Змiст
Вступ
Роздiл 1. Релiгiя, як процес створення нового погляду на Всесвiт
Роздiл 2. Новий рiвень стосункiв мiж релiгiйними та фiлософськими свiтоглядами
Список літератури
Додаток 1
Додаток 2
Актуальність нашої роботи полягає в тому, що під час існування епохи відродження питання релігійності було одним з головних питань.
На XVI-XVII ст. доводиться занепад феодальних взаємин та формування буржуазного суспільства. Одночасно з буржуазними метаморфозами трапляються перетвори у свідомості, що спостерігається в новому уявленні місця людства у всесвітові та історії. Визначну позицію у створенні нового світогляду зіграв перехід від теоцентричного світогляду до антропоцентричної і механістичного, виразно виявилося у теорії гуманізму і створенні визначального наукового образу всесвіту. Взірцем гуманізму виступає деталізований і гармонічний піднесення безборонної індивідуальності, що передвіщає незалежність волі і сумлінню. Філософія береться по-різному піднімати значимість сьогосвітнього буття людини, налягати на її творчому призначенні в даному всесвіті. Віра потихеньку стає сприятися як галузь, що знає людську моральність. Вселюдські значущості виступали критерієм громадського існування. Це заохотило вчення та практику антиклерикалізму, спонукувало до секуляризації (визволення від диктату церкви) суспільства, збагачувало міркування незалежності віровизнання. (див. Додаток 1)
Мета дослідження: показати та проаналізувати релігійні погляди на всесвіт, та головне, показати яка все ж таки людина: велична чи релігійна.
Для досягнення поставленої нами мети, було висунуто наступні задачи:
Аналізування історичних фактів стосовно появи та змін віросповідання в епоху відродження,
Виявити проблеми релігійності в період того часу,
Визначити бачення та сприйняття людьми зовнішнього середовища з релігійної точки зору,
Показати вплив церкви на буття людей,
Відобразити загальну картину людського ставлення до релігії,
Виявити духовні потреби та зміни людства.
Предмет дослідження: ставлення людини до релігійності.
Об’єкт дослідження: історичні факти, які повідомляють про належність людського сприйняття релігії.
Аналіз роботи має наступні методи:
зіставлення фатів.
релігійний філософський погляд відродження
Упереджене ставлення епохи Відродження відобразилася у взаємовідносинах нової культури з віросповіданням і церквою. Якою б могутньою не було струміння атеїзму у цей час, як би не ворохобилася ренесансна людина проти стримування самостійності вірування, вона все ж залишалася в межах християнських поглядів на всесвіт, на його творення Богом. Одні філософи бурхливо обороняли переконання божественного припису кожної події, інші - гаряче заперечували, а утім усі вони признавали розум людини єдиним господом людського існування, і віровизнання бачилося як релігія розуму. Вже середні сторіччя приближали філософа і богослова П'єра Абеляра до шукань розумного в релігії. І Абеляр, і Фома Аквінський прагнули поєднати віровчення із здоровим глуздом. Але для мислителів Відродження розум випереджає віру. І ця ідея, поступово розширює свій вплив, лягає в основу реформації церкви.
Незалежно від філософського ладу, хоч дуже досконало схилених теоретиків, не дозволено було обмежитися без визнання існування Бога. Через це розуміння всесвіту шукає згоди: Бог характеризувався як засновник добра, хоча більша частина гуманістів співає гімн генію людини, якого вважають майже рівним генію творця небесних світил. Так розчищається шлях до того, що Богом стане вважатися природа, а гармонія - першоосновою самої природи.
І все-таки Відродження було християнським, правда, саме християнство зазнало зміни, вступивши в стосунки з новою культурою, що призвели до Реформації і нового напрямку в християнстві - протестантизму. Відродження вперше оголило протилежність не тільки між релігією і науковим знанням, але і між релігією та інститутом церкви.
Отже, в момент логічних засад, з котрих будувався новий погляд всесвіт, відтворювався відхід від традиційної поведінки офіційної церкви.
З іншої сторони, і в самій церкві формувалися нові образи світорозуміння. Характерна Відродженню точка зору на зовнішнє середовище, збагачене яскравістю, проникла в церковні звичаї та уособив їх. Приміщення церкви стало більш живописним.
Влада священників охопила масштабні території і мала жорсткі вимоги.
Все це спонукало з’яві європейської ренесансної культури - Реформацію. У цьому русі брали участь фактично всі громадські кола спільноти. Нові економічні справи затребували власної ідеології. Оскільки ключовий ідеологією довгі століття була віросповідання, яка обхоплює собою ще й моральність, то в ній необхідно було відшукати і моральні підстави для "правдивої наживи". Церква пропонувала такі підстави вбачати у пожертвах на убогості церкви. Навіть злодій, зробив такі пожертвування, числився благочестивою людиною: "вони викуповували гріх. Люди, правдиво заробили свої кошти, але ніщо або практично ніщо не віддали церкві, розцінювалися нею як би взагалі Богом невидимими". Теоретик і практиків Реформації - Мартін Лютер сконцентрував у власному вченні два моменти. По-перше, він вважав людину грішним по власній суті, але, на відміну від церковної церкви, вважав, що дозволено осмислити цю аморальність і підняти себе над гріхопадінням щиросердим покаянням.
Наступний етап вчення Лютера прикладався до того, що в Євангелії не існує думці про різнорідність людей, про особисте положення священиків в соціумі. За сприйманнями Лютера, хоч якою богомільний може існувати пастором, і спільнота може обирати пастора з власного середовища. Ці погляди Лютера заклали бази протестантизму - новітнього спрямованості християнства. Відмова від церковної традиції викликав до життя і відмова від поклоніння іконам, силам, хресту. Був і ще один момент, який сприяв розвитку реформаторських ідей у Європі. Католицький храм претендував не лише на істинний престиж в області віри, але й на саме Священне писання. Богослужіння творилося на латинській мові, а в той час, коли вже повністю оформилися національні мови народів Європи, яка тяжіє держава церковної латини представлялася посяганням на свободу не лише одиничного людини, а й країни. Іншими словами, Реформація жадала анулювати посередників між людиною і Богом, роблячи тим самим лише самої людини серйозною за всі свої дії.
Природно, що храм не могла зберегтися флегмантичною до Реформації і до відходу від католицтва майже всіх государів і віруючих. Її діяння, спрямовані на те, щоб закріпити свої позиції, вилилися в. протилежне ідеологічний рух - Контрреформації. Початок йому був покладений Тридентський храмом, на якому всі спрямованості Реформації були названі єретичними, осуджені Лютером та іншими представниками Реформації догмати оголошені священними, а отець затверджений основним релігійним престижем. З часу Тридентського храму настає жорстока битва з усім, що суперечить церковним традиціям.
Цей напрямок багаторазово посилився і реалізувалося в діяльності ордену єзуїтів. Ведучи мирської спосіб життя, єзуїти, вишукували і зраджували церковному суду єретиків.
Протистояння гуманізму Ренесансу і Реформації католицької церкви поступово перетворювалося на трагедію. Духовні суперечності протестантизму і католицтва вилилися в 1572 році в жах Варфоломіївської ночі і різанину у Франції, коли протягом одного тижня було знищено майже 30 тисяч протестантів.
Епоха Відродження стала часом глибокого перелому в обший картині світу. Нову картину світу створювали гуманісти своїм зверненням до цінностей античності, вона зачіпає і релігійна свідомість, викликаючи потужні процеси реформаторства і не менш потужні процеси протидії йому. Всі ці тенденції не могли не бути взаємопов'язаними з художньої та наукової життям епохи.
В епоху Відродження відбувається радикальна зміна ставлення до людини. У Середні століття людина розумівся як хоча й вища, створена "за образом і подобою Божою" але все ж "тварь"; між ним і творцем-Богом пролягала непрохідна прірву. "Гріховний посудину", яким поставав людина у мислителів Середньовіччя, був незмірно далекий від божественного досконалості. Гуманістами ж підкреслюється те, що ріднить людину з Богом - творчі здібності людини. Людина - земний Бог, він покликаний завершити творіння, започатковане Богом. Отже, щоб найбільшою мірою уподібнитися Творцеві, слід використовувати всі можливості людини, розвинувши їх до досконалості. Гуманісти були переконані, що творчі можливості людини воістину безмежні. Наприклад, вже згадуваний нами Марсіліо Фічіно говорив, що людина навіть може подібно Богу створити зірки і світила. Для цього йому потрібно тільки створити знаряддя і підібрати відповідний матеріал. (Не дивно тому то майже Обожнювання, яким були в епоху Відродження оточені видатні творці - художники, архітектори та інженери.) Все це надзвичайно далеко від середньовічних і навіть від античних уявлень. Думка про безмежності можливостей людини - характерна риса саме філософії епохи Відродження. Слід пам'ятати, що якщо мислителі Відродження і декларували повернення до античності, ренесансна філософія була не поверненням до античності, а принципово новим типом філософії. Людина в епоху Відродження вважався рівним Богові. Божественне тяжіло до людського, а людське до божественного.
Найбільш характерне ставлення гуманістів до релігії - скептицизм (або індиферентизму). Більшість гуманістів воліло прямо не зачіпати основ християнської віри, не визначалося з безпосереднім спрощуванням церковних догм (деякі з гуманістів займали високі посади в ієрархії католицької церкви, а один з них - Енеа Сільвіо Пікколоміні став навіть папою римським під ім'ям Пія II). Разом з тим їх світський світогляд, їх натурфілософські і етичні теорії поривали з пануючою християнською релігійністю, з її вірою в особистого надприродного бога - творця. Серед частини гуманістів набули поширення характерні для епохи і сміливі в умовах безроздільного панування католицизму ідеї необхідності створення нової, синкретичної "філософської релігії" - на основі з'єднання ідей Каббали, платонізму і християнства (Піко делла Мірандола, Марсіліо Фічіно, І. Рейхлін). Еразм Роттердамський, один з найвизначніших гуманістів епохи Відродження (Ренесанс), підкреслював моральну сутність християнства, сконцентровану в Євангеліях, залишаючи в тіні або навіть піддаючи забуттю його догматичне зміст, пов'язаний з теологічним умоглядом, світом "чудесного" і т.д. Надавши величезний вплив на своїх сучасників, Еразм прокладав дорогу деїзму. Деякі гуманісти дали зразки викривальної літератури, бічующей пороки і неуцтво католицького духовенства, виступали проти світської влади пап (Лоренцо Валла, наприклад, належить викриття фальшивість "Константинова дару"). [1] Застосування гуманістами (Рейхлін, Еразмом і ін.) історичної критики до текстів Священного писання, їх раціоналістична критика середньовічного католицького світогляду певною мірою підготували Реформацію. Деякі гуманісти, наприклад Лефевр д "Етапль у Франції, Ф. Меланхтон в Германії, стали видними її діячами. Однак для гуманістів характерніші ідеї віротерпимості або критичне ставлення до релігії. Деякі з них, наприклад Б. Деперье, М. Сервет, піддавали різкій критиці не тільки католицтво, але і протестантизм (активну полеміку з Лютером вів і Еразм). Серед гуманістів було чимало вільнодумців (Помпонацці, Валла, Деперье); Е. Доле, Дж. Бруно, звинувачені в богохульстві, стали жертвами інквізиції; М. Сервет був спалений на багатті в протестантській Женеві. Ряд гуманістів (Помпонацці, Боден) висував ідеї природного походження релігії. Загалом не стільки безпосередні погляди гуманістів на релігію, скільки їх світський світогляд сприяли тому, що до кінця середніх століть "духовна диктатура церкви була зломлена". В той же час багато гуманісти, будучи носіями ранньобуржуазного світогляду, приймали як політичну необхідність "історичні" "позитивні" релігії як духовної вузди для народних мас. [2]
Реформаційний рух, заохочуючи прагнення простих людей до духовної діяльності, викликало до життя приховані творчі сили народної культури. Проповідники народної Реформації в боротьбі з ідеологією пануючих станів і з церковною традицією черпали енергію в народному пантеїзмі. Але пантеїстичні міфи про "небесному тілі" Христа і "сні душі" не вичерпали резервів народного пантеїзму, який виявився здатним "створювати картину світу без компромісів з приводу" безсмертя душі". Зразок такої побудови моделі світу дали "духовні лібертіни", яких відрізняв від анабаптистів не соціальний вигляд, а послідовна пантеїстичним космологія.
Докази того, що бог існує не як християнська
трійця, а як світова субстанція, лібертіни шукали не тільки в Писанні, але й в
самій природі. Саме вона була названа натхненницею пантеїстичного богослов'я.
Згідно їх уявленням, бог виведений з природи і Писання. Це бог, який не створив
світу і не управляє ним. Це не християнський бог, який "своєю рукою"
насилає град і неврожай, вершить долі людей.
Нову форму взаємини релігії і філософії отримують в епоху Відродження. Не заглиблюючись в аналіз всіх сторін даних відносин, вкажемо на найбільш важливе. Перш тільки крок за кроком філософія збільшує рідне вплив, і її голос робиться все більш почутим в співтоваристві. Традиційне релігійне бачення світу не лише поступово здає свої позиції, але в лавах теологів починають виявлятися певні розбіжності як в інтерпретації Священного писання, тобто Біблії, так і у відправленні релігійних культів. Разом з тим, незважаючи на ці конфігурації, віросповідання продовжує зберігатися самим авторитетним інститутом в духовному житті спільноти.
Найбільш показова нова ступінь взаємини релігійного і філософського світоглядів проявилася у творчості, мабуть, самого найглибшого мислителя епохи Відродження Миколи Кузанського (1401-1464). Не зайве стане підмітити, що Кузанський був не лише віруючим, як, загалом, і всі інші мислителі - віруючі і світські цього періоду, але займав найвищі ієрархічні посади, ставши врешті-решт другою особою в римської церковної ієрархії. Найважливіше розходження Кузанського від його попередників і сучасників, братів по вірі, містилася в тому, що викладання про Бога він позиціонує пантеїстично, тобто як би ототожнює Бога з природою. Бог у нього - це цілком нескінченна речовина, абсолют, безумовний максимум. У власних творіннях, і зокрема, в "Вченій незнання" Кузанський часто становиться на позицію ототожнення Бога з його творінням. Пантеїзм Кузанського точний та має місце бути в його космології, згідно якої Бог виступає як актуальна, тобто наявна безкрайність, в той час як універсум, світ - буття постійно чимось обмежені і в чомусь конкретні. І хоча універсум неможливо вважати актуально нескінченним, так як це характерно лише Богові, але його неможливо вважати і остаточним, так як будь-якою даллю у нього постійно розкривається нова далечина. Як богослов Кузанський віддавав відміну вірі, разом з тим, і в цьому його велика нагорода перед наукою, він істотно розширив кордони людяного інтелекту для знання. Так, він вважав, що якщо актуальна нескінченність, то мається на увазі Бог в цілому, непізнавані з підтримкою розуму, то ймовірну безкрайність - універсум - дозволено доставити такою областю, яка виступає, розширюється і поглиблюється у знання природи. У вченні Кузанського релігія продовжує переважати, але ще незначно відкривається місце для філософського осмислення світу. [3]
Помітній Внесок у послаблень позиції богословської доктрини і посилення позиції філософії належиться релігійнім рухам XV-XVII ст., Прокотилася по Європі. Мі згадуємо про ці течії в силу того, Що смороду послаблювали релігійну доктрину зсередини, тим самим потроху звільняючі простір для філософського трактування світу. Має сенс Дуже коротко торкнути їх характером та спрямованості.
Перше, за розмахом і впливом, реформаційне переміщення, ґрунтовно знесилити позиції римсько-католицької церкви в Німеччині, очолив німецький отець Мартін Лютер (1483-1546). Суть доктринальних незгод Лютера з верховними ієрархами церкви містилася в найглибшому переконанні, що богомільний домагається "рятування душі" не в силу виконання різних церковних ритуалів, а завдяки лише вірі, одержуваною людиною конкретно від Бога. Канонізувавши цей стан, Лютер зробив логічний висновок про різке зниження статусу церковного кліру і суттєве обмеження його ролі в духовному житті віруючих. Тільки власною вірою в Бога люди мають усі шанси придбати порятунок. Лютеранство, яке зовсім сформувалося після погибелі його основоположника у самостійному релігійно-громадському переміщенні на половині Німеччини, заперечує звання духовенства як наділене благодаттю посередника між Богом і людиною. Духовна влада, згідно Лютеру, нічим не зобов'язана розрізнятися від світської і зобов'язана існувати підпорядкована муніципальним зацікавленостям. А це ґрунтовно розширювало сферу розповсюдження наукових, у тому числі філософських, пізнань.
Іншим руйнівником монолітності церковної доктрини в епоху Відродження став французький священик Жан Кальвін (1509 - 1564). У доктринальному плані, Кальвін, в противагу догматам римсько-католицької церкви, стверджував, що Ісус визначив дії так, що буття люди поділяється на обраних і засуджених. Ні власною вірою (а людина вірує тому, що зумовлена до цього Всевишнім), ні своїми земними справами людина не може що-небудь поміняти у власній частці своєї долі після відходу з життя. Обраним стане гарантовано порятунок, а безнадійним - нескінченні муки. По суті, власним постулатом Кальвін як би вивільняв людину від необхідності при житті клопотати про власний після життєвий порятунок. Разом з тим його наука закликала і навіть зобов'язувала віруючих повертати всі свої сили трудящий діяльності. Не релігія, а підсумки трудящий діяльності, проявлялися в майні, служили як би непрямою ознакою приналежності людей до тієї частини, яку Ісус відносить до числа обраних.
Що стосується здійснення ритуальних церковних служінь, то Кальвін ще більше їх спростив. У кальвіністської церкви первинна релігійна громада віруючих здобувала значні права, які конкретно виявлялися в обранні нею свого помічника, і притому на обмежений термін. Крім того, кальвіністи прагнули до того, щоб нова церква визначала релігійні та громадські звичаї людей, а світські влади у своїй діяльності керувалися церковними приписами.
Крім лютеранства і кальвінізму в цей період дали
про себе знати і інші менш значні церковні руху. Незважаючи на деякі
відмінності, в цілому всі вони вели до одного знаменника - послаблювали позиції
церкви у всіх сферах суспільного життя: державної, політичної, наукової,
духовної і після багатовікового переважання церковної ідеології звільняли
простір для поширення світських людських знань про світ. [4]