Материал: Економічна історія України том 2

Розділ 28

ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939–1945)

1.Мілітаризація радянської економіки в 1939–1941 рр.

Масштабизавдань, якіставилопередсобою керівництво СРСР у сфері геополітики, зумовили підвищену увагу до питань економічного розвитку. Події 1938–1939 рр. викристалізували реальні й уявні загрози безпеці країни. Прагнучи підготуватисядоновихвикликів, радянськілідеривживали заходів до створення потужної воєнно-промислової, сировинної і харчової бази. Ці кроки були логічним продовженням економічного курсу, взятого на рубежі 20–30-х рр. Як і тоді, він не в останню чергу визна-

чався зовнішньополітичною стратегією.

Україні відводилось одне з провідних місць у нарощуванні військово-економічного потенціалу Радянського Союзу. В середині 1941 р. промисловість республіки давала більше половини чавуну, понад 50% вугілля, сталі, прокату1.

Сільське господарство України посідало провідне місце в аграрному секторі всесоюзної економіки. У 1940 р. збір зернових становив 28,62 млн т, цукрових буряків – 14,8 млн т, соняшника – 1,02 млн т, картоплі – 21,67 млн т2. В УРСР вирощували 21% валового збору зернових, 50% кукурудзи, понад 30% ячменю, виробляли 74% цукру3. У січні 1941 р. у тваринницькій галузі республіки налічувалось 10,5 млн великої рогатої худоби, у тому числі 5,7 млн корів (19,7% союзного поголів’я), 4,5 млн коней (22%)4.

У 1940 р. сільське господарство України виробило 7,114 млн т молока, 1127 млн т м’яса і сала (у забійній вазі), 13,5 тис. т вовни, 3273 млрд штук яєць5.

322 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Парк тракторів у цей час налічував 90 519 одиниць, зернозбиральних комбайнів 31 150, вантажних автомобілів – 54 9006.

Однак за вражаючими абсолютними й відносними показниками приховувалися такі негативні тенденції, як низький рівень механізації та надто великі затрати переважно ручної праці (на селі мешкало 27,3 млн громадян УРСР (66%), які були зайняті в аграрному секторі7, надзвичайно повільна динаміка виробництва основних видів продукції. Екстраполюючи ці показники на умови можливої війни (яка до того ж супроводжується вилученням з виробничого процесу значної кількості трудових ресурсів, здебільшого з села, а також втратою певної частини території), одержуємо картину, що ставить під сумнів готовність СРСР до ведення виснажливої війни з сильним супротивником.

Усвідомлюючи ці реалії, радянське керівництво форсувало розвиток важкої індустрії. Пріоритети групи А на шкоду розвитку групи Б обґрунтовувалися довгостроковими стратегічними інтересами. Саме тому найбільші капіталовкладення, матеріальні і трудові ресурси надходили у важку промисловість. У середині 1939 р. союзний уряд збільшив фінансування оборонних галузей з 3,2 до 20,3 млрд руб.8

Ще у 30-ті рр. уряд уживав заходів з метою завоювання економічної незалежності. З цією метою виняткового значення надавалося нарощуванню потужностей провідних галузей важкої індустрії. Напередодні агресії Німеччини капіталовкладення в металургію України сягнули 4 млрд руб. У структурі виробництва металургійної галузі УРСР основне місце належало сортовому і листовому металу, що використовувався у металообробній і машинобудівній промисловості.

Пріоритетну роль у воєнно-промисловому комплексі відігравала машинобудівна промисловість. В УРСР переважали металоємні підприємства, на яких вироблялися важкі машини для металургійної, кам’яновугільної, гірничої промисловості, паровозобудування й вагонобудування, сільськогосподарського машинобудування. В Україну довозилася здебільшого продукція точного машинобудування, автобудування, інструментальної, електромашинобудівної та інших галузей.

Уже у 30-ті рр. найбільші заводи галузі перейшли на випуск продукції військової номенклатури. У 1939–1940 рр. цей процес набув загального характеру. Суднобудівні підприємства Запоріжжя, Керчі, Києва, Миколаєва, Одеси перейшли на спорудження легких надводних кораблів. Низка машинобудівних заводів зосередила свої зусилля на виконанні програм з виробництва двигунів, силових установок, вузлів і агрегатів для бойових суден.

Згідно з червневою постановою 1940 р., уряд зобов’язав колектив Харківського танкового заводу ім. Комінтерну перейти до серійного випуску новітньої машини Т-34. На початку 1941 р. аналогічне завдання одержали всі танкові й тракторні підприємства. Протягом 1940 – першої половини 1941 р. вони випустили 1225 «тридцятьчетвірок»9. У квітні 1940 р. на Київському авіазаводі зібрали перший винищувач МІГ-3, а на початку наступного року авіаційні заводи вже випускали його серійно.

Танковий, тракторний і дизельний заводи у Харкові, Київський ім. І.Лепсе, Запорізький моторобудівний заводи, що підпорядковувалися Наркомату танкової промисловості, випускали переважно продукцію військового призначення.

За функціонуванням оборонних галузей був встановлений жорсткий централі-

зований контроль. План поточних військових замовлень у 1939–1940 рр. був виконаний лише за трьома позиціями (виробництво артсистем, мінометів і мін) з 13. По інших позиціях планові завдання були виконані на 2/3, що виявилося кращим показником у зіставленні з попередніми роками. У 1940 р. загальна вартість замовлень НКО СРСР збільшилася на 38,2% (порівняно з 1938 р.) і сягнула 17,5 млрд руб.10 Водночас такі параметри господарської діяльності об’єктів воєнно-промислових наркоматів, як освоєння капіталовкладень, зниження собівартості, ліквідація фінансової заборгованості та ін., в цей час помітно погіршилися. Значними були збитки від випуску бракованої продукції.

Про виняткове місце ВПК у господарській інфраструктурі свідчить той факт, що окрім Ради Народних Комісарів проблемами його розвитку займалися ДКО, а також Економічна рада на чолі з А.Мікояном. Важко сказати, наскільки цей паралелізм сприяв оптимізації управління економікою країни.

Ступінь мілітаризації економіки Союзу РСР в цілому й України зокрема в період з 1937 до 1940 р. характеризувався збільшенням удвічі частки прямих військових витрат у сумі національного доходу. Питома вага продукції військового призначення в загальному обсязі валової промислової продукції у 1940 р. дорівнювала 26%. Зіставивши бюджетні витрати на фінансування воєнно-промислових наркоматів з величиною національного доходу, можна одержати «коефіцієнт мілітаризації» – 24,6%. Це зіставне з аналогічним показником Німеччини, хоча вона вже мала відмобілізовану армію й працюючу в режимі воєнного часу військову промисловість11. У спогадах Г.Жукова міститься досить критична оцінка форсованої мілітаризації: «Ще більший крен в цей бік означав би вже перехід з рейок мирного розвитку країни на рейки військового розвитку, вів до зміни, переродження самої структури народного господарства, її мілітаризації і прямої шкоди інтересам трудящих»12.

На підставі аналізу доповіді наркома оборони К.Ворошилова в НКО 12 жовтня 1939 р. про план замовлень на бойову техніку й озброєння на 1940 р. деякі фахівці висловлюють міркування про те, що радянське керівництво планувало з 1940 р. повноцінне мобілізаційне розгортання військової промисловості. Однак 30,9 млрд руб., які НКО пропонував витратити на військові замовлення, зрештою були зменшені до 17,5 млрд руб., і Сталін пояснював це відсутністю загрози воєнного конфлікту з Німеччиною принаймні до 1942 р.13

Зробивши економіку та соціальну сферу заручниками своїх політичних амбіцій, керівництво Радянського Союзу запрограмувало розвиток господарства у таких пропорціях, які гарантували пріоритетний розвиток галузей ВПК за рахунок інших сегментів виробництва. Звичайно, при цьому бралися до уваги й тогочасні реалії міжнародного життя. Та, незважаючи на цілеспрямовані заходи, СРСР не встиг повноцінно підготувалися до випробувань, які чекали на цього в 1941 р. І лише ціною граничного напруження сил у наступні роки ситуацію вдалося виправити.

2. Соціально-економічні перетворення в західних областях УРСР

Дипломатичні та військово-політичні акції в контексті «золотого вересня» 1939 р. стали першим актом «возз’єднання» західноукраїнських земель з Великою

324 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Україною. Не менш важливими для Кремля були питання, пов’язані з інтеграцією цих регіонів у загальносоюзний господарський організм, легітимація і вкорінення радянського ладу в місті та на селі, оволодіння панівними висотами в економіці.

Ще за три тижні до початку виборів до Народних Зборів Західної України, 1 жовтня 1939 р., політбюро ЦК ВКП(б) розглянуло «Питання Західної України і Західної Білорусії». У відповідному рішенні поряд з політичними формулювалися й економічні завдання. Передбачалося, що НЗЗУ мали в першу чергу затвердити передачу поміщицької землі селянських комітетам, а також «вирішити питання» про націоналізацію банків та великої промисловості. До формування радянських органів влади та управління контроль над підприємствами, що були залишені колишніми власниками, а також банками, транспортом, закладами зв’язку і торгівлі перебирали на себе «тимчасові управління».

Селянські комітети здійснювали облік маєтків, які належали поміщикам, релігійним об’єднанням, державним чиновникам, а наприкінці вересня вдалися до розподілу експропрійованих угідь, худоби й реманенту.

Ідеологічне підґрунтя соціально-економічних перетворень у краї закладалось у «Декларацію НЗЗУ про встановлення радянської влади в Західній Україні» (27 жовтня 1939 р.). У ній наголошувалося: «Не може бути справжньої волі й рівноправ’я там, де є визиск і визискувані. Оборонити інтереси звільненого народу Західної України, звільнити його раз і назавжди від капіталістичного рабства, від панування і свавілля поміщиків та фабрикантів, заводчиків та банкірів – це значить встановити владу Рад депутатів трудящих…»14. Враховуючи економічний потенціал західноукраїнського регіону (територія – 88 тис. кв. км, 8 млн населення), радянський уряд вживав заходів, аби якнайшвидше інкорпорувати його й узгодити з алгоритмом функціонування господарського механізму СРСР. Специфіка краю полягала в його аграрному спрямуванні, наявності надлишкових робочих рук (а звідси – проблеми зайнятості), конкуренції різних етнічних груп, у якій переплітались виразні соціально-економічні мотиви.

Націоналізація підприємств фактично розпочалася ще до того, як на місця надійшли детальні інструкції центру. Тимчасові управління призначали у банки своїх комісарів, а на заводи і фабрики – управляючих, які здійснювали облік коштів і майна. Банки продовжили кредитування виробничих об’єктів, забезпечували перехід на радянську валюту (протягом певного часу розрахунки тривали і в польських злотих). На ЦК КП(б)У покладалася підготовка списку підприємств, що підлягали передачі у власність держави15.

Особливістю початкового етапу націоналізації промисловості у краї було те, що вона здійснювалася знизу, з ініціативи самих виробничників. Представники тимчасовихорганіввлади, робітничихкомітетівіновопризначенийкерівникпідприємства скликали загальні збори колективу, на яких обиралася комісія, що за актом приймала об’єкт. Це рішення згодом затверджувалося районним, міським і нарешті обласним виконкомом. Практично від самого початку партійні органи засвідчили свої пріоритети в акції, якій надавалося відповідне ідеологічне звучання16.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. «Про націоналізацію промислових підприємств і установ на території Західної України» цей процес перейшов у завершальну фазу. Протягом січня – лютого 1940 р. в Галичині

й на Волині практично закінчився перехід у державну власність промислових підприємств, залізниць, закладів зв’язку, банківської системи, установ торгівлі, хлібофуражних складів, рибних господарств тощо. В ході реформування фінансової системи колишні Комерційний і Фінансовий банки та Банк сільськогосподарського кредиту підпорядковувалися Держбанку СРСР, а Іпотечний і Кооперативний банки ліквідувалися. Акціонерні капітали приватних банків також передавалися Державному банку. Всі позики польського уряду, а також акції та інші цінні папери анульовувалися17.

З 21 грудня 1939 р. Держбанк СРСР переводив усі розрахункові операції на радянську валюту за курсом 1:1, як і оплату товарів, комунальних та інших послуг. Польські злоті вилучали з обігу. Власники банківських рахунків і депозитів могли одержати в рублях еквівалент, що не перевищував 300 злотих. Для виконання цих завдань Держбанк здійснив у Західній Україні емісію на суму 400 млн руб.18

Згідно зі спеціальним рішенням ЦК ВКП(б), найважливіші об’єкти переходили у відання союзних наркоматів. Зокрема, цукрові, спиртогорілчані, тютюнові та машинобудівний заводи у Львові було передано Наркомхарчопрому СРСР; львівську електростанцію – Наркомелектро СРСР; м’ясоконсервний завод у Золочеві – Наркомм’ясомолпрому СРСР; завод «Портланд-цемент» (Здолбунів) – Наркомбудматеріалів СРСР; калійні родовища – Наркомхімпрому СРСР. Більшість виробничих потужностей підпорядкувалися республіканським відомствам (наприклад, 34 фабрики і заводи – Наркомлегпрому УРСР)19.

Загалом у західних областях було націоналізовано 2243 великих і середніх промислових підприємств. Частка державного сектора становила 62% і поступово збільшувалася за рахунок інтеграції дрібних виробництв. Так, з 4955 підприємств Волині 3988 – були дрібними майстернями (всього на них працювало 7485 осіб)20. Шляхом об’єднання невеликих підприємств в області протягом 1940 р. виникло 139 артілей промкооперації, а також 66 міських і районних промислових харчокомбінатів державної форми власності21.

Усього ж у Західній Україні було створено 833 промислові артілі, які об’єднували 333,5 тис. працівників. У 1940 р. підприємства промкооперації випустили продукції на суму 11,2 млн руб., що становило 16% загального обсягу промислового виробництва22.

По-більшовицьки було розв’язано питання, пов’язане з претензіями зарубіжних власників майна. 27 лютого 1940 р. політбюро ЦК ВКП(б) затвердило інструкцію Наркомату СРСР та ноти на адресу дипломатичних представництв, зокрема Бельгії та Німеччини, в яких стверджувалося, що націоналізація власності, стосовно якої висунуті претензії, відбулась «суверенними народами» Західної України і Західної Білорусії ще до їхнього входження до складу СРСР. На переконання авторів згаданих документів, це слугувало обставиною, що виключала відповідальність радянської сторони перед колишніми власниками майна, яке «законно перейшло до СРСР»23.

Водночас з націоналізацією союзне і республіканське керівництво стимулювало реконструкцію старих і створення нових виробничих потужностей. 16 лютого 1940 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У затвердили перший «план розвитку народного господарства західних областей України», що передбачав переоснащення традиційних