Материал: Економічна історія України том 2

війни структура національного доходу і суспільного виробництва суттєво змінилася: у складі національного доходу питома вага споживання зменшилася з 74% у 1940 р. до 67% в 1942 році, питома вага нагромадження скоротилася з 19 до 4%, а частка військових видатків (не рахуючи особистого споживання військовослужбовців) зросла з 7 до 29%. Політичне керівництво ставило завдання відновити довоєнні співвідношення в розподілі національного доходу та структуру виробництва. Слід також зазначити, що в планах четвертої п’ятирічки робився особливий наголос на форсованому розвитку східних районів СРСР.

Усерпні 1946 р. на восьмій сесії Верховної Ради УРСР було ухвалено «Закон про п’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства Української РСР на 1946–1950 рр.». Він розроблявся на основі контрольних показників, визначених для України союзним планом четвертої п’ятирічки. У законі ставилося завдання відновити довоєнний рівень промисловості і сільського господарства, а в окремих галузях – перевищити цей рівень. При цьому традиційно наголос робився на важкій індустрії, на відбудову якої спрямовувались найбільші кошти. Такий підхід закріпив суттєві диспропорції в розвитку господарства УРСР, що поглибилися

вперіод Другої світової війни, насамперед між промисловістю і сільським господарством, а також промисловістю групи А і групи Б.

За четвертим п’ятирічним планом передбачалося відродження вугільної промисловості Донбасу і чорної металургії Півдня, електроенергетики і машинобудування, хімічної промисловості, будівельної індустрії, залізничного транспорту. Обсяг усього промислового виробництва планувалося збільшити порівняно з 1940 р. на 3%, зокрема по республіканській і місцевій промисловості – на 8,6%. Виробництво електроенергії мало зрости на 13%, будівельних матеріалів – у 1,5–2 рази, металургійного устаткування – в 2,2 раза, тракторів – у 2,5 раза тощо. Ставилося завдання досягнути довоєнного розміру посівних площ, збільшити виробництво сільськогосподарської продукції, підвищити врожайність культур, відновити поголів’я худоби і т. д. За п’ятирічним планом на відбудову господарства УРСР виділялося 4,9 млрд руб.12

У1945 р. промислове виробництво в Україні досягало близько 26% довоєнного рівня (тоді як у цілому в СРСР воно становило 92% порівняно з 1940 р.). Таке значне падіння виробництва в УРСР пояснювалося не тільки масштабними руйнуваннями, завданими тривалою війною, а й евакуацією з республіки багатьох підприємств. Економіка України потребувала значних капітальних вкладень, які відповідали б понесеним втратам і давали б можливість відродити господарське життя.

За 1946–1950 рр. загальний обсяг капіталовкладень в господарство УРСР становив 6,7 млрд руб., тобто 19,2% від загальносоюзних. Понад половину капітальних вкладень було спрямовано на відродження промисловості (55,6%), значно менше – на розвиток транспорту і зв’язку (10,9%). Частка капітальних вкладень, виділених на потреби сільського господарства, становила лише 6,5%. Решта капіталовкладень була спрямована на житлове будівництво (12,6%), а також на торговельні та комунальні підприємства, заклади науки, освіти, культури та ін. (14,4%)13. Основна увага приділялася відбудові підприємств важкої індустрії загальносоюзного значення, що становили опору ВПК.

372 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

На початку четвертої п’ятирічки чимало робітників, службовців, інженерів, евакуйованих і мобілізованих з України, продовжували працювати в східних районах країни. Вони зверталися у вищі інстанції з проханням дозволити повернутися додому, де більшість з них залишили свої сім’ї. Умови життя і праці цих людей були вкрай важкими, тому, за словами чиновників, «різко зросли від’їздні настрої». Для прикладу, на Челябінському тракторному заводі 17% працівників становили мобілізовані у період війни, 14% – евакуйовані з різних міст країни, зокрема з Ленінграда, Харкова та ін. Близько 40% мобілізованих жили в Челябінську без сімей, у складних побутових умовах. Як визнавав парторг Кіровського тракторного заводу Мамонтов, близько третини працівників Челябінського заводу «перебувають в цілком неможливих житлових умовах»14.

Щоб розв’язати проблему робочої сили, органи влади розпочали трудові мобілізації, які нерідко проводилися примусовими методами. Згідно з постановою Ради Міністрів СРСР, організований набір робітників здійснювало Міністерство трудових ресурсів СРСР. Його уповноважені повинні були укладати індивідуальні трудові угоди з робітниками не менш як на два роки. Протягом четвертої п’ятирічки помітно розширилася підготовка робітничих кадрів у ремісничих, залізничних училищах і школах фабрично-заводського навчання. За 1946–1950 рр. через цю мережу в СРСР планувалося підготувати 4,5 млн кваліфікованих робітників, у тому числі в Україні – близько 800 тис. Чимало молоді працювало на відбудові шахт і заводів за путівками комсомолу. Політичне керівництво організовувало відповідні ініціативи трудящих, наприклад, рух за перехід конторських службовців на виробництво.

У доповідній записці, написаній Д.Шепіловим і К.Калашниковим, що адресувалася секретарям ЦК ВКП(б), мовилося про гострі кадрові проблеми на виробництві. Зазначалося, що частка кадрових гірників сягає лише 20–25% від загальної кількості робітників. «Іншу частину колективу шахтарів становлять люди, що прийшли на шахти в період Вітчизняної війни і головним чином у повоєнний час. Характерною особливістю складу шахтарів є наявність спеціальних контингентів робітників – репатріантів, німців Поволжя, переселенців з Криму і Кавказу і мобілізованих із західних областей країни». Подібна ситуація спостерігалася, як підкреслювалося в записці, й в інших галузях промисловості. За 11 місяців 1947 р. на підприємствах Міністерства чорної металургії СРСР відбулася значна зміна кадрів: сюди прийшло 163,2 тис., а вибуло – 154,7 тис. осіб (з них самовільно залишили роботу 30%). Так, на заводі ім. Дзержинського в м. Дніпродзержинську дезертирували 2369 працівників, у тому числі 917 випускників шкіл фабрично-заводського навчання та ремісничих училищ15.

Хоча перший рік четвертої п’ятирічки виявився вкрай складним, протягом 1947 р. відставання від визначених завдань вдалося подолати. Державний план відбудови й розвитку народного господарства СРСР на цей рік передбачав форсовану відбудову важкої промисловості, електростанцій і залізничного транспорту. На їхній розвиток виділялося дві третини всіх капітальних вкладень. У четвертому кварталі середньомісячний обсяг промислового виробництва в СРСР порівнявся з довоєнним періодом. На кінець 1947 р. валова продукція промисловості Радянського Союзу становила 93% порівняно з 1940 р., у тому числі виробництво

засобів виробництва (група А) – 101%, а виробництво предметів споживання

(група Б) – 82%.

Відбудова господарства України йшла досить успішно. Першочергове значення надавалося відродженню важкої індустрії та залізничного транспорту. Протягом кількох років вдалося підняти з руїн вугільну промисловість, запустити шахти Донбасу. За 1946–1950 рр. було відбудовано 129 найбільш зруйнованих шахт загальною потужністю 52 млн т на рік, закладено 60 нових шахт потужністю 31,8 млн т. На кінець четвертої п’ятирічки в українській частині Донбасу, з урахуванням нових шахт, було відновлено довоєнну потужність галузі. Разом з тим продуктивність праці залишалася низькою: у 1950 р. місячний виробіток гірника становив 21,7 т, тоді як у 1940 р. він досягав 25,7 т.

У1947–1948 рр. буловідкритопершівугільніпластиуЛьвівсько-Волинському кам’яновугільному басейні. Згодом тут почалося будівництво шахт.

Відбудовувалася нафтова промисловість Прикарпаття. Проводилися нові розвідувальні роботи на Бориславщині, було відкрито нафтове родовище в районі м. Долина у Станіславській області. З 1948 р. почалося зростання видобутку нафти, але довоєнних показників досягнуто не було. У четвертій п’ятирічці в Україні було створено газову промисловість. Поряд зі старими родовищами (Дашавським і Опарським) розвідано нові – Угерське, Більче-Волицьке, Шебелинське. У 1950 р. УРСР давала 25% загальносоюзного видобутку газу. Однак у паливному балансі СРСР нафта та газ посідали другорядне місце.

Проведено значну роботу щодо відбудови електроенергетики, зокрема теплових станцій – Зуївської, Харківської, Криворізької, Штерівської та ін. Розгорнуто будівництво нових електростанцій, у тому числі Одеської, Миронівської, Дарницької, Добротвірської тощо. На кінець п’ятирічки на повну потужність запрацювала Дніпровська ГЕС.

Відбудовувалися підприємства металургійної промисловості – Азовсталь, Запоріжсталь, ім. Петровського, ім. Дзержинського та ін. Обсяг виробництва окремих видів продукції перевищив довоєнний рівень (прокат чорних металів, залізна руда), а інших – досягнув 95% від рівня 1940 р. (сталь, чавун, кокс).

Ставали до ладу об’єкти машинобудування – Харківський тракторний завод, Київський завод «Більшовик», Ворошиловградський паровозобудівний завод і т. д. За роки четвертої п’ятирічки виробництво продукції машинобудування перевищило довоєнний рівень на 44%.

Значні кошти були спрямовані на індустріалізацію західних областей УРСР. Відбувалася реконструкція традиційних галузей промисловості, зокрема, нафтодобувної та газової – на Львівщині, лісової і лісопильної – на Закарпатті. Водночас створювалися підприємства інших галузей, у тому числі приладобудівної, машинобудівної, металообробної у Львівській області, лісохімічної і ливарної – у Закарпатській області. У Львові, який став головним промисловим центром західних областей, почали діяти заводи телеграфної апаратури, сільськогосподарських машин, автонавантажувачів, електроламповий та інструментальний. У краї було споруджено чимало підприємств хімічної промисловості, будівельних матеріалів, легкої промисловості та ін.

374 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Відбудова підприємств, що випускали товари народного споживання, йшла значно повільніше. У роки четвертої п’ятирічки, як і в попередній період, розвиток промисловості групи Б істотно відставав від поступу важкої індустрії. У 1950 р. обсяг валової продукції легкої промисловості УРСР порівняно з 1940 р. становив 79%, у тому числі бавовняної – 85%, вовняної – 75%, трикотажної – 83%, швейної – 82%, шкіряної – 71%, взуттєвої – 67%. Обсяг валової продукції харчової промисловості досяг 80%: у більшості галузей він відставав від довоєнного рівня і лише в кількох перевищував цей рівень16. Такий стан справ ще раз засвідчував, що

вСРСР продовжувався процес надіндустріалізації, який зумовлював відставання в соціальній сфері й низький рівень життя людей.

Офіційні підсумки четвертої п’ятирічки мали цілком оптимістичний вигляд. У 1948 р. обсяг промислового виробництва в СРСР перевищив довоєнний рівень на 18%, у 1950 р. – на 73%. На кінець п’ятирічки промислове виробництво групи А зросло проти 1940 р. на 105%, а групи Б – на 23%. В Україні обсяг промислового виробництва перевищив довоєнні показники на 15%. Проте вчені ставлять під сумнів наведені цифри. За офіційними даними, в 1946–1950 рр. промислове виробництво в УРСР зростало темпами, яких ні до цього, ні пізніше досягнути не вдавалося – понад 30% на рік17. Це був найвищий успіх системи господарювання, заснованої на командних методах управління.

Утой час, коли зусилля концентрувались на кількох пріоритетних напрямках, насамперед енергетиці, металургії, машинобудуванні й оборонній промисловості, такий механізм господарювання працював досить результативно. Тоді, за малої кількості підприємств і відносно невеликого асортименту продукції, можна було успішно керувати економікою з центру – планувати, контролювати, розподіляти кошти, робочу силу і матеріальні ресурси в централізованому порядку. Однак командна економіка вичерпувала свої можливості, стаючи гальмом у розвитку продуктивних сил. Уже в той період гостро виявилися проблеми, породжені гіперіндустріалізацією та надмірною централізацією: хронічно відставали легка й харчова промисловість, сфера обслуговування, не виконувалися завдання у чорній металургії і особливо – вуглевидобутку в Донбасі.

Особливу увагу слід звернути на так звану табірну економіку. Ще наприкінці війни почалось помітне зміцнення табірно-виробничої системи. У 1944 р. на звільненій від ворога території було організоване Управління виправно-трудових колоній і відновлено 44 промислові колонії (з 56, що діяли до війни) і всі 40 сільськогосподарських. Від того часу стала швидко зростати частка українців серед невільників ГУЛАГу. Протягом 1945–1946 рр. загальна кількість в’язнів у таборах

іколоніях СРСР збільшилася з 1,2 до 1,7 млн осіб. Їх праця застосовувалася на лісозаготівлі, видобутку золота й олова, в залізничному і промисловому будівництві, гірничо-металургійній промисловості та сільському господарстві.

Після закінчення війни з’явилися нові «спецконтингенти» – репатріанти, інтерновані, військовополонені, мобілізовані в трудові батальйони. Їх утримували

вперевірочно-фільтраційних таборах і формально не вважали в’язнями, хоча насправді ці люди були такими ж безправними рабами системи. У 1945 р. кількість репатріантів перевищила 2 млн осіб. Більшість становили українці й білоруси, вивезені в період окупації на роботу до Німеччини. За даними С.Карнера, загальна

чисельність названих «спецконтингентів», зайнятих примусовою працею на відбудові економіки СРСР, на початку четвертої п’ятирічки досягала 1,8 млн осіб18.

Певну роль у господарському житті відігравали військовополонені. З червня 1941 по травень 1945 рр. Червона армія взяла в полон близько 4,4 млн, а після розгрому Квантунської армії – ще 640 тис. осіб. За постановою Державного Комітету ОборониНКВССРСРздійснювавмобілізаціюівідправлявдляроботивРадянський Союз усіх працездатних німців, що знаходилися на звільненій території Румунії, Югославії, Угорщини, Болгарії, Чехословаччини (чоловіків віком від 17 до 45 років, жінок – від 18 до 30 років). Згодом до них долучили придатних до фізичної праці німців-чоловіків із Верхньої Сілезії і Східної Пруссії (віком від 17 до 50 років), а також німців – керівників низових нацистських партійних та адміністративних органів19. На початку 1946 р. в СРСР перебувало 1,6 млн військовополоненихєвропейців, із них 1,1 млн німців, 233,8 тис. угорців, 68,6 тис. австрійців, 52,5 тис. румунів та ін. Для їхнього утримання було створено 267 таборів, 392 робітничих батальйони, а також 178 спеціальних госпіталів. У першій половині 1946 р. всі вони були закріплені за певними наркоматами (міністерствами) і конкретними підприємствами. Військовополонені посідали значне місце в балансі робочої сили провідних господарських міністерств, зокрема міністерств будівництва паливних підприємств – 27,7% робітників, целюлозно-паперової промисловості – 27,2, промисловості будівельних матеріалів – 24,1, будівництва підприємств важкої індустрії – 20,1, електростанцій – 16,8, кольорової металургії – 15,9%. Велика кількість військовополонених працювала у вугільній промисловості: на початку 1946 р. – 158,6 тис., на початку 1947 р. – 129 тис. осіб.

За участі цього «спецконтингенту» здійснювалась відбудова заводів Азовсталь, Запоріжсталь, ім. Петровського, ім. Дзержинського, заводів у Нікополі, Єнакієво, Горлівці та багатьох інших об’єктів індустрії. Проте на кінець 1948 р., згідно з міжнародними домовленостями, було репатрійовано більшу частину німецьких військовополонених, а навесні 1950 р. – останню групу в кількості 17,5 тис. осіб. У Радянському Союзі залишилося близько 10 тис. полонених німців, засуджених за воєнні злочини, 3,8 тис. німців, справи яких розслідувалися, а також кілька тисяч представників інших національностей20. З цього часу військовополонені перестали відігравати помітну роль у господарському житті.

У червні 1947 р. було ухвалено указ Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна». Саме після цього указу спостерігалося стрімке збільшення кількості в’язнів ГУЛАГу: влітку 1947 р. – 1,8 млн, навесні-влітку 1950 р. – близько 2,6 млн осіб, половина з них – засуджені за цим указом. Переважна більшість таких засуджених скоїла дрібні крадіжки, тоді як мінімальне покарання, передбачене указом, становило п’ять років таборів. За словами О.Солженіцина, «цілі дивізії сільських і міських жителів були відправлені обробляти острови ГУЛАГу замість вимерлих там туземців»21.

На1 січня1949 р. всистеміМВССРСРналічувалося67 самостійнихвиправнотрудових таборів і 1734 колонії, в яких утримувалося майже 2,4 млн осіб, з них понад 1,9 млн – працездатних. Більше половини в’язнів становили засуджені віком від 17 до 30 років, близько четвертої частини – жінки. Зайнятих виробничою діяльністю тут означували поняттями «робфонд», «робсила» чи навіть «робгужсила».