Реферат: Релігійні та філософські погляди в епоху Відродження

РОЗДIЛ 3 "ФIЛОСОФIЯ В НОВИЙ ЧАС"

Вагомі перетвори у взаємозв'язках між віросповіданням і філософією трапляються в Новий час, послідовно вкриває собою період з кінця XVI сторіччя до середини XIX в. Виходить даний етап з того, що філософія щойно планує розмах для незалежного буття, а завершується значним виснажностям позиції релігії і лідерством світських замислів, що посилаються на людський розсуд і життєву школу соціально-політичної дійсності суспільства.

Подібна переміна становища стала допустимою, у переважній більшості, завдяки вимогам економічного розвитку в основному європейських країн. Дійсність, піднесення виробництва настійно потребували емпіричних показниках, їхні класифікації та виявлення причинно-наслідкових стосунків. Навчання Нового часу, і скажімо, природознавство бажають пізнати дійсність, яка упирається на емоційні знання, адже релігійне вірування подібних знань не приносила. Звернення до чуттєвого пізнання, тягне до неймовірного до даного вияву визначених свідчень у розбіжних сферах людського функціонування. Але основа філософського розуміння визначується не тільки орієнтацією на емоційне сприймання і утилітарні наслідки. Не менший зміст має класифікація, систематизування відкривання явищ, допомагають піднесенню теоретичного розуміння, котре, в свою чергу, воліє не тільки знайти причинно-наслідкові стосунки, що фігурують між подіями, проте і організувати на базі одержаних знань новий образ всесвіту і підтвердити значимість у ньому людини та Бога. Такий засіб цілком ослаблював монополію теології на витлумачення появі світу і засаду фактів, які трапляються, з'ясовував перед людиною нові методи його витлумачення і вчення, також і меркантильні, ніскільки немислимі в минулі сторіччя. На прикладі діяльності деяких філософів того часу вкажемо, як насправді це відбувалося.

Першим філософом, який заснував важливі матеріалістичні передумови для наукового витлумачення подій середовища, був англійський мислитель Френсіс Бекон (1561 - 1626). Він же постає коло початків створення кардинальних домінант, які сформулювали ЛЦПО нової філософії. Перш за все Бекон намагається цілком трансформувати точку зору філософію, котру він обумовлює не як спостереження всесвіту, а як навчання про реальне життя, що опирається на наукове пізнання. Адекватно до цього посилання, англійський філософ пропонує по-новому сформулювати суть і значимість науки, також і філософії, в існуванні людини, котрі підносяться до того, що за підтримкою настанови людина зможе опанувати собі всесвіт і витрачати її для свого блага. Бекону належать крилаті слова: "Знання - сила".

Бекон також являється прародителем англійського матеріалізму і усієї модернізованої дослідницької настанови. Ідеологія Бекона точніше було б признавати емпіризмом, іншими словами емпіричною філософією, яка опирається на практику і дослідження, котрі виступають визначальною причиною нового судженню світу і формуванню нового наукового засобу. Подібний метод фундував у суспільстві непримиримо інакше поняття витлумачення змісту всесвіту, його характер і перспективи його пізнання.

Зрештою, непримиренно ваговитим для зпотуження принципів філософії та зміцнення її функцій в суспільстві став запропонований Беконом індуктивний метод пізнання, значення якого зводилося до поступового узагальнення свідчень, що виявляються за підтримкою практиці. Індуктивний метод приєднував до себе неодмінне споживання людського розуму при розгляді емпіричних явищ. Путь до правди, по Бекону, простягається через систематичні і послідовні узагальнення відокремлених прикладів до більш повселюдним принципам, а від них - до загальних аксіомам. Бекон був продовжувачем "двоїстості істини". Він не оспорював божественну істину, тобто існування Бога, а втім він засвідчував право за філософією на власну істину, а це підіймало філософію на таку висоту, відкривало перед філософією такі можливості для розвитку, які були немислимі ще декілька десятків літ тому.

Неабияке призначення в ствердженні ролі філософії в якості наукової дисципліни у громадському бутті належить французькому мислителю Рене Декарту (1596-1650). Насамперед він схвалив право на незалежне життя людського "Я", людське розуміння, незалежна від усього, також і від Бога. Людський розсуд, розум, по Декарту, - це незалежна від всіх і від всього субстанція. Крім того, без "Я", людського мислення важко уявити щось існуючим. Звiдси славетний декартiвський вислів: "Я мислю, отже, я існую". Вслід за Декартом, людський розум, людське "Я", яке на протязі віків вело боротьбу з релігією за незалежне від Бога життя, виявило право на життя. З даного випадку без урахування людського розуму не дозволено було констатувати або аналізувати будь-які явища. Отже, Декарт не відхиляє право Бога, а тому, релігії на існування, проте він спростовує за ними право бути вісником, почином філософствування. Філософія Декарта показує новий, раціонально можливий світ, відповідальний належного рангу природознавства і формулює виміри його майбутнього піднесення. Гегель оцінив нову філософію так: Декарт направив філософію в зовсім новий напрямок, яким починається новий період філософії. Він виходив з вимоги, що думка повинна починати з самої себе. Все що передує філософствування, зокрема, те, що виходило з авторитету церкви, було, починаючи з цього часу; відкинуто".

В галузі пізнання для Декарта, і це поступово витікає з його вирішального правила, вихідним позначається думаюче "Я" - це людський розсуд. Ані Бог, ані віросповідання, а людина, її подумки є основою і способом осягнення знання.

Отже, можна абсолютною на те основою засвідчувати, що услід за Декартом філософія не лише сповнилася з теологією, але і отримала право на існування і витлумачення світу, проте й певним мірилом навіть одержала певні принади тому, що торкається функцій людського розуму в пізнаванні світу.

Ще один засіб у стосунках філософії з релігією найшли французькі філософи - просвітники XVIII сторіччя. Уперше в історії суспільно-політичної погляді вони виробили Бога, віровчення, церковні обряди предметом критиканства, іноді нелогічною, а інколи навіть спонукала сумніватися, що мають право релігії з всіма її належностями на існування. Здебільше, богослов'я, церковний причет звинувачувалися у всіх земних гріхах і, окрім, в тому, що спиняли суспільний прогрес, розвиток людини і виступали джерелом зла на землі. На підтвердження процитуємо окремі думки та вислови французьких філософів - просвітителів.

Коло початків ґрунтовної критики релігії і церкви стояв Жан Мельє (1664-1739), французький філософ-матеріаліст, більшу половину свого життя прослужив сповідником в сільській місцевості. На відміну від своїх далеких попередників - Лютера і Кальвіна, що піддавали критиці або сумнів необхідність існування церковного кліру або деяких церковних обрядів, Мельє, по суті, рішуче відкидає основні догмати католицької віри, сам виклад церковної історії. Він критикує сам зміст Біблії, причому так, як до нього ніхто цього не робив. Перш за все він показав неспроможність що містилися в ній відомостей про явища Бога людям. Що ж стосується божественних діянь, що свідчать про могутність Христа, то Мельє побачив у них різні варіації міфів, що існували до появи Біблії. Не оминув він своєю увагою обіцянки і пророцтва, заявлені в Старому і Новому завітах, які виявилися нереалізованими. Розглядаючи вчення церкви про створення світу Богом, Мельє показує, що є достатньо доказів, які не підтверджують існування Бога. Творцем всього він вважає caмy природу. І взагалі пояснення світу і всього в ньому утворюється через всілякі комбінації матерії Мельє вважає більш розумним і природним, ніж ідею створення світу Богом. Ще більш різко відгукується Мельє за служителів церковного культу, засуджуючи їх за підтримку грабіжницької політики правителів по відношенню до народу за допомогою віри в Бога. Лейтмотивом відносини Мельє до богослов'я і його служителям виступають слова, висловлені ним у його "Заповіті", який став надбанням суспільства лише після смерті філософа. Звертаючись до відвідували його проповіді селянам, він обіцяє відкрити їм очі, хоч і пізно, на ті безглузді помилки, серед яких ми всі, скільки нас є, мали нещастя народитися і жити, на помилки, які я сам мав неприємний обов'язок підтримувати "Мельє не тільки заперечував християнство, але й право на існування інших релігій, оскільки "всякий культ і поклоніння богам" - це не тільки "оману", але також "зловживання", "обман і шахрайство". [5]

Атеїстична направленість міркувань Мельє одержала наступне піднесення в практиках інших французьких філософів, і в першу чергу, Дені Дідро (1713-1784) і Гольбаха (1723-1789). Французькі мислителі дають вичерпну критику і самого вірування, і її просвітителів. Головне, вони додають непевності самому змісту Біблії, її божественності і творять спробу, майже першу в історії громадської думки, вияснити її сьогосвітнє походження. Так, Дідро звертає увагу на те, що в перші століття існування християнської віри налічувалося кілька десятків тільки Євангелій, з яких надалі тільки самі богослужбовці відлучили п'ятдесят шість, як містять різні висловлювання. Використовуючи інші аргументи, Дідро стверджує, що складання та написання тексту Священного писання було справою рук людських, а не божественних. І взагалі, на думку Дідро, у всіх релігіях "від імені бога говорили завжди люди", у яких ніхто ніколи не бачив божественних. "Вірчих грамоти Аналогічну позицію по відношенню до змісту Біблії та її походженням займає Гольбах. Так, критикуючи Старий Заповіт, він, подібно іншим мислителям, зокрема, Спіноза висловлює сумнів, що Мойсей дійсно є автором П'ятикнижжя, тобто перших п'яти книг Біблії. Його аргументи зводяться до того, що в цих книгах, викладають основи іудаїзму, "згадуються міста, яких не існувало в епоху Мойсея. Там розповідається про царів задовго до того, як у євреїв вони з'явилися. Нарешті, в цих книгах говориться про смерть і поховання Мойсея". На підставі цих та деяких інших фактів робиться висновок, що "твори, приписувані Мойсеєві, написані різними людьми в різний час". [6]

Отже, звідси і висновок, що такі думки і докази Дідро, Гольбаха, інших філософів - атеїстів ослаблювали основу самої християнської релігії, як, і всякого іншого віросповідання.

Подальшим предметом критики є різноманітні "дива", котрими посилюється Біблія і яка служить доказом її "богонатхненності". Дідро виділяє присутність "див" у священних писаннях, переказах і хроніках всіх людей світу і одностайним мірилом, котрий демонструє правдивість "рідних дивин" і помилковість "чужих", є авторитет своєї релігії. Слід зауважити те, що більшість див безпосередньо неправдоподібні з позицій досягнень природознавства, Дідро зауважує, що в історії всіх часів і народів є явища, котрих не можна спростовувати, котрих не можна визнати, "Богонатхненність" християнства заперечує і Гольбах. Цей тезис він аргументує тим, що в повчаннях Ісуса ще немає правильно сформульованих і означених християнських догматів і культових правил. Їх швидше можна було розглядати як сектантські відхилення від основ іудаїзму. І тільки вже в посланнях, автором яких називають апостола Павла, ці відхилення, згідно Гольбахом, і перетворюються на нову релігію, тобто в Християнство.

Аналізуючи джерела, які позначилися на створення та розвиток релігії, Дідро буквально демонструє запозичення християнством у язичництва деяких догматів, таких, як безгрішне зачаття "божою матір'ю", воскресіння умертвіння "Сина Божого" і його вознесіння на небеса, олюднення Бога, які, на думку самих християн, мали людську просвіту, але аж ніяк не божественне. Ще одне джерело земного походження християнства, і зокрема, його догмату про триєдність Бога, Дідро виявив у платонівському вченні про трьох божественних іпостасях.

Теоретичне функціонування французьких філософів - безвірників, котрі більше були задоволеними тільки опротестовуванням дійсності Бога і обов'язковості релігійного культу, але також вимагали прийняття на державному і громадських рівнях рішень, зіграла колосальну роль у зміні співвідношення сил і впливу між релігією і філософією. З цього моменту релігія почала поступово здавати свої домінуючі позиції практично у всіх сферах духовного життя, а філософія не тільки отримала статус самостійної і незалежної від релігії науки, але почала поступово посилювати свої позиції у суспільному житті.

Нам немає сенсу простежувати характер взаємин між релігією і філософією в наступні століття. Тенденція, що позначилася раніше, продовжує зберігатися і в наш час. Світські людські науки привертають все більше число людей, але позиції релігії і церкви також залишаються досить міцними і навіть зараз важка сказати, на чиєму боці перевага.

Теперішні богослови, відзначуючи певний підупад захопленості до віросповіданню в деяких областях християнського буття, тим не менш переконані в силі релігії та її вплив на думи, а точніше свідомості людей. Не можна сказати, що для цього у них відсутні серйозні підстави. [7]

Висновок

Актуальність нашої доведена, завдяки мети та поставленим завданням:

Зробили аналіз історичних фактів стосовно появи та змін віросповідання в епоху відродження,

Виявили проблеми релігійності в період того часу,

Визначили бачення та сприйняття людьми зовнішнього середовища з релігійної точки зору,

Показали вплив церкви на буття людей,

Відобразили загальну картину людського ставлення до релігії,

Виявили духовні потреби та зміни людства.

Опановуючи фактично всі наявні в його час релігійні порядки, знаменитий німецький мислитель Г.Ф. Гегель у власному твору "Філософія релігії" (1832-1833 рр.) хотів осилити явний момент суб'єктивізації релігії, який примічався в його наречених вище попередників. Гегель аналізував філософію та релігію, як неоднакові фігури і фази вираження тотальної думки, тобто всеосяжного світового мислячого духу. Як вважає Гегель, в релігії цей світовий дух існує у вигляді уявлення та вірування. А це значить, що для Гегеля віросповідання дійсно було виразом перших і найбільших всесвітніх правд, принаймні виразні правди були показані в ній без гідного рівня самосвідомості і самозвіту людської думки. Раціоналізуючи релігію та релігійну віру в Бога, мислитель подавав історію релігійних вірувань як єдиний, закономірний процес, але в цьому процесі Гегель бачив поступове сходження релігій у своїх вищих форм, якими він вважав християнську релігію божественного одкровення. Цікаво відзначити, що мислитель вкрай негативно ставився до різних форм забобонів, магічних вірувань та ін., Оскільки відносив все це також до проявів занадто низького рівня діяльності людської свідомості. Поруч з релігознавчою метафізикою на рубежі XVIII-ХIХ ст. з'являються різні зародки наукового релігієзнавства, в кінці XIX-ХХ ст. розвинулися до цілісних шкіл і течій. Разом виник ряд філософських концепцій, де даються більш повні інтерпретації природи релігії.

Так в епоху Відродження та Нового часу відбулися значні зрушення в галузі вивчення та осмислення релігії як явища суспільного життя, все це створило необхідні умови для виділення релігієзнавства в окрему галузь наукового дослідження. [8]

Список літератури

1. #"809556.files/image001.gif">

Джотто. Оплакування Христа

Додаток 2

Ботичеллі. Народження Венери