Висновки до розділу 1
. Інтонація, як самостійний рівень мови, одиниці якого мають певну семантику й структуру, тісно пов`язану зі смисловою стороною мовлення, покликана полегшити слухачеві розуміння зверненого до нього мовленнєвого повідомлення.
. Вираження емоцій та емоційних оцінок у мовленні відбувається за
допомогою засобів усіх мовних рівнів, що за певними законами виступають та
взаємодіють у мовленні одночасно, проте саме інтонацію слід вважати провідним
засобом відображення емоційного стану мовця.
Розділ 2. Фізіологічно й ситуативно зумовлені особливості тембрального
забарвлення мовлення
До компонентів інтонації традиційно зараховують [15, с. 85-86] такі:
) мелодичний компонент, який охоплює тональний рівень, діапазон, регістр, інтервал та швидкість зміни напрямку тону;
) наголос (ступінь його лінгвістичної релевантності);
) ритм;
) гучність;
) темп й паузація;
) ТЗМ. Проте питання включення тембру до числа інтонаційних параметрів
вважається достатньо суперечливим [там само, с. 131].
.1 Фізіологічні засади актуалізації тембру
Механізм актуалізації тембру на сегментному рівні мовлення докладно описаний у праці Л.В. Бондарко [7, с. 19-21]. Зокрема, дослідниця зазначає, що звуки виникають у результаті простих і складних коливальних дій. Прикладом складного звуку може слугувати коливання струни. Так, у разі приведення струни в стан коливання отримуємо найнижчу частоту, яку тільки може видавати струна. Ця частота називається основною частотою або частотою джерела.
Активізація середньої частини струни приводить до виникнення звуку в два рази вищого від основного тону. Він виникає внаслідок окремого коливання кожної з двох половинок струни, при цьому частота коливань є в два рази більшою, ніж частота коливань усієї струни. Практично струна коливається не тільки з основною частотою, а й з частотою в два, три, чотири, п’ять разів вищою від неї.
Тони, які виникають в результаті таких коливань, називаються обертонами
чи гармоніками основного тону. Їх основною властивістю є те, що частота завжди
в кратну кількість разів вища за частоту основного тону. Важливо усвідомлювати,
що голосові зв’язки людини також здійснюють такі само складні коливання.
.1.1 Фізіологічна природа тембру
Отже, однією з причин виникнення складних звуків є наявність складних коливальних рухів, які утворюють тон і обертони. Іншою причиною виникнення складних звуків уважається явище резонансу [7, с. 19-21]. Відповідно, частота резонатора може співпадати з джерелом звуку або з будь-яким обертоном.
У першому випадку посилюється основний тон, а у другому - один з обертонів. Таким чином, складний звук, що містить основний тон й обертон, може значно змінити свої властивості, якщо один з обертонів підсилюватиметься невідповідно до своєї частоти. З цього з необхідністю випливає, що для адекватного опису акустичної природи складного звуку необхідно мати дані про частоту його джерела, тобто, спектр звуку, який сильно впливає на суб’єктивне сприйняття його тембру [7, с. 19-21].
Отже, природа тембру пов’язана із складним характером звукових коливань і залежить від того, які обертони супроводжують основний тон. Саме завдяки тембру кожен звук мови може мати різну висоту й інтенсивність. Водночас співвідношення частоти основного тону з формантами та гармоніками обертонів визначає індивідуальні особливості мовлення людини [58].
Звук, утворений голосовими зв'язками, складається з основного тону і низки обертонів. Такий складний звук, досягаючи стінок носової порожнини та придаткових пазух, посилюється відносно своїх обертонів. Зокрема носова порожнина і гайморові пазухи посилюють обертони низьких частот, а менші за обсягом лобові, основні пазухи та клітини ґратчастого лабіринту - високі обертони. У різних осіб обсяг порожнини носа та придаткових пазух не однаковий, й посилення звуку відбувається за рахунок різних обертонів. Оскільки саме обертони визначають тембр людського голосу, ніс і придаткові пазухи можуть вважатися органами, що беруть участь в формуванні ТЗМ. Носові резонатори, розмір яких є сталою характеристикою, відрізняються за цією властивістю від резонаторів глотки, які, завдяки складній системі м’язів, можуть змінювати свій розмір, тим самим змінюючи забарвлення звуку [36, с. 265-266].
Участь носа та придаткових пазух набуває провідного значення у вимові англійських носових приголосних. При цьому під час фонаціі м'яке піднебіння опускається, але з боку хоан стає відкритим, у результаті чого звуки мови вимовляються за допомогою носового механізму. Наприклад, при збільшеному сполученні носа з глоткою або, навпаки, при закладеності носа, всі фонеми мови, крім носових приголосних, набувають носового тембру - виникає відкрита (при паралічі м'якого піднебіння) або закрита (катари носа, поліпи) гнусавість (rhinolalia aperta і rhinolalia clausa) [36, с. 266].
У джерелі [32, с. 260] комплексність характеру тембру пояснюється з огляду на специфіку будови артикуляційного апарату мовця, а саме, на особливості його голосових зв’язок - їхню довжину, міцність, пружність. При цьому окремо зазначається, що додаткові тембри можуть утворюватися за рахунок функціонування таких резонаторів, як носова й ротова порожнини. До інших типових ознак, які сприяють ідентифікації тембральних особливостей мовця, автор відносить манеру мовлення: темп, скоромовку чи розтягування наголошених голосних, грасирування чи підкреслено розгонисте передньоязикове р, у-подібне л, лабіалізовані шиплячі звуки тощо [32, с. 260].
Як зазначає Т.Г. Мєдведева [24, с. 95], тембр залежить від висоти тону, регістра, висотного діапазону, темпу та гучності. У праці [27, с. 137] тембр також розглядається як складний комплекс надсегментних характеристик мови, з яких найважливішими є модуляції тону, діапазону, гучності, темпу, зміни якості голосу. При цьому високий регістр сприймається як світлий тембр, а низький - як темний, і високі голоси переважно відзначаються більш широким висотним діапазоном, аніж низькі.
У дослідженні Т.І. Шевченко [43, с. 116-117] розкрито кореляцію між
специфікою ТЗМ і статтю мовця, яка пов’язана, поміж іншим, із варіативністю у
жінок і чоловіків висотно-діапазонних характеристик, тобто, висотно-тональний
рівень у мові жінок вищий, а тональний діапазон вужчий, аніж у чоловіків [43,
с. 116-117].
.1.2 Голосотворча функція гортані
Для утворення звуку голосова щілина має бути закрита. Під напором повітря з трахеї, бронхів і легенів вона відкривається лише на дуже короткий час. При цьому проривається струмінь повітря, і його стовп вібрує над голосовими зв'язками. Одночасно відбувається вібрація і самих зв'язок. Вони здійснюють коливальні рухи у поперечному напрямку, всередині і зовні, перпендикулярно до струменя повітря, що видихається. Роботу голосових зв'язок при цьому уподібнюють до органної труби з пружинними язичками. Під дією пружини язички щільно притискаються один до одного. Повітря, що накопичується, тисне знизу на язички і, долаючи опір пружин, розсовує їх у сторони. При цьому частина повітря проривається через щілину назовні, тиск в нижній частині труби падає, і язички змикаються. Так відбувається при грудному голосі або, як кажуть, при грудному регістрі. Ця назва пов’язана з тим, що при фонації передня грудна стінка дає сильне тремтіння, добре відчутне рукою [36, с. 267].
На противагу цьому, при фальцеті між голосовими зв'язками є отвір, і їх коливання відбувається майже в напрямку потоку повітря. Повного переривання потоку повітря при цьому не відбувається, він лише ослаблюється й посилюється. Якщо при грудному регістрі зв'язки напружені та потовщені, коливання відбуваються у всю ширину зв'язки, то при фальцеті зв’язки пласкі й сильно розтягнуті, щілина утворена їхніми краями й довжина вібруючої частини скорочена. Тому при фальцеті звук високий і не такий сильний та приємний, як при грудному регістрі [там само].
При шепоті голосові зв'язки змикаються не по всій довжині, в їх задньому відділі залишається щілина. Саме через неї і проходить струмінь видихуваного повітря, утворюючи шум, який називається шепітним голосом [там само].
Відомо, що висота звуку пов’язана з частотою коливання зв'язок і залежить від їхньої довжини. Тому по мірі росту гортані змінюється й голос. У період статевого дозрівання (12-16 років), поряд із посиленим ростом гортані, відбувається зміна, мутація голосу: він стає нижчим. У хлопців дискант або альт переходить у тенор, баритон або бас, а в дівчат - у сопрано чи контральто. На висоту голосу впливає також ступінь напруження і внутрішня пружність голосових зв'язок, а також положення надгортанника. При наднизьких тонах він сильно опускається, а при високих, навпаки, піднімається.
Певного тембрального забарвлення звук набуває внаслідок приєднання до основного тону обертонів в надставній трубі, до якої відносяться порожнини рота, глотки, придаткові порожнини носа і порожнина черепа. Тембр голосу залежить від статі, віку та індивідуальних особливостей будови голосового та мовного апарату.
У праці Дж. Лавера [52, с. 384] перелічується ціла низка позицій основної частини язика, які є причиною специфічної фонації. Зокрема він пропонує розглядати такі позиції по вертикалі (піднятий і опущений язик) і горизонталі (просунутий вперед і відсунутий назад). При відсунутому назад і опущеному язику звужується нижня частина глотки і розширюється передня частина ротової порожнини. Натомість підняття язика та зосередження його основної маси у передній частині ротової порожнини звужує її і збільшує обсяг глотки. На Заході така артикуляційна позиція, що копіює менший за розмірами голосовий тракт, є основою імітації голосу маленької дівчинки. Часто подібний голос сприймається як інфантильний або такий, що свідчить про вразливість людини [36, с. 268; 52, с. 385-386].
2.1.3 Вело-фарингальні установки й фонаційні установки гортані
Для того щоб у носовій порожнині виник ефект бокового резонансу, необхідна взаємодія двох зон - зони проходу з глотки до ротової порожнини, і зони носового проходу, яка об’єднує глотку і носову порожнину. Для відчутності носового резонансу ця взаємодія має бути досить значною [36, с. 268].
Зазначені установки пов'язані зі специфікою м'язової активності, тобто,
продольного і серединного стиснення. Продольне стиснення - це м'язовий тиск у
голосових зв'язках і перстнещитовидних м’язах, він є головною детермінантою
частоти основного тону; аддуктивний тиск - це м'язовий тиск міжсуглобових
м’язів. При скороченні вони наближуються до аритеноїдних хрящів, таким чином,
закриваючи хрящові та зв’язкові голосові щілини. Середнє скорочення - це сила,
що застосовується до аритеноїдних хрящів боковими крикоаритеноїдними м’язами у
сукупності з тиском у бічних частинах тироаритеноїдних м’язів. Середнє
скорочення наближує зв’язкові голосові щілини, але наближення хрящових
голосових щілин також залежатиме від аддуктивного тискового напруження міжсуглобової
мускулатури. Існує 5 фонаційних установок, які контрастують з нейтральним
голосом - фальцет, шепіт, скрипучий, грубий і придиховий голос [36, с. 269].
.1.4 Налаштування загального м'язового напруження
Загальне збільшення м'язової напруги порівняно з нейтральною позицією називають напруженим голосом, а загальне скорочення іменується слабким голосом. Компоненти напруженого голосу включатимуть, як правило, такі характеристики: голосна, висока, напружена або тверда фонація зі збільшеним тиском повітря в складках голосової щілини і злегка піднятими гортанними; звуження верхньої і нижньої частин гортані та глотки (і, можливо, фарингальної опори); напружена піднебінна завіса; енергійні й широкі радіальні рухи опуклої поверхні язика в артикуляціях звуків, енергійні губи й активна нижня щелепа [26, с. 270].
Слабкий голос переважно включає протилежні ознаки: м'яка, низька, слабка,
хрипка фонація з низьким тиском повітря у складках голосової щілини; злегка
опущена гортань; розслаблена глотка; помірна назалізація; помірні, зведені до
мінімуму, радіальні переміщення пласкої поверхні язика в артикуляції звуків;
мінімальна активність губ і нижньої щелепи.
.1.5 Структура фонаційних установок
Розрізняють прості й складні типи фонації. Прості типи можуть функціонувати поодинці, а складні включають певні комбінації фонаційних установок. Модальний голос, фальцет, шепіт і скрип є прикладами простих типів фонації, які загалом поділяються на дві категорії. У першій з них модальний голос і фальцет можуть існувати поодинці або поєднуватися з шепотом і скрипом у складних фонаціях, утворюючи ефект шиплячого голосу, шиплячого фальцета, скрипучого голосу і скрипучого фальцета.
У другій категорії шепіт і скрип не можуть існувати самостійно, як прості типи, і бути ускладненими модальним голосом і фальцетом, але, оскільки вони утворюються по-різному, то можуть зустрічатися разом, у складній фонації шиплячого скрипу. Крім того, вони утворюють потрійні сполуки фонацій з модальним голосом і фальцетом, даючи шиплячо-скрипучий голос і скрипучо-шиплячий фальцет [36, с. 271].
Нарешті, третя категорія, твердий і придиховий різновиди тембру, можуть брати участь тільки у з'єднаній фонації. Як вже згадувалося, придиховість не може поєднуватися з модальністю у хрипкому голосі. Натомість твердий тембр у поєднанні з модальним голосом і фальцетом дає різкий голос і твердий фальцет, а також потрійні сполуки, напр., різкий шиплячий голос, твердий скрипучий голос, різкий шиплячий фальцет і твердий скрипучий фальцет. Твердий тембр бере участь у чотирьох типах фонації: у твердому шиплячому скрипучому голосі і шиплячому скрипучому фальцеті. Твердий шиплячий і твердий скрипучий тембри не входять до цього списку, оскільки їхні компоненти є акустично взаємовиключними.
На основі викладеного вище виснуємо, що фізіологія тембру пов’язана зі
специфікою коливання голосових зв’язок і впливом окремих резонаторів, зокрема
ротової і носової порожнин. Перелічені чинники призводять до варіативності
складного комплексу надсегментних ознак, серед яких найважливішими є модуляції
тону, діапазону, гучності, темпу, зміни якості голосу. Уважаємо, що у
відповідності з логікою започаткованого нами дослідження доцільно розглянути,
яким чином зазначена вище варіативність просодичних характеристик сприяє
розрізненню різноманітних відтінків емоцій, напр., радості, незадоволення,
погрози тощо.
.2 Типологія тембрального забарвлення мовлення
У фонетичній літературі існує ціла низка уявлень щодо критеріїв класифікації ТЗМ. Зокрема, Л.К. Цеплітіс [38, с. 149] з огляду на семантику різновидів тембру, розрізняє його асемантичний і семантичний типи. При цьому перший з них розглядається автором як конститутивний засіб, пов’язаний із тембром мови, діалектів чи стилів. У свою чергу, семантичним тембром автор називає зміни спектру, які передають елементи змісту висловлення, переважно емоції. На думку автора, інтонаційний тембр нашаровується на індивідуальний, оскільки за будь-якого емоційного стану мовця його голос можна впізнати завдяки індивідуальному тембру, який залежить винятково від анатомічної будови мовленнєвого апарату мовця. Породження інтонаційного тембру пояснюється дослідником змінами форми резонаторів мовленнєвого апарату мовця [42, с. 52-56].
Як зазначається у джерелі [57, с. 7], існує три різновиди тембру мовлення:
1) фонетичний, який визначає звук мовлення;
2) емоційний, пов’язаний із пережитим людиною емоційним станом;
) індивідуальний, що визначається індивідуальними особливостями мовця.
У праці А.А. Калити [15, с. 133] наводиться інша класифікація, за якою у мовленні розрізняють такі найчастотніші різновиди ТЗМ: звичайний, скрипучий, придиховий і палатальний. Реалізація скрипучого тембру, порівняно зі звичайним, супроводжується меншим розкриттям голосової щілини [56, с. 106]. У комбінації з екстрависокою гучністю, скрипучий тембр використовується для передачі сили почуття або відображення певного ставлення мовця до чогось. При цьому скрипучий тембр характеризується переважно низьким рівнем мелодики і часто виражає "відповідальне ставлення мовця". Звуки, позначені таким тембром, здебільшого знаходяться на низькому тональному рівні, притаманному завершенню спадного інтонаційного контуру, і називаються гортанними.