Курсовая работа (т): Собівартість поліграфічної продукції

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання - обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі - за їхнім фактичним рівнем.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає розв'язування таких методичних завдань: визначення об'єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення.

Об’єкт калькулювання - продукція, собівартість якої обчислюється. Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця - одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об'єм) [10, с.345-346].

Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:

• статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

До інших операційних витрат включаються витрати операційної діяльності, які не увійшли до складу елементів, наведених вище, зокрема витрати на відрядження, на послуги зв'язку, плата за розрахунково-касове обслуговування тощо [2].

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так [10, с.346]:

)        сировина та матеріали;

)        енергія технологічна;

)        основна заробітна плата виробників;

)        додаткова заробітна плата виробників;

)        відрахування на соціальні потреби виробників;

)        утримання та експлуатація машин і устаткування;

)        адміністративні витрати;

)        підготовка та освоєння виробництва;

)        витрати збуту.

Сума перших семи статей становить цехову, дев'яти - виробничу і всіх статей - повну собівартість.

Існує такі два методи калькуляції собівартості[4, с.385]:

)        метод поглинених витрат, при якому усі виробничі витрати (змінні і постійні) відносяться на собівартість виробленої продукції і пропорційно розподіляються між реалізованою продукцією і продукцією, що залишилась на складі;

)        метод прямих витрат, при якому змінні витрати відносяться на вироблену продукцію, а постійні витрати відносяться на реалізовану продукцію.

Для того щоб зрозуміти принципове розходження між цими підходами, варто пам'ятати, що із загального обсягу виробленої продукції тільки частина реалізується (приносить дохід), а інша частина залишається на складі. Це є типовою ситуацією сьогодення. Адже стовідсотково спрогнозувати і спланувати виробничо-господарську діяльність конкретного підприємства в часі неможливо.

При застосуванні методу прямих витрат, постійні виробничі витрати - це витрати, пов'язані зі сприянням виробництву, а не з випуском конкретних одиниць продукції. Тому їх варто враховувати як витрати конкретного періоду і відразу списувати на реалізовану в даному періоді продукцію. При застосуванні методу поглинених витрат для оцінки запасів на складі необхідно враховувати постійні виробничі витрати, необхідні для виробництва продукції [4, с.386].

Особливості застосування методу поглинених витрат:

найчастіше застосовується на українських підприємствах;

використовується для оформлення зовнішньої звітності;

ґрунтується на розподілі усіх складових собівартості за видами продукції,тобто передбачає розрахунок повної собівартості продукції;

передбачає розподіл витрат на прямі і непрямі;

передбачає оцінку запасів готової продукції на складі за повною собівартістю.

Разом з тим, при використанні цього методу існує можливість спотворення реальної собівартості окремих видів продукції, тому що непрямі витрати розподіляються за видами продукції відповідно до визначеної бази, що призводить до необґрунтованого встановлення цін на продукцію.

Метод поглинених витрат використовують в тих випадках, коли:

на підприємстві виготовляють один продукт чи кілька продуктів в невеликому

обсязі;

сума загальновиробничих витрат істотно змінюється з часом;

підприємство має довгострокові контракти на виконання певного обсягу робіт.

Особливості застосування методу прямих витрат [4, с.387]:

метод є невід'ємною частиною управлінського обліку;

ґрунтується на обліку конкретних виробничих витрат;

всі постійні витрати відносяться на фінансовий результат і не розподіляються

за видами продукції;

передбачає розподіл витрат на постійні і змінні;

дає можливість здійснювати аналіз беззбитковості;

передбачає оцінку запасів готової продукції на складі тільки за змінними витратами;

дає можливість гнучко підходити до процесу ціноутворення.

Крім того, метод прямих витрат дає можливість визначити прибуток, який приносить продаж кожної додаткової одиниці продукції і, відповідно, планувати ціни і знижки на визначений обсяг продажів.

4.Основні показники собівартості продукції та методика їх розрахунку

Обчислення собівартості продукції є однією із важливих частин планування діяльності підприємства. Розглянемо наближені методи розрахунку собівартості продукції. Вони поділяються на дві групи [3, с.171]: методи цілісного оцінювання собівартості виробів; методи оцінювання собівартості виробів через поділ об’єкта аналізу на окремі елементи (частини), визначення собівартості цих елементів з подальшим розрахунком собівартості виробу в цілому. У цих групах використовуються такі основні наближені методи розрахунку собівартості: параметричний метод; метод структурних аналогій.

Параметричний метод передбачає визначення собівартості виробу залежно від його параметрів, які відображають його найбільш важливі технічні або експлуатаційні характеристики. Найчастіше використовують два різновиди цього методу - кореляційне моделювання та метод питомих витрат.

Метод кореляційного моделювання передбачає встановлення кореляційної залежності собівартості від технічних параметрів виробу. Це дає змогу визначити собівартість виробу на початкових стадіях проектування, коли відомі його технічні характеристики. Метод ґрунтується на одному з розділів математичної статистики - теорії кореляції. При цьому вирішуються два головних завдання: визначення форми аналітичної залежності показника Y від параметрів-аргументів X та оцінювання щільності кореляційного зв’язку. Є стандартні програми, які дають змогу вирішити ці завдання за допомогою комп’ютера [3, с.171].

Кореляційне моделювання передбачає побудову парної або багатофакторної моделі. Парна кореляція характеризує зв'язок між собівартістю виробу С_в та основним параметром, який найповніше відображає його конструкційно-експлуатаційну характеристику:

С_в=f(П_т)

де П_т - технічний показник виробу.

Множинна кореляція забезпечує більшу точність, ніж парна, проте існують певні обмеження її використання. По-перше, показники, які включаються до математичної моделі, мають бути досить незалежними один від одного, що зустрічається не дуже часто. По-друге, кількість об’єктів для дослідження повинна бути більша від кількості параметрів-аргументів (не менше ніж у 6-7 разів). Саме відсутність належної інформаційної статистичної бази стримує використання кореляційного моделювання для розрахунків собівартості продукції. Цей метод ширше використовується в таких галузях як важке машинобудування тощо [3, с.172].

Другий різновид параметричного методу - це метод питомих витрат, який передбачає визначення собівартості на одиницю основного конструктивного параметра виробу (маса, продуктивність тощо)

де С_а - собівартість виробу-аналога,

П_т, П_н - відповідно технічний показник аналога та нового виробу.

Наближену собівартість нового виробу можна визначити також методом структурної аналогії. Сутність цього методу базується на аналізі структури собівартості аналогічних виробів з огляду на статті калькуляції або частки окремої частини у собівартості виробу в цілому.

Собівартість нового виробу в цьому випадку визначається за формулою

де С_чн - собівартість частини нового виробу;

k_ба - частка аналогічної частини у собівартості виробу-аналога.

Для розрахунку вибирають частину виробу, яка має найбільшу частку в собівартості виробу. Собівартість окремої частини виробу розраховується також одним з наближених методів.У випадку структурної аналогії за статтями калькуляції собівартість нового виробу розраховують таким чином:

де Сі_н - витрати за і-ю статтею калькуляції для нового блоку;

ki_а - частка і-ї статті витрат у повній собівартості виробу-аналога.

Точність розрахунку собівартості (С_н) підвищується, якщо врахувати структурні співвідношення матеріальних витрат та заробітної плати:

де С_мн - матеріальні витрати за новим виробом;

k_за, k_ма - відповідно частка витрат на основну заробітну плату та на матеріали у складі повної собівартості виробу-аналога;

а - норматив нарахувань на заробітну плату (додаткова заробітна плата та відрахування на соціальне страхування);

b - норматив загальновиробничих витрат;

с - норматив адміністративних витрат;

d - норматив витрат на збут.

Для розрахунку собівартість одиниці продукції користуються формулою:

де Сод - собівартість одиниці продукції,

Сп - повна собівартість продукції,

Втп - вартість товарної продукції в оптових цінах.

Зтп = Стп / Отп (4.7)

де Зтп - затрати на 1 грн товарної продукції,

Стп - собівартість товарної продукції,

Отп - обсяг товарної продукції.

Точку беззбитковості підприємства за формулою:

Тбеззб = ∑Впост / (Цод - Взм.од), (4.8)

де Тбеззб - точка беззбитковості,

Впост - постійні витрати,

Цод - ціна одиниці продукції,

Взм.од - змінні витрати на одиницю продукції.

Отже, обчислення собівартості продукції є однією із важливих частин планування діяльності підприємства. Існує дві групи методів наближеного обчислення собівартості: методи цілісного оцінювання собівартості виробів; методи оцінювання собівартості виробів через поділ об’єкта аналізу на окремі елементи. У цих групах використовуються такі основні наближені методи розрахунку собівартості: параметричний метод; метод структурних аналогій. Для визначення собівартості окремих виробів застосовується калькулювання - розрахунок собівартості одиниці продукції, виконаних робіт та послуг.

5.Резерви і фактори зниження собівартості продукції

В умовах формування цін під впливом ринку одним з головних чинників підвищення обсягу прибутку підприємства стає зниження собівартості продукції. Зниження собівартості виробу може бути досягнуто як під час розробки, так і в процесі виробництва. Таким чином, для виявлення резервів зниження собівартості необхідно визначити фактори, які обумовлюють це зниження. Під факторами зниження собівартості продукції (робіт, послуг) розуміють усю сукупність рушійних сил і причин, які визначають її рівень і динаміку.

Розрізняють такі фактори зниження собівартості продукції [10, с.352-353]:

.        Підвищення технічного рівня виробництва, зокрема впровадження нової прогресивної технології, підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів; розширення масштабів використання й удосконалення техніки і технології, що застосовується; краще використання сировини та матеріалів.

.        Поліпшення організації виробництва і праці, тобто удосконалення управління виробництвом і скорочення витрат на нього; уповноваження наукової організації праці; поліпшення використання основних виробничих фондів; поліпшення матеріально-технічного забезпечення; скорочення транспортно-складських витрат тощо.

.        Зміна обсягу виробництва, що зумовлює відносне скорочення умовно-постійних витрат у результаті зростання обсягу виробництва.

.        Зміна структури, асортименту та поліпшення якості продукції.

.        Удосконалення організації праці з метою підвищення її продуктивності (раціональний розподіл праці, якісне забезпечення та обслуговування робочих місць, підвищення кваліфікації робітників, використання ефективних систем мотивації праці тощо) [3, с.176].

.        Поглиблення спеціалізації та кооперування виробництва та інші напрями, які забезпечують зниження собівартості продукції [3, с.176].

Ефективним методом пошуку шляхів зниження собівартості виробів є функціонально-вартісний аналіз. Функціональний підхід передбачає абстрагування від існуючого рішення, виділення функцій, які виконує виріб, та пошук альтернативних варіантів виконання функцій з меншими витратами [3, с. 176].

Під час функціонально-вартісного аналізу (ФВА) треба передусім з’ясувати: що являє собою виріб, функцію якого треба здійснити з мінімальними витратами; яку функцію він виконує; які фактичні витрати на виконання цієї функції; які максимально можливі витрати на реалізацію цієї функції; якими іншими способами можна здійснити функцію; які будуть витрати на її здійснення.

Мета ФВА - привернути увагу до тих функціональних частин виробу, у яких є диспропорції між важливістю виконуваних функції, якістю та витратами на їх здійснення для того, щоб виявити зайві витрати, причини їх виникнення та знайти резерви зниження собівартості продукції.

Отже, одним з головних чинників підвищення обсягу прибутку підприємства є зниження собівартості продукції. Як уже зазначалось, зниження собівартості виробу може бути досягнуто як під час розробки, так і в процесі виробництва. Цього можна досягти за допомогою факторів зниження собівартості продукції.

6.Аналіз собівартості продукції

Індикатором ефективності використання ресурсів підприємства є собівартість. Вона також формує ціну, від рівня витрат залежать рентабельність, конкурентоздатність продукції. Проаналізуємо собівартість продукції ПрАТ «Видавництво «Київські відомості», розрахуємо собівартість одиниці продукції та питомі витрати продукції. Для виявлення причин відхилень, оцінимо динаміку основних техніко-економічних показників.

Аналіз витрат за калькуляційними статтями дозволяє дати оцінку розміру економії чи перевитрат у зв'язку із відхиленням фактичної собівартості від планової, показати внесок кожної калькуляційної статті в загальне відхилення, зробити висновок про характер матеріало-, оплато-, фондомісткості виробництва і в результаті здійснити заходи щодо виявлення і реалізації резервів зниження собівартості продукції.

Таблиця 1 Основні техніко-економічні показники ПрАт «Видавництво «Київські відомості» за 2002-2003р.

Про зростання ефективності господарювання свідчить приріст таких показників, як реалізована продукція, собівартість продукції, вартість основних засобів, чистий прибуток. На зростання кількості реалізованої продукції могли вплинути такі чинники: сезонність, підвищення якості продукції, підвищення ефективності роботи менеджерів тощо. Собівартість продукції зросла за рахунок збільшення витрат на оплату праці, матеріальних та інших витрат. Витрати на оплату праці могли зрости через зростання якості роботи адміністративного персоналу. Вартість основних засобів зросла через введення нового ефективного обладнання та устаткування. Чистий прибуток зріс через збільшення кількості реалізованої продукції.

Таблиця 2 Аналіз структури витрат за елементами, тис. грн