Материал: Економічна історія України том 2

убанках бронювалися, і ними могли розпоряджатися лише власники, в окремих випадках німецький нагляд (представник комендатури та ін.) залишав за собою право санкціонувати одержання грошей з рахунку85.

Загалом на окупованих східних територіях, на березень 1943 р. перебувало понад 55 млн осіб, у тому числі у райхскомісаріаті «Україна» – 16,9 млн, у зоні господарської інспекції «Південь» – 6 млн86. У цих даних не враховується чисельність населення у румунській сфері впливу та дистрикті «Галичина». Отже, загальну кількість населення УРСР, що залишилася в окупації, можна обрахувати

у30–35 млн осіб, основну частину якого становили літні люди та діти. Більшість чоловіків служили в армії або виїхали разом з евакуйованими підприємствами на схід. Значна частина населення в період окупації загинула внаслідок планомірних акцій знищення або захворювань, недостатнього харчування і навіть голоду, який панував у східних містах (у Харкові до кінця 1942 р. померло від голоду до 30 тис. осіб87). За звітом Української республіканської комісії сприяння у роботі НДК* 1945 р., на території УРСР загинуло понад 3,1 млн осіб цивільного населення та понад 1,3 млн військовополонених88. Найбільша частина жертв припадала на 1941–1942 рр. За пізнішими оцінками, втрати цивільного населення України разом з Кримом становили майже 4 млн осіб. Скорочення чисельності населення УРСР за період окупації оцінюється у 13,6 млн осіб, зокрема міського населення – на

45%89.

Праця у райхскомісаріаті «Україна» була обов’язковою: за розпорядженням від 21 листопада 1941 р., усі безробітні підлягали реєстрації на біржі праці. Покаранням за невиконання була в’язниця, грошові штрафи, примусовий робочий табір90. З грудня 1941 р. коменданти, власники будинків підлягали юридичній відповідальності за невиконання обов’язків щодо складання списків безробітних чоловіків; свідоцтва на промисел або торгівлю видавали тільки за узгодженням з біржею праці; хлібні та продуктові картки видавали винятково на підставі картки біржі праці91.

За даними Райхсміністерства окупованих східних областей, на підприємствах України (без харчової промисловості та військових підприємств) на середину 1943 р. працювали понад 400 тис. осіб92. У сільському господарстві в райхскомісаріаті «Україна» працювало майже 5 млн осіб, у зоні господарської інспекції «Південь» – до 10 млн осіб (включно з частиною Курської області та Кримом)93. Загалом кількість офіційно працюючого населення становила щонайбільше 20% від загальної кількості.

Однак при цьому не враховувалися ті, хто перебував у трудових таборах і працював безкоштовно. Із полонених комплектувалися робочі команди для ремонту шосейних доріг, залізничних колій, аеродромів, для підземних робіт у Донбасі, будівництва доріг. У вересні 1941 р. в такі команди було залучено 25 тис. осіб, у червні 1942 р. – 60 тис.94 У вугільній промисловості найбільша кількість зайнятих припадала на жовтень 1942 – березень 1943 рр. (майже 100 тис. осіб, з яких до

*Надзвичайна державна комісія зі встановлення і розслідування злодіянь німецькофашистських загарбників та їхніх спільників і заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам СРСР.

342 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

20 тис. були військовополоненими)95. Тільки на будівництві шляху від Галичини на південь (так званий шлях СС) працювало у 1942 р. 110 тис. військовополонених, в’язнів української та єврейської національностей96. У дистрикті «Галичина» існувала ціла мережа таборів примусової праці для євреїв. У Трансністрії також масово використовувалася праця в’язнів гетто. У всіх територіальних утвореннях безробітне населення залучалося за пайку хліба працювати на польових роботах, розчистці доріг від снігу та ін.

Заробітна плата робітників регламентувалася розпорядженнями влади. Так, за наказом головнокомандуючого сухопутними військами від 1 лютого 1943 р. робітник одержував у військовій зоні погодинну оплату в розмірі від 1,4 до 2,50 руб. за годину залежно від кваліфікації97. Службовці з місцевого населення отримували від 300 руб. (техперсонал, друкарки, касири і т. п.) до 1200 руб. (керівник великого підприємства). Виплати зарплати у таких розмірах підтверджуються відомостями на її отримання, що зберігаються в архівних фондах підприємств98.

Інше питання, що можна було купити за ці кошти – навіть для харчування їх було зовсім недостатньо, тим більше, що робітники утримували також свої родини. Продовольчі картки були введені тільки цивільною адміністрацією, у військовій зоні їх запровадили лише з 1943 р. Головним фактором для працюючих була не зарплата, а можливість харчуватися в їдальнях підприємств або у громадських їдальнях. Трохи легше було селянам, яким трудодні забезпечувалися зерном, і була можливість щось отримати на своїх земельних ділянках. Характерною для зими 1941–1942 рр. була втеча міських жителів до сіл. У період збирання врожаю їх туди примусово направляла влада. Ціни на чорному ринку були захмарними. Так, на базарах Харкова влітку 1942 р. 1 кг хліба продавався за 150 руб. за офіційної ціни 1,7 руб., 1 яйце відповідно 8 – 0,8 руб., 1 л молока – 20 – 1,2 руб., 1 л соняшникової олії – 280 – 14,5 руб. На базарах Києва у березні 1943 р. пуд борошна коштував 15 тис. крц, 1 кг хліба – 400 крц., 1 кг сала – 6 тис. крц, склянка солі – 300 крц99.

На окупованій території України застосовувалася велика кількість податків, причому в різних регіонах були різні системи, часто їхня кількість залежала від місцевих органів влади. Крім традиційних податків на прибуток, нерухоме і рухоме майно, були введені воєнний податок, податок «за визволення від радянської влади», спеціальна данина з осіб єврейської національності й т. п. За даними НДК, сума податків, штрафів, контрибуцій, сплачених населенням України, сягала 2574 млн руб.

Як вже згадувалося, лише на території райхскомісаріату «Україна» у 1942 р. працювало майже 5 млн селян. Посівні площі зернових становили у 1941–1942 рр. в райхскомісаріаті «Україна» 8906,1 тис. га і в зоні господарської інспекції «Південь» – 2200,2 тис. га (73% довоєнних площ), у 1942–1943 рр. – відповідно 10 000,5 тис. га і 2895,1 тис. га (83% довоєнних площ)100. Врожайність була низькою, у 1942 р. вона ледь сягала 6,4 ц/га зернових культур в райхскомісаріаті «Україна» та 5,9 ц/га у зоні господарської інспекції «Південь» порівняно з 10,5 ц/га та

9,3 ц/га у 1939 р.101

Незважаючи на часткову евакуацію врожаю у 1941 р. і загибель посівів унаслідок воєнних дій, окупантам вдалося виконати норми постачання зерна за ра-

хунок стягування його з місцевого населення. За заключним звітом Економічного штабу «Схід», в окупованій Україні загалом виконувалися норми постачання зерна і жирів Вермахту та до Райху. Не зовсім відповідали поставленим завданням лише поставки м’яса (причому в цей час місцеве населення хронічно недоїдало, а у деяких регіонах голодувало).

15 лютого 1942 р. Е.Кох прийняв закон «Про новий аграрний лад», яким передбачався перехід від форми радянського колективного господарства до хліборобських спілок або навіть самостійних селянських господарств. Впровадження останньої форми відкладалося до завершення війни. Колгоспи перетворювалися на «громадські господарства», які керувалися управляючим, призначеним окупаційною владою. Присадибні ділянки оголошувалися приватною власністю. Радгоспи були перейменовані на «державні господарства». МТС теж залишались у державній власності.

Фактично до травня 1943 р. тільки 12,1% громадських господарств райхскомісаріату «Україна» було перетворено на хліборобські спілки102. Окупантам було вигідно використовувати радянську систему колективного управління сільським господарством.

Крім грошових, селяни були зобов’язані сплачувати численні натуральні податки. Вони стягувалися з усіх видів сільськогосподарської продукції, причому їхні розміри встановлювалися окупаційними органами на власний розсуд. За нездачу податків передбачалися каральні заходи: штрафи, конфіскація майна, навіть смертна кара.

У харчовій промисловості у липні 1941 р. за розпорядженням Г.Герінга було створено державну монополію – Центральне торговельне товариство «Схід» для заготівлі та збуту сільськогосподарських продуктів і постачання сільського гос-

подарства (Zentralhandelsgesellschaft Ost für landwirtschaftlichen Absatz und Bedarf mbH – ZO). Ця монополія контролювалася А.Розенбергом і мала право створювати філії, здавати в оренду підприємства. Дирекція перебувала у Берліні, на окупованій території діяли три головні контори – у Ризі, Борисові та Ровно, – які керували окружними та районними конторами цього товариства. В Україні було створено 12 дочірніх компаній з виробництва продовольчих товарів103.

До Райху через ZO було вивезено продукції на суму близько 700 млн РМ, передано Вермахту – на суму близько 865 млн РМ104.

Крім дочірніх компаній ZO, в Україні діяло Товариство використання сільськогосподарських ресурсів України. Воно здійснювало (на середину 1943 р.) господарське управління: а) 31 тис. колективних господарств і сільськогосподарських кооперативів (колишні колгоспи) з 1,7 млн дворів, а також 540 тис. селянських господарств; б) 1875 радгоспами з корисною площею 2,8 млн га; в) 72 рослинними станціями з площею 124 тис. га; г) 900 машинно-тракторними станціями з 49 600 тракторами.

Товариство мало центральну контору, 6 окружних, 114 обласних, 431 районну, а також 2870 опорних пунктів і 400 місцевих управлінь105.

344 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Таблиця 28.1. Підприємства харчової промисловості на території райхскомісаріату «Україна» та господарської інспекції «Південь»106

Отже, функціонування аграрного сектора було досить ефективним, що стало можливим завдяки використанню примусової праці селян і мобілізованого до праці безробітного населення. За рахунок викачування продовольства з України забезпечувався не тільки Вермахт, а й потреби Райху.

Проблема відбудови промисловості набула практичних обрисів на третьому етапі окупації. У першу чергу передбачалося відбудувати підприємства, які могли виконувати поточні потреби фронту. Спеціальна директива А.Розенберга від 23 січня 1942 р. під назвою «Обов’язкова постанова про відбудову промислового господарства у щойно зайнятих східних областях» передбачала відновлення найважливіших з господарської точки зору об’єктів, які були відносно малопошкодженими. У директиві перераховувалися галузі та підприємства, які підлягали відбудові. До

їх числа входили енергетичне та вугільно-рудне господарство, видобуток торфу та горючих сланців, видобуток і переробка нафти, видобуток марганцевої руди, виробництво каучуку, заготівля льону, коноплі та бавовни, транспортні об’єкти та підприємства для виробництва транспортних засобів, заводи з виготовлення будівельних матеріалів, підприємства з виробництва та ремонту сільськогосподарських машин, засобів для видобутку нафти, вугілля, торфу, руди й ін., залізопрокатні, ливарні та сталеливарні заводи, деревообробні підприємства, цехи з виготовлення керамічного посуду тощо107.

Поряд з державними організаціями – військовими та цивільними – економічні завдання Третього райху на окупованих східних територіях виконували численні монополії, основні завдання яких були схвалені Г.Герінгом ще 27 червня 1941 р. Для забезпечення співпраці з місцевими установами райхскомісаріату монопольні товариства могли створювати свої філії. Так, улітку 1942 р. 16 німецьких монополій створили на окупованій радянській території філії та десятки опікуючих та сприяючих товариств. Крім них, тут розгорнули свою діяльність десятки приватних німецьких підприємств.

Захоплене рухоме і нерухоме майно було деклароване як «особливе майно» Райху. Воно не надавалось у власність окремим особам або монопольниим об’єднанням, а передавалося до закінчення війни під опіку або в оренду. Передача підприємств під опіку здійснювалося згідно з угодою, у якій поручителем виступав Третій райх. Опікуном могла бути окрема особа або фірма.

Цікавим є те, що питання про перехід підприємств у приватну власність перекладалося на післявоєнний час, а на період війни підприємство-опікун могло розпоряджатися тільки його прибутком. Найбільше приватних підприємств були залучені до діяльності в окупованій Україні у сфері торгівлі та постачання, що було найшвидшим шляхом отримання прибутку.

Увидобувній промисловості за наказом райхсмаршала від 27 липня 1941 р. наприкінці серпня було засновано Гірничорудне та металургійне товариство з обмеженою відповідальністю. Воно займалося видобутком, первісною обробкою, продажем та розподілом вугілля, руд, необхідних для виробництва заліза та сталі, виробів металообробної промисловості, а також збутом виробів обробної промисловості. Товариство набуло монопольного права експлуатувати заводи вуглевидобувної промисловості та пов’язані з ними ливарні заводи і заводи металообробної промисловості. Відбудову енергетичної системи за розпорядженням райхсміністра Шпеєра було доручено акціонерному товариству з обмеженою відповідальністю «Енергетика на Сході». У текстильній промисловості виникло товариство «Східне волокно».

Згодом функції «східних» товариств у райхскомісаріаті «Україна» було передано до об’єднань з виробництва, які були створені за розпорядженням Е.Коха

угрудні 1942 р. У кожній галузі промисловості також були створені об’єднання

звиробництва в Україні, які об’єднували всі підприємства в райхскомісаріаті під своїм контролем.

Упершій половині 1943 р. функціонувало близько 2,5 тис. важливих промислових підприємств (крім військових підприємств і підприємств харчової промисловості) (табл. 28.2)108.