Материал: Економічна історія України том 2
336 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
номів, зоотехніків, ветлікарів. На території Тамбовської області оселилися 7253 евакуйованих з України колгоспників. Сотні колгоспів прибуло до інших республік СРСР67. При відділі кадрів Наркомзему СРСР у м. Енгельс (Саратовська область) перебувало 2566 фахівців з України, яких залучали до роботи у центральному апараті та різних місцевих органах цього відомства68.
Поєднання несприятливих об’єктивних чинників не дозволило своєчасно й у запланованих обсягах здійснити евакуаційні заходи. Незважаючи на системні підходи до розв’язання цих питань, далеко не завжди й усюди вдалося перебазувати на схід обладнання, матеріали, сировину, сільськогосподарську техніку, зерно, худобу тощо. Аби нічого не залишати ворогу, центр дав указівки щодо знищення матеріальних цінностей, які не вдалося вивезти. Тактика «випаленої землі» ставила багатомільйонне населення зайнятих окупантами територій на межу виживання.
Втрати економіки України внаслідок евакуаційних акцій точно обрахувати неможливо. Однак, те, що вдалося врятувати, було використане в глибокому тилу для зміцнення обороноздатності країни, організації відсічі агресору в найкритичніший для неї час. Подальший хід подій підтвердив доцільність більшості економічних рішень на початковому етапі агресії, хоча вони й не могли гарантувати повного успіху. Жорстокі реалії війни виявилися найдошкульнішими саме в гуманітарній сфері, адже основні випробування випали на долю пересічних громадян.
4. Окупаційний режим
Аналізуючи економічні заходи нацистів на окупованій території України найважливішими є фактори часу та завдань економічних органів Третього райху на відповідному етапі. Передусім треба виокремити періоди, протягом яких ці завдання мали різний характер, та визначити пріоритети окупаційної влади на з них. Життя вносило корективи в заздалегідь визначену лінію: практичне здійснення економічних кроків на окупованій території значно відрізнялося від визначених попередніх настанов керівництва Третього райху щодо України. Еволюція цієї економічної політики виявилась набагато складнішою, ніж її обриси у попередніх планах з виселення чи знищення мільйонів громадян України.
Економічне життя під окупацією можна поділити на кілька періодів. Початковим періодом є літо і осінь 1941 р.
Попередні плани гітлерівської верхівки не передбачали на час війни якихось окреслених заходів з організації економічного життя. Захоплення нових територій мало відбутися швидко, значущі підприємства були заздалегідь поділені між німецькими концернами, а використання їхнього господарського потенціалу передбачалось організовувати після закінчення війни. На цьому етапі військові завдання не потребували життєдіяльності господарських механізмів на окупованих територіях. Головним вважалося взяти під контроль територію та її населення й забезпечити війська продовольством. Для координації дій у сфері економіки були створені військові органи управління.
Другим періодом є відновлення аграрного сектора та видобувної промисловості (осінь 1941 – початок 1942 рр.). На цьому етапі із захопленням значних територій і з’ясуванням обсягів руйнації економіки радянською стороною на повний
28. Економіка України під час Другої світової війни (1939–1945) |
337 |
зріст постали завдання забезпечення німецької армії продовольством й товарами повсякденного вжитку за рахунок захоплених територій, інвентаризації господарських об’єктів, реєстрації робочої сили, організації економічного життя на окупованих територіях. Почалося відновлення аграрного сектора, підприємств харчової та видобувної промисловості для забезпечення сировиною Вермахту та Райху.
Період відбудови економічного життя й максимальної експлуатації всіх ресурсів охоплює початок 1942 – середину 1943 рр. Після провалу бліцкригу постали завдання відновлення діяльності підприємств не тільки видобувної, а й обробної промисловості, причому на перше місце ставилося відновлення важкої та машинобудівної галузей. Затяжний характер війни призвів до перегляду позиції щодо місцевого населення. Використання трудових ресурсів (цивільного населення та військовополонених) як в окупованій Україні, так і у Третьому райху хоча й суперечило попереднім політичним планам Німеччини щодо України, але було виправданим з економічної точки зору.
Останнім є період згортання економічної діяльності та здійснення політики «випаленої землі», що розпочався з середини 1943 р. Згортання економічної діяльності супроводжувалося вивезенням сировини, обладнання, робочої сили до Німеччини. На території України перед відступом німецьких військ відбулося суцільне знищення господарських об’єктів і населених пунктів. Здійснювалися евакуація матеріальних цінностей, примусове виселення та переміщення населення.
Ще задовго до початку воєнних дій на території СРСР керівництво Третього райху почало розробляти плани економічного використання східних областей. Україна привертала до себе значну увагу, оскільки тут були зосереджені основні промислові та сільськогосподарські ресурси країни.
Першочерговим завданням використання господарського потенціалу захоплених територій вважалося постачання Вермахту. Тому економічну функцію передбачалося спочатку передати командуючим тиловими військами та їх інстанціям. Оскільки вони мали перебувати на окупованій території досить короткий термін і не могли забезпечити сталість економічного управління, було прийнято рішення створювати окремі господарські інстанції для територій, підпорядкованих Вермахту і тих, що мали переходити у підпорядкування цивільних органів влади69.
Результатом економічного планування стала поява «Директив з керівництва економікою у нових окупованих східних областях» (так звана «Зелена тека» Г.Герінга), що містила виклад основних засад управління господарством у зайнятих регіонах СРСР70. Була створена розгалужена система органів економічного управління – так звана Економічна організація «Схід» (Wirtschaftsorganisation Ost). Її очолив уповноважений з 4-річного плану райхсмаршал Г.Герінг, від якого мали надходити загальні директиви у сфері економічної політики в окупованих районах. Організація управління поділялась на три головні групи: «М» (Militär), до функцій якої входили озброєння і транспорт; «La» (Landwirtschaft) – усі питання продовольчого забезпечення та сільське господарство; «W» (Wirtschaft) – промисловість, включаючи сировинне та виробниче постачання, а також лісове господарство, фінансову та банківську системи, службу трофеїв, торгівлю і товарообіг, використання робочої сили71.
338 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
Центральною ланкою Економічної організації «Схід» був Східний штаб економічногокерівництва(Wirtschaftsführung Stab Ost), завданнямякогосталарозробка директив з використання захоплених східних територій і забезпечення військових інтересів на весь період дій. З початком кампанії на сході цей штаб став органом, що розподіляв економічні функції поміж найважливішими райхсміністерствами. Але вже на початку 1942 р. він фактично втратив своє значення, оскільки його функції перебрали на себе райхсміністерства й орган 4-річного плану72.
Фактично повноважним органом на окупованих радянських територіях став Економічний штаб «Схід» (Wirtschaftsstab Ost), який передбачався спочатку однією із ланок Економічної організації «Схід». 21 лютого 1941 р. генерал Г.Томас, шеф Управління військової економіки й озброєнь, видав наказ про створення органу влади під кодовою назвою «Робочий штаб Ольденбург», який пізніше дістав назву Економічний штаб «Схід». Ця установа мала стати виконавчим органом в усіх захоплених східних регіонах. Головним завданням її діяльності була організація функціонування економіки на окупованих територіях, з метою першочергового забезпечення продовольчого та промислового постачання Вермахту, а також підтримки місцевої економіки відповідно до потреб Третього райху73. Штаб безпосередньо підпорядковувався райхсмаршалу та Східному штабу економічного керівництва. Він мав звітувати також головнокомандуванню Вермахту й Управлінню військової економіки й озброєнь для координації дій усіх зацікавлених органів і своєчасного ухвалення рішень74. Попередні плани нацистів не враховували, що господарський комплекс України може зазнати тотальної руйнації та евакуації радянськими органами, що значно вплинуло на темпи та ступінь відбудови економіки окупованої території. Не виправдалися сподівання власників концернів, які заздалегідь поділили між собою всі значущі підприємства, на отримання значних прибутків від їхньої діяльності.
Військове управління, згідно з планом «Бліцкриг», планувалося встановити на короткий період – до створення цивільних органів влади Міністерством Райху для окупованих східних областей. Обов’язком військової влади було забезпечення всім необхідним Вермахту й «умиротворення» окупованих земель.
За наказом Гітлера від 17 липня 1941 р., на окупованих східних територіях вводилося цивільне управління. З 1 серпня 1941 р. територію Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської (без північних районів) областей було об’єднано у дистрикт «Галичина» з центром у Львові. Він увійшов до складу Генерал-губернаторства, тобто не інкорнованих безпосередньо в Німеччину польських земель. Південні території увійшли до складу губернаторств, підпорядкованих Румунії: Ізмаїльську область було включено до губернаторства «Бессарабія», Чернівецьку – до губернаторства «Буковина», Одеську область, а також південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей – до губернаторства «Трансністрія». На відміну від попередніх губернаторство «Трансністрія» формально не увійшло до складу Румунії. Остання отримала німецький мандат на здійснення тимчасового управління та економічну експлуатацію території між Дністром і Бугом, причому 15 березня 1944 р. цю територію було повернуто в управління німецькому військовому командуванню.
28. Економіка України під час Другої світової війни (1939–1945) |
339 |
Райхскомісаріат «Україна» був утворений за декретом А.Гітлера від 20 серпня 1941 р., на чолі з гауляйтером Східної Пруссії Е.Кохом. Тоді ж директивою А.Розенберга було визначено кордони й адміністративний поділ райхскомісаріату, що мав складатися з семи генерал-комісаріатів і простягатися на схід, включаючи захоплену на той час територію БРСР і РСФСР. Проте до вересня 1942 р. до нього входила лише Правобережна Україна. Східні області залишалися під владою військової адміністрації. З переданням до райхскомісаріату у вересні 1942 р. Запорізької, Полтавської та Дніпропетровської областей він набув найбільших за своє існування розмірів і складався з шести генерал-комісаріатів: «Волинь-Поділля», «Житомир», «Київ», «Миколаїв», «Дніпропетровськ» і «Таврія». Чернігівська, Сумська, Сталінська, Ворошиловградська та Харківська області постійно залишалися під керівництвом військового управління. Ці території перебували у сфері дії господарської інспекції «Південь»*. Коли фронт покотився у зворотному напрямку, землі, що відійшли під цивільне управління, знову передавалися військовій адміністрації. Фактично Правобережна Україна перебувала під цивільною владою два роки, а Лівобережна – тільки рік. Це є важливим для розуміння економічних заходів окупантів, оскільки методи їхньої реалізації цивільною владою і військовою адміністрацією також відрізнялися.
Управовому сенсі райхскомісаріати «Остланд» та «Україна» були не «окупованими» територіями, а безпосередньо підпорядкованими Райху. Їхній статус відповідав колонії, проте не був оформленим унаслідок перебігу воєнних подій. Частини Вермахту, які діяли на окупованій радянській території, також не були у цьому сенсі окупаційними частинами. Фінансові витрати на окупованій території юридично були безпосередніми витратами Райху, а том податки та збори направлялися через банківську мережу одразу до бюджету Райху75.
Створення банківської системи, яка стала одним з інструментів експлуатації окупованих територій, розпочалося на окупованій території України вже восени
1941 р.
Улистопаді 1941 р. було видано розпорядження Е.Коха про заснування господарських банків у райхскомісаріаті «Україна». Крім цих банків, відновлювали роботу також міські, районні, сільськогосподарські банки. За розпорядженням від 18 березня 1942 р. було створено мережу господарських банків, які мали найбільші капітали. У вересні 1942 р. у райхскомісаріаті «Україна» налічувалося 17 господарських банків, 200 філій; у лютому 1943 р. – 21 банк, 330 філій; наприкінці 1943 р. – 11 банків76. У Львові функціонувало дочірнє підприємство від Земельного господарського банку у Варшаві з основним капіталом у 5 млн злотих, філія Комерціальбанку, дочірнього товариства Дрезднербанку в Берліні та Ленднербанку
уВідні, а також приватні банки та кредитні установи77.
На всіх окупованих територіях було проведено воєнні емісії грошей. У Генерал-губернаторстві ще з 1939 р. до обігу були введені банкноти Райхскредиткаси, які були зобов’язаннями цієї каси на виплату райхсмарок, причому в самому Райху вони не були дійсними. Ці банкноти згодом були поширені у дистрикті «Га-
* У липні-грудні 1942 р. вона називалася господарською інспекцією В, потім до лютого 1943 р. мала назву «Дон-Донець», після чого було повернуто первісну назву.
340 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
личина» і губернаторстві «Трансністрії». В губернаторствах «Бессарабія» і «Буковина», де офіційною валютою була румунська лея. Банкноти Райхскредиткаси, які у побуті називалися окупаційними марками, ставали єдиною валютою у військовій зоні окупації78. До кінця 1940 р. відбулася емісія цих банкнот на суму 553 млн райхсмарок (далі – РМ). У листопаді 1943 р. в обороті знаходилося банкнот Райху на суму 3352 млн РМ79.
Удистрикті «Галичина» за розпорядженням від 28 серпня 1941 р. в обіг були також введені злоті (грошова одиниця Генерал-губернаторства, відому як «краківська злота»), обмін радянських рублів здійснювався у співвідношенні 1 злотий = 5 руб.80 Офіційний курс становив 1 злотий = 1/2 РМ, але протягом війни він був знецінений у 15–20 разів. Якщо восени 1939 р. в обігу перебувало 0,5 млрд злотих, то наприкінці 1944 р. – близько 10 млрд81.
Урайхскомісаріаті «Україна» емісію (була введена грошова одиниця – так звані окупаційні карбованці*) було розпочато 30 червня 1942 р. (у кордонах на той час), з 14 жовтня 1942 р. – у Полтавській, Запорізькій і східних частинах Київської, Дніпропетровської та Миколаївської областей. Офіційний курс становив 1 РМ = 10 крц. Ці карбованці приймалися до сплати тільки на території райхскомісаріату «Україна». Оскільки платежі здійснювалися через місцеві гроші, а після завершення окупації вони вже не мали ціни, важко з’ясувати наслідки цієї реформи. За даними статистичного відділу Райхсбанку, обмін радянських рублів на «окупаційні» карбованці сягав на 25 квітня 1943 р. 2 млрд руб., причому до грудня 1942 р. обмеження на обмін становило 150 руб., до квітня 1943 р. – до 300 руб. для приватних осіб82.
Увійськовій зоні окупації нова грошова одиниця не вводилася і платіжним засобом залишалися радянські рублі, причому було заборонено офіційний обмін карбованців і червонців на банкноти Райхскредиткаси та «окупаційні» карбованці райхскомісаріату «Україна», які не приймалися до сплати83.
Одним із напрямів діяльності банків було вилучення коштовностей та валюти. Дорогоцінні метали та валюта підлягали з серпня 1942 р. обов’язковому продажу банкам, їхнє використання для розрахунків каралося штрафом або ув’язненням. Наприклад, приховування царського золота у кількості трьох золотих монет і його непродаж банку було покарано за вироком Ровенського відділення спеціального суду при генерал-комісарі Волині та Поділля від 21 жовтня 1942 р. штрафом у розмірі 600 крц. За придбання 1 кг золота банк сплачував на 30 червня 1942 р. 27 840 крц. Обмін золотих монет царської карбівки Чернігівський банк з 1 квітня 1943 р. здійснював у співвідношенні монети у 5 царських рублів = 75 крб., радянських рублів84. Зазначимо, що у більшості випадків коштовності вилучалися примусово – під час арештів, відправки до концтаборів, акцій знищення єврейського населення та інших каральних заходів. Зазвичай вони направлялися до пункту приймання трофеїв Головної каси Райху.
Усі підприємства мали відкрити у банках розрахункові рахунки, усі їхні платежі здійснювалися через банківську систему. Хоч у загальному порядку рахунки
* Для розрізнення цієї валюти у тексті від радянських рублів далі застосовується скорочення «руб.» для радянських рублів і скорочення «крц» для «окупаційних» карбованців.