З огляду на зазначене, на сьогодні можна стверджувати, що у сфері технічного регулювання в Україні спостерігаються зрушення лише в горизонтальному напрямі (рамкові технічні регламенти й інституційне забезпечення), де ініціатива належить державі, зокрема за рахунок надання фінансової технічної допомоги від ЄС. Водночас у вертикальному (галузевому) напрямі ініціатива має йти від підприємців, хоча вони віддають перевагу збільшенню обсягів експорту в треті країни (замість вкладення коштів у розроблення технічних регламентів та інвестицій у якість), оскільки там потенціал торгівлі для наявних виробничих потужностей України досить значний. Реалізувати потенціал у розвитку торгівлі з країнами ЄС можна в межах розширення кооперації між українськими та європейськими асоціаціями товаровиробників, а не між компаніями, які часто є конкурентами.
Вихід на ринки ЄС можливий для компаній з іноземним (європейським) капіталом, проте через воєнний конфлікт, нестабільність гривні та інші чинники європейські інвестиції мають тенденцію до скорочення.
Причинами повільних змін у сфері технічного регулювання, що гальмують нарощення експорту в країни ЄС з України, є такі:
• недостатня поінформованість окремих товаровиробників і галузевих асоціацій про правила та процедури системи технічного регулювання ЄС, відсутність постійного діалогу зацікавлених інституцій з української сторони з відповідними європейськими та міжнародними інституціями;
• відсутність гармонізованих стандартів України у базових експортних групах промислової продукції (енергомашинобудування, залізничний транспорт, хімічна промисловість, будівельна промисловість, легка промисловість), які містять також європейські вимоги до екодизайну;
• відсутність стимулів до застосування принципів добровільності в розробленні й дотриманні вимог національних технічних регламентів на противагу обов’язковому виконанню застарілих стандартів і специфікацій;
• недосконале організаційне й інституційне забезпечення в Україні процесу гармонізації стандартів і технічних регламентів, що зумовлює повільні темпи гармонізації.
Отже, необхідно зважати на те, що адаптація стандартів України здійснюватиметься згідно з вимогами зони вільної торгівлі з ЄС і є процесом затратним і довготривалим. Ми часто недооцінюємо цю проблему та важливість її вирішення, хоча чимало іноземних аналітичних центрів, які досліджують перспективи розвитку України відповідно до завдань імплементації Угоди про асоціацію з ЄС, вказують на необхідність активізації відповідної діяльності в Україні. Зрозуміло, що для цього потрібно розробити власну стратегію модернізації, про характерні особливості якої для України йдеться в заключній частині статті.
Заключна частина
В Інституті економіки та прогнозування НАН України у 2015 р., крім уже зазначених досліджень з питань економічних орієнтацій малого, середнього та великого бізнесу, паралельно було проведено дослідження, в яких з’ясовувалися також неекономічні пріоритети модернізації в Україні з урахуванням інтеграційного досвіду країн Центрально-Східної Європи.
На основі цих досліджень було підготовлено доповідь, у якій розкрито соціальні, культурні, інституційні й інші неекономічні аспекти, що сприяли модернізації в країнах ЦСЄ у контексті євроінтеграції. Досліджувалися складники, що згідно з наведеною в підрозділі І цитатою Е. Райнерта впливають на капітал людського духу та волі, завдяки яким вдається відійти в абстрактних теоретичних вченнях від тривіальності й забезпечити практичну цінність рекомендацій. Поміж досить широкого спектра розглянутих проблемних питань, які дозволили обґрунтувати способи використання соціального капіталу для забезпечення в Україні перетворень модернізаційного характеру11, на особливу увагу заслуговує висновок про те, що в умовах низького рівня інституцій- ної довіри, який має місце в Україні, громадська участь поки що не є тим ресурсом, що може повною мірою забезпечити полегшення сприйняття реформ і формування простору довіри. Водночас «добробут країни, а також її загальна здатність на тлі інших країн визначається однією універсальною культурною характеристикою з властивим її суспільству рівнем довіри» . Це означає, що довіра корелює з розвитком, який має місце в країні. У разі, якщо рівень довіри не підвищувався, про що свідчили соціологічні опитування в Україні, то ще 2009 р. було зрозуміло, що «протестний рух проти влади минулих років не розкрив глибинні мотиви протестної частини населення, а вони існують, тому ігнорувати їх вельми небезпечно. Тут багато в чому успіх залежатиме від ефективності, з одного боку, інституційного забезпечення функціонування держави, а з іншого - інституційної складової трансформаційних змін у цілому, які виявилися неефективними на початковій стадії реформ, що й спричинило формування життя за ознакою «обране для обраних». Отже, ще у 2008-2009 рр., аналізуючи стан інституційної довіри, ми попереджали про накопичений потенціал протестних настроїв населення проти життя за ознакою «обране для обраних», що призвело до революційних подій кінця 2013 - початку 2014 рр. Адже інституційні можливості держави того часу виявилися вкрай неефективними в боротьбі З охарактеризованими ознаками життя «обраних», що й зумовило низький рівень інсти- туційних ознак довіри в Україні.
У нинішніх післяреволюційних умовах в Інституті економіки та прогнозування НАН України під керівництвом кандидата соціологічних наук О. Балакірєвої проведено дослідження неекономічних пріоритетів модернізації України з урахуванням європейського досвіду. Результати свідчать про те, що в Україні «розбудова довіри «згори» - через адміністративне забезпечення прозорості, підзвітності та ефективності державних інститутів - сьогодні є оптимальною короткостроковою стратегією для формування соціального капіталу. Безперечно, події останнього року свідчать про значне збільшення волонтерства та готовності до громадського контролю, проте механізми реалізації такої участі на державному та регіональному рівні й досі залишаються слабкими»15.
У такому разі успіх багато в чому залежатиме від рівня компетентності й відповідальності державних службовців, що за результатами виконаного дослідження викликає поки що досить значне занепокоєння, оскільки в Україні має місце «вельми низький рівень сформованості у державних службовців усіх семи функцій публічного адміністрування, загальна продуктивність яких не виходить за діапазон 12,6-18,7 %»16. За таких умов ефективна бюрократія в Україні якнайшвидше має формуватися в тріаді моральності, професіоналізму та громадянської відповідальності за обов’язкового й постійного піклування про підвищення ролі громадянських організацій і забезпечення змін в Україні в діяльності інститутів соціалізації, передусім відповідно до європейського досвіду. Своєю чергою, такі дії потребуватимуть підтримки насамперед від Європейського Союзу, де нагромаджено значний досвід їх діяльності. В іншому разі вкотре матиме місце слабка інституційна спроможність держави, а соціальний капітал замість мотивації своєї участі в процесах модернізації України шукатиме можливості свого використання в інших країнах, про що вже йшлося.
Насамкінець зауважимо, що проведені в Інституті економіки та прогнозування НАН України дослідження базових культурних особливостей українського суспільства й можливостей їх використання для соціально-економічного розвитку засвідчили, що в просторі шести канонічних культурних вимірів згідно з підходом Г. Хофстеде базові параметри культури України на сьогодні є обмеженим ресурсом модернізації загалом, а копіювання інституцій- ної структури західних країн не забезпечить необхідних модернізаційних змін, насамперед у сфері економіки. На заваді, з одного боку, стоїть значна дистанція влади, що свідчить про згоду некритично сприймати більш нерівний та ієрархічний розподіл не тільки влади як такої, а й багатства та престижу в умовах досить надкритичного (за європейським виміром) розподілу населення за шкалою нагромадження власності. А з іншого - в Україні має місце, як уже зазначалося, низький рівень індивідуалізму українського суспільства, що за відповідним європейським критерієм характеризує схильність населення до порівняно низького ступеня власної відповідальності.
Отже, проведене дослідження дозволило дійти висновку про те, що швидко й кардинально змінити ситуацію на ліпше, передусім в економіці України, неможливо. Здійснюючи реформи, планування розвитку необхідно розраховувати на тривалу перспективу в часі, що вимірюється життям одного покоління, а самі реформи стратегічно повинні мати такі характеристики, як спадковість і послідовність, що в минулі майже 25 років незалежності зазвичай не мали таких ознак. Це одне з головних завдань сучасності, яке полягає в тому, щоб процеси європеїзації стали основою майбутнього розвитку в довгостроковій перспективі. І саме це може бути реалізовано, якщо у стратегії подальших реформ врахувати притаманну українській культурі довгострокову орієнтацію, яка, незважаючи на війну та економічні негаразди, і сьогодні зберігається в українському суспільстві.