Материал: Економічна історія України том 2

386 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

туванням у селян, які володіли землею в гірських районах понад 28 га і в інших районах понад 23 га». Внаслідок здійснення аграрної реформи 41,2 тис. безземельних

імалоземельних селянських господарств одержали 53,2 тис. га землі, насамперед

зконфіскованих поміщицьких володінь (69%) і частково – за рахунок обмеження норм користування землею (31%). В найближчому майбутньому планувалося «провести обмеження землекористування куркульських господарств…».

Органом влади в Закарпатській Україні була Народна рада, яка складалася з 13 відділів. Вона видавала декрети і постанови, що мали силу закону і стосувалися важливих питань життя краю. Осередками влади на місцях були народні комітети, які діяли в округах, містах і селах. Для керівництва процесом перетворень і налагодження адміністративної роботи ЦК КП(б)У направив на Закарпаття 300 партійних і радянських працівників, а також 388 представників НКВС і НКДБ. З метою підготовки місцевих кадрів відкрито тримісячні партійні курси в Ужгороді, розгорнуто широку політико-виховну роботу серед населення.

Улітку 1945 р. Народна рада ухвалила декрет про введення обов’язкових поставок хліба та інших сільськогосподарських продуктів. Проте через руйнівні наслідки війни і складні погодні умови на Закарпатті вдалося зібрати лише 40% зернових і винограду порівняно з врожаями минулих років. Тому за вказівкою політичного керівництва СРСР заготівлю сільськогосподарської продукції в краї тимчасово припинили, щоб «дати можливість селянам Закарпатської України зміцнити своє господарство…». Планувалося організувати закупівлю хліба, худоби й іншої продукції у селян, заохочуючи їх можливістю придбати промислові товари. ЦК КП(б)У звернувся до командування Прикарпатського військового округу з проханням допомогти селянам у проведенні сільськогосподарських робіт, зважаючи на економічне та ідеологічне значення такої допомоги50.

Однак, попри перші оптимістичні заяви М.Хрущова, перетворення в краї проходили доволі складно. У 1946 р. в Закарпатській області діяв лише один колгосп, наступного року вдалося створити 11 колективних господарств. У доповідній записці управління пропаганди та агітації ЦК ВКП(б), адресованій восени 1947 р. секретарю ЦК КПРС М.Суслову, підкреслювалося, що Закарпатський обком партії «недооцінює сили куркульства, під вплив якого потрапили окремі групи бідноти

ісередняків». У деяких селах «куркулям вдалося розвалити ініціативні групи селян по створенню колгоспів (с. Соломоново, с. В. Добронь Ужгородського округу, с. Бедевля Іршавського округу, с. Ключарка Мукачівського округу і т. д.)». Траплялися випадки, коли навіть «сільські комуністи самі виступають проти організації колгоспів»51.

Уполітиці колективізації на західних землях влада спиралася на незаможне селянство, якепов’язувалозколгоспами надії накраще життя. Партійні тарадянські органи прагнули поступово залучити до колективного господарювання так званих середняків, проте на практиці постійно вдавалися до тиску на цю категорію селян, що завзято відмовлялася від вступу до колгоспів. Нарешті, влада продовжувала обмежувати міцні селянські господарства, «капіталістичні елементи», а потім проводила «розкуркулення» з виселенням людей у віддалені райони СРСР. Попри значні організаторські, адміністративні зусилля, процес колективізації сільського госпо-

дарства західних областей проходив з великими труднощами. На початку 1948 р. в регіоні було колективізовано лише незначну частину селянських господарств.

Тому розпочався черговий «наступ» у колгоспному будівництві, в ході якого основним засобом «переконання» селянства залишався примус. Такі методи роботи викликали громадське невдоволення, що змушувало місцеву владу вживати відповідні заходи. Так, навесні 1949 р. Львівський обком КП(б)У ухвалив постанову, яка стосувалася фактів «адміністрування», виявлених у Брюховицькому районі. Завідувач відділу райкому партії Болотов протягом трьох діб утримував понад 60 селян під збройною охороною, домагаючись від них заяв про вступ до колгоспу. Влітку того ж року Ровенський обком КП(б)У розглянув випадки «порушення радянської законності» в Зарічнянському районі. Там селян саджали в підвал, «били ногами, прикладами гвинтівок», після чого одна з потерпілих померла52. Врешті посилення економічного й адміністративного тиску стало давати бажані результати: з весни 1948 р., за оцінкою партійних органів, «почався масовий перехід селянства західних областей України на шлях колективізації». У 1949 р. колгоспи в цьому регіоні об’єднували 59,8%, у 1950 р. – понад 90% селянських господарств53.

Щоб «стимулювати» працю українського селянства, Верховна Рада СРСР прийняла указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Він стосувався колгоспників, котрі не виробляли мінімуму трудоднів, а також мешканців села, які не були членами колгоспу, але вели «паразитичний спосіб життя». У першому випадку скликалися збори колгоспників, у другому – загальні збори села, які виносили «вирок про виселення», який підлягав затвердженню райвиконкомом. Для початку в кожному районі вибирали кілька сіл, де було більше відстаючих колгоспників і де краще працювали партійні організації. Точних рекомендацій щодо кількість людей, які підлягали виселенню, не давали: в окремому колгоспі могли виселити дві−три особи, а то й більше. Навіть тоді, коли сільські комуністи нікого не пропонували на виселення, коли «актив виявлявся пасивом», загальні збори селян під тиском представників з району «з успіхом проводили кандидатури».

Станом на 1 червня 1948 р. в Україні було проведено 8 тис. зборів колгоспників і мешканців сіл. На кожних зборах виступило по 10–15 осіб, у них брали участь також місцеві партійні та радянські керівники. На той час передбачені указом заходи було застосовано майже в третині колгоспів східних областей республіки. На зборах винесено майже 8,8 тис. громадських вироків про виселення селян у віддалені райони країни, а також 23,9 тис. попереджень колгоспникам, які не виробили встановленого державою мінімуму трудоднів. ЦК ВКП(б) констатував, що «в деяких випадках, під натиском районних працівників, на колгоспних зборах виносилися громадські вироки про виселення інвалідів, хворих, багатодітних колгоспниць, робітників і службовців підприємств, а також членів їхніх сімей». Тому райвиконкоми й облвиконкоми скасували понад тисячу громадських вироків про виселення, причому особливо багато – в Сталінській і Кам’янець-Подільській областях54.

У червні того ж року «досвід» України було поширено на весь Радянський Союз. Згідно з новим указом Президії Верховної Ради СРСР, подібну практику за-

388 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

проваджено в інших районах країни. ЦК ВКП(б) і Рада Міністрів СРСР підготували закритий лист, яким місцеві партійні і радянські органи керувалися у своїй роботі. Тисячі селян було виселено у віддалені райони СРСР за громадськими вироками, ще більше отримали попередження та випробувальні терміни. Попереджені колгоспники давали письмові зобов’язання, в яких обіцяли сумлінно працювати й виробляти встановлену кількість трудоднів. Селяни, які не входили в колективні господарства і яких тепер могли звинуватити в паразитичному способі життя, почали масово писати заяви про вступ до колгоспів. Застосування указу призвело навіть до своєрідних проблем: у деяких господарствах на роботу стало виходити стільки людей, що голови колгоспів не знали, як ними розпорядитися.

У липні 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ, згідно з яким змінювалася низка статей закону про сільськогосподарський податок. Влада виходила з того, що в країні відбувалося зростання прибутків колгоспників від особистих підсобних господарств, а також прибутків одноосібних селянських господарств. У зв’язку з цим Президія Верховної Ради СРСР ухвалила «здійснити деяке збільшення ставок сільськогосподарського податку»55. Таке рішення погіршило становище селянства, яке змушене було сплачувати грошові податки відповідно до розмірів прибутків, отримуваних з кожної голови худоби, кількості фруктових дерев, площі посівів тощо. Тому селяни почали позбуватися корів та іншої худоби, вирубувати плодові дерева, а врешті – поступово згортати свої підсобні господарства. Зрозуміло, що в кінцевому підсумку це завдавало відчутну шкоду не тільки мільйонам радянських селян, а й усьому сільському господарству країни.

Загальні підсумки четвертої п’ятирічки в галузі сільського господарства виявилися значно скромнішими, ніж очікувалось. У 1950 р. валова продукція сільського господарства України становила 91% від довоєнного рівня. Не вдалося перевищити довоєнні показники з виробництва зернових культур. У 1950 р. їх валовий збір становив 20,4 млн т, тоді як у 1940 р. – 26,4 млн т. Урожайність зернових за п’ятирічку досягала в середньому 8,3 ц/га, в той час як у 1940 р. – 12,4 ц/га. Не виправдало сподівань розширення посівів ярової пшениці, що також позначилось на розв’язанні зернової проблеми. Значно менше порівняно з довоєнним періодом збирали круп’яних культур і овочів. Не було повністю відновлено поголів’я корів, свиней, овець, коней. Відставало від довоєнного рівня виробництво основних продуктів тваринництва. Частка колгоспів і радгоспів у виробництві багатьох видів сільськогосподарської продукції залишалася дуже низькою, в тому числі м’яса і сала, молока, яєць56.

Завдяки зусиллям селянства протягом четвертої п’ятирічки сталися певні господарські зрушення: було зміцнено матеріально-технічну базу колгоспів і радгоспів, зокрема збільшено парк тракторів, перевищено довоєнні показники у виробництві цукрових буряків, жита, кукурудзи, м’яса, яєць, наблизилося до рівня 1940 р. виробництво молока і картоплі, піднімалися зруйновані війною села. Проте загалом сільське господарство залишалось у вкрай занедбаному стані.

Такий стан аграрного сектора економіки пояснювався надмірним стягуванням коштів із села. Серед головних причин відставання сільського господарства слід також назвати низьку матеріальну зацікавленість селянства, яке ледве зводило кінці з кінцями. Колгоспи і радгоспи працювали нерентабельно, а розвиток особистих

підсобних господарств усіляко обмежувався. Зате зростала апаратна активність бюрократії: у Міністерстві сільського господарства УРСР щодня писалося понад 500 наказів, телеграм та інших документів, на що кожного місяця витрачалося майже 280 пудів паперу57.

Після смерті Й.Сталіна в СРСР розгорнувся складний процес лібералізації суспільства. Він торкнувся не тільки владної верхівки і політичного життя, а й інших сфер розвитку країни, в тому числі економіки. У цей період в аграрній політиці поступово окреслилися і стали доволі виразними дві тенденції – прагматична й ідеологічна. Перша відображала назрілу потребу в реформуванні цієї відсталої галузі господарства, друга – традиційну лінію комуністичної перебудови аграрного сектора економіки згідно з офіційними ідеологічними догмами, нерідко всупереч здоровому глузду й елементарній господарській доцільності. Перша з названих тенденцій означала спробу хоча б часткового переходу від реквізиційних до паритетних стосунків з селом, а друга – дальше одержавлення сільського господарства, «підтягування» кооперативно-колгоспної форми власності до рівня «вищої», «передової» – державної власності.

Перші заходи нового керівництва у сфері економіки стосувалися саме сільського господарства. Воно з часів колективізації знаходилося в стані хронічного застою. Численні обмеження стримували розвиток особистих підсобних господарств, хоча ті й давали вагому частку продукції аграрного сектора економіки. Кілька років не зростало зернове виробництво: заява Г.Маленкова, зроблена на XIX з’їзді КПРС, про те, що зернова проблема в СРСР повністю вирішена, не відповідала дійсності. По суті, критична ситуація склалась у тваринництві: в 1952 р. в умовах браку кормів почалися великий падіж і масовий забій тварин, тому, наприклад, поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 2,2 млн голів58.

У розвитку аграрної політики певне значення відіграли пленуми ЦК КПРС, які відбулись у 1953–1955 рр. Ужиті тоді заходи сприяли піднесенню сільського господарства і поліпшенню становища населення. Серед найважливіших кроків М.Хрущова – підвищення матеріальної зацікавленості колгоспників, збільшення державних асигнувань на потреби села, покращення технічного і кадрового забезпечення господарств. Так, у кілька разів зросли заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, в тому числі на зерно, картоплю, продукти тваринництва та ін. Восени 1953 р. з колгоспів списано всю заборгованість за обов’язкові поставки продуктів тваринництва у минулі роки. Було вирішено не доводити до окремих районів і колгоспів завдань щодо поголів’я тих видів худоби і птиці, розведення яких у даних умовах економічно невигідне. З метою кращого стимулювання дозволено видавати колгоспникам грошовий аванс – 25% від коштів, що надходили від реалізації худоби і продуктів тваринництва.

На початку 1954 р. пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частково Північного Кавказу. В цьому питанні не було одностайності: В.Молотов, наприклад, вважав за доцільніше вкласти кошти у піднесення сільського господарства центральної нечорноземної смуги й України. 22 лютого на цілину виїхала перша група української молоді – кілька десятків трактористів, комбайнерів, механіків МТС, робітників заводів і будов Київщини. Ця група прибула до Казахстану і працювала

390 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

у Федоровському районі Кустанайської області. На початку березня до Казахстану прибули великі загони молоді з Харківщини, Дніпропетровщини, Хмельниччини та інших областей України. Робітничі колективи низки колгоспів, утворених на цілинних землях, майже повністю складалися з переселенців-українців. Так було, наприклад, у радгоспах «Київський», «Харківський» Кустанайської, «Київський», «Херсонський» Акмолинської областей та ін. У 1956 році в господарствах Казахстану, Західного Сибіру та Північного Кавказу працювало понад 75 тис. українських юнаків і дівчат59.

Цілинна програма дозволила розширити зернове виробництво, але надовго законсервувала екстенсивний характер сільського господарства. Збір зерна мав вирости і внаслідок значного збільшення посівів кукурудзи, яке почалося в 1955 р. Нова кампанія здійснювалася майже повсюдно і без економічного обґрунтування. У 1953 р. посіви кукурудзи займали в Україні близько 2,2 млн га, у тому числі на зерно – 1,8 млн га. За рішенням лютневого (1955 р.) пленуму ЦК Компартії України в 1955 році планувалося сіяти понад 5,2 млн га цієї культури, зокрема 4,3 млн га на зерно60. У південних, лісостепових та поліських районах республіки істотно скоротилися посіви озимої пшениці, зменшилися площі під окремими кормовими культурами. Згодом колгоспи і радгоспи республіки «за порадою товариша М.Хрущова» виділили 3 млн га кращих земель, що повинно було забезпечити перемогу в боротьбі за «велику кукурудзу». Отже, за короткий час посіви «цариці полів» досягли в Україні понад 20% усієї посівної площі. У цій кампанії яскраво проявилися суб’єктивізм хрущовського керівництва, а також вади самої командної економіки. Зернову проблему в такий спосіб розв’язати не вдалося.

У 1955 р. валова продукція сільського господарства України зросла порівняно з 1950 р. на 32% (проти 1940 р. – на 20%). За цей час продукція землеробства збільшилась на 36%, тваринництва – на 23% (проти 1940 р. – відповідно на 16 і 32%). За період п’ятої п’ятирічки валовий збір зерна лише двічі перевищував довоєнний (26,4 млн т) – у 1952 і 1955 рр. (27,5 млн і 32,5 млн т). Середня урожайність зернових культур становила лише 11,6 ц/га, тобто не досягнула довоєнного рівня (12,4 ц/га). Сільське господарство республіки стало виробляти більше, ніж напередодні війни, цукрового буряку, молока, м’яса, яєць, але відставало порівняно з 1940 р. у виробництві картоплі, соняшнику, овочів, вовни. На кінець п’ятої п’ятирічки поголів’я великої рогатої худоби в УРСР досягло 12,4 млн голів, у тому числі корів – 6,2 млн (у 1941 р. – відповідно 11 млн і 5,9 млн). Поголів’я свиней зросло до 11,7 млн, овець і кіз – до 9,3 млн, коней – 2,2 млн (у 1941 р. – відповід-

но 9,2, 7,3, 4,7 млн)61.

Після смерті Сталіна було знижено норми постачання з особистих підсобних господарств, внесено зміни в систему оподаткування колгоспників, зменшено грошовий податок у середньому в два рази з кожного колгоспного двора, повністю знято недоплату за минулі роки. Однак тільки-но економіка села зміцніла, коли намітилося зростання урожайності зернових і поголів’я худоби, – почалися дальші обмеження особистих господарств колгоспників. У 1955 р. було значно скорочено розміри присадибного господарства, хоча воно давало немалу частку державних заготівель сільськогосподарської продукції.