Другое: Еволюція польсько-українських відносин: від конфронтації до нормалізації (1921-1939 рр.)

У 1937 р. сталоочевидним, щотакзванаполітиканормалізаціїукраїнсько-польськихвзаєминневиправдаласподіваньукраїнськоїсторони. Опозиція в самому УНДО та інші українські партії атакували лідерів УНДО за те, що вони «погоджуються їсти крихти з польського столу». Не було чимось несподіваним і те, що радикально настроєні націоналісти відкинули нормалізацію і продовжували свою революційну діяльність.[32,79] І нарешті, скептицизм щодо можливості успіху політики зближення живила глибоко вкорінена в усьому українському суспільстві недовіра до поляків. Незважаючи на поступки центрального уряду, на східних землях майже кожний воєвода, війт чи навіть начальник поліції застосовував власні й незмінно брутальні методи «ведення справ» з українцями. Такий підхід чиновників, звичайно, підтримувала місцева польська меншість. Натовпи поляків плюндрували українські установи, часто в таємній змові з місцевим польським чиновництвом. Польські юнаки, організовані в напіввоєнізовані загони «стрільців», під приводом допомоги в забезпеченні правопорядку часто переслідували українців. У 1938 р. відома своєю жорстокістю прикордонна поліція провела в населених українцями районах уздовж радянського кордону, так би мовити, міні-пацифікацію.

Чи не найзапеклішими ворогами нормалізації були польські військові. Зі зростанням загрози війни наприкінці 1930-х років військове керівництво дедалі виразніше розглядало невдоволених українців як велику проблему, пов'язану з безпекою країни. Частина правлячого табору, очолювана Генеральним інспектором збройних сил (ГІЗС) Польщі Е. Ридз-Смігли та міністром військових справ Т. Каспжицьким, негативно реагувала на будь-які спроби порозуміння з українцями й, захопивши владу в державі після відставки В. Славека, проводила заходи щодо утвердження польського елементу у всіх ділянках політичного, економічного й культурного життя Галичини.

У цьому плані значного розмаху набула акція так званої “шляхти загродової”. Її розпочали військові у прикордонних повітах Львівського воєводства під приводом реполонізації сотень тисяч польських шляхтичів, які нібито були насильно українізовані після поділів Речі Посполитої. Шляхту “відкривали” на кордонах з Румунією, Литвою, СРСР. Не маючи фінансової можливості зміцнити ці важливі для обороноздатності держави території польськими колоністами і не довіряючи лояльності місцевого українського населення, військові вирішили застосувати цей новий метод в національній політиці. На 1936 рік шляхетські акції поширилися на повіти Львівського і Станіславського воєводства. Загалом на східних окраїнах ІІ Речі Посполитої організатори налічували від 800 тис. до 1 млн. чол. новоявлених шляхтичів. Це становило близько 20% від загальної кількості українців в Польщі. Розділення українців за становою ознакою і заперечення існування у них шляхетської верстви стало спробою доказати неповноцінність українського суспільства [13,230]

У 1938 р. розпочалася пропаганда серед україномовних гуцулів, лемків та бойків Карпат ідеї про те, що вони є окремими народами, а не частиною української нації. Робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову, а лемків схилити до переходу з греко-католицизму у православ'я, щоб створити бар'єр між ними та галицькими українцями. Одним із різновидів цієї тактики стали намагання військових переконати зубожілу українську шляхту, яка майже нічим не відрізнялася від українських селян, за винятком її дорогоцінних дворянських титулів, у тому, що вона ніяк не подібна до селянства ні за соціальними, ні за національними ознаками.

Тому в умовах активної асиміляції, яку проводила Польська Держава у Східній Галичині у 20-30-х рр. українські громадські організації та товариства стали найголовнішими чинниками розвитку національного життя, сприяли духовному і культурному поступу українців.

Таким чином, спроби нормалізації польсько-українських відносин у ІІ Речі Посполитій не принесли і не могли принести бажаних результатів, бо не задумувались урядом як позитивне вирішення проблеми. Негативно відбившись на політичному житті українців залишились останньою змарнованою спробою поліпшення ситуації напередодні Другої світової війни.З часу окупації східногалицьких і західноволинських земель політичні кола Польщі повели політику, спрямовану на полонізацію суспільно-політичного життя краю, нищення української освіти і культури, досягнення етнографічної переваги поляків над українцями.

ВИСНОВКИ

Детальне висвітлення міжнародних відносин, які у кінці першої чверті ХХст. розгорталась в Центральноєвропейському регіоні показує, що основний акцент уваги тут зводився на вирішення “українського питання”, до чого була причетна не тільки Польща, але й держави-переможниці Першої світової війни: Англія і Франція. Після падіння Західно-Української Народної Республіки відновлення польського панування на землях Східної Галичини і Волині проходило під гаслом боротьби з більшовицькою ідеологією в регіоні та в процесі відновлення державних кордонів за зразком 1772 року.

Боротьба українства в силу ослаблення власного авангарду, в такій ситуації була змушена підлаштовуватись до вимог часу, а тому досить часто змінювала вектор діяльності в бік культурно-соціального напрямку. Інтелігенція вела протиборство за право викладання в школах українською мовою, збереження традицій та здобуття незначних прав та привілей. Позиції польського уряду, в даному випадку, залишалися незмінними за виключенням незначних толерантних заяв окремих його представників (В. Грабського, зокрема).

У національній політиці офіційне визначення отримала програма державної асиміляції, яка передбачала перетворення українців у лояльних громадян державам. Проте і у польського керівництва не виробилось цілісної концепції для реалізації цієї політики. Шовінізм, ксенофобія та відкрита неприязнь польських урядових структур викликали опір місцевого українського населення, яке зумівши централізувати всі зусилля, утворило своєрідну опозицію колонізаторській політиці в особі представників УНДО. Протистояння було для українців малоперспективним, тому вектор патріотичної боротьби змістився виключно у культурно-соціальний напрям, де ще були окремі сподівання здобути певні привілеї у питаннях освіти, культури тощо.

Отже, польська політика не досягла бажаних результатів. Усіма своїми діяннями український народ показав, що зможе власними силами відстояти і збудувати свою державність.

Список використаних джерел

1.       Алексієвець Л.М. Новітня історія Польщі (1918-1939) : Навч. посіб. - К., Астон, 2002. - 320 с.

.        Алексієвець Л.М. Польща:утвердження незалежної держави 1918-1926.-Тернопіль:Підручники і посібники,2006.-448 с.

.        Bełcikowska A. Partie polityczne i zwązki zawodowe w Polsce wobec wyborów do Sejmu i Senatu w 1935 r. - [Електронний ресурс].-Режим доступу: #"702208.files/image001.gif">

Додаток № 3

Політика «зміцнення польськості» в дії