Материал: Економічна історія України том 2

шивими аргументами: «Не треба брати Північний Кавказ в цілому. Адже північна частина план сівби виконала. І хліб здала краще. Весь тиск треба зосередити на Кубані… Ваша виняткова увага повинна бути прикута до районів Кубані, особливо у питанні чистки»105.

Каганович мав рацію, коли говорив про виконання північними округами краю планів сівби й про кращі показники реалізації хлібозаготівельного плану. Але ті, хто встановлював плани, керувалися тільки їм відомими міркуваннями. Ми не можемо документально обґрунтувати, чому в 1931 р. Україна одержала такий напружений план заготівель, що його виконання спричинило голод у першій половині 1932 р. Так само нема документальних пояснень щодо того, чому напруженість кубанських планів значно перевершувала в 1932 р. напруженість в інших округах Північного Кавказу. Але факт завищених планів є безсумнівним.

Час від часу національна складова в репресіях Кремля виявлялась у необережних ремарках Кагановича. Наприклад, 1 листопада він заявив у Ростові-на-Дону, торкаючись теми напливу селян з голодуючої України у першій половині 1932 р.: «Безсумнівно, серед тих, хто приїжджав з України, були організовані групи, які вели роботу, особливо на Кубані, де українська мова»106.

Каганович зачепив «приїжджих з України» і в доповіді на розширеному засіданні бюро Північнокавказького крайкому ВКП(б) спільно з бюро міськкому та компартійно-радянським активом Ростова-на-Дону 23 листопада. Але то вже не була необережна ремарка. Аналізуючи класовий склад кубанської контрреволюції, секретар ЦК ВКП(б) назвав таких її учасників: невиселені куркулі; заможні селяни, які перероджувалися в куркулів; втікачі із заслання. Лише четверту позицію він одвів тим, хто особливо тривожив радянську владу: «І насамкінець, представники буржуазної, білогвардійської, козацької інтелігенції (а її багато у великих кубанських станицях, в одній станиці Полтавській налічується понад 400 осіб інтелігенції, з них багато з білогвардійським минулим). До цієї інтелігенції додалась частина петлюрівців, які перекочували навесні з України»107.

Тему визвольної боротьби українців Кубані Каганович ототожнював лише з «приїжджими петлюрівцями». Місцева інтелігенція мала у нього три різні означення, але української він впритул не бачив. Це й не дивно: уже готувалася таємна постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, яку було ухвалено 14 грудня 1932 р. Вона нібито присвячувалася хлібозаготівлям, але один із пунктів торкався зовсім іншої теми – українізації Північного Кавказу.

Якщо в Україні хлібозаготівельні комісії депортували окремих осіб, то на Кубані – цілі станиці: Полтавську, Медведовську, Урупську й Уманську (загальна кількість висланих – 52 тис. осіб). З інших станиць було вислано не менше 10 тис. осіб108.

Ті з апарату, хто не бажав грабувати селян і козаків, наражаючи їх на небезпеку померти з голоду, самі опинялися перед обличчям смерті. Ще до прибуття Кагановича на Північний Кавказ чекісти заарештували 5 тис. кубанських комуністів (у цілому по краю – 15 тис.)109. 3 листопада Каганович підготував проект рішення Північнокавказького крайкому – про чистку парторганізацій краю110. Перший дослідник кубанського голодомору Є.Осколков виявив, що за два останніх місяці 1932 р. і в 1933 р. у крайовій парторганізації було виключено з партії близько

говорилося на засіданні). Порівняння обох варіантів дає уявлення про те, що Сталін бажав сказати партії і що він волів приховати.

Заперечуючи особисту відповідальність за провал хлібозаготівель, на чому загострювали увагу дисиденти, Сталін назвав дві причини невдач: а) проникнення

вколгоспи й радгоспи антирадянських елементів з метою організації шкідництва і саботажу; б) неправильний підхід значної частини сільських комуністів до колгоспів і радгоспів. Він закликав відмовитися від ідеалізації цих форм господарювання

ізастосувати методи примусу щодо них, аби викорінити елементи саботажу та антирадянських явищ. «Було б нерозумно, – підкреслював генсек, – якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарства, не відповіли б на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом»114.

Отже, Сталін у варіанті документа, розісланого парткомам, оголошував про намір влади завдати «нищівний удар» по «окремих колгоспниках і колгоспах». Напрям удару був розмитим за всіма параметрами. В реально виголошеній промові Сталін був відвертішим. Він назвав регіони, в яких діяли надзвичайні хлібозаготівельні комісії (Північний Кавказ, Україна, Нижня Волга), а також конкретних ворогів – білогвардійців і петлюрівців115.

Саме того дня, коли Сталін оголошував про намір завдати «нищівний удар» по саботажниках у колгоспах, він зробив два відповідальних кадрових призначення

всистемі ОДПУ. Повпред ОДПУ по Середній Азії Ю.Євдокимов ставав повпредом по Північно-Кавказькому краю, а заступник голови ОДПУ В.Балицький – повпредом ОДПУ по УСРР. Обидва вже працювали раніше в регіонах призначення: Євдокимов – у 1924–1929 рр., а Балицький – в 1919–1931 рр. 1 грудня Балицького кооптували в члени політбюро ЦК КП(б)У116. Ці чекісти повинні були очолити задуману генсеком терористичну акцію небаченого масштабу.

Відряджаючи Балицького в Україну, Сталін поставив завдання, які той незабаром озвучив в оперативному наказі по ДПУ УСРР № 1 від 5 грудня. Наказ починався з твердження про те, що в Україні наявний «організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані масові крадіжки в колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і витриманих комуністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрівських емісарів, розповсюдження петлюрівських летючок». Звернемо особливу увагу на тезу про петлюрівських емісарів. Балицькому, а точніше – Сталіну, треба було поєднати можливий спротив чекістській операції проти українського селянства з боку місцевого апарату з діяльністю польської дефензиви в радянській частині України.

Перелічивши названі явища, Балицький робив висновок про «безумовне існування на Україні організованого контрреволюційного повстанського підпілля, яке пов’язане із закордоном та іноземними розвідками, головним чином польським генеральним штабом». Закінчувався наказ постановкою завдання: нагальний прорив, викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля та нанесення рішучого удару по всіх контрреволюційних куркульсько-петлюрівських елементах, які активно протидіють і зривають основні заходи Радянської влади та партії на селі»117.

Ось так розшифровувалася сталінська теза про «нищівний удар», проголошена за тиждень до появи цього наказу на об’єднаному засіданні політбюро ЦК і

244 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

президії ЦКК ВКП(б). Чи можна погодитися після цього із запереченням видатного англійського вченого Алека Ноува, який у четвертому виданні своєї класичної праці, присвяченої економічній історії СРСР, заперечив висновок Роберта Конквеста про спрямований проти українців «нищівний удар»? Ноув тоді зазначив, що сталінський удар був спрямований скоріше по селянах, серед яких було багато українців, ніж по українцях, серед яких було багато селян118.

Слід внести тільки одне істотне уточнення в позицію Конквеста: йшлося про українців як представників титульної нації, якщо вони перебували в УСРР, а також про українців Кубані, які бажали стати частиною титульної нації після возз’єднання з УСРР. «Нищівний удар» у різних формах (терор голодом і масові репресії) спрямовувався проти українських громадян, а не українців за етнічним походженням або селян за ознакою їхньої професійної діяльності. Та це означає все-таки, що він спрямовувався проти українських селян.

Оперативний наказ № 1 по ДПУ УСРР був дивним під кутом зору практики спецслужб зарубіжних країн. Апарату чекістів він наперед подавав версію антирадянської діяльності з усіма її відгалуженнями аж до зв’язків місцевої антирадянської агентури з Генеральним штабом II Речіпосполитої. Чекістам залишалося тільки матеріалізувати слідчими діями контрреволюційні організації і наповнити їх заарештованим членським складом. Проте нічого дивного в такій зворотній послідовності подій не було. Радянські чекісти являли собою не спецслужбу, а організацію, яка здійснювала державний терор у масових масштабах. Основною їхньою функцією було виявлення вогнищ можливого спротиву владі й їх знищення перед тим, як вони могли б виявити себе. Маючи в розпорядженні колосальний корпус сексотів – інформаторів і провокаторів, чекісти завжди діяли на випередження.

Переходимо тепер до аналізу дій Кремля, започаткованих 27 листопада сталінською заявою про «нищівний удар» і передачею чекістського апарату на Північному Кавказі в розпорядження Євдокимову, а в УСРР – Балицькому.

10 грудня на засідання політбюро ЦК ВКП(б) були викликані керівники трьох регіонів – України, Північного Кавказу і Західної області. Цей останній регіон явно служив для маскування дій, які планувалися генсеком щодо двох перших регіонів. У всякому разі це засідання політбюро ЦК ВКП(б) не мало будь-яких наслідків для керівників Західної області.

На засіданні Сталін у різкій формі критикував викликаних керівників за лібералізм і м’якотілість у боротьбі із саботажниками хлібозаготівель. Особливо дісталося С.Косіору і М.Скрипнику. Останнього Сталін звинуватив у зв’язках з «націоналістичними елементами». Для опрацювання проекту постанови про перебіг хлібозаготівель було створено комісію політбюро ЦК, до якої від УСРР увійшли С.Косіор і В.Строганов. 14 грудня постанову «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та в Західній області» було ухвалено опитуванням членів політбюро ЦК.

Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня встановлювала новий термін виконання хлібозаготівельного плану для України – до кінця січня 1933 р. Одночасно вона конкретизувала вектор сталінського удару: «Через те, що в результаті вкрай слабкої роботи і відсутність революційної пильності ряду місцевих парторганізацій України і Північного Кавказу в значній частині їх районів контрреволюційні еле-

менти – куркулі, колишні офіцери, петлюрівці, прибічники Кубанської ради тощо спромоглися проникнути в колгоспи в якості голів або впливових членів правлінь, рахівників, комірників, бригадирів біля молотарки і т. ін., спромоглися проникнути в сільради, земоргани, кооперацію і намагаються спрямувати роботи цих організацій проти інтересів пролетарської держави і політики партії, намагаються організувати контрреволюційний рух, саботаж хлібозаготівель, саботаж сівби, – ЦК ВКП(б) і РНК СРСР зобов’язують ЦК КП(б)У, Північкавкрайком, РНК України і крайвиконком Північкавкраю рішуче викоренити ці контрреволюційні елементи шляхом арештів, ув’язнення в концтабір на тривалий строк, не зупиняючись перед застосуванням вищої міри покарання до найбільш злісних з них»119. Цією постановою припинялася, як уже було вказано, українізація Кубані.

19 грудня з’явилася ще одна постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, присвячена нібито хлібозаготівлям в Україні. Вся суть її зводилася до того, що Кагановичу

іПостишеву доручалося «негайно виїхати на Україну на допомогу ЦК КП(б)У

іРаднаркому України, засісти у вирішальних областях України в якості особоуповноважених ЦК ВКП(б) і Раднаркому Союзу РСР, розділивши труд із Косіором, Чубарем і Хатаєвичем»120.

Як показує вся сукупність фактів, коло політичних діячів, причетних до Голодомору як організатори, а не виконавці, є обмеженим. Крім голови радянського уряду В.Молотова, секретаря ЦК ВКП(б) Л.Кагановича (який фактично виконував обов’язки заступника генерального секретаря) і названих вище чекістів, до нього входили П.Постишев і, можливо, М.Хатаєвич. Постишев в 1923–1930 рр. працював в Україні, з 1926 р. – секретарем Харківського окружкому і міськкому КП(б)У. В 1930 р. Сталін відкликав його в Москву на посаду секретаря ЦК ВКП(б), а в січні 1933 повернув до України, де той посів неофіційне, але цілком реальне становище повноважногопредставникагенеральногосекретаряЦКВКП(б). ДоХVII партз’їзду за Постишевим зберігалася посада секретаря ЦК ВКП(б), що засвідчувало унікальність його становища в керівництві України. На з’їзді він позбувся загальносоюзної секретарської посади, але став кандидатом у члени політбюро ЦК ВКП(б).

М.Хатаєвича Сталін відкликав у жовтні 1932 р. з посади секретаря Середньоволзького крайкому ВКП(б) і надіслав до України другим секретарем ЦК КП(б)У, щоб той очолив боротьбу на «хлібному фронті».

Сталін старався не залишати слідів. Більшість організаторів Голодомору стала жертвою репресій. Балицький загинув у 1937, Постишев і Хатаєвич – у 1939, Євдокимов у 1940 р. Відповідальність Євдокимова, Постишева і Хатаєвича за Голодомор не випливла на поверхню, і вони були офіційно реабілітовані. Балицький мав за собою й інші злочини (його називали гільйотиною України) і реабілітації не підлягав. Молотов і Каганович не стали жертвами репресій і після смерті Сталіна разом з іншими членами вищого партійного керівництва СРСР самі організували процес реабілітації.

Повертаючись до подій останньої декади грудня 1932 р., слід зазначити, що Каганович і Постишев опинилися в Харкові через добу після рішення про їхнє відрядження. О 22-й годині 20 грудня почалося засідання політбюро ЦК КП(б)У, яке тривало, судячи із щоденника Кагановича, до четвертої ранку. На засіданні обговорювалося одне питання – хлібозаготівельний план. Косіор поділився вражен-