Материал: Економічна історія України том 2

196 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ви. Звертаючись до керівників державної партії, Ленін стверджував: «Держава – це ми!». По-друге, і це найголовніше, вождь більшовиків визнавав легітимність непу тільки в межах державного капіталізму радянського зразка. Все, що народжувалося в умовах ринку поза рамками держави, наперед розглядалося як потенційний злочин. Нова економічна політика в контексті цієї записки могла характеризуватися як комуністичний капіталізм. Цим неймовірним словосполученням чітко окреслювалася майбутня доля непу.

Чому з новою буржуазією треба було миритися? Ленін багаторазово пояснював це функціонерам своєї партії, прагнучи утримати їх від перегинів у здійсненні класової лінії. Можливо, найвідвертіше він висловився з цього приводу у політичному звіті ЦК РКП(б) ХІ з’їздові партії у березні 1922 р.: непмани потрібні, щоб знаходити ринкову змичку з селянським господарством; будувати комуністичне суспільство руками комуністів – це дитяча ідея, тому що комуністи – це крапля в народному морі; комунізм треба будувати некомуністичними руками104.

Настанова на побудову комунізму некомуністичними руками вимагала застосування насильства з боку «краплі» над тими, хто уособлював собою народне море. Марними виявилися сподівання багатьох на те, що нова економічна політика істотно звузить поле застосування найбільш крайньої форми насильства – червоного терору. «Величезна помилка думати, – писав В.Ленін у листі до Л.Каменєва від 3 березня 1922 р. – що неп поклав край теророві. Ми ще повернемося до терору, і до терору економічного»105.

Непмани, поряд із заможними селянами-власниками, стали одним з головних об’єктів державного терору. За місяць до виступу на ХІ з’їзді РКП(б) голова російського Раднаркому у таємному листі до наркома юстиції Д.Курського, який вище цитувався, так пояснював завдання, що постали перед владою після запровадження непу: раніше бойовими органами були головним чином наркомат військових справ і ВЧК, а тапер ця роль випадає наркомату юстиції; для придушення політичної та економічної контрреволюції йому треба провести показові процеси у Москві, Петрограді, Харкові, інших найважливіших центрах106.

Не дивно, що правові норми, які декларувалися радянським законодавством, не давали приватним підприємцям юридичних гарантій недоторканності особи, приватної власності і підприємницької діяльності. Прийнятий в грудні 1922 р. Цивільний кодекс УСРР проголошував, що «цивільні права охороняються законом, за винятком тих випадків, коли вони здійснюються в суперечності з їх соціальногосподарським призначенням»107. Допускалося й «розширене тлумачення Цивільного кодексу УСРР у випадку, коли цього вимагає охорона інтересів робітничеселянської держави і трудящих мас»108.

Націоналізована промисловість не могла конкурувати з приватною, хоч мала порівняно з нею досить істотну «фору» – підтримку державних органів. Там, де непман знаходив можливості для успішної підприємницької діяльності, очолювані комуністами трести виглядали безпорадно. Абсолютна ринкова неграмотність мобілізованих на господарську роботу функціонерів впадала у вічі. Ленін з гіркотою визнавав (на тому-таки ХІ з’їзді РКП(б), де закликав до наступу на непмана): відповідальні працівники партії не можуть конкурувати з приватником, бо не тільки не знають торговельної справи, але не знають навіть й того, що цього не знають109.

Ішлося не тільки про керівників. Мало не весь склад партії більшовиків не відповідав вимогам, що висувалися умовами мирного, нормального життя. Члени державної партії звикли до екстремальних ситуацій громадянської війни, коли вони командували, не відповідаючи за наслідки. Характеризуючи кадри республіканської партійної організації, організаційно-інструкторський відділ ЦК КП(б)У виділяв і таке: «Ще одне зло є у наявному складі партії; його можна охарактеризувати тим, що в партії є групи членів, які, іноді при робітничому або селянському походженні, виховувалися винятково в умовах воєнного комунізму на роботах, що не давали можливості одержати яку-небудь спеціальність, а в сучасних умовах, коли спеціалізація і кваліфікація є основною вимогою, що висувається до члена партії, вони мало або цілком непридатні до використання»110.

Після смерті Леніна цільова настанова на винищення непманів не змінилася. Однак практичні кроки до цього відкладалися з року в рік, тому що держава і кооперація не могли замінити приватника на ринку. Новий голова Раднаркому СРСР О.Риков у червні 1924 р. заявив, що уряд не може допустити, щоб відносини між державною промисловістю та селянством контролювалися приватним капіталом, а тому докладе усіх зусиль для зростання державної торгівлі і кооперації. Він додавав, що це зростання має відбутися на основі нормальної ринкової конкуренції, а не спрямованих проти приватного капіталу адміністративних обмежень111. Насправді, однак коли надійшов час, держава вдалася до силових методів.

Захищаючись від держави, представники нової буржуазії вкладали свої кошти здебільшого не в сферу виробництва, а в торговельно-посередницькі операції, звідки було легше вилучити капітал. У середині 20-х рр. загальний обсяг приватного капіталу в УСРР дорівнював 104,2 млн руб. З них у торгівлю було спрямовано 86,9 млн, у промисловість – 15 млн, у кредитну систему – 2,3 млн руб.112

Чисельність нової буржуазії була найвищою на початку 20-х рр. і надалі мала тенденцію до постійного скорочення. За 1923/24 – 1927/28 господарські роки вона скоротилася в УСРР від 100 до 25 тис. осіб113.

Систематичний наступ на приватних підприємців розпочався після переходу до політики індустріалізації. Зростаючі з 1926 р. капітальні вкладення у промисловість створили на ринку цілком нову ситуацію «товарного голоду». У зв’язку з немотивованими економічно заходами уряду щодо зниження цін, яким мусили підпорядковуватися усі суб’єкти господарювання почалося згортання як промислової, так і торговельної діяльності і приватного капіталу. Випускати і реалізовувати продукцію за зниженими цінами в умовах товарного голоду могли собі дозволити тільки державні підприємства, збитки яких перекладалися на бюджет.

Непманський капітал почав зазнавати й прямих атак з боку держави. У червні 1926 р. було запроваджено одноразовий податок на непманів. Через деякий час його повторили ще з вищими ставками. Тарифи залізничних перевезень вантажів для приватника було підвищено на 50–100% проти ставок для державних вантажів. Припинилося державне кредитування приватного капіталу.

У 1927 р. наступ на непманів тривав з неослабною силою. Це призвело до панічної втечі приватного капіталу з усіх легальних форм підприємницької діяльності. Потім за справу взялося ДПУ, яке за допомогою специфічних методів

198 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

(описаних М.Булгаковим у романі «Майстер і Маргарита») почало вилучати у підприємців валюту і коштовності.

Непман перестав бути потрібним державі не тому, що вона сама почала справлятися з налагодженням ринкової змички між містом і селом. Сама ця змичка перестала бути метою партії. Розібравшись після тривалої боротьби у «верхах», кому персонально бути при владі, партія стала готуватися до цілковитої зміни економічної політики.

7. Згортання непу

На XIV з’їзді в грудні 1925 р. партія змінила свою назву: з Російської стала Всесоюзною. Цей з’їзд проголосив курс на індустріалізацію, але не дав відповіді на головне питання: де взяти кошти? Кожний день роботи з’їзду був наповнений боротьбою за лідерство в партії.

Тим часом почали обговорюватися конкретні об’єкти нового капітального будівництва. Найбільшу активність виявляв Ф.Дзержинський. Від лютого 1924 р. він очолював Вищу раду народного господарства, не залишаючи керівництва ОДПУ. В 1925 р. ВРНГ склала план капітального будівництва, в якому фігурували такі промислові гіганти, як Криворізький металургійний завод і Краматорський завод важкого машинобудування114.

Початок великого капітального будівництва зумовив підвищення попиту держави на сільськогосподарську продукцію. Виплачувану працівникам новобудов заробітну плату треба було забезпечувати продовольством. Щоб розплатитися за імпортоване для новобудов устаткування, необхідно було заробляти валюту продажем зерна за кордон.

Проте спроби держави збільшити заготівлю хліба закупками з ринку негайно ускладнили економічну кон’юнктуру. Державний бюджет не мав достатніх ресурсів, щоб профінансувати ринкові закупівлі продовольства в розмірах, продиктованих новими масштабами капітального будівництва. Кон’юнктура ринку засвідчила, що плани індустріалізації перевищують фінансові можливості держави. Тому ВРНГ тричі скорочувала в 1925/26 р. обсяги розгортання промисловості115.

Але так було тільки в 1925/26 р. Надалі обсяг капітальних вкладень збільшувався, незважаючи на щораз більше напруження з пошуком джерел фінансування. Хитка ринкова рівновага, яка була істотним здобутком відбудовного періоду, зникла. Погіршення ринкової кон’юнктури в країні, де державний апарат контролював «командні висоти» економіки, виявлялося передусім у вигляді товарного дефіциту. Ціни на товари, які вироблялися в державному секторі, залишалися більш-менш стабільними, але самі товари відразу після появи в магазинах зникали з продажу: попит перевищував пропозицію.

У радянській історіографії це явище було назване «кризою непу». Мовляв, оскільки нова економічна політика вже вичерпувала закладені в ній можливості, радянський уряд цілком закономірно переходив до форсованої індустріалізації країни та колективізації сільського господарства. Факти свідчать, однак, що криза непу не визрівала спонтанно, а організовувалася вищим партійним керівництвом. Зокрема, проти першого року індустріалізації обсяг спрямованих державою у про-

мисловість коштів зріс у 1927/28 рр. втричі116. Радянський уряд свідомо згортав курс на економічну рівновагу, який був фундаментом непу.

XV з’їзд ВКП(б), що працював у грудні 1927 р., затвердив директиви до складання п’ятирічного плану на 1928/29 – 1932/33 рр. Директиви залишили розрив у цінах на промислові та сільськогосподарські товари (порівняно з дореволюційним рівнем цін на обидві групи товарів, що приймався за 100%), завдяки якому держава «відстригала» у селян до половини доходів. Але самі селяни не погодилися на такі «ножиці цін» і не повезли свою продукцію на ринок вже взимку 1927–1928 рр. У країні спалахнула гостра хлібозаготівельна криза.

Можна було підвищити заготівельні ціни на хліб, і в такий спосіб збільшити платоспроможний попит селянства. Тоді довелося б обмежити витрати на капітальне будівництво у промисловості. Можна було не підвищувати хлібних цін, а примусити селян продавати хліб за невигідними для них цінами. У такому випадку були б збережені високі темпи індустріалізації. Але цей вихід із ситуації означав кінець непу.

Сталін не збирався покладатися тільки на «ножиці цін» і посилене оподаткування селян-власників. Ці методи нагромадження не виходили за межі реальності, що існувала. Не відмовляючись від них на перших порах, він мав намір змінити наявну реальність, тобто взагалі покінчити з селянами-власниками, які були економічно незалежними від держави і цим робили державу економічно залежною від них. Генсек скористався влаштованою ним же хлібозаготівельною кризою, щоб поставити на порядок денний перетворення селян-власників на найману робочу силу в одержавлених колгоспах.

В Україні з допомогою різноманітних санкцій – від штрафів до конфіскації майна – хлібозаготівельну кризу було подолано. У січні-лютому 1928 р. держава одержала від українських селян 70 млн пудів хліба. Санкції заготівельних органів були названі надзвичайними заходами, тобто такими, від яких слід відмовитися після подолання кризи117.

У 1928 р. в основних житницях СРСР – Україні та Північному Кавказі – стався сильний недорід. На початку квітня 1929 р. держава заготовила в УСРР тільки 27 млн пудів зерна проти 200 млн на цю ж дату в минулому році118. Сталін мав намір знову скористатися для подолання кризи надзвичайними заходами, тобто відкинути принципи закупівлі хліба на ринку і застосувати принцип продрозкладки. Незгодних зі скасуванням нової економічної політики М.Бухаріна, О.Рикова і М.Томського квітневий (1929 р.) об’єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) оголосив «правими ухильниками». Відразу після пленуму ЦК і ЦКК розпочалася чистка партії від тих, хто солідаризувався з «правими ухильниками».

Посилання до розділу 25

1.Промышленность Украины в 1921 году. – Харьков, 1922. – С.3-4.

2.Кульчицький С.В. Україна між двома війнами. – К., 1999. – С.15.

3.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.42. – С.142.

4.В.І.Ленін про Україну. – К., 1969. – Ч.2. – С.560.

5.Див.: Кульчицький С.В., Мовчан О.М. Невідомі сторінки голоду 1921–1923 рр. в Україні. – К., 1993. – С.10-11.