Материал: Економічна історія України том 2

55.Там само. – С.33.

56.Двенадцатый съезд РКП(б). 17-25 апреля 1923 г.: Стенограф. отчет. – М., 1923. – С.24.

57.Волковинський В.М., Кульчицький С.В. Християн Раковський. Політичний портрет. – К., 1990. –

С.167.

58.Комуністична партія України в резолюціях… – Т.1. – С.250.

59.Див.: Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – С.341.

60.Розвиток народного господарства Української РСР. – Т.1. – К., 1967. – С.203, 205.

61.Хромов П.А. Промисловість України перед Вітчизняною війною. – К., 1945. – С.30.

62.Перспективы развертывания народного хозяйства СССР на 1926/27 – 1930/31 гг. – М., 1927. –

С.1.

63.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.42. – С.174.

64.Восьмой Всероссийский съезд Советов 22-29 декабря 1920 года: Стенограф. отчет. – М., 1921. –

С.267.

65.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.42. – С.171.

66.Там само. – С.172.

67.Див.: Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – С.300.

68.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.43. – С.208.

69.Там само.

70.Там само. – Т.40. – С.265.

71.Там само. – Т.45. – С.39-43, 125.

72.Див.: Кульчицький С.В. Ціна «великого перелому». – К., 1991. – С.18-19.

73.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.41. – С.349.

74.Там само. – Т.52. – С.52.

75.Ленинский сборник. – Т.4. – С.394.

76.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.45. – С.40.

77.Директивы КПСС и Советского правительства по хозяйственным вопросам. – Т.1. – М., 1958. –

С.317.

78.Див.: Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1938). – С.305.

79.Там само. – С.306.

80.КПРС в резолюціях… – Т.2. – К., 1979. – С.321.

81.Отчет ЦК КП(б)У за период с декабря 1921 г. по март 1923 г. VII Всеукрпартконференции. –

Харьков, 1923. – С.56.

82.Раковский Х. Основные задачи момента: Доклад и речь, произнесенные на VII Всеукраинской партийной конференции КП(б)У. – Харьков, 1923. – С.59.

83.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.45. – С.418.

84.Там само. – Т.54. – С.271.

85.Аналіз статті подається без посилань, на основі тексту, опублікованого в Повному зібранні творів, том 45, с.351-358.

86.Комуністична партія України в резолюціях… – Т.1. – С.264.

87.КПРС в резолюціях… – Т.2. – С.453, 456.

88.Рыков А.П. Статьи и речи. – М., Л., 1929. – Т.3. – С.72-73.

89.Четырнадцатая конференция РКП(б): Стенограф. отчет. – М., Л., 1925. – С.88, 89.

90.КПРС в резолюціях… – Т.3. – К., 1979. – С.180.

91.Там само. – С.185.

92.Там само. – С.221.

93.Комуністична партія України в резолюціях… – Т.1. – С.346.

94.Троцкий Л.Д. О наших новых задачах. – М.; Л., 1926. – С.19.

95.Правда. – 1925. – 6 берез.

96.Бухарин Н.И. Избранные произведения. – М., 1988. – С.142.

97.Новая обстановка и задачи партии: Доклад о работе ЦК РКП(б) на XIV Московской губпартконференции А.И.Рыкова. Прения по докладу. – М.; Л., 1926. – С.90.

98.КПРС в резолюціях… – Т.3. – С.407, 408.

99.Кульчицький С.В. Ціна «великого перелому». – С.34.

100.Сталін Й.В. Твори. – Т.10. – С.219, 233.

202 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

101.Кейнс Д. Из России с надеждой // Новое время. – 1990. – №33. – С.41.

102.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.45. – С.367.

103.Там само. – Т.44. – С.380-381.

104.Там само. – С.91-92.

105.Там само. – С.412.

106.Там само. – С.380.

107.Гражданский кодекс УССР. – Харков, 1925. – Ст.7.

108.Там само. – Ст.5.

109.Там само. – Т.45. – С.77.

110.Отчет ЦК КП(б)У за период с декабря 1921 г. по март 1923 г. VII Всеукрпартконференции. –

Харьков, 1923. – С.47.

111.Рыков А.И. Статьи и речи. – Т.ІІІ. – М.; Л., 1929. – С.151.

112.Волосник Ю.П. Нова буржуазія України та розвиток приватнопідприємницької діяльності на фінансовому ринку в роки непу. – Харків, 2002. – С.30.

113.Там само. – С.40.

114.Хромов С.С. Ф.Э.Дзержинский во главе металлопромышленности. – М., 1966. – С.245-246.

115.Кульчицкий С.В. Внутренние ресурсы социалистической индустриализации СССР (1926– 1937). – К., 1979. – С.119.

116.Плотников К.Н. Очерки истории бюджета Советского государства. – М., 1955. – С.92.

117.Кульчицький С.В. Між двома війнами (1921–1941) // Укр. іст. журн. – 1991. – №8. – С.13.

118.Литвин В. Україна: міжвоєнна доба (1921–1938). – К., 2003. – С.194.

Розділ 26

БІЛЬШОВИЦЬКІ МЕТОДИ «НАВЗДОГІННОЇ» МОДЕРНІЗАЦІЇ (1929–1938)

1. Курс на мілітаризацію економіки

Зпереходом до непу ідея світової революції відійшла на другий план. Однак В.Ленін не уявляв собі, щоб очолювана ним країна самостійно, без допомоги радянізованих країн з більш високим рівнем індустріального розвитку могла б перетворитися на державу-комуну. Наприкінці грудня 1920 р., коли вже починалася демобілізація Червоної армії, він вчив делегатів VIII Всеросійського з’їзду рад, що їхнім моральним обов’язком має бути підготовка країни до майбутньої наступальної війни. Вождь назвав тоді дурнями і злочинцями тих, хто міг би подумати, «що ми ніколи не розпочнемо певних дій, які у воєнно-стратегічному сенсі можуть виявитися

наступальними»1.

Щоб підтримати «наступальність», належало переконати суспільство, яке тільки-но вийшло зі стану громадянської війни, у неминучості нової великої війни. Той самий партійний з’їзд, який започаткував нову економічну політику, поспішив після семи років безперервних воєн ухвалити «оптимістичну» резолюцію «Про прийдешню імперіалістичну війну», в якій офіційно звертався до Комінтерну з пропозицією «висунути маніфест до пролетарів усього світу з приводу війни за береги Великого океану, яку протягом останніх років підготовляють імперіалісти і яка загрожує спалахнути найближчим часом»2. Фантастичні вигадки про цю війну були потрібні, щоб постійно підтримувати напруженість у політичному житті – підставу для діяльності надзвичайних органів і застосування надзвичайних заходів.

Загальна ситуація в Європі 20-х рр. була відносно спокійною. Німеччина, серед панівних кіл якої

204 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

спостерігалися сильні реваншистські настрої, викликані ганебними й тяжкими умовами нав’язаного їй Версальського мирного договору, не становила небезпеки для своїх сусідів. Політична система, що склалася в ній, була неефективною і слабкою. У державах-переможницях панували пацифістські настрої. Всюди в Європі спостерігалися сильні побоювання небезпеки зі Сходу. Пам’ять про 1919–1920 рр., коли Червона армія реально загрожувала європейським країнам, які необачно демобілізували свої армії, була міцною. Контрольований Москвою Комінтерн, який використовував гасло світової революції в своїй підривній діяльності, підсилював ці побоювання.

Зі свого боку, радянські пропагандисти постійно нагадували власному населенню про небезпеку нової інтервенції з боку Великої Британії й Франції. Підкреслювання воєнної небезпеки з боку «капіталістичного оточення» було важливим аргументом у здійсненні в СРСР соціально-економічних перетворень, спрямованих на створення повноцінного фундаменту для тоталітарного режиму.

Найнапруженіше складалися англо-радянські відносини. У травні 1926 р., коли ВЦРПС звернувся до членів радянських профспілок із закликом допомогти страйкуючим англійським шахтарям, британський уряд небезпідставно кваліфікував цю акцію як втручання у внутрішні справи своєї країни. Ескалацію напруженості спричинив обшук поліцейських у приміщенні Англо-російського кооперативного товариства (АРКОС) у Лондоні в травні 1927 р. Британський уряд звинуватив СРСР в антибританській пропаганді та шпигунстві. Парламент схвалив його рішення відкликати з СРСР дипломатичну місію й розірвати торговельні відносини.

Керівництво СРСР максимальною мірою використало імпульсивні дії британських консерваторів. У пропагандистській кампанії, яку воно почало розгортати, відіграло свою роль і вбивство у Варшаві радянського повпреда П.Войкова у червні 1927 р. Щоб помститися, радянське керівництво розпорядилося розстріляти «двадцять терористів і паліїв з лав російських князів та дворян». Цю середньовічну акцію винищення безборонних в’язнів радянських тюрем і концтаборів Сталін охарактеризував як «необхідний захід самооборони революції». Він заявив при цьому, що вбивство радянського повпреда було організоване «агентами британської консервативної партії»3.

Ще до вбивства Войкова, 1 червня 1927 р., газета «Правда» опублікувала відозву «До всіх парторганізацій ВКП(б), до всіх робітників та селян» з такими рядками: «Війна може бути нам нав’язана, попри всі наші зусилля зберегти мир. До цього найгіршого випадку слід готуватися всім трудящим, і передусім Комуністичній партії». Квазітеоретичне пояснення поточним міжнародним подіям дав об’єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б), який працював у липні-червні 1927 р. В його резолюції зазначалося, що система дипломатичних і воєнних союзів проти СРСР спрямована на його «оточення». Загострення суперечностей між СРСР і капіталістичними державами пленум ЦК і ЦКК характеризував як «головну тенденцію поточного періоду»4. У свідомості радянського населення формувалося уявлення про те, що країна становить звідусіль обкладену фортецю. Заяви про невідворотність нападу конкретно не окреслених «сил імперіалізму» йшли одна за одною. Неокресленість ворога давала можливість для маневрів на зовнішньополітичній арені.

З таких заяв логічно випливав висновок про необхідність зміцнення всі-

ма засобами обороноздатності СРСР, передусім – шляхом прискореного розвитку воєнно-промислового комплексу. Керівники державної партії мали намір використати унікальні властивості командної економіки для нарощування виробництва стрілецької зброї, гармат, танків і літаків у кількостях, які набагато перевищували б потенційні можливості індустріально розвинутих європейських країн. Для цього належало перетворити Радянський Союз на індустріально розвинуту державу.

Компартійно-радянське керівництво не поспішало з конкретизацією курсу на прискорений індустріальний розвиток. По-перше, у Кремлі в цей час тривала боротьба за владу. По-друге, починати капітальне будівництво слід було не стільки

звоєнних заводів, скільки з інфраструктури; нарощування видобутку палива й руд, виплавки металу, потужностей електроенергетики й транспорту.

Існує авторитетне твердження К.Ворошилова щодо того, коли почалася безпосередня мілітаризація радянської економіки. На XV з’їзді ВКП(б) в грудні 1927 р. він заявив: «З весни цього року РПО знову дістав свою третю літеру «о». Тільки

звесни цього року Центральний Комітет партії відновив цю третю літеру». Нарком посилався на те, що Рада праці та оборони стала регулярно збиратися для розв’язання питань, пов’язаних з обороною»5.

Політбюро ЦК ВКП(б) у липні 1927 р. доручило голові уряду О.Рикову розробити в наркоматах (у кожному – по своїй лінії) заходи, які забезпечили б посилений темп роботи з підвищення обороноздатності країни. Державним органом, який спрямовував і координував мобілізаційну роботу, ставав РПО, а точніше – секретні Розпорядчі засідання РПО. Функції робочих апаратів Розпорядчих засідань РПО покладалися на Реввійськраду СРСР і Держплан СРСР6. У складі наркоматів формувалися мобілізаційні відділи або бюро. Персональна відповідальність за їхню роботу покладалася безпосередньо на наркомів. Виник спеціальний орган мобілізації промисловості у складі ВРНГ СРСР, який координував роботу мобосередків фабрик і заводів. Через кілька років загальна чисельність працівників мобілізаційних органів обчислювалася десятками тисяч осіб.

Пропагандистські аргументи для розгортання мілітаризації країни Й.Сталін визначав на XV з’їзді ВКП(б) у таких виразах: «Ми не можемо забути слів Леніна про те, що дуже багато у справі нашого будівництва залежить від того, чи вдасться нам відтермінувати війну з капіталістичним світом, яка неминуча, але яку можна відтермінувати або до того моменту, поки визріє пролетарська революція в Європі, або до того моменту, поки назріють цілком колоніальні революції, або, нарешті, до того моменту, поки капіталісти пересваряться між собою за переділ колоній»7.

Головним мотивом у цій аргументації була неминучість війни, що мала вигляд інтервенції. Проте твердження про невідворотність війни не збігалося з трьома наведеними варіантами можливого розвитку подій, у перебігу яких СРСР опинявся б у стані війни. Усі варіанти передбачали ситуацію, в якій перший удар по далеких або близьких сусідах мав завдати саме Радянський Союз. Важко було сподіватися на те, що країни «капіталістичного оточення» оберуть найсприятливішим моментом для нападу на СРСР революційні події у себе вдома або в своїх колоніях чи війну між собою. Ця логічна неув’язка в доповіді генсека зайвий раз ілюструє маскувально-пропагандистський характер тези про фатальну невідворотність інтервенції. Вожді ВКП(б) насправді не були переконані у цьому. Вони мали намір