В сучасному районуванні необхідно враховувати в комплексі соціальну сторону в розвитку економіки, забезпечення населення соціально-культурними об'єктами, його духовного розвитку, зміцнення могутності своєї держави і її захисту від непередбачуваних факторів. Необхідно також враховувати територіальні диспропорції в соціально-економічному розвитку регіонів країни.
У зв'язку з цим необхідний пошук шляхів мінімізації можливих негативних наслідків територіальних нерівномірностей розвитку при розробці схем економічного районування та при комплексному плануванні розвитку території. Зокрема, варто враховувати окремі особливості проблем в розвитку регіонів: депресивних старопромислових, малорозвинутих (аграрно-індустріальних з екстремальними природними умовами), за надмірною концентрацією населення і господарства в межах великих агломерацій. Ця особливість полягає ще й в тому, що ці територіальні проблеми самостійно не може вирішити той чи інший регіон, він потребує активної підтримки з боку держави.
Щодо особливостей районування з точки зору формування регіональної економічної політики головними проблемами регіонів є:
ü слаборозвинуті (відсталі) регіони;
ü депресивні регіони;
ü прикордонні регіони (області).
Ø Слаборозвинуті регіони традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Регіони цієї групи знаходяться в стані застою. Для них характерна слаборозвинуті галузева структура, науково-технічний потенціал, соціальна сфера, політичні, етнічні та екологічні проблеми. Виробництво ВВП на душу населення менше 50% від середнього по країні, такий самий і розмір грошових доходів. В основному такі регіони розміщені на периферії. В цьому випадку держава повинна надавати допомогу економічно відсталим регіонам у формі розвитку інфраструктури, стимулювання потоків інвестицій, надання відповідних податкових пільг, дотацій підприємства з метою забезпечення оптимальної зайнятості працездатного населення.
Ø Депресивні регіони - це просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку. Тут немає підстав розраховувати на самостійний вихід із кризової ситуації. Депресивними треба вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, соціальних послуг тощо вищі за макрорегіональні і загальнодержавні.
Особливістю депресивності аграрних територій є зменшення чисельності населення, яке нині практично відбувається у всіх поселеннях України.
Перспективи виходу регіонів із депресії залежать від зміни макроекономічної ситуації та соціально-економічної політики, яку держава впроваджує на національному і регіональному рівнях.
Більшість проблем має вирішуватися на рівні регіону, підприємства, організації шляхом диверсифікації, конверсії, модернізації, реструктуризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого самоврядування, пошуку нових ринків збуту на власну продукцію.
Ø Прикордонні регіони. Відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки, міжнародного співробітництва та організації прикордонної торгівлі. Поняття «прикордонний регіон» означає, що територія, яка до нього належить, перебуває під впливом державного кордону.
Проблемність (перспективність) прикордонних регіонів визначається в основному особливістю і характером сусідства. Якщо немає можливостей для масштабного співробітництва, то ці райони стають периферійними і, відповідно, відстають від інших територій в економічному розвитку. Прикордонні райони мають специфічні особливості в інтеграційному процесі - бар'єрність та контактність, завдяки яким вони забезпечують їх взаємну адаптацію. Завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів збільшуються повноваження місцевих органів влади, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн. Прикордонне співробітництво дає змогу вирішувати конкретні економічні та соціальні питання безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.
Майбутнє прикордонних регіонів залежить від ефективності регіонального управління та впровадження нових форм прикордонного міжрегіонального співробітництва.
Сучасна мережа економічних регіонів в Україні залишилася після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності України. Як уже було сказано раніше, сьогодні існують три економічні райони:
ü Донецько-Придніпровський, до якого входять Дніпропетровська, Донецька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Сумська, Харківська, Чернігівська області (9 областей).
Ø Південно-Західний: Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька області (11 областей).
Ø Південний Автономна республіка Крим, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.
Після проголошення Україною незалежності нові наукові підходи до економічного районування держави були запропоновані у працях українських вчених: М. Паламарчука, Ф. Заставного, В. Поповкіна, М. Пістуна, О. Шаблія та ін. У різних наукових і навчальних посібниках, що видані за останні роки, обґрунтовано декілька варіантів мережі економічних районів, однак єдиної думки немає і сьогодні.
У начальному посібнику «Соціально-економічна географія України» (2008р.) за редакцією О. Шаблія виділяють шість соціально-економічних макрорайонів України: Центральний, Західний, Північно-Східний, Східний, Центрально-Східний і Південний.
Академіки НАН України Долішній М. і Паламарчук М. підтримали поділ України на шість соціально-економічних макрорайонів з невеликими уточненнями їх внутрішнього складу. При опрацюванні схеми районування автори спираються на нерозривність економічних і соціальних процесів в різних районах. Саме тому була запропонована така схема соціально-економічного районування України, яка враховує визначальну роль великих промислових центрів (міст-мільйонерів), що повинні стати осередками Українського державотворення, регіональними національно-духовними центрами.
Соціально-економічні макрорегіони
мають назви: Центральний, Донецький, Західний, Придніпровський,
Причорноморський, Харківський. Організаційними центрами виділених районів
виступають: Київ, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одеса, Харків - найбільші
міста України. У них зосереджені наукові підрозділи Національної Академії Наук
України з висококваліфікованими науковими кадрами, які можуть взяти участь у
розробці і реалізації державних програм соціально-економічного розвитку
макроекономічних регіонів.
2.2 Територіальна структура
виробничо-територіального комплексу економічного району
При розробці науковцями мережі економічних районів було виявлено дві тенденції різновидних процесів та явищ:
♦ тенденція до членування виробництва, що проявлялась у поділі праці, спеціалізації і кооперації виробництва;
♦ тенденція до інтеграції початково порізнених частин, тобто необхідності посилення виробничих взаємозв'язків у процесі виготовлення продукції.
Таким чином, ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття територіально-виробничих комплексів (ТВК). Серед багатьох властивостей ТВК відзначилася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися стабільні сукупності виробництв - енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК і ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінувань: ТВК - здатність формувати економічний район, ЕВЦ - спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.
Народногосподарський комплекс України має досить складну територіальну структуру. В її основі лежить процес формування суспільного поділу праці, зокрема його територіальної форми, що проявляється в «закріпленні» окремих галузей виробничої і невиробничої сфери за певним територіями. Це зумовлює спеціалізацію господарства країни та її економічних районів на виробництві різних видів продукції, а також розвиток важливих галузей невиробничої сфери.
Територіальна спеціалізація господарства регіонів формується залежно від природно-ресурсних умов (рельєфу, ґрунтів, клімату, сировинних ресурсів) та економічних факторів (трудових ресурсів, собівартості продукції, цінової політики, наявність споживачів). Складаються цілі системи поєднань галузей та їх груп, що утворюють територіальну структуру народного господарства.
Територіальна структура, в широкому розумінні, відбиває певну територіальну побудову народного господарства. Вона формується залежно від диференціації, від умов розвитку виробництва і споживання, що впливає на територіальне зосередження підприємств. На основі вивчення територіальної структури господарств можна скласти уявлення про розміщення територіальних сукупностей продуктивних сил: промисловості, сільського господарства, будівництва, сфери обслуговування тощо. Територіальна структура народного господарства України формується протягом тривалого часу, але найбільше вплинули на її формування об'єктивні процеси, що відбулися за післявоєнний період. Протягом цього часу відкрито нові родовища мінеральної сировини, у декілька разів зросло виробництво внутрішнього валового продукту (ВВП), зміцніли і посилились взаємозв'язки міжнародних інтеграційних процесів. Особливо важливе реформування територіальної структури виробничих територіальних комплексів в умовах переходу до ринкових умов господарювання.
Історичний вплив на формування територіальної структури виробництва України мають такі чинники, як мінерально-сировинні ресурси, специфіка їх залягання в різних регіонах країни, водні ресурси, особливості розселення населення, наявні промислова і соціальна інфраструктура, географічне розташування і природні умови регіонів та інші фактори. Під впливом різних факторів формується народногосподарський комплекс країни - сукупність усіх галузей матеріального виробництва і невиробничої сфери, розміщених на її території, взаємозв'язаних між собою у процесі виробничої діяльності людей.
Найважливішим фактором формування територіальної структури є рівень розвитку продуктивних сил, диференціація та інтеграція виробництва. Основна рушійна сила їх утворення - це процес усуспільнення матеріального виробництва, вищою формою якого виступають виробничо-територіальні системи.
Територіальна структура народного господарства України відбиває територіальні системи різних типів і масштабів на конкретній території, де вони формуються і функціонують внаслідок галузевого і територіального поділу праці, а також процесу комплексоутворення. Структура - це не лише набір елементів (певних форм територіальної організації виробництва), а й характер взаємодії їх на основі територіального поділу праці. Розкриття характеру взаємозв'язку і взаємодії всіх складових елементів територіальної структури в народногосподарському комплексі країни досягається за допомогою комплексності - основи функціонування економічних районів будь-якого таксономічного рангу.
Комплексність - це об'єктивна закономірність розвитку економічних районів країни. Планування їх розвитку на основі комплексного підходу є важливим принципом управління народним господарством країни, а також складання перспективних планів розвитку економічних районів.
Територіальна структура народногосподарського комплексу складається з багатьох елементів - певних форм територіального зосередження матеріального виробництва і невиробничої сфери, об'єднаних за ознакою галузі або за сукупністю всіх галузей (промислово-виробний комплекс, сільськогосподарський комплекс, транспортний Комплекс, будівельний комплекс, оздоровчий (курортний) комплекс, комплекс культурного обслуговування, туристичний тощо). Усі ці комплекси становлять територіальні частки народного господарства, що Виступають як форми територіального зосередження продуктивних сил. Це не просто виділені частки народного господарства країни, а лише ті, які належать до певної системи відносин і зв'язків, що утворюють територіальну сукупність продуктивних сил.
Ø Виробничо-територіальні комплекси - це певні форми територіального зосередження виробництва з різним рівнем їх утворень. Характерними промисловими утвореннями в народногосподарському комплексі країни варто вважати галузеві промислові центри і кущі, спеціалізовані галузеві райони і зони, багатогалузеві промислові центри, промислові вузли, промислові агломерації і багатогалузеві промислові райони. Значного поширення набули сільськогосподарські райони і зони, а також приміські зони сільського господарства. Усі вони виступають складовими взаємопов'язаними частини територіальної структури виробництва народногосподарського комплексу країни.
Вивчення особливостей структури кожного промислового утворення, його кількісного, якісного складу дає можливість поділити їх на прості, складні галузеві та складні інтегральні. До простих елементів належать галузеві і багатогалузеві центри. Вони являють собою територіально неподільні форми зосередження підприємств.
Ø Галузевий центр - це населений пункт, що може мати одне або декілька підприємств однієї галузі, інші ж виробництва тут не представлені окремими самостійними підприємствами.
Ø Багатогалузевий центр - це населений пункт, у якому розміщено кілька підприємств різних галузей. Обидві форми територіального зосередження виробництва належать до промислових утворень. До складних галузевих елементів належать:
ü галузевий спеціалізований промисловий кущ;
ü галузевий спеціалізований район;
ü галузева спеціалізована зона.
Характерною особливістю утворення таких форм територіального зосередження виробництва є те, що вони формуються переважно з підприємств однієї галузі і територіально поділяються на галузеві центри або елементарні комплекси.
Ø Галузеві спеціалізовані промислові кущі можуть утворюватись на базі підприємств гірничої промисловості (видобування нерудних матеріалів, вугілля, нафти, газу), лісопереробних та інших підприємств, які розміщенні в різних населених пунктах, розташованих недалеко один від одного, і які спільно виробляють кінцевий продукт, використовуючи одне джерело сировини. Промислові кущі можуть бути також багатогалузевими.
Ø Галузеві спеціалізовані райони - це форми територіального зосередження виробництва підприємств однієї великої галузі в промислових центрах і кущах, де переважають технологічно споріднені підприємства, що використовують одну й ту ж саму сировину і випускають однорідну кінцеву продукцію. Такі райони можуть бути промисловими і агропромисловими. Виділяють також сільськогосподарські райони як один із видів аграрно-територіальних комплексів. У народному господарстві країни чітко виділяють Донецький вугільнопромисловий район, Криворізький залізорудний, Прикарпатський лісопромисловий, Закарпатський, Кримський виноградарсько-виноробний, Подільський цукробуряковий, Поліський льонопромисловий, Полтавсько-Харківський нафтогазові райони та ін.
Ø Галузеві спеціалізовані зони - це виробничо-територіальні утворення, що являють собою об'єднання групи галузевих районів, кущів і центрів на обширній території. В народному господарстві країни вони представлені як частини великих спеціалізованих зон наприклад, великі райони залягання і видобування вугілля, нафти, руд чорних і кольорових металів, цукробурякового виробництва, льонопромислового, виноградарського виробництва.
До складних інтегральних елементів територіальної структури народногосподарського комплексу належать територіальні системи Промислових вузлів, промислових агломерацій, багатогалузевих промислових і сільськогосподарських районів.