Еволюція
польсько-українських відносин: від конфронтації до нормалізації (1921-1939 рр.)
Тези
польський український громада національний
Наукова робота визначає закономірності та особливості відносин польської і української громади в Другій Речі Посполитій на місцях і в політичному житті, відтворює загальну картину розвитку подій та їх впливу на українську національну меншину Польщі 20-х - 30-х рр.XX ст.
Актуальність роботи зумовлена необхідністю відобразити цілісну картину тих подій, дослідити глибше стосунки між двома народами у важкий міжвоєнний період. Слід зазначити Польща на даний час є найбільшим стратегічним партнером у ЄС та сприяє нашій подальшій інтеграції.
Метою роботи є комплексне дослідження праць та матеріалів, аналіз політичних акцій обох сторін конфлікту, розкриття та громадсько-політичних процесів, з’ясування значення та наслідків політики тогочасного уряду щодо українців.
Робота передбачає виконання поставлених завдань:
з’ясувати, які концепції національної політики склали основу урядової програми в українському питанні в Галичині;
дослідити позиції українського політикуму щодо Польської держави;
проаналізувати ставлення простого українського народу до окупаційного режиму.
Наукова новизна роботи полягає у тому,що вперше у сучасній українській історіографії зроблено спробу поглянути на стан речей з обох боків та зробити певні висновки не тільки щодо польської сторони, а й щодо української.
Практичне значення роботи полягає у
тому, основні положення наукової роботи, зібраний фактологічний матеріал можуть
бути використані для вивчення суспільно-політичних рухів та міжнаціональних
відносин у 20-30-і роки, при підготовці до уроків сучасної історії України та
Польщі у 10 класах.
ВСТУП
Актуальність теми на сучасному етапі становлення відносин стратегічного партнерства між Україною і Польщею певною перешкодою залишається недостатньо досліджена історія українсько-польського співжиття у 20-30-і роки минулого століття. Цей період наповнений неоднозначними, суперечливими і складними сторінками у взаєминах між двома народами. У комплексі проблем українсько-польських відносин міжвоєнного періоду важливим є вивчення політики Другої Речі Посполитої щодо українців, які проживали на її теренах. Однак серед історичних досліджень останніх років мало публікацій, що розкривають спробу порозуміння поляків і українців, пошуки шляхів співпраці обох народів. Це зумовлює необхідність проведення комплексного дослідження з метою поглибленого аналізу основних напрямків українсько-польського співжиття в міжвоєнний період
Таким чином, суспільно-політична актуальність та недостатнє вивчення проблеми в історіографії зумовили вибір теми. Ми намагалися розкрити її в контексті застосування нових цивілізаційних підходів до тлумачення польсько-українських відносин, позбуваючись “класових доктрин і концепцій”. Актуальним на нашу думку є прагнення вмістити галицько-польські стосунки періоду, що розглядається на певному відрізку часу до стрункої системи міжнародних відносин в Центрально-Східній Європі. Врахування помилок минулого повинно стати на заваді їх повторення сьогодні.
Об’єктом дослідження виступає політика польських властей щодо українців Галичини у 1921-1939 роках.
Предметом дослідження є закономірності формування та механізми політики урядових структур стосовно українців у контексті суспільно-політичної ситуації міжвоєнної Польщі.
Хронологічні рамки охоплюють період 1921-1939 рр. Нижня межа - це рішення Ризького миру стосовно українських земель, за якими були визначені східні кордони Речі Посполитої і в яких опинилась Східна Галичина. Верхню межу становить початок Другої світової війни, яка призвела до краху Другої Речі Посполитої.
Територіальні рамки охоплюють Галичину: воєводства Львівське, Тернопільське, Станіславське - сучасні Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську області.
Мета дослідження полягає в об’єктивному і всебічному висвітленні місця й ролі українського питання в національній політиці Польської держави в міжвоєнний період.
· з’ясувати, які концепції національної політики склали основу урядової програми в українському питанні в Галичині;
· дослідити позиції українських політичних партій щодо Польської держави;
· показати колонізаційну й освітню політику урядів Польщі в Галичині;
· проаналізувати ставлення простого українського народу до окупаційного режиму.
Науковою новизною є те, що зроблена спроба комплексного аналізу основних аспектів урядової політики "санації" на Галичині в міжвоєнний період, розкрито вплив політичних партій на шляхи вирішення українського питання у Другій Речі Посполитій. Вказано на причини, що впливали на еволюцію українсько-польського співжиття упродовж 30-х років і сприяли радикалізації політичної думки місцевої української й польської людності. Простежено форми співробітництва деяких українських політичних сил з державними структурами Польщі. Проблему висвітлено в контексті міжнародних взаємин того часу в Європі.
Історіографія дослідження.Перші спроби дати загальну оцінку українсько - польським відносинам були зроблені істориками й публіцистами в міжвоєнні роки, якіздійснили в цей час важливі кроки в дослідженністановлення й консолідації польського суспільства,утвердження ідеї національної державності серед поляків та піднесення ролі Польської держави у структурі міжнародних відносин Центрально-Східної Європи.За приклад можуть слугувати праці А. Белціковської[3], в яких містяться короткі відомості про партії та клуби в польському парламенті.Загалом для праць польських дослідників міжвоєнної доби ХХ ст. характерна фрагментарність у висвітленні діяльності українсько-польських зв’язків. Тим не менше, їхні роботи стали підґрунтям для досліджень наступних поколінь істориків.УПольськійНароднійРеспубліцівідсередини 1940-хдокінця 1970-хроках історія міжнаціональних відносин практично невивчалася.Дослідники лише частково порушували питання, пов’язані з діяльністю КПЗУ та ОУН.
В післявоєнній українській радянській історіографії дослідженню українсько-польських відносин 1918- 1939 рр. приділялося мало уваги: ця проблема була предметом замовчування або фальсифікацій та ідеологічних спекуляцій. Однак навіть і в цих умовах з’явилися праці О. Карпенка [13], С. Макарчука [26], Ю. Сливки [29].
У незалежній Україні та в новій Польщі учені дістали можливість вільно вивчати найскладніші питання взаємин польського й українського народів. Після здобуття Україною незалежності польські історики, політологи, публіцисти зосередили увагу на взаємодії Польщі й України на міжнародній арені. Особливу складність і науковий інтерес становлять українсько-польські відносини в міжвоєнні роки з огляду на те, що відбувалося все у порівняно недавні від нас часи. Серед значної кількості праць слід насамперед відзначити монографію Алексієвець Л.М. «Новітня історія Польщі (1918-1939)» в якій на значному фактичному матеріалі зроблена спроба комплексного аналізу українсько-польських відносин у Східній Галичині в контексті польської національної політики в міжвоєнні роки. Також фундаментальною працею стала книга, видана вченими Львівського національного університету ім. І. Франка Леоніда Зашкільняка і Миколи Крикуна, "Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів" (Львів, 2002).[10] Цейперший в українській історіографії синтез історії Польщі, зроблений на підставі глибокого опрацювання багатьох нових джерел та інтерпретаційних здобутків світової наукової літератури.Також було видане двотомневидання " Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб" (Варшава - Київ, 1998), підготовку якого схвально вітали у передмові до видання президенти наших країн.
Над розв’язанням складних проблем українсько-польських відносин крізь призму історії та культури сьогодні активно працюють Інститут історії України НАН України, Інститут українознавства НАН України імені І. Крип’якевича, Інститут національних відносин і політології НАН України та інші наукові центри держави. Дякуючи усім цим дослідженням у сучасній українській історіографії відновлена історична правда про життя поляків в Україні та українців у Польщі в XX ст., здійснено реабілітацію в науковому плані багатьох діячів обох народів, репресованих тоталітаризмом, створено підґрунтя для врегулювання демократичним шляхом взаємних претензій і важких питань в українсько-польських відносинах.
Практичне застосування.Основні положення дисертації та зібраний фактологічний матеріал можуть бути використані для вивчення суспільно-політичних рухів та міжнаціональних відносин у 20-30-і роки, при підготовці до уроків з історії України та Польщі у 10 класах.у науково-педагогічній практиці (зокрема при вивченні курсів новітньої історії України і Польщі, розробці спецкурсів із проблем політичної історії краю 20-30-х років.
Методологічний підхід до розгляду поставленої проблеми базується на поєднанні конкретно-історичного та політологічного аналізу. Застосовано принципи об’єктивізму та історизму, методи ретроспекції, узагальнення й синтезу однотипних фактів.
Структура роботи побудована за
проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу,трьох розділів,
висновку,списку використаної літератури.
РОЗДІЛ I.
Експансія Другої Речі Посполитої в
ГАЛИЧИНІ у 1921-1926 роках
У роки Першої світової війни Східна Галичина стала об’єктом активної зовнішньої політики сусідніх держав, спочатку як складова імперія Габсбургів, а потім як українського народу.
Збройне повстання у Львові завершилось проголошенням 13 листопада 1918 р. незалежної Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у складі Східної Галичини, Південної Буковини й Закарпатської України [13, c.176]. Західноукраїнські землі здобули статус самостійної держави, що засвідчило видатну перемогу національно-визвольного руху українського народу. Польські правлячі кола, що давно виношували плани встановлення свого панування на цій землі, тепер все відвертіше висували свої претензії. Уже в своїх перших заявах глава Польської держави генерал Юзеф Пілсудський домагався східних кордонів поза Березиною, Случем, Горинню й Іжицею. Відверто анексіоністські вимоги висував і Польський національний комітет у Парижі [15, c.78].
Польські політики зажадали відновлення кордонів 1772р., оскільки українці не дозріли бути нацією, а українська держава - "організована анархія" [15, c.80]. Такі плани поляків здобули підтримку в правлячих колах Антанти, у тому числі й серед учасників Паризької мирної конференції, що організувала миротворчу місію після Першої світової війни в цих землях. Лідери Антанти стояли на боці Польщі, оскільки вбачали в ній свого союзника в боротьбі з Росією й більшовизмом взагалі.
Відвертий анексіонізм прикривався численними доброзичливими заявами й місіями, які надсилались у Східну Галичину. Всі вони захищали виключно польські інтереси, а щоб якось виправдати свою позицію, вони, слідом за поляками, поширювали різноманітні фальшиві чутки, спочатку про те, що ніби ЗУНР - це "справа німецьких рук", а потім - ніби на Львів вчинено "зненацький напад української більшовицької армії" [19, c.79].
Першим завданням було припинення польсько-української війни, що розпочалася збройною інтервенцією польських військ проти українського народу. Це стало особливо актуальним тоді, коли польська армія терпіла поразку і її треба було рятувати. 24 січня до Львова прибула місія Антанти з мандатом Мирної конференції в складі 70 чол. під керівництвом французького генерала Бартелемі [2, c.27] після чого 28 лютого 1919 року вона запропонувала двом сторонам проект перемир’я. Ситуація складалась не найкраще для поляків, тому Антанта намагалась змінити їх становище, йдучи на поступки українцям. Однак, через заперечення польського уряду й військового командування, до перемир'я справа не дійшла. 18 червня після численних заяв про припинення бойових дій Антанта офіційно дозволила польському урядові застосувати усі наявні в нього збройні сили для окупації Східної Галичини до р. Збруч [6, c.189]. З початком діяльності на Галичині цивільної адміністрації польська влада вдавалась до репресій проти українського населення. Було введено надзвичайний стан, запроваджено військовий і політичний терор. Відбулися арешти учасників українських національно-визвольних змагань. Польська комісія Мирної конференції підготувала проект cтатуту Східної Галичини, який після обговорення 24 листопада 1919 року був схвалений під назвою “Договір між союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини” [2, с.32]. У договорі було зафіксовано, що Польща одержує мандат на Східну Галичину на 25 років, а потім Ліга Нації мала б вирішити її подальшу долю. Поступово, тимчасова окупація Галичини скріплювалася державно-правовими актами Польщі. Зокрема, 30 січня 1920 року було скасовано Галицький крайовий сейм і запроваджено тимчасове самоврядування. У березні 1920 року Східній Галичині було надано офіційну назву - Малопольща Східна [20, c.58]. Законом від 3 грудня 1920 року було здійснено новий адміністративний поділ Галичини на Львівське, Станіславське, Тернопільське та Краківське воєводства.
Щоб заспокоїти світову громадськість, польський сейм видав закон про місцеве самоврядування, а 17 березня 1921 року була прийнята Конституція Польщі. У ній було проголошено ряд демократичних прав і свобод, між ними й інститут самоврядування. На території Львівського, Станіславського, Тернопільського воєводств територіальне самоврядування було організоване на основі австрійського закону від 12 серпня 1886 року, відповідно до якого структура органів місцевого самоврядування мала триступеневий характер (гмінне, повітове, і воєводське управління) [1, c.163].
У цей час було заборонено вживати назви "Україна", "українець", а замість них використовували анахронізми "русин", "руські", [18, c.68]. Така політична ситуація негативно впливала як на становище українського народу в Польщі, так і на міжнародні позиції молодої Польської держави. Тому, політичні сили як в польському суспільстві, так і в українському розуміли необхідність якнайшвидшого розв'язання цієї проблеми. Статус Східної Галичини був предметом дискусії й на Ризькій мирній конференції, яка проходила 18 березня 1921 року.
березня 1922 року в Генуї мала бути скликана міжнародна конференція великих держав. Тут в основному розглядались економічні та фінансові питання, але в процесі підготовки конференції окремі держави висували на переговори ще й міжнародні політичні проблеми. Так, українська національна рада 8 травня 1922 року надіслала ноту Міжнародній конференції в Генуї, в якій домагалась припинення винищення "національної більшості" у Східній Галичині, що становило загрозу миру в усій Європі, й вимагала відновлення суверенітету. В урядових колах вперше офіційно почали говорити про автономію для Східної Галичини [18, c.7]. Польський уряд робив усе для того, щоб питання Східної Галичини не обговорювалось на конференції. Щодо позиції інших держав, то вони були різними. Французький уряд підтримував Польщу в питанні східних кордонів, але висловив сумнів в успішному розв'язанні цих проблем на Генуезькій конференції. Щодо Англії, то вона підтримала прохання уряду ЗУНР і 10 травня 1922 року виступила на засіданні Політичної комісії з пропозицією включити до порядку денного засідань на Генуезької конференції питання про міжнародний статус Східної Галичини [19, c.13]. Однак, жодного рішення на захист українського народу, так і не було прийнято. Генеральна Асамблея Ліги Націй, що розглядала це питання 22 вересня 1922 року, теж не змінила статус Східної Галичини [19, c.14].
Отже, доля Східної Галичини не була визначена й на Генуезькій конференції, що посилювало загострення польсько-українських стосунків. Польський уряд усвідомлюючи серйозну небезпеку подальшого збереження невизначеного міжнародного статусу Східної Галичини, почав шукати набільш дієвих засобів, щоб прискорити анексію українських земель [13,c.58].
Всередині самої Польщі також були непорозуміння, щодо питання про Східну Галичину. Так, партії ліводемократичного спрямування - Польська партія соціалістична (ППС) та Польська народна партія "Визволення'' (ПНП-В) - пропонували концепцію спрямовану на забезпечення українській меншині повного рівноправ'я та свободи національного, економічного й культурного розвитку з метою прив'язання її до платформи Польської державності. Ця програма передбачала отримання санкції Антанти на володіння Східною Галичиною за допомогою добровільної згоди українського населення [18, с.59]. Запорукою успіху такого курсу національної політики вважалися федеративний устрій держави та територіальна автономія для регіонів з українською більшістю [18, с.61]. 26 вересня 1922 року лідер ПНП В.М. Недзялковський, критикуючи наміри ендеків асимілювати українське населення, висунув свої позиції щодо зазначеного питання. Згідно з його проектом у склад автономії повинні були увійти два новоутворені воєводства: Галицьке й Подільське. У Східній Галичині пропонувалось створити законодавчий орган - краєвий сейм, у функції якого повинно входити формування адміністрації - краєвої ради. Постійним представником польського уряду в автономії мав бути державний підсекретар для справ Східної Галичини [26, с.58].