили і добро одняли.
Ростислав же, прийшовши до отця свого в Суздаль, ударив перед ним чолом і сказав: «Чув я, що хоче тебе вся земля Руськая і чорні клобуки. І так вони мовлять: «Він нас зневажив. Піди-но на нього». Юрій же, зажурившись соромом сина свого, собі сказав: «Чи ото нема частки в Руській землі мені і моїм дітям?»
(с.221-222)
У РІК 6662[1154]
[…] У тім же році7 рушив Юрій [Володимирович] з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь. І стався мор серед коней в усьому війську його [такий], якого ж не було ніколи. І прийшов він у Вятичі, і став, не дійшовши [до города] Козельська, і приїхали до нього половці. Юрій же, порадившись, послав сина свого Гліба в Половці, а сам вернувся в Суздаль.
Того ж року преставилася княгиня Гліба Юрійовича, в Суздалі.
[У] тім же році розболівся великий князь київський Ізяслав Мстиславич, на Стаєрів день8. А тоді був він вельми недужий, і преставився великий князь київський, поважаний, і благочестивий, і христолюбивий славний Ізяслав Мстиславич, онук Володимирів. І плакала по ньому вся земля Руськая, і всі чорні клобуки, яко по цесареві і володареві своєму, а найпаче ж, яко по отцю. Преставився він у ніч на неділю, на Філіппів день. І тоді, опрятавши тіло його, положили його в церкві святого Феодора [Тірона], в отчому його монастирі.
(с.260)
У РІК 6682 [1174]
[…] Того ж року9 став Андрій [Юрійович] складати вину на Ростиславичів і прислав до них [мечника] Міхна, кажучи так: «Видайте мені Григорія Хотовича, і Степанця, і Олексу Святославця, бо се вони уморили брата мойого Гліба, і вони є вороги нам усім». Але Ростиславичі його не послухали і одпустили Григорія від себе. І сказав Андрій Романові: «Не ходиш ти у моїй волі з братами своїми, так піди ти з Києва, а Давид – із Вишгорода, а Мстислав – із Білгорода. А ото вам Смоленськ, ним і поділіться».
І заремствували вельми Ростиславичі, що він позбавляє їх Руської землі, а брату своєму Михалкові дає Київ. Роман тоді пішов у Смоленськ, а Михалко ж сам не пішов із [города] Торчського в Київ, а послав сюди брата Всеволода і синівця свого Ярополка Ростиславича. І сидів Всеволод п’ять неділь у Києві.