Проте головним напрямом еволюції земної кори з кінця докембрію було розширення площі платформ завдяки геосинкліналям, тобто розширення платформ і зменшення геосинкліналей.
Орогени – це гірські складчасті споруди, які виникли на місці геосинкліналей. Вони сформувалися внаслідок дії орогенічних тектонічних рухів достатньо швидко, епізодично (орогенічні фази). Головним наслідком орогенічних рухів є складкоутворення, яке змінюється загальним підняттям – гороутворенням.
Епіплатформні орогенні пояси є специфічними структурами післяплатформного розвитку деяких регіонів. До нихналежать системи гірського поясу Центральної Азії: Тянь-Шань, Алтай, Саяни та ін. Ці сучасні високогірні гірські споруди виниели не безпосередньо після формування та підняття складчастих геосинклінальних систем, а на місці вже сформованої платформи. Яскравим прикладом є Тянь-Шань, північна частина якого перетворена в платформу вже в післякаледонський час (епікаледонська платформа), а південна – у післягерцинський. Упродовж мезозою та палеогену ця територія зазнала інтенсивних процесів денудації, які вирівняли рельєф. Проте в неогені та четвертинному періоді тут значно активізувались, тектонічні рухи –відбулися підняття та прогинання земної кори. На цьому місці сформувався високогірний рельєф сучасного Тянь-Шаню, де найвищі підняття чергуються з глибокими депресіями. Загальний розмах тектонічних рухів за цей час перевершив 10 км. На вершинах гір збереглися поверхні у формі склепінь, тоді як у прогинах простежуються зворотні форми. Виникли ніби велетенські хвилеподібні складки. Водночас системами глибоких розломів гірські хребти відділені від западин, земна кора розділена на окремі блоки, які переміщуються з різними швидкостями або в різних напрямах. Переважають вертикальні рухи. Поєднання блокових рухів та хвилеподібних вигинів створює своєрідну брилово-хвилясту структуру, що дуже характерна для гір Тянь-Шаню. В Алтайській гірській системі переважають брилові структури, які є проявом вищого ступеня консолідації фундаменту.
Отже, за геологічною будовою гірські споруди можуть бути складчастими, брилово-хвилястими та бриловими. Останні два типи розглядають як епіплатформні оргенні пояси.
Причини тектонічних рухів
Про рухи земної поверхні було відомо ще в античні часи. Тоді ж люди замислились над проблемою їхнього виникнення: яке їхнє підґрунтя, що приводить до вулканічної діяльності? Думки були різними, відомі і серйозні тодішні суперечки. Уже в Давній Греції одна група вчених бачила зміну поверхні землі як дію біжучих вод: розмивання її ріками, вливання вод у підземні карстові порожнини з подальшим провалом склепінь підземних печер, зміни рівня моря, а інша – як діяльність підземного вогню. Перший напрям назвали нептунізмом, другий – плутонізмом (Нептун у грецькій міфології – бог моря, Плутон – бог підземного вогню). Останнім представником нептунізму був засновник наукової геології німецький природодослідник А.Г.Вернер. У другій половині ХVІІІ ст. розвивинулася нова гіпотеза – гіпотеза піднять, якою намагалися логічніше пояснити рухи та деформації земної кори і магматизм. Саме це стало силою, яка зруйнувала підвалини нептуністичної гіпотези. Апологети цієї гіпотези вважали, що причиною піднять є розтоплена магма, яка, піднімаючись з глибин, спричинює відповідні рухи, а іноді і виливається на поверхню. Складчастість
– це вторинне явище, спричинюване розсувом унаслідок вкорінення магми, а також сповзання товщ порід зі схилів новоутворених піднять.
Подальші дослідження, особливо геологічне картування європейських вугільних басейнів, засвідчили, що прямого зв’язку між магматизмом та складчастістю нема. Це зумовило заміну гіпотези піднять новою
96
контракційною гіпотезою, яка поширилася з 30-х років ХІХ ст. Її запропонував француз Л. Елі де Бомон.
Контракційна гіпотеза ґрунтувалася на тому, що первісний стан Землі був вогненно-рідкий. Поступове її охолодження від зовнішніх частин привело до формування твердої земної кори. Подальше вистигання планети в цілому зумовило до зменшення її об’єму, а отже і площі земної кори, що, відповідно спричинило морщення. Унаслідок цього утворилися складки і складчасті пояси. Спочатку гіпотезою важко було пояснити локалізацію цих структур у певних зонах, однак поява вчення про геосинкліналі полегшила відповідь на це запитання: виповнені осадами геосинкліналі і формують такі зони. Аж до початку ХХ ст. на підставі цієї гіпотези успішно розвивалася тектоніка як наука.
З початком ХХ ст. наука розвивалася, і гіпотезу Канта-Лапласа замінила інша, згідно з якою Земля сформувалася внаслідок конденсації й ущільнення холодної газо-пилової хмари. Сконденсована речовина внаслідок розігрівання, зокрема й радіоактивного розпаду, була частково розплавлена і розвивалася як планетарне космічне тіло. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. геологи виявили величезні насуви – напи – в складчастих областях, що можна було пояснити лише надзвичайно великим зменшенням поверхні земної кори за достатньо короткий час. Такі процеси з погляду контракційної гіпотези виявились неможливі. Це стало причиною відходу багатьох учених від цієї гіпотези, спонукало їх вдатися до пошуку нових пояснень глобальної тектоніки.
Так була висунута гіпотеза значного розширення Землі (Хільгенберг, 1933), якою дуже вдало пояснили утворення молодих океанів унаслідок розтріскування суцільної континентальної кори, однак не могли пояснити процесу “закриття” давніх океанів і формування на їхньому місці складчастих систем. Проте цією гіпотезою зовсім не могли пояснити, внаслідок яких процесів так збільшився об’єм Землі.
Середина ХХ ст., ознаменувалася боротьбою концепцій мобілізму і фіксизму. Мобілізм сформулював німецький геофізик Альфред Веґенер (1912). Прибічники цієї концепції допускали можливість переміщення на дуже значні відстані (тисячі кілометрів) великих материкових брил. Прихильники фіксизму вважали неможливим відшарування кори чи літосфери від підстильної мантії, тобто континенти повинні були займати фіксоване положення (звідси і назва фіксизм).
Згідно з гіпотезою, яку сформулював Веґенер – гіпотеза дрейфу (переміщення) материків, – усі материки на початку мезозою утворювали єдиний материк Панею. В юрському періоді цей материк почав розпадатися унаслідок чого виокремились сучасні континенти, а в розсувах між ними виникли молоді океани. Підставою для цієї гіпотези стала подібність обрисів материків, які розділені тепер Атлантичним океаном.
У середині ХХ ст. на якийсь час цю гіпотезу забули, проте знову відродили як тектоніку літосферних плит у 60-х роках. Основою для цього послугували відкриття після Другої світової війни, а саме: підтвердилось існування астеносфери; було відкрито світову систему океанських хребтів з центральними рифтовими долинами; доведено різку відмінність у будові океанської і континентальної кори; відкрито смугасті магнітні аномалії в океанах; виявлено зменшення товщини осадового шару в напрямі до осей хребтів; відкрито палеомагнетизм, тобто збереження породами орієнтації маґнетичного поля часу їхнього утворення.
На підставі цих відкриттів у 1961–1962 роках американські вчені Г.Хес (геолог) та Р.Дітц (геофізик) висловили з гіпотезу про утворення океанів під час розсування континентів унаслідок розширення рифтів, розвинутих у центральних частинах підводних серединно-океанських хребтів, де зароджується нова кора океану. Цю гіпотезу назвали гіпотезою спредингу, або розширення океанського ложа. Подальші дослідження та відкриття дали
97
змогу сформулювати 1968 р. гіпотезу, яка отримала назву нової глобальної тектоніки, або тектоніки літосферних плит. Унаслідок підтвердження головних положень цієї гіпотези результатами багатьох досліджень, у тому числі глибоководним бурінням, сьогодні вона є провідно і першою в історії геології науковою теорією. І хоча не всі її положення абсолютна істина, проте пояснення нею тектонічного життя Землі є достатньо аргументованими.
На початку гіпотеза найповніше пояснювала походження океанів, де вік земної кори не перевищував 160 млн. років, тобто не ясним було, чи працював плитний механізм до того часу –впродовж попередніх 4 млрд. років. Це питання вирішили подібністю офіолітових комплексів складчастих систем континентів з характером речовинного складу кори сучасних океанів. Тобто було з’ясовано, що континентальна кора виникла з океанської внаслідок геосинклінального процесу. А оскільки офіоліти і породи, пов’язані з метаморфізмом високого тиску, відомі з початку пізнього докембрію, то можна обґрунтовано твердити, що дія тектоніки плит триває ось уже понад 1,5 млрд. років історії Землі. Очевидно, ми можемо припустити, що якасьспецифічна форма цього механізму діяла на ранніх стадіях розвитку Землі, починаючи з архейської ери, а подібної до сучасного – з протерозою.
Механізм переміщення літосферних плит пов’язаний з конвекцією в мантії. Проте його конкретні форми неясні й породжують певні дискусії. Дискусійне і питання про джерело внутрішнього тепла Землі, а також деякі інші, зокрема занурення і поглинання кори (її субдукції). Вірогідно, можливе і деяке зменшенням розмірів Землі внаслідок зменшення запасів природних радіоактивних елементів і темпу гравітаційної диференціації. Тобто є зерно істини і в контракційній гіпотезі. Подальший розвиток цієї теорії, очевидно, допоможе відповсти на багато нез’ясованих питань, і буде сформульована нова теорія глобального тектогенезу з охопленням елементів давніших тектонічних гіпотез.
Тепер розглянемо безпосередньо деформації земної кори та їхні причин. Джерелом горизонтальних рухів, згідно з тектонікою літосферних плит, є конвективні потоки в мантії. Їхній рух спрямований у боки від серединноокеанських хребтів, а також континентальних рифтів і назустріч один одному в зонах глибоководних жолобів і місцях зіткнення континентальних плит. Цей рух відбувається зі швидкістю до 20 смантиметрів за рік. Короткочасні горизонтальні рухи, які видбуваються лише в приповерхневих (до 1 км) зонах, зумовлені дією гравітаційних сил. Це, по суті, великі осуви. У цьому випадку нахил, необхідний для прояву гравітації, створюється підняттями, тобто вертикальними рухами. Причини цих рухів можуть бути різними. Це виплавлення і підіймання з астеносфери порівняно легких мас, а також розігрівання літосфери над мантійними гарячими струменями. Занурення кори в океанах пов’язане з поступовим охолодженням літосфери в разі її віддалення від осі спредингу і досягає максимальних значень у зонах глибоководних жолобів. Наслідком цих глибоких занурень можуть бути процеси метаморфізму і гранітоутворення, що, відповідно, сприяє збільшенню товщини легкої континентальної кори (гранітно-метаморфічного шару) і його поступовому ізостатичному випливанню, а це веде до розвитку первинних (епігеосинклінальних) гірських споруд. Відроджені гори формуються під впливом вертикальних піднять, що є наслідком зіткнення континентальних плит. Цей процес супроводжується збільшенням теплового потоку, підняттям астеносфери і зростанням піднять. Наступна денудація і зменшення загальної ваги гірської споруди спричиняє її ізостатичне підняття, а нагромадження осадів у прогинах – опускання. Склепіннєві частини піднять зазнають розтягу з утворенням грабенів і рифтів, відбувається опускання їхніх донних частин і розходження країв. Тобто в природі простежуються часті поєднання і взаємопереходи горизонтальних рухів у вертикальні, і навпаки. Найінтенсивніші тектонічні деформації з утворенням лінійної
98
складчастості, насувів, шар’яжів пов’язані зі стискними зусиллями, що виникають під час зіткнення плит.
У платформних умовах утворення пологих брахіскладок і флексур на межах піднятих і опущених ділянок пов’язане з нерівномірними блоковими рухами кристалічного фундаменту. Під час нагрівання відбуваються підняття, а під час охолодження – занурення. У разі такого нагрівання виникають сприятливі умови для випливання з-під слабко метаморфізованих відкладів метаморфічних діапірів – гранітогнейсових куполів і валів. Розтяги, що в цьому випадку виникають, супроводжуються утворенням скидів, системи яких формують мережу платформних і крайових авлакогенів.
Планетарна система глибинних розломів і тріщин формується внаслідок розрядження напружень, що виникають під час перебудови фігури Землі в разі зміни швидкості її обертання.
Отже, механізми деформації земної кори досить різні, проте головними факторами, які зумовлюють їхній прояв є взаємодія нагромадження радіоактивного тепла в надрах Землі і гравітаційна диференціація мантійної речовини за її щільністю. Тобто відбувається порушення рівноваги мас порід у разі теплового розширення та поліморфних переходів речовини з одного стану в інший, яке урівноважує дія сили тяжіння (гравітації).
Екзогенні процеси – це підсумкова дія внутрішньоземних факторів (магматизм, тектонічні підняття) з зовнішніми (припливом сонячної енергії).
Дуже важливий чинник тут – жива матерія, яка є ніби посередником у засвоєнні й переданні сонячної енергії земним шарам у різній формі (утворення горючих копалин, процеси біогенного руйнування мінералів і скель). Фактично услід за академіком Володимиром Івановичем Вернадським ми можемо констатувати, що вся речовина земної кори пройшла через біосферу. Це підтверджує аналіз осадових порід, які формувалися ніби в органічному “виварі”. Задаймо собі питання: скільки органічної (біогенної) речовини відмерло і зруйнувалося, перш, ніж відклався в морському басейні шар осадів товщиною, скажімо, 1 см. А якщо ми станемо на позицію уявлень плитової тектоніки (занурення океанської кори в мантію), то, очевидно, що і частина верхньої мантії безперечно зазнала впливу біосфери.
Список рекомендованої літератури
1.Иванова М.Ф. Общая геология с основами исторической геологии. М.: Высшая школа, 1980. С. 439.
2.Ковальчук І.О. Лабораторний практикум із загальної геології. Львів, 1997.
3.Куровець М., Гунька Н. Основи геології. Львів, 1997. С. 795.
4.Мильничук В.С., Арабаджи М.С. Общая геология. М.: Недра, 1989.
5.Якушова А.Ф. Геология с элементамы геоморфологии. М.: Изд-во Москов. ун-та, 19833.
99
6.Якушова А.Ф., Хаин В.Е., Славин В.И. Общая геология. М.: Изд-во Москов. ун-та, 1988.
7.ЗЕМЛЯ. Введение в общую геологию. М.: Мир, 1974. Т. 1, 2.
Контрольні питання
1.Об’єкти дослідження геології та основні геологічні дисципліни
2.Розвиток геологічних знань
3.Будова Землі. Оболонки та ядро Землі.
4.Будова земної кори та основні її типи.
5.Речовинний склад земної кори. Породи і мінерали.
6.Хімічний склад земної кори.
7.Мінерали та їх фізичні властивості.
8.Гірські породи та їх типи.
9.Магматичні породи. Ефузивні утворення.
10.Інтрузивні породи та особливості їх утворення.
11.Вулканокластичні породи.
12.Осадові породи та їх типи.
13.Геологічна хронологія. Абсолютне літочислення.
14.Геологічні процеси і їх роль у формуванні земної кори.
15.Екзогенні процеси.
16.Вивітрювання. Кори вивітрювання.
17.Геологічна діяльність вітру. Еоловий рельєф.
18.Геологічна діяльність поверхневих біжучих вод.
19.Геологічна діяльність рік. Тераси та їх формування.
20.Геологічна діяльність підземних вод.
21.Карст та умови його утворення. Осуви.
22.Льодовики та їх типи. Діяльність льодовиків.
23.Форми льодовикового та водно-льодовикового рельєфу.
24.Світовий океан. Морфологія його дна.
25.Геологічна діяльність моря. Типи морів.
26.Осади різних зон Світового океану.
27.Діагенез морських осадів.
28.Геологічні осадові фації.
29.Геологічна роль озер та боліт. Вугілля.
30.Утворення та форми залягання осадових порід.
31.Тектонічні рухи.
32.Утворення складок. Їх типи та основні елементи.
33.Розривні деформації та їх класифікація. Системи розривних порушень.
34.Землетруси та методи їх вивчення.
35.Вулкани. Ефузивний магматизм.
36.Інтрузії та їх класифікація.
37.Інтрузивні породи.
38.Метаморфізм та метаморфічні породи.
Зміст
Передмова І. Вступ.
Предмет вивчення. Короткий історичний огляд розвитку геологічних знань. Геологічні науки та їх методи. Завдання геології. Будова Землі.
П. Речовинний склад земної кори. Мінерали та гірські породи. Атмосфера, гідросфера та біосфера.
Ш. Вік Землі. Геологічна хронологія. Абсолютна геохронологія. ІV. Геологічні процеси та їх роль у формуванні земної кори.
100