Материал: Економічна історія України том 2

ний завод ім. Петровського та коксохімічний завод ім. Калініна, завод ім. Леніна у Дніпропетровську; металургійні заводи ім. Комінтерна І–ІІІ, металургійні заводи у Ніжнєдніпропетровську); Фрідріх Крупп АТ, Ессен (фабрики сільськогосподарських машин у Бердянську, Дніпропетровську, Сімферополі, Ново-Краматорський завод, ливарні «Азовсталь» І і ІІ та трубопрокатний завод ім. Куйбишева у Маріуполі), Сіменс-концерн, кабельно-дротовий завод і завод зі встановлення обладнання у Києві; підприємство з ремонту та виробництва електрообладнання для гірничої галузі у Сталіно); Штальверке Брауншвайг ТОВ (заводи ім. Кайдацького та «Детальбуд» у Ніжнєдніпропетровську, «Запоріжсталь», «Дніпросталь»), «Даймлер–Бенц», Берлін (заводи у Дніпропетровську та Новомосковську).

Встановлено присутність на території окупованої України ще майже 30 відомих німецьких фірм, які створили філії або дочірні підприємства чи мали під опікою українські підприємства. Крім того, діяла велика кількість дрібних приватних фірм.

Напередодні відходу німецьких військ окупантами проводилася евакуація підприємств. Спочатку підприємства вивозилися у західні області, потім до Генералгубернаторства, згодом переміщувалися до Райху. Так, за звітом про транспортування вантажів з окупованих східних територій за 1943 р., у ході проведення робіт розосередження у райхскомісаріаті «Україна» та господарській інспекції «Південь» було навантажено та відправлено 7791 вагон з промисловим майном, причому до них було включено велику кількість вагонів з продукцією сільського та лісового господарства, обладнанням Вермахту й ін. На лютий 1944 р. було зареєстровано як ті, що надійшли до Райху, 5451 вагон. Більша частина майна надійшла зі Східної України113.

Важливим чинником функціонування воєнної економіки Німеччини стало використання трудових ресурсів України в Третьому райху. Українці, тобто громадяни УРСР, не виділялись із загальній кількості остарбайтерів. До того ж, вихідці з Західної України вважалися польською робочою силою. Також важко відокремити громадян УРСР серед радянських військовополонених (оцінюється приблизно у

20%).

Загальна кількість примусових робітників з України, за даними НДК СРСР, становила понад 2 млн осіб. За уточненими пізніше даними, разом з Кримом і Закарпаттям вона сягала 2,4 млн осіб114. У великих масштабах вивіз робочої сили здійснювався з березня 1942 по грудень 1944 рр.

Оскільки розміри заробітної плати у Райху, за оцінками дослідників, значно різняться, треба їх розрізняти як за джерелами, так і за категоріями робітників. За анкетними листами, які зберігаються у матеріалах НДК СРСР, розмір заробітної плати коливався між 15 і 75 РМ за місяць. М.Коваль наводить дані про заробітну плату українок на заводі, що становила 2–3 РМ на місяць порівняно з 3,5 РМ на день німецьких робітниць115.

Цікавим у сенсі оцінок прибутку Райху за рахунок використання праці примусових робітників є дослідження Т.Кучинського з приводу компенсаційних платежів за примусову працю у Третьому райху116. Воно базується на даних про чисельність

Порівняно з масштабами збитків, яких зазнала галузь, це були мізерні кошти. Та надалі ситуація змінюється на краще: у 1944 р. в сільське господарство інвестовано 314 млн руб., а в наступному – 429 млн руб. Крім того, цільовим призначенням для МТС, МТМ і ремзаводів республіки надійшли значні суми з союзного бюджету. Загалом витрати на відновлення і розвиток мережі МТС у 1943–1945 рр. становили 586 млн крб.119

Та все ж основним чинником відбудови аграрної сфери стала праця селянства. Тільки протягом 1944–1945 рр. методом народної будови було споруджено й відбудовано 45% виробничих приміщень колгоспів, радгоспів і МТС120.

Рівень готовності селян до виконання поставлених перед ними завдань визначався кількома чинниками. Сільські мешканці були більш обмежені в правах, ніж міські жителі й водночас – поміркованішими й покірнішими. Не останню роль відігравали тривожні очікування, пов’язані з негативним ставленням влади до тих категорій населення, які перебували під окупацією. Водночас багато людей, які втомилися від війни, вбачали в заходах уряду шанс до поліпшення й налагодження життя. Тому в більшості регіонів республіки процес поновлення колгоспнорадгоспної системи відбувався високими темпами. Так, у Сталінській області всі 1118 колективних господарів, які існували до війни, відновили роботу вже протягом першого місця після вигнання гітлерівців. Досить швидко стали функціонувати 966 колгоспів Ворошиловградської, 1600 – Дніпропетровської, 2028 – Харківської, 1938 – Чернігівської області. До закінчення 1943 р. на Лівобережжі діяло 10 145121, а до 1 лютого 1944 р. – 15 945 колгоспів122.

Оскільки окупанти суттєво не змінювали організаційні основи господарювання на землі, радянській адміністрації не потрібно було відновлювати всі структурні ланки колгоспно-радгоспної системи. Разом з тим для повноцінного її функціонування необхідні були сотні тисяч фахівців, техніка, реманент, тягло, насіннєві фонди. Матеріально-організаційна слабкість колгоспів змусила уряд у 1943 р. повністю звільнити від здачі державі зерна 12% і частково – 8% господарств, від здачі картоплі – 23, овочів – 27, сіна – 17% господарств. У 190 районах республіки від здачі всіх видів сільськогосподарської продукції було повністю звільнено 285 тис. господарств колгоспників, робітників та службовців, які зазнали збитків під час окупації123.

На початок 1944 р. на Лівобережній Україні розгорнули роботу всі 496 МТС, які діяли тут до війни. В їхньому розпорядженні налічувалося 13 694 трактори (40% довоєнної кількості)124. Переважна частина техніки й інвентарю надходила в Україну з інших регіонів Союзу. До кінця війни було одержано 11 тис. тракторів, 7 тис. вантажних машин, 1 тис. комбайнів, значна кількість тракторних плугів тощо125. Однак досить часто плани реевакуації техніки зривалися через небажання місцевих господарських органів повертати її попереднім власникам, нерозпорядливість, низьку виконавську дисципліну. Незрідка техніка прибувала в Україну розкомплектованою, спрацьованою, а тому непридатною для використання без капітального ремонту.

Значна кількість техніки надходила з діючої армії. Так, лише МТС Миколаївщини одержали з 3-го Українського фронту 301 трактор, 150 молотарок, відбитих з евакуйованих транспортів противника126.

350 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Для поновлення технічного парку максимально використовувалися місцеві можливості. Сільські механізатори та бригади промислових підприємств у стислі терміни відремонтували й зібрали з окремих вузлів і деталей близько 30 тис. тракторів, 10,5 тис. комбайнів, 2248 автомашин127.

З часом налагоджується виробництво на об’єктах сільськогосподарського машинобудування. У другій половині 1944 р. завод «Серп і молот» (Харків) випустив перші молотарки «МК-110», ХТЗ – трактори, ім. Лепсе (Київ), ім. Жовтневої революції (Одеса) – запасні частини.

На початок 1945 р. в республіці було відновлено 26 487 колгоспів, 705 радгоспів, 1223 МТС128. Рівень оснащення на цей час сільського господарства України технічними засобами віддзеркалюють такі цифри: у розпорядженні аграріїв перебувало 48 тис. тракторів (52,7% порівняно з початком 1941 р.), 14 932 комбайни (48%), 3575 автомобілів (7%), 39 494 тракторні плуги (50%)129. Однак значна частина техніки через несправність не використовувалась у виробничому процесі.

Одним з вирішальних факторів відновлення сільськогосподарського потенціалу республіки стало забезпечення всіх управлінських та виробничих ланок профільними фахівцями. Навесні 1943 р. ця проблема розв’язувалася шляхом відрядження до східних областей УРСР кадрів з інших регіонів СРСР. До 1 лютого 1944 р. на батьківщину повернулося з евакуації і стало до роботи 2266 спеціалістів сільського господарства, а загалом у 9 лівобережних областях (у системі Наркомзему) працювало 6937 фахівців (від керівників облземвідділів – до агрономів, ветлікарів, механіків, землевпорядників)130.

Станом на 1 лютого 1944 р. частка агрономів порівняно з початком 1941 р. у визволених республіки становила 34,4%, зоотехніків – 13,4%, механіків – 43,8%, ветлікарів – 32,9%, а загальна кількість фахівців – 21,7%131.

Ситуацію кардинальним чином могла змінити лише організація навчання на різних рівнях – від виробничого до вузівського. У 1943–1945 рр. (переважно в зимовий період) на спеціальних курсах було підготовлено понад 250 тис. фахівців, у тому числі 19 448 голів колгоспів, 2229 рільників і овочівників, 1047 садівників і виноградарів, 3357 бригадирів землеробських бригад, 137 тис. ланкових, 3357 бригадирів тракторних бригад, 84 447 трактористів, 6670 комбайнерів132. Водночас кваліфіковані сільськогосподарські кадри, які працювали не за фахом, в адміністративному порядку спрямовувалися в колгоспи, радгоспи й МТС. Спеціалістів вищої кваліфікації у 1943–1944 рр. готували Ворошиловградський, Житомирський, Київський сільськогосподарські, Київські гідромеліоративний і ветеринарний інститути.

Перш ніж розпочинати сільськогосподарські роботи, слід було розмінувати величезні площі, багато виробничих приміщень. Протягом 1943–1945 рр. саперні підрозділи Червоної армії перевірили й розмінували 14 тис. населених пунктів, виявили й знешкодили 15 млн мін, снарядів і бомб133.

Значних зусиль потребували інвентаризація земельних документів, їх поновлення та повернення колишнім землекористувачам, адже, як було встановлено, державні акти на землекористування в окупаційний період втратили 25 654 колгоспів (97,2%). До кінця 1945 р. держакти одержали 11 105 колгоспів134.