Загалом у складі українських сил було двадцять старшин та п’ять сотень вояків: чотири сотні юнкерів та студентська сотня. Загалом - близько 600 чол. На озброєнні в юнкерів були рушниці нового зразку, вони мали 16 кулеметів та бронепоїзд. Більшовицьке угруповання, яке наближалося до Бахмача, складалося із загонів П. Єгорова (1300 чол.), Р. Берзіна (3500 чол.) та С. Кудинського (800 чол.). Це були солдати-росіяни, московські і брянські червоноармійці та балтійські матроси. Таким чином, супротивна сторона мала близько 6000 війська, кулемети та артилерію. Загальне командування здійснював П. Єгоров.
2.3 Хід бою
Українські війська розташувалися на фронті довжиною у 3 км і були готові до оборони. Їхній штаб перебував в ешелоні, що стояв неподалік від станції Крути. У ньому були боєприпаси, у двох вагонах розмістився лазарет доктора Бочарова. Українські позиції, винесені на кілька сотень метрів від станції Крути у бік станції Пліски, були непогано підготовлені до оборони. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду - насип залізничної колії, на лівому були вириті окопи. Командував обороною А. Гончаренко. За його спогадами та спогадами деяких інших учасників бою, хід бойових дій відбувався таким чином.
На правому фланзі, де передбачався головний наступ червоних військ, були зосереджені три сотні юнкерів, четверта перебувала в резерві. На лівому фланзі, як менш уразливому, тримали оборону студенти. Студентський курінь мав чотири чоти (взводи) по 28-30 осіб. Три з них зайняли оборону в окопах; четверта складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти.
Похмурим ранком 29 січня близько 9-ї години почався бій. За свідченням очевидців, "червоні розпочали свій наступ в замкнутих колонах; виглядало так, ніби йшли на парад, занедбаючи найпримітивніші засоби безпеки". Перші атаки червоногвардійців і матросів відбили юнкери, які діяли на правому фланзі під прикриттям насипу. Обороні допомагав бронепоїзд під командою сотника С. Лощенка, що виїздив у тил наступаючому ворогові і влучно стріляв з гармати. Студенти згадували у спогадах хороброго "старшину у синє-жовтому кашкеті". Втрачаючи вбитих і поранених, більшовицькі лави уперто просувалися вперед. Їх гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, згодом зосередила вогонь по станції. Це спонукало командування відвести ешелон за 2-3 версти від станції у напрямку до Києва.
Близько 12-ї години червоні почали наступ на Студентську сотню, який був відбитий за допомогою чоти юнкерів, що стояла на крайньому лівому фланзі. Але це був лише маневр, свій головний удар червоні війська наносили на правому фланзі, намагаючись обійти його й оточити. Бій тривав кілька годин, українські війська несли втрати, закінчувалися набої, на холоді почали виходити з ладу кулемети.
Під натиском переважаючих сил ворога сотник Гончаренко віддав наказ відходити до ешелону. Команда була передана зв’язковими. Юнкери відступали під прикриттям насипу, попереду і позаду студентів була відкрита місцевість. Сотник Омельченко спробував спочатку відігнати ворога багнетною атакою, але під час її був смертельно поранений. Допомогли сили з резерву, які не дали червоногвардійцям оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відступало до ешелону. Поранених було так багато, що для них довелося виділити ще один вагон. Нарешті близько 17-ї години зібрались усі підрозділи, не вистачало лише чоти студентів, яка стояла найближче до станції. Їх чекали, посилали розвідку, але марно. Відступаючи, вони вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоними, та потрапили у полон. Можливо, вони не знали, що станція вже зайнята ворогом, можливо - заблукали у темряві.
Про те, що бій під Крутами був запеклим і кровопролитним, є свідчення М. Муравйова, В. Антонова-Овсієнка, радянського військового історика М. Какуріна та інших, хто стверджував, що просування більшовицьких військ на Київ затрималося на кілька днів. За деякими даними, їхні втрати під Крутами становили до 300 загиблих. Червоні були приголомшені таким відчайдушним опором необстріляної молоді і жорстоко помстилися їй. Більшовицький командувач П. Єгоров, коли дізнався про втрати свого війська, наказав розстріляти полонених. 27 студентів та гімназистів були розстріляні на дворі станції Крути. Перед смертю вони співали "Ще не вмерла Україна".
Розстріл полонених студентів став резонансною подією російсько-українського конфлікту. Ганебну розправу над полоненими засуджували навіть працівники штабу П. Єгорова, які з обуренням згадували, що серед розстріляних були сімнадцятирічні гімназисти. Крути явили приклад брутального порушення норм моралі і права, сваволі та знецінення людського життя.
Загальні втрати українців у бою під Крутами становили близько 250 чоловік (вбитих, поранених, полонених, зниклих без вісти). Найбільшими з них були втрати студентської сотні: 27 розстріляних, 10-12 вбитих у бою, 35-40 поранених. На полі бою загинуло 10 старшин.
Трагічна загибель Студентського куреня під Крутами залишилася
в історії України символом патріотизму і жертовності у боротьбі за її свободу.
За рішенням Центральної Ради 19 березня 1918 р. тіла 27 розстріляних
вояків-студентів були перевезені до Києва та урочисто поховані на Аскольдовій
могилі.
3. Спогади та подальше життя учасників битви
-ша Київська юнацька школа ім. Богдана Хмельницького та старшини і козаки інших військових формувань
Блаватний
Богаєвський Микола
Боженко Северин
Бурко Демид
Винник Федір
Гончаренко Аверкій
Горошко
Горячко Сергій
Данилюк Матвій
Дзюблик Василь
Дудка Г.
Ємець
Заїка Іван
Заквалинський
Захарченко Д.
Кушнір Іван
Кушнір Михайло
Лавренко Михайло
Лисогір Семен
Лощенко Семен
Лукович (Лякович) Л.
Магаляс Святослав
Матвієнко Степан
Матюха Ілля
Михайлик Михайло
Могила С.
Монкевич Борис
Недада (Недава)
Косенко Дем’ян
Одинець Гаврило
Олексієнко П.
Пасічник
Роєнко С.
Самійленко Степан
Седлецький Гнат
Семець Василь
Семирозум Модест
С-ко Б.
Стеценко Панас
Твердовський Осип
Тимченко Федір
Уманець В.
Цап Стапан
Чорпіта
Шарий Іван
Шевченко Леонтій
Ярців (Ярцев) Микола
Помічний студентський курінь січових Стрільців, сформований зі студентів університету Св. Володимира та Народного університету
Андріїв
Бабій
Божко-Божинський Микола
Борозенко-Конончук
Буткевич Леонід
Гайдовський-Потапович Лесь
Головащук Кирило
Гончаренко Федір
Григорович
Грущенко Антін
Грущенко Олекса
Грущенко Олександр (рідні брати)
Гуленко Микола
Дикий Андрій
Діятелович Феодосій
Дмитренко Василь
Дмитренко Лука
Довгаль Спиридон
Залізняк Володимир
Кирик В.
Коломийченко Василь
Коломієць
Компанієць
Король С.
Кошман
Крамаренко Петро
Курик Ізидор
Лебідь Микола
Лизогуб Микола
Любленець Павло
Наумович Володимир
Нітенко
Омельченко Оверко
Отамановський Валентин
Пірук
Пітенко Микола
Полуботко Георгій
Попович Олександр (Олелько)
Пурик-Пуриченко Сидір
Сірик Василь
Стемпковський Ігор
Туркевич Віктор
Фарфал
Чижів Микола
Шерстюк Олександр
Шульгин Володимир
Гімназисти 2-ої Київської української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства та учні інших київських гімназій і середніх навчальних закладів
Баталін Михайло
Бліхарський Володимир
Бутович Микола
Витвицький Володимир
Витвицький Іван
Гайдовський-Потапович Лесь
Ганкевич Микола
Гіба Юліян
Гнаткевич Василь
Дубницький Василь
Дубницький Юрій
Золотарчук Микола
Карван Іван
Карван Костянтин
Кальченко Павло
Коран Микола
Шевченко Юрко
Лоський Ігор
Лукашевич Левко
Мисан
Онишкевич
Піпський Григорій
Соколовський Андрій
Сорокевич Іван
Сушницький Онуфрій
Тарнавський Євген
Цимбал віктор
Шкода Петр
Лікарі:
Бочаров (участь остаточно не доведена)
Медичні сестри:
Дубівна Клавдія
Мельник Леся
Студенти та гімназисти Помічного куреня Січових Стрільців, замордовані російськими більшовиками після бою під Крутами та перепоховані заходами української влади 19 березня 1918 р. у Києві на цвинтарі "Аскольдова могила"
Студенти університету Св. Володимира та Народного університету
Андріїв
Божко-Божинський Микола
Борозенко-Конончук
Голова щук Кирило
Гончаренко Федір
Дмитренко Лука
Кирик В.
Лизогуб Микола
Наумович Володимир
Омельченко Оверко
Попович Олександр (Олелько)
Пурик-Пуриченко Сидір
Сірик Василь
Чижів Микола
Шерстюк Олександр
Шульгин Володимир
Гімназисти 2-ої Київської української гімназії
ім. Кирило-Мефодіївського братства та інших гімназі
Ганкевич Микола ¾ учень 8 класу 2-ої гімназії
Гнаткевич Василь ¾ учень 8 класу 2-ої гімназії
Кальченко Павло ¾ учень 8 класу 2-ої гімназії
Корпан Микола ¾ учень 2-ої гімназії
Мисан ¾ учень 2-ої гімназії
Піпський Григорій ¾ учень 7 класу 2-ої гімназії
Соколовський Андрій ¾ учень 6 класу 2-ої гімназії
Сорокевич Іван ¾ учень 7 класу 2-ої гімназії
Тарнавський Євген ¾ учень 6 класу 2-ої гімназії
Іван Шарий
Січовики під Крутами
(Репортаж учасника бою два місяці після битви під Крутами)
Ми бачили, що Вкраїна гине. Чорна гайворонь підіймалася з Московщини І непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика.... Це була "красна гвардія" московська, яку організувало правительство Леніна і Троцького для боротьби з вільною Україною, щоб накласти на неї кайдани неволі і користуватись їх багатствами так само дурно, як користувалась Росія і попередніх більше ніж 200 літ.
Красна гвардія йшла на Вкраїну.... Вірні сини своєї безталанної Батьківщини завзято боролися і не пускали хижаків плюндрувати свій край. вони завзято бились, але сили в їх мало було: ряди їх рідшали, нової ж підмоги мало припливало.
Чого ж до оборонців не йшла народня маса українська широкою лавою?
Адже це була боротьба проти насильників за кращу долю свого рідного краю....
Ми знали й це: ми добре знали, що над нашим народом майже 300 літ лежав важкий могильний камінь московської неволі і від його ще не прийшов до памяті поневолений люд; це було на світанні великої будуччини нашого народу, коли ще нарід від ясного, болючого світу не міг вільно глянути на те, що твориться біля його, і твердою ходою піти на оборону своїх прав.
Ворожі сили наближались уже до столиці України - Києва, де кувалась нова доля, нові форми життя українського народу.
Час прийшов і нам взятись за рушниці, і ми взялись.... ми одважились вмерти за край, за народ, за свою дорогу мрію-ідею - вільну, визволену Вкраїну.
На Бахмач їхало три сотні козаків спинити похід большевицької красної армії на Київ. Зними поїхала і наша, четверта сотня січових стрільців, складалась із свідомих українців, які не мало приклали своєї праці до освідомлення українського народу.
Тут були свідомі проводирі народні, з яких багато працювало над заснованням Селянських Спілок, Просвіт, а також в українських соціялістичних партіях.
Військові муштри мало хто знав, тому спочатку ми попрохали собі учителів, які і муштрували нас.
Не довго, одначе, довелось вчитись, діло вимагало негайно їхати до Бахмача на допомогу тим нечисленним силам, які ще якось удержували фронт.
Коли піднялось питання про те, їхать чи не їхать, ми рішили їхать, і вже на місці доповнить свої убогі знання військової науки. Особливо мало знали ми стріляти. Але дарма - поїхали.
В потязі січовики розмістились у двох санітарних вагонах: я лежав на середній лавці поряд з двома моїми найкращими товаришами Компанійцем і Поповичем.
Потяг летів на всіх парах, видно було, що наша допомога дуже й потрібна. Поїзд летів....
....Так, так, ми їдемо спасати Вкраїну від загибелі. Вцій
тайній тайні природи йде другий процес так само природний, як і сяєво місяця,
як і шелест вітру в степу.... ми їдемо боротись з гнобителями нашого народу....
Багато років поспіль через дивну та незрозумілу політичну кон'юнктуру стверджується, начебто всі, хто побував під Крутами, загинули. Але це неправда! Крім тих, хто потрапив у радянський полон, на полі бою загинули ще 10-12 юнаків....
студентів та гімназистів опинилися в полоні. Трохи згодом до радянських рук потрапили ще двоє українських прапорщиків, які прикривали відхід своїх частин.
Відтак ці 29 героїв були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві. А що сталося з рештою учасників бою під Крутами?
Багато років поспіль через дивну та незрозумілу політичну кон'юнктуру більшість авторів стверджують, що начебто всі, хто побував у бою під Крутами, загинули. Але це неправда.
Залишилися численні спогади учасників крутянських подій, у яких докладно описано, як вони відступали до своїх ешелонів, відстрілюючись на кожному кроці, як виносили вбитих, поранених і навіть кулемети.
Крім тих, хто потрапив у радянський полон, на полі бою загинули ще 10-12 юнаків, тіла яких забрали до Києва. Майже половину сотні становили гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Під Крутами загинуло лише восьмеро з них. Решта згодом взяли участь у боях із більшовиками на вулицях Києва, а потім у відступі українських військ на Полісся.
У лютому 1918 року один із цих гімназистів впав на полі бою під Бердичевом. Решта вже у березні повернулися до Києва, де ще за кілька місяців успішно закінчили гімназію.
Більшість юнаків залишилися на батьківщині й згодом оселилися у радянському Києві. Лише кілька з них вирішили не миритися з радянським пануванням і розділили долю Армії УНР.
Зокрема, 1-ша сотня Допоміжного студентського куреня Січових стрільців (2-га сотня під Крутами не була), яка на початку бою мала у своєму складі 116 добровольців, повернулася до Києва у складі близько 80 осіб. Зокрема, колишній учень 6-го класу Кирило-Мефодіївської гімназії Леонід Буткевич став старшиною Армії УНР, брав участь у багатьох боях із більшовиками.
У 1921-1923 роках Буткевич перебував у таборах інтернованих у Польщі, а потім, закінчивши інститут, ще багато років жив і працював у Франції.
Призабута доля й організатора Студентського куреня, вихователя Володимирського Київського кадетського корпусу полковника Василя Сварики.
Саме він був командиром куреня. Сотник Петро Омельченко, якого розстріляли більшовики під Крутами, очолював лише 1-шу сотню куреня. Саме Сварика привів її рештки до Києва, з’явився у розпорядження командира куреня Січових стрільців і потім зі своїми студентами та гімназистами брав участь у вуличних боях із червоногвардійцями на Подолі. Оскільки Василеві було близько 60 років, він був змушений залишитися в Києві. Та восени 1919-го, коли білогвардійці зайняли Київ, вони мобілізували старого полковника.
Згодом Сварика опинився у Криму, де в грудні 1920 року був страчений радянськими каральними органами.
Досить цікаво склалася доля юнаків (юнкерів) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького. Майже всі вони залишилися на службі в Армії Української Народної Республіки. Тільки старший курс школи було підвищено до звань хорунжих уже навесні 1918 року, а юнаки молодшого курсу були змушені чекати аж до 1921-го.