Материал: Економічна історія України том 2

«Про кооперацію» ще не позначався на резолюціях ЦК КП(б)У. 1925 року, коли ЦК РКП(б) під впливом генерального секретаря ЦК пішов на спотворення ленінського кооперативного плану, периферія тільки почала засвоювати думку про те, що кооперування селянських господарств – це один з напрямів соціалістичного будівництва. У прийнятій ІХ з’їздом КП(б)У в грудні 1925 р. резолюції «Про господарське будівництво» державне і кооперативне господарства характеризувалися як «соціалістичні елементи нашого будівництва93. Політичний поворот, обережно здійснюваний у центрі, ще не став усвідомлюватися територіальними партійними організаціями як директива.

Доцільно проаналізувати, чи міг хтось у вищому партійно-радянському керівництві підтримати той радикальний поворот в економічній політиці, який окреслювався змістом статті В.Леніна «Про кооперацію». Розглянемо позиції членів політбюро ЦК РКП(б).

О.Риков цілком підтримував концепцію «кооперативного соціалізму», тоді як Й.Сталін з не меншою енергією розгортав державний корабель на курс, визначений програмою РКП(б) 1919 р. Ці два члени політбюро ЦК були в різній політичній вазі, що й відобразилося в тексті згаданої вище резолюції XIV конференції РКП(б).

Г.Зінов’єв і Л.Каменєв рідко висловлювалися на аграрно-селянську тему, не вважаючи себе фахівцями. У 1925 р. вони готувалися до вирішального раунду боротьби за владу з останнім членом колишньої своєї антитроцькістської «трійки» – Сталіним (боротьба розгорнулася на XIV з’їзді партії в грудні). Л.Троцький, хоч і зазнав поразок у боях з «трійкою», не переставав вважати себе вождем, а тому виступав з судженнями на будь-які теми. Виступаючи на загальноміських партійних зборах у Запоріжжі, які були скликані напередодні XIV з’їзду ВКП(б), він заявив: «Поки ми не можемо дати селянству високої техніки, у нас є дві можливості: або застосувати на селі методи воєнного комунізму й затримати цим розвиток продуктивних сил, або ж допустити там розвиток продуктивних сил, хоча б і за допомогою капіталістичних методів, аж доти, доки ми не зможемо засобами нашої промисловості колективізувати сільське господарство»94.

Як можна зрозуміти з наведеної цитати, цей лідер партії не прийняв нової точки зору на соціалізм і продовжував розглядати кооперацію як приватну форму власності, а неп – як політику державно-капіталістичного спрямування, що стала необхідною внаслідок об’єктивних причин, але була тимчасовим відступом від «безпосереднього» шляху до комунізму. Важливо, однак, інше: Троцький не бажав колективізації, пов’язаної з неминучим, як він передбачав, застосуванням «воєннокомуністичних», тобто силових методів.

М.Бухарін завзято обстоював курс на кооперування селянства, протиставляючи його колективізації сільського господарства. У березні 1925 р. він виступив на всесоюзній нараді представників сільськогосподарських колективів і заявив: «Ми не можемо почати соціалістичне будівництво на селі з масової організації колективних виробничих підприємств. Ми почнемо з іншого. Стовпова дорога піде кооперативною лінією. Головний шлях – це організація соціалізму через кооперацію»95. У середині квітня М.Бухарін зробив доповідь «Про нову економічну політику і наші завдання» на партійному активі в Москві, в якій підкреслив: «Багато товаришів і досі схильні по воєнно-комуністичному переоцінювати роль колективних виробни-

192 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

чих об’єднань у справі залучення селянства до соціалізму. Що ми повинні всіляко пропагувати серед селянства об’єднання в колективні господарства, це правильно. Але неправильно, коли стверджують, що це є стовпова дорога для просування маси селянства по шляху соціалізму»96.

У партійних колах М.Бухарін вважався другим після В.Леніна теоретиком. Здавалося б, він повинен був підтримувати ленінську концепцію «кооперативного соціалізму». Однак з’ясувалося інше. Цей теоретик засвоїв у Леніна тільки одну ідею на сьогодення: кооперування – це добре, а з колективізацією не варто поспішати. Але у такого твердження не існувало контексту, глибини, перспективи. Хоч це дивно, але Бухарін не розгледів у статті «Про кооперацію» концепцію, альтернативну комуністичній доктрині. Як і Сталін, він вважав неп перехідним періодом. Різниця полягала лише в тому, що Сталіну цей період здавався коротким, і він уже починав готувати партійних функціонерів до нового комуністичного штурму.

З наведених висловлювань випливає, що Бухарін, так само як Сталін, вважав колективні господарства, засновані на відчуженні селянської власності, складовими частинами соціалістичного виробництва, а кооперативи, в яких підлягали усуспільненню лише окремі функції або види товарної продукції селянських господарств – передумовою для злиття їх в єдиний виробничий колектив, тобто колгосп. Як показує виступ на початку грудня 1925 р. на Московській губпартконференції, він стояв за розтягнутий у часі перехід до комунізму. Згадавши твердження В.Леніна про те, що кооперація робить перехід до нових порядків простим, легким і доступним для селянина, Бухарін продовжував так: «Раніше ми намагалися селян увігнати у комунізм залізною мітлою продрозкладки і воєнно-комуністичною системою, а нова економічна політика, за визначенням Леніна, є така політика, яка з’єднує інтереси суспільні, інтереси будівництва соціалізму з приватногосподарськими. Смисл непу полягає в тому, щоб не примусово тягти селянина у царство комунізму, а в тому, щоб зачепитися за його приватногосподарські інтереси і, взявшись за оцю мотузку, поступово й непомітно для нього самого привести його до комунізму»97.

Ми бачимо, що у Сталіна не виявилося серйозних опонентів курсу на колективізацію. На заклик Бухаріна поставити на перший план кооперування він міг відповісти, що партія послідовно виконує ленінський кооперативний план. І справді, питання про кооперацію не виходило з порядку денного партійних з’їздів і конференцій. Провадилася організаційна робота щодо розвитку всіх форм кооперування дрібних товаровиробників як передумови майбутньої колективізації. Пропагандисти невтомно популяризували статтю «Про кооперацію», хоч її багатовимірність залишалася для політиків, не виключаючи Бухаріна, таємницею.

Позиції Й.Сталіна в політбюро ЦК після поразки Л.Каменєва і Г.Зінов’єва на XIV з’їздіВКП(б) істотнозміцнилися. Економічнаполітикадляселау1926–1927 рр. стала визначатися за його підходами. Була розпочата серія практичних заходів, безпосередньо спрямованих на відродження уваги компартійно-радянського керівництва всіх рівнів і широкої громадськості до проблем колгоспів і радгоспів.

Генсек розпочав з утворення комісії політбюро ЦК ВКП(б), до якої увійшли М.Калінін, Г.Камінський, В.Молотов, Я.Яковлев та ін. Наслідком її роботи стала постанова ЦК ВКП(б) «Про підсумки радгоспного й колгоспного будівництва» від 30 грудня 1926 р. В ній рекомендувалося розвивати всі форми колективів – комуни,

артілі, тсози, машинні товариства та ін. Підкреслювалося, що будь-який примус при організації колгоспів або штучне форсування переходу від простіших форм до складних завдали б колективному рухові величезної шкоди і затримали б його розвиток98.

Ця постанова започаткувала цілу серію партійних і партійно-урядових постанов, присвячених колективізації. На відміну від пізніших, вона не суперечила інтересам селянства. В ній ішлося тільки про добровільну колективізацію незаможного селянства, для якого колгоспи із урахуванням податкових та інших пільг, а також прямої державної допомоги нерідко були прийнятним виходом. І справді, нові пільги, як і заохочуване державою пониження ступеня відчуження майна в колгоспах, сприяли істотному збільшенню їх кількості. В Україні кількість колгоспів зросла з 5454 у жовтні 1925 р. до 12 042 на початок жовтня 1928 р. Питома вага тсозів за цей час підвищилася з 6,8 до 71,7%. Відповідно зменшилася частка комун (з 6,8 до 2,7%) і артілей (з 86,4 до 25,6%). Проте переважна більшість бідноти, а про середняків годі й казати, не поспішала ламати свій уклад життя. До жовтня 1928 р. в республіці було колективізовано менше 4% площі селянського землекористування99.

Упов’язаних з майбутньою економічною політикою роз’ясненнях Сталіна не було й натяку на перегляд ленінського кооперативного плану. У вересні 1927 р. відбулася його зустріч з американською робітничою делегацією, під час якої він заявив: В.Ленін окреслив конкретні шляхи поступового підведення й втягнення основної маси селянства в річище соціалістичного будівництва через кооперацію, яка становить в руках пролетарської диктатури могутній засіб перетворень у дрібному селянському господарстві. Разом з тим у ході зустрічі генсек настирливо цитував позитивні висловлювання Леніна 1918–1919 рр. про колгоспи.

На зустрічі з іноземними робітничими делегаціями, які прибули до Москви напередодні святкування 10-річного ювілею більшовицької революції, Сталіна запитали: «Як думаєте ви здійснювати колективізм у селянському питанні?» Відповідь була такою: «По лінії організації індивідуальних селянських господарств у кооперацію та по лінії організації селянських господарств, головним чином бідняцького типу, у виробничі товариства». Генсек нібито не додавав нічого нового в усталену політику щодо селянства. Однак він тут же знайшов необхідним заперечити те, чого у нього ніхто не питав: «до всеосяжної колективізації діло не дійшло

іне скоро прийде»100.

Уцій відповіді словосполучення «всеосяжна колективізація» вживалося із запевненнями, що це – не проблема сьогодення. Та принципове значення мало те, що в політичному словнику державної партії з’явився термін, який віщував трагічну долю всьому багатомільйонному селянству. Незабаром термін у модифікованому вигляді (масова, потім – суцільна колективізація) перекочував у партійно-урядові рішення і став метою державної політики.

Перший практичний крок у здійсненні «всеосяжної колективізації» було зроблено через кілька тижнів, у політичному звіті ЦК, з яким Сталін виступив в грудні 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). Вказуючи на те, що темп розвитку сільського господарства не можна визнати задовільним, він поставив перед делегатами з’їзду запитання: де вихід для сільського господарства? Може, в уповільненні темпу роз-

194 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

витку промисловості? Не очікуючи незгоди аудиторії, він сформулював «очевидну» відповідь: вихід у переході дрібних і розпорошених селянських господарств у великі об’єднані господарства на основі громадського обробітку землі, у переході на колективний обробіток землі на базі нової, вищої техніки. Під безпосереднім тиском генсека в директиви з’їзду з розробки перспективного плану було закладено високі показники колективізації сільського господарства на кінець п’ятирічки, з охопленням до 20% селянських посівів.

Визначення програми дій у розв’язанні аграрно-селянського питання мало вирішальне значення для перспектив всієї політики більшовиків в опанованій ними країні. Враховуючи досвід перших років непу, В.Ленін зробив спробу статтею «Про кооперацію» окреслити ліберальний курс, який означав фактичну відмову від реалізації програми РКП(б) 1919 р. Однак не минуло й п’яти років після появи цієї статті, як всі її ідеї було поховано під нескінченні запевнення нових керівників партії про величезне значення ленінського кооперативного плану для справи соціалістичного будівництва. Чому так сталося?

Не слід забувати про небажання самого В.Леніна признатися в тому, що закладена в партійну програму доктрина не витримала перевірки життям. Альтернативну концепцію «кооперативного соціалізму» він виклав настільки замасковано, що не зустрів цілковитого розуміння навіть серед найближчих соратників.

Та навіть якби керівники партії цілком зрозуміли ідею «кооперативного соціалізму», навряд чи вони побажали б покласти її в основу своєї економічної політики. Утвердження ринкових відносин між одержавленим господарством міста і селом не дозволило б здійснювати модернізацію промисловості. Внутрішні ресурси для індустріалізації можна було знайти тільки на селі, а зовнішні ресурси (інвестиції і позики) залишалися для Кремля недоступними через невизнання ним дореволюційних боргів. Крім того, побудова відносин з селянством на засадах ринку змусила б партію рано чи пізно відновити ефективність «командних висот» економіки єдино можливим шляхом: приватизацією або, в рамках державної власності, – корпоратизацією підприємств. В обох випадках це означало добровільну відмову від економічної диктатури і тому ставило під сумнів політичну диктатуру ВКП(б).

Такої перспективи згуртовані навколо Сталіна партапаратники не допустили. Вони реалізували ідею колективізації, яка забезпечувала прискорений розвиток підприємств державного сектора за рахунок перекачування створюваного в сільському господарстві національного доходу і підводила під тоталітарний режим економічний фундамент.

6. Приватне підприємництво в державі-комуні

В радянській історіографії неп вважався перехідним періодом від капіталізму до соціалізму. Для перехідної доби наявність товарно-грошових відносин і вільного ринку визнавалася об’єктивно необхідною, тому що селянське господарство існувати без них не могло. В умовах ринку постійно (ідучи за В.Леніним, повторювали: щодня й щогодини) народжувалася ворожа пролетаріату буржуазія. Дилема виглядала так: або пролетарська держава справиться з нею і поведе за собою багатомільйонне селянство, поступово змінюючи його приватновласницьку

соціальну природу на колективістську, або буржуазія захопить контроль над народним господарством і змете лад, встановлений Жовтневою революцією. Ця дилема у працях В.Леніна формулювалася афористично: «Хто – кого?»

Постать приватного підприємця, яка раптово виринула на поверхню після всіх націоналізацій, реквізицій і конфіскацій доби «воєнного комунізму», набула у політиці державної партії і в історіографії, що відбивала цю політику, справді гротескних рис. Люди, які користувалися наданими непом можливостями вільного підприємництва, розглядалися владою як політично небезпечні і морально неповноцінні. Славетний англійський економіст Дж.Кейнс, який побував у Радянському Союзі в 1925 р., так описував становище приватних підприємців: «Система неначе аж ніяк не забороняє торгові і посередницькі операції. І політика начебто їх не стримує, але займатися ними вважається або небезпечним, або негожим і ганебним. Приватні торговці – свого роду дозволені законом знедолені, як євреї в середні віки: тим, у кого є схильності до торгівлі, створена видимість віддушини, але вона не вважається природним і схвальним заняттям звичайного громадянина»101.

В багатотомній спадщині В.Леніна тільки раз вжито термін «співробітництво» при характеристиці відносин влади з непманами. У статті «Як нам реорганізувати Робсельінспекцію», що входить до політичного заповіту вождя, зазначалося: «Звичайно, в нашій Радянській республіці соціальний лад ґрунтується на співробітництві двох класів: робітників і селян, до якого тепер допущені на певних умовах і «непмани», тобто буржуазія»102.

Відновлення у націоналізованих командних висотах капіталістичних методів

іформ господарювання, так само як повернення до ринку у відносинах між містом та селом, було невідворотно пов’язане з легалізацією приватної торговельнопідприємницької діяльності. «Державний капіталізм» не міг існувати без переслідуваної раніше приватної ініціативи. Остання покликала до життя цілий прошарок непманів – торговців-оптовиків, біржових ділків, маклерів, комісіонерів, орендарів

івласників підприємств.

Розуміючи необхідність приватної підприємницької діяльності і сприяючи їй відповідними законодавчими актами, голова російського Раднаркому не збирався забезпечувати непманам рівні з державою умови. Навпаки, все робилося для розчищення шляху культивованому державному капіталізму й одночасно – для виполювання небажаного конкурента – непмана. Обурюючись ліберальним (у рамках радянських законів, прийнятих для розвитку нової економічної політики) ставленням партійно-радянських функціонерів до непманів, Ленін писав у службовій записці, адресованій 20 лютого 1922 р. наркомюсту Д.Курському: «Не видно розуміння того, що ми визнали і визнаватимемо тільки державний капіталізм, а держава, це – ми, свідомі робітники, ми, комуністи. Тому ні до чого не придатними комуністами треба визнавати тих комуністів, які не зрозуміли свого завдання обмежити, приборкати, контролювати, ловити на місці злочину, карати відчутно

будь-який капіталізм, що виходить за рамки державного капіталізму»103.

Цю записку Ленін починав з попередження: «не розмножувати, тільки показувати під розписку, не дати розголосити, не розбазікати ворогам». Ми маємо справді рідкісний випадок, коли обережний політик прямим текстом висловлював найпотаємніші думки. По-перше, впадає в око підхід до розуміння природи держа-