Материал: Економічна історія України том 2

376 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Варто зазначити, що підневільна праця залишалася вкрай непродуктивною, тому у виробничих підрозділах МВС почали запроваджувати часткову оплату праці в’язнів. У 1949 р. табірний комплекс МВС СРСР давав 100% союзного видобутку платини, алмазів, понад 90% золота, більше 70% олова, 40% міді, 33% нікелю, 13% лісу і т. п., а загалом – 10% валової продукції в країні22.

Восени 1952 р. відбувся ХІХ з’їзд КПРС, який визначив господарські завдання на наступний період. З’їзд ухвалив директиви по п’ятирічному плану розвитку СРСР на 1951–1955 рр. Основні зусилля традиційно зосереджувалися на прискореному розвитку промисловості, насамперед – важкої індустрії. За роки п’ятої п’ятирічки промисловість СРСР мала зрости порівняно з 1950 р. на 70%, зокрема група А – на 80%, а група Б – на 65%. На основі загальносоюзного плану було накреслено чергові господарські перспективи УРСР, насамперед завдання дальшого піднесення промислового виробництва (на 72%)23.

Смерть Й.Сталіна поклала початок лібералізації радянського суспільства. У серпні 1953 р. глава союзного уряду Г.Маленков, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, уперше поставив питання про необхідність вирівнювання темпів розвитку промисловості групи А і групи Б. За його словами, у 1940–1953 рр. виробництво засобів виробництва збільшилося в СРСР у три з лишком рази, а виробництво предметів споживання – лише на 72%. Тож в умовах, коли створено міцний індустріальний фундамент, потрібно організувати «круте піднесення виробництва предметів народного споживання», «всемірно форсувати» розвиток легкої й харчової промисловості, сільського господарства. У цій промові Г.Маленков поставив завдання «у найближчі два-три роки добитися створення в нашій країні достатку продовольства для населення і сировини для легкої промисловості»24.

Незабаром у магазинах з’явилося більше продуктів, почалися закупівлі деяких товарів за кордоном і т. ін. Порівняно з 1940 р. випуск товарів народного споживання в УРСР становив у 1950 р. 175,8%, а в 1955 р. – 481%. Проте така тенденція до зростання темпів розвитку групи Б виявилась надто нестійкою. «План Маленкова» було використано для дискредитації та усунення його від влади. Традиційний політичний курс, сформований у сталінський період, взяв гору над обережними реформаторськими спробами. Частка виробництва засобів виробництва (група А) продовжувала зростати: у 1960 р. в загальному обсязі продукції промисловості УРСР вона становила 71,4%25.

Певну роль у відбудові і дальшому розвитку радянського господарства відіграло залучення репарацій. Після війни політбюро ЦК ВКП(б) неодноразово розглядало питання про репарації. У червні 1946 р. політичне керівництво затвердило таку директиву: «Головна наша господарська вимога до Німеччини в розумінні відшкодування збитків від німецької агресії – репараційні поставки, у тому числі й з Рура, на користь СРСР у розмірі мінімум 10 мільярдів доларів, які повинні включати не тільки обладнання, а й товари з поточного виробництва Німеччини». В іншій директиві мовилося про репарації з Італії – в розмірі 100 млн доларів, а також про відшкодування збитків Фінляндією – «в сумі 300 млн американських доларів зі сплатою протягом 8-ми років товарами»26.

Навесні 1950 р., після відповідного клопотання уряду НДР, керівництво СРСР прийняло рішення скоротити репараційні виплати Німеччини. Початково вони

були визначені в розмірі 10 млрд доларів (у так званих відбудовних, довоєнних цінах 1938 р.) і розраховані на 20 років. До кінця 1950 р. Німеччина мала виконати значну частину репараційних зобов’язань – понад 3,6 млрд доларів. За рішенням радянського уряду, після цього репараційні виплати Німеччини скорочувалися на 50% від суми, яка залишилася, а отже, до майже 3,2 млрд доларів. Радянське керівництво також відстрочило виплату цієї частини репарацій на 15 років – з 1951 р. по 1965 р. включно. Виплати передбачалося здійснювати товарами з поточної продукції країни27.

Після війни в порядку відшкодування збитків було демонтовано і вивезено до СРСР понад 5,5 тис. німецьких (з території Східної Німеччини, Австрії, Польщі й Угорщини) і японських (з території Маньчжурії і Північної Кореї) підприємств. Це були заводи і фабрики різного профілю, у тому числі металургійні, машинобудівні, приладобудівні, суднобудівні, хімічні, авіаційні, артилерійські, радіотехнічні, оптико-механічні, деревообробні, рибоконсервні, м’ясопереробні, молокопереробні, овочепереробні й ін. СРСР одержав приблизно третю частину виробничих потужностей Німеччини, розміщених в радянській окупаційній зоні.

У рахунок репарацій в Радянський Союз надходило не тільки комплектне верстатне й енергетичне обладнання, а й чимало некомплектного обладнання і товарів виробничого та особистого споживання. Країна отримувала також певні обсяги стратегічної сировини й матеріалів, що не були використані німецькою та японською промисловістю. Такі надходження оцінювалися як готова продукція машинобудування і металообробки, причому в 1951–1955 рр., за даними Держплану СРСР, до країни надійшло вказаної продукції на суму 5,7 млрд руб. у цінах на 1 березня 1951 р. Це становило близько 0,6% від обсягу товарної продукції радянської промисловості28.

Тим часом в економічній політиці з’являлися ознаки «відлиги». У квітні 1953 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення про зменшення кількості союзних (з 30 до 20) і союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств. Наступного року їхня кількість знову зросла, проте сталися перші відчутні зміни на користь республік, оскільки деякі союзні міністерства одержали союзно-республіканський статус. У підпорядкування республіки перейшло багато підприємств вугільної, нафтової, металургійної, лісової і харчової, м’ясної і молочної, легкої і текстильної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, а також зв’язку та автомобільного транспорту. За 1953–1956 рр. близько 10 тис. підприємств і установ були передані у підпорядкування Української РСР, що збільшило частку республіканської промисловості з 36 до 78%29.

На початку 1954 р. ЦК КПРС ухвалив рішення про зменшення чисельності адміністративно-управлінського персоналу міністерств і відомств. Згідно з ним, планувалося скоротити 450 тис. осіб, що дало б економію понад 5 млрд руб. на рік. У жовтні цього ж року ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили спеціальну постанову, в якій визначили заходи щодо поліпшення роботи державного апарату. Ці заходи дали відчутні наслідки: за 1954–1955 рр. у республіці було вивільнено понад 61 тис. осіб. Зокрема, в системі Міністерства чорної металургії УРСР було скорочено понад 3,4 тис., Міністерства промисловості продовольчих товарів УРСР – майже 5 тис. управлінських працівників30.

378Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Уцентрі йнамісцяхрозгорнулося справдіактивнеобговорення питань, пов’я- заних з розширенням повноважень союзних республік. В Україні діяла спеціальна комісія, яка розробляла відповідні пропозиції, готувала проекти документів тощо. До неї входили урядовці й господарники, очолював її заступник голови Ради міністрів УРСР В.Валуєв. На засіданні комісії, що відбулося 13 березня 1956 р., лунали сумніви та застереження: чи не надто великою буде влада союзних республік? У відповідь на подібні зауваження В.Валуєв сказав: «Ставиться питання так, щоб Рада міністрів республіки мала більше прав, ніж той чи інший союзний міністр»31. Усе це свідчило про підготовку масштабної господарської реформи, яка була спрямована на децентралізацію управління промисловістю і будівництвом.

За офіційними даними, завдання п’ятого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР у галузі промисловості вдалося виконати достроково – за чотири роки і чотири місяці. Обсяг промислового виробництва в країні збільшився на 85%, у тому числі групи А – на 91%, групи Б – на 76%. У 1955 р. виробництво промислової продукції в СРСР було в 3,2 раза більше, ніж у довоєнному 1940 р. За п’яту п’ятирічку випуск промислової продукції в Українській РСР зріс на 91%, порівняно з довоєнним часом – у 2,2 раза. Однак планові завдання з виробництва ряду товарів народного споживання не було виконано, що значною мірою пояснювалось відставанням сільського господарства32. Загалом можна констатувати, що завдяки напруженій праці мільйонів людей – робітників, інженерів, службовців вдалося в стислі строки відбудувати економіку України. Протягом першого повоєнного десятиліття промисловість УРСР подолала руйнівні наслідки війни, а в розвитку галузей важкої індустрії зробила значний крок вперед.

2. Становище сільського господарства

Особливо скрутне становище склалося в сільському господарстві України. За роки війни була підірвана матеріальна база виробництва. Парк тракторів і комбайнів скоротився приблизно наполовину, вантажних автомобілів – більш як у 6 разів. За цей час було вивезено до Німеччини 3,9 млн голів великої рогатої худоби, 4,4 млн свиней, 5,5 млн овець і кіз, майже 3 млн коней, мільйони тонн зерна, борошна, картоплі тощо. Істотно зменшилися посівні площі, врожайність і валові збори сільськогосподарських культур. У 1945 р. посівна площа в колгоспах УРСР перевищувала 60% довоєнної, урожайність зернових сягала лише 7 ц/га (у 1940 р. – 12,4 ц/га). Валовий збір зернових культур становив 46,9%, картоплі – 66,6%, цукрового буряку – 26,1%, соняшнику – 43,7%, овочів – 51,7% від довоєнного.

Поряд з цим різко скоротилось поголів’я худоби. На початку 1946 р. в республіці поголів’я великої рогатої худоби досягало 75,6%, свиней – 31,6%, овець і кіз – 49,9%, коней – 42,9% порівняно з довоєнним часом. Помітно відставала продуктивність худоби. Колгоспам і радгоспам не вистачало породистих і племінних тварин. Слід особливо підкреслити, що на селі гостро стояла проблема робочої сили: серед працездатного населення 80% становили жінки, широко застосовувалась дитяча праця. Надзвичайно важким залишалося матеріальне становище селянства, яке працювало в радгоспах і колгоспах за символічні трудодні. Під час війни багато

селян позбулося буквально всього: лише на Лівобережній Україні було знищено 319 тис. селянських господарств, спалено кожну четверту селянську хату33.

Однак, попри всі тогочасні проблеми, на розвиток сільського господарства виділялися значно менші кошти, ніж на піднесення важкої індустрії. За роки четвертої п’ятирічки вони становили, разом з вкладами колгоспів, лише 15% від загальних капітальних вкладень. Словом, аграрний сектор знову став джерелом відбудови промисловості та дальшої надіндустріалізації радянського ладу. Одним із головних засобів викачування коштів з села була політика цін і заготівель сільськогосподарської продукції. За 1928–1953 рр. ціни на зерно, картоплю і продукцію тваринництва не змінювались, тоді як ціни на промислову продукцію постійно зростали. Деякі заготівельні ціни навіть не покривали витрат на виробництво продукції. Найзбитковішою галуззю залишалося тваринництво.

У свій час сталінське керівництво встановило систему заготівель продукції, яка дозволяла вилучати необхідні кошти з села. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) низкою своїх постанов запровадили обов’язкові поставки сільськогосподарських продуктів державі колгоспами, колгоспниками і селянами-одноосібниками. Зокрема, було введено обов’язкові поставки м’яса, масла, молока, сиру, дещо пізніше – зернових культур, картоплі, соняшнику, рису, шерсті. Ці поставки мали силу податку, давали основну частину централізованих заготівель і здійснювалися за дуже низькими цінами. До того ж, влада нерідко визначала завищені плани поставок продукції, не зважаючи на об’єктивні можливості господарств. У своїх мемуарах М.Хрущов писав: «виходили головним чином не з того, що було вирощено, а з того, скільки можна одержати в принципі, вибити у народу в засіки держави».

Політичне керівництво країни визначало різні норми здачі продуктів: для колгоспів і колгоспників вони були меншими, для селян-одноосібників – більшими. Для тих колгоспів, які обслуговувалися машинно-тракторними станціями, норми були нижчими, для тих, які не обслуговувалися, – вищими. У такий спосіб органи влади використовували економічні важелі, щоб «заохотити» селянство до вступу в колгоспи і «стимулювати» роботу колективних господарств. Існували певні відмінності в нормах здачі продуктів для різних республік, країв та областей. Фактично така система забезпечувала вилучення значної частини продукції сільського господарства за символічними цінами, а також слугувала дієвим засобом тиску на одноосібне селянство.

Після виконання державних поставок колгоспи повинні були здійснити оплату роботи, виконаної машинно-тракторними станціями. Оплата проводилася в натуральній формі – зерновими, льоном, соняшником, картоплею, буряком та іншими продуктами. Розмір оплати залежав від одержаного колгоспами врожаю. Всю продукцію сільського господарства, зароблену в порядку натуроплати, МТС здавали державі – на приймальні пункти «Заготзерна», «Заготльону» і т. д. Після цього колгоспи виконували ще кілька обов’язкових завдань: повертали державі насіннєві позики; створювали насіннєві фонди для озимих і ярових посівів; закладали страхові фонди, що становили 10–15% річної потреби в насінні, а також фуражні фонди, які дорівнювали річній потребі кормів.

Далі колгоспи, колгоспники і селяни-одноосібники могли продати державі залишки своєї продукції. Такі закупівлі проводилися за більш високими цінами, ніж

380 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

обов’язкові поставки. Наприклад, різниця між заготівельними і закупівельними цінами на зернову продукцію становила близько 20–25%. Лише після виконання усіх вказаних зобов’язань, яке здійснювалося в чітко визначеному порядку, – державних поставок продукції, оплати роботи МТС, повернення державі позик, створення насіннєвих, фуражних і страхових фондів – колгоспи могли розподілити решту продукції між членами артілі за трудоднями. Попри відмінності, що існували між окремими колгоспами, прибутки селян від громадського господарства в цілому залишалися вкрай низькими, далеко не покриваючи їхніх потреб.

Ще напередодні війни пленум ЦК ВКП(б) встановив обов’язковий мінімум трудоднів для кожного працездатного колгоспника. Цей мінімум у різних районах СРСР становив від 60 до 100 трудоднів, зокрема в Україні – 80. Його невиконання каралося виключенням з колгоспу і відповідно – позбавленням деяких переваг (у нормах здачі продукції, розмірах різних податків тощо). У 1942 р. цей обов’язковий мінімум було значно підвищено: він становив тепер від 100 до 150 трудоднів, у тому числі в Україні – 120. Влада також суттєво посилила відповідальність за невиконання вказаних виробничих завдань. У той же час було введено обов’язковий мінімум трудоднів для підлітків у віці від 12 до 16 років – 50 трудоднів. Після війни ця жорстка і надзвичайно виснажлива для селянства практика була збережена34.

На відміну від колгоспів державні сільськогосподарські підприємства – радгоспи здавали державі всю свою товарну продукцію за твердими цінами. Плани здачі встановлювалися одночасно із затвердженням виробничих завдань. Вони визначалися по окремих видах продукції і диференціювалися для радгоспів різних наркоматів. Позапланова продукція здавалася за пільговими цінами, які дещо перевищували планові. Радгоспи могли самостійно реалізовувати лише деякі види продукції, що мали другорядне значення.

За будь-які порушення виробничої дисципліни, посадових обов’язків чи визначених державою завдань влада застосовувала до керівників колгоспів, радгоспів, машинно-тракторних станцій украй суворі заходи. У листі наркома юстиції СРСР М.Ричкова наркому землеробства СРСР А.Андреєву зазначалося: «Перевіркою встановлено, що й досі трапляється чимало фактів необґрунтованого притягнення до судової відповідальності і засудження керівних працівників колгоспів, завідувачів і головних агрономів районних земельних відділів, а також директорів машинно-тракторних станцій за звинуваченням у посадових злочинах. Нерідко ці працівники притягуються до відповідальності за незначні недоліки; багато з них, особливо голови колгоспів, лише нещодавно висунуті на керівну роботу і допустили ті чи інші порушення через недосвідченість»35.

За такого визиску та тиску з боку держави селяни виживали завдяки підсобному господарству. В сьомій статті Конституції СРСР 1936 р. зазначалося: «Кожний колгоспний двір, крім основного прибутку від громадського колгоспного господарства, має в особистому користуванні невелику присадибну ділянку землі і в особистій власності підсобне господарство на присадибній ділянці, житловий будинок, продуктивну худобу, птицю й дрібний сільськогосподарський реманент – згідно з статутом сільськогосподарської артілі». У десятій статті Конституції СРСР встановлювалося «право особистої власності громадян на їхнє… підсобне домашнє господарство»36. Необхідно підкреслити, що в Основному законі вперше говори-