Материал: Економічна історія України том 2

звласним архітектурним обличчям, став справжнім адміністративно-політичним, культурно-освітнім і торговельно-економічним центром краю.

Про активну й у цілому досить ефективну господарську політику чехословацького уряду в Закарпатті свідчить також те, що у розвиток краю вкладалося назагал більше коштів, ніж вилучалося з нього: з 1919 по 1933 рр., наприклад, з державних фондів на це було виділено близько 1,6 млрд крон. Лише Міністерство громадських робіт ЧСР з 1920 по 1935 рр. у розбудову Закарпаття вклало 490 млн крон, тобто щороку по 30,5 млн крон152.

Однак і Чехословаччину не оминула світова економічна криза 1929–1933 рр.

зїї негативними наслідками. Одним з них було масове безробіття, що на початок 1933 р. досягло майже 1 млн осіб. Найбільша їхня кількість припадала на Словаччину (300 тис. осіб) і Підкарпатську Русь (до 100 тис.). Близько 80% дрібних підприємств лісозаготівельної й деревообробної промисловості, а також більшість залізорудних шахт і склозаводів Закарпаття вимушені були припинити роботу. Через нерентабельність з перебоями працювали металургійні й металообробні підприємства у Фрідєшові та Кобилецькій Поляні, а в Довгому металургійний завод у 1929 р. повністю припинив роботу. Наполовину скоротили виробництво цегельночерепичні заводи, на третину – лісохімзаводи. Зайнятість робітників на середніх і великих підприємствах краю зменшилася на 30–40%153.

Економічна криза в промисловості Закарпаття порівняно з чеськими землями була більш затяжною і тісно перепліталася з аграрною. Остання яскраво виявилась

вглибокому падінні цін на сільськогосподарські продукти, знеціненні м’яса, у значній різниці в цінах на них у західних і східних областях республіки і масовому вивозі продуктів за межі краю, а також у значному збільшенні заборгованості господарств основної маси селянства і посиленні процесу соціального розшарування у закарпатському селі. Бідність досягла таких розмірів, що у багатьох селах краю, особливо на Верховині, у 1932 р. лютував голод. Вкрай важке соціально-економічне становище, погане харчування й голод, антисанітарні умови тощо призводили до високої смертності на Закарпатті, особливо серед дітей. У краї 17% народжених дітей вмирали, не доживаючи першого року. В цілому смертність на Закарпатті в середині 1930-х рр. була вищою порівняно з Чехією та Моравією на 64%154.

Це вимагало від чехословацького уряду, в якому в результаті позачергових виборів у 1929 р. зріс вплив соціал-демократів, проведення активної соціальноекономічної політики, яка за багатьма формами й показниками була порівняно з іншими країнами регіону передовою й досить ефективною. Наприклад, дефіцит державного бюджету ЧСР, який у 1932 р. становив майже 1 млрд крон, активно покривався іноземними (переважно французькими) позиками. У червні 1930 р. був ухвалений закон, який знизив профспілкову допомогу робітникам на третину, але підвищував державні надбавки на дві третини, а період виплати допомоги збільшувався до 26 тижнів (6 місяців). Для сімейних членів профспілок і для працівників з п’ятирічним профспілковим стажем державна надбавка збільшувалася

вчотири рази порівняно з профспілковою допомогою. В грудні того ж року був ухвалений закон, яким уряду надавалося 150 млн крон для подолання економічної кризи. Міністерство соціального забезпечення надавало продовольчу допомогу без-

312 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

робітним. Влада на місцях, у тому числі й на Закарпатті, намагалася вирішувати питання безробіття шляхом організації громадських робіт з почасовою оплатою. Виплачувалися й окрема разова допомога у зв’язку з подорожчанням продуктів харчування155.

У грудні 1934 р. в Ужгороді було засновано спеціальну установу під назвою «Народногосподарська рада для Підкарпаторуського краю», головною мета якої була розробка реальної програми виходу із економічної кризи156. У зв’язку з масовим безробіттям у Закарпатті було створено Крайове управління посередництва праці з місцевими управліннями, які за період з 1928 по 1938 рік завербували й направили на роботу в чеські землі понад 100 тис. осіб157.

Утім, незважаючи на всі ці заходи, ані держава, ані суспільство не змогли справитися з настільки масштабною кризою. До того ж у післякризові роки суттєво зменшилися, а то й припинились асигнування з державного бюджету на спорудження доріг, мостів та інших господарських об’єктів, на розвиток охорони здоров’я, шкільництва на Закарпатті тощо.

Згубні наслідки економічної кризи, що зумовили значне погіршення становища основної маси населення Закарпаття, особливо в сільській місцевості, і призвели до різкого загострення соціальних суперечностей, а також постійне зволікання чехословацької влади з питанням надання гарантованої Паризькою мирною конференцією 1919–1920 рр. і обіцяної Прагою автономії краю істотно вплинули на внутрішньополітичне становище Закарпаття у другій половині 1930-х рр. У краї посилились античехословацькі настрої, активізувалися революційні виступи, страйки (у 1932 р. відбулося 45 страйків, переважно економічного характеру, в яких взяли участь близько 4 тис. осіб158) тощо, що свідчило про втрату чехословацькою владою підтримки серед політичних лідерів та населення Закарпаття.

Свідченням небезпечних для Праги змін у політичних настроях закарпатців стали, зокрема, результати виборів до парламенту ЧСР 1935 р.: 63% голосів у краї зібрали партії, що були противниками чехословацької влади. Зокрема, переконливу перемогу на них здобули місцеві комуністи, котрі йшли на вибори з гаслом «Всі до бою…», в якому стверджувалася комінтернівська теза, що «капіталізм смертельно хворий» і що народам загрожує імперіалістична війна, вихід з якої один – встановлення влади рад: вони здобули в Закарпатті 24,4% усіх голосів виборців159. Разом з тим по всій країні збільшувався вплив радикальних екстремістських течій, що виступали проти чехословацької системи буржуазної демократії і за ліквідацію Версальської системи в цілому.

З другого боку, в Європі загострилася міжнародна обстановка і політична криза напередодні Другої світової війни, в центрі якої опинилася Чехословаччина, до якої висунули свої територіальні претензії практично всі сусідні держави і насамперед Німеччина, що розпочала підготовку до світової війни. Усі зусилля керівників Чехословацької Республіки не змогли зберегти її від все більшої зовнішньополітичної ізоляції. Великі держави, які раніше підтримували стабільність у Центрально-Східній Європі, дедалі більше потурали експансіоністській політиці нацистської Німеччини, що прикривалася лозунгом права націй на самовизначення. Це яскраво виявилося під час аншлюсу Австрії 12 березня 1938 р. На черзі була

Чехословаччина, послаблення міжнародного становища якої вплинуло на зростання й консолідацію античехословацького автономістського й сепаратистського руху як серед судетських німців, так і в Словаччині та Підкарпатській Русі.

Унаслідок Мюнхенського диктату у вересні 1938 р. Чехословацька республіка вимушена була задовольнити ультимативні німецькі вимоги: до Третього райху, зокрема, було приєднано високорозвинену Судетську область, де проживало понад 3 млн німців. Польща, у свою чергу, на початку жовтня отримала Тешинську Сілезію, а на початку листопада 1938 р. за рішенням Віденського арбітражу південну частину Словаччини та найрозвинутіші райони Закарпаття було передано Угорщині. Загалом Чехословаччина втратила третину своєї території з населенням 5 млн осіб і 40% свого промислового потенціалу. Зраджена союзниками країна опинилась у стані глибокої політичної кризи, із якої поспішили скористатися словацькі та закарпатські автономісти. Спочатку словаки, а слідом за ними закарпатські русини-українці проголосили автономію, і Прага змушена була нарешті затвердити автономні уряди Словаччини (7 жовтня) і Підкарпатської Русі (11 жовтня). Перша Чехословацька республіка припинила своє існування, а наступне піврічне існування урізаної з усіх боків Чехо-Словаччини увійшло в історію як період Другої республіки, побудованої на федеративних засадах.

Щодо Закарпаття, то саме цей нетривалий період увійшов у історію як час розбудови Карпатоукраїнської державності, активної, хоча і неоднозначної за оцінками й результатами діяльності автономних урядів краю.

Затверджений Радою міністрів ЧСР 11 жовтня 1938 р. перший автономний уряд Закарпаття – Рада міністрів Підкарпатської Русі на чолі з А.Бродієм, лідером русофільського напряму в краї, – проіснував усього 15 днів. Першочерговим завданням для нього було врегулювання територіальних проблем, зокрема вирішення питання кордону між Підкарпатською Руссю і Словаччиною. Він розпочав широку кампанію за приєднання до краю східнословацьких районів (Пряшівщини), заселених переважно русинами-українцями. Але надмірна активність уряду в цьому напрямі відсунула на другий план розв’язання не менш злободенних для Закарпаття проблем – господарсько-фінансових, соціальних, культурних, внутрішньополітичних тощо. Він так і не зміг практично контролювати, а тим більше змінити на краще політичну ситуацію в Закарпатті й економічне становище населення.

26 жовтня 1938 р. федеральний уряд ЧСР звільнив Бродія з посади прем’єра, і його негайно було заарештовано в Празі за «державну зраду» – зв’язки із ворожими республіці закордонними елементами і діяльність на користь Угорщини. Того ж дня новим прем’єр-міністром Підкарпатської Русі урядом ЧСР був призначений А.Волошин – лідер українського напряму в краї.

Не встиг новий автономний уряд Підкарпатської Русі розпочати свою діяльність, як зазнав першої кризи. Згідно з рішенням Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. від Закарпаття відходило до Угорщині понад 12% його території – міста Ужгород, Мукачеве, Берегове та майже 100 інших населених пунктів, де мешкало близько 175 тис. осіб (у тому числі понад 33 тис. українців). Це була важка втрата для автономного краю, особливо з господарського погляду160. Уряд

314 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

А.Волошина переніс свою канцелярію із Ужгорода до Хуста, що став столицею автономної української держави – Карпатської України, розбудова якої розпочалася швидкими темпами і не в останню чергу завдяки безпосередній підтримці й допомозі з боку галицьких українців, які масово переходили польсько-чеський кордон, поспішаючи на поміч своїм закарпатським братам.

Завдання, що стояли перед автономним урядом А.Волошина, були надзвичайно складними. В першому після призначення прем’єром інтерв’ю редакторові газети «Нова свобода» 30 жовтня 1938 р. він досить детально їх розкрив: «Завдань багато. Числимо на сили свої та на сили громадянства, яке мусить все зробити, щоб закріпити здобутки. Але перше завдання – це оборонити цілість нашого краю, забезпечити спокій і порядок, забезпечити добробут народніх мас… Вже влада має 230 вагонів кукурудзи для бідних і безробітних… Думаю, що народні маси нашого краю здобудуть від своєї молодої держави все, що потрібно для усунення голоду… План публічних робіт маємо широкий. Мусимо побудувати залізниці, дороги, мости, пристосовуючи все до нових умов нашого господарського та культурного життя. Після встановлення й закріплення наших границь, негайно мусимо провадити планову розбудову нашої господарки. То вимагає великої кількості працівних сил та велику суму грошей. Але наші природні багатства є такі великі, що ми вдержимось та забезпечимо собі рівноправне співробітництво з іншими країнами, які нам допоможуть розбудувати промисел та інтенсифікувати хліборобство, скотарство, садівництво та огородництво. Будемо будувати фабрики, щоб зпрацьовувати наші сирівці, будемо зпрацьовувати мінеральні поклади, що стільки їх ховає в собі наша багата земля… Ми всіх шануємо, але вимагаємо, щоб і нас шанували, нікого не будемо кривдити, кожний громадянин без різниці народності й віри буде мати рівне право. Вибороли ми свободу не лише для себе, але для всіх, хто йде з нами й має добру волю до співпраці на нашій землі. Теперішня хвиля диктує нам всім виявити працівність і дисципліну, полишити національні, мовні та політичні суперечки і всім стати до творчої праці, якої вимагає від нас обов’язок перед рідним народом»161.

На жаль, ці завдання через низку суб’єктивних причин і об’єктивних обставин уряду Волошина так і не судилося здійснити. Зокрема, порівняно з успішними наслідками політичної діяльності уряду А.Волошина, результати його господарської праці були значно скромнішими. Вкрай бідні економічні ресурси й обмежені можливості автономного краю після приєднання найбільш розвинутої в економічному відношенні частини Закарпаття до Угорщини, постійний дефіцит бюджету Карпатської України, негативний вплив цілої низки зовнішніх факторів, пріоритетна увага до політичних питань, боротьби з «ворогами української нації» – все це завадило урядові серйозно зайнятися соціально-економічними проблемами краю.

Щоправда, планів і намірів у цьому напрямі було чимало. 19 листопада 1938 р. Українська народна рада в Хусті видала «Маніфест до українського народу», в якому були накреслені головні пункти господарської програми уряду Волошина. На перший план висувалися проведення земельної реформи, розвиток хліборобства й виноградарства, піднесення скотарства і молочарства. Але найголовніше завдання полягало в тому, щоб забезпечити місцеве населення продуктами харчування. Річ у тім, що ціни на продукти постійно підвищувалися, хоча заробітна платня залишала-

ся без змін. Щоб запобігти голоду, особливо в гірських районах, автономний уряд пішов на відміну деяких податків. У лютому 1939 р. на його вимогу міністерство господарства ЧСР додатково виділило 300 тис. крон для проведення акції надання допомоги найбіднішому населенню краю. Тоді ж уряд Карпатської України «призначив півмільйона корон на харчеву акцію бідних дітей».

Однак разові допомогові заходи не могли суттєво поліпшити становище. Неспроможний розв’язати цю проблему власними силами, А.Волошин змушений був шукати допомоги за кордоном. Почалися поставки кукурудзи з Румунії, розглядалося питання про обмін закарпатського лісу і солі на зерно з урядами Німеччини й Угорщини. Водночас проводилась певна робота щодо поліпшення страхування й пенсійного забезпечення населення: в Хусті, зокрема, був створений Краєвий уряд робітничого забезпечення162.

Уже з перших днів своєї діяльності автономний уряд А.Волошина стикнувся ще з однією складною проблемою – безробіттям. Кількість безробітних постійно збільшувалася за рахунок галичан, що нелегально переходили польсько-чеський кордон, утікачів з території, окупованої Угорщиною, а також через припинення окремих видів робіт. Одночасно відбувалася рееміграція закарпатців у пошуках роботи за кордон. З метою поліпшення становища уряд Карпатської України в січні 1939 р. розпочав переговори з урядом Німеччини, Чехо-Словаччини і деяких інших країн про можливість для закарпатців виїжджати на заробітки. Така домовленість була досягнута, і кільком групам робітників вдалося поїхати на сезонні роботи до Німеччини і Чехо-Словаччини, хоча це не зняло хронічну для Закарпаття проблему безробіття163.

Основним багатством краю залишався ліс, і тому уряд робив активні спроби щодо реорганізації та централізації лісового господарства, проведення його націоналізації. У січні 1939 р., після створення єдиної дирекції лісів в Буштині, розгорнулися великі роботи в державних лісах: було прокладено кілька транспортних середників, почалося будівництво нових комунікацій, залізничних і автомобільних доріг, пошук нових ринків збуту та можливостей залучення іноземного капіталу тощо. В результаті ситуація у лісовому господарстві поступово стабілізувалась. Прибутковою галуззю промисловості краю залишалося добування солі. Певні позитивні зрушення відбулись у хімічній (досить успішно працювало 5 фабрик) і харчовій промисловості краю. Уряд Карпатської України розробив програму електрифікації країни, для здійснення якої було організовано товариство «Карпатські Електровні», значну увагу приділяв розвиткові пошт і зв’язку, розробці корисних копалин, мінеральних джерел, робив певні спроби поліпшення жалюгідного становища у медичному обслуговуванні населення, перспективного значення для краю надавав розвиткові туризму тощо.

Однак більшість планів і задумів уряду Карпатської України у вирішенні проблем господарського й культурного будівництва, поліпшення соціального становища та рівня життя населення не були реалізовані. І головна причина цього не стільки в надмірній політичній, націоналістичній заангажованості уряду А.Волошина, прорахунках і помилках у його діяльності, що дійсно мали місце, скільки в тому, що за тих внутрішньополітичних і внутрішньоекономічних і особливо міжнародних умов, що склалися у 1938–1939 рр. у краї й навколо нього, Карпатська Україна не