У ході обговорення проекту східногалицької автономії виявилися різні погляди на цю проблему, передусім за регіональною ознакою. Східно-галицька окружна організація ППС негативно поставилася до проекту М. Недзялковського, пропонуючи альтернативне розв’язання у формі воєводського самоуправління чи культурно-національної автономії.
Гостру критику проект територіальної автономії викликав з боку представників націоналістичного табору, які оцінювали цей акт як такий, що сприяє посиленню сепаратистських тенденцій [5, с.154].
Таким чином, у процесі прийняття закону про автономію Східної Галичини відбулось поступове відштовхування конструктивних положень проекту територіальної автономії, який запропонував М. Недзялковський, а українофільсько налаштовані політики ППС практично були усунені від безпосередньої розробки законопроекту польськими націоналістами.
Під їхнім впливом було зрівняно адміністративно-політичний статус Східної Галичини з іншими регіонами Польщі та знівельовано права української більшості [8, с.75].
Протилежність типових інтересів консерваторів і людовців та зацікавленість у партнерстві з ендецією зумовили домінування націоналістичних партій у правоцентристському таборі. Ліводемократичні партії - Польська партія соціалістична (ППС), Польська народна партія "Визволення'' (ПНП-В), Польська народна партія "Лівиця'' (ПНП-Л) виступали за утворення федеративного союзу з Українською Народною Республікою та ведення політики державної асиміляції щодо української меншини з метою прив’язання її до платформи польської державності і спрямування українського національне визвольного руху в антиросійське русло [22, с.155]. Ліворадикальний табір - Комуністична робітнича партія Польщі (КРПП), Польська партія соціалістична "Опозиція" (ППС-О) до 1923 року практично не розробив ідеології в національному питанні.
березня 1923 р. у Парижі зібралася рада послів великих держав - Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Наступає етап «тиску» (1923-1926рр.) У цей період при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусі та Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу. Економічна політика ендеків в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвинутіших власне польських земель. Уряд офіційно поділив країну на дві господарські території: Польщу «А», до якої входили корінні польські землі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоплених українських та білоруських земель. Дешевими кредитами та державними замовленнями промисловий розвиток Польщі «А» підтримувався і стимулювався, в українських же землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося. Так, 1924 р. три галицькі банки, що перебували в підпорядкуванні місцевих органів управління, розпорядженням президента Польщі було об'єднано в один «Банк крайового господарства», який під контролем Варшави, фактично став інструментом економічного поневолення західноукраїнських земель. Стимульована польською колоніальною політикою, наростаюча тенденція економічного занепаду Західної України дедалі більше набуває рис катастрофічності: на чотири воєводства - Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське - припадало 25% території та 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку Західної України не дало можливості вилучити з аграрного сектора краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і ,таким чином, пом'якшити проблеми села, що задихалося від аграрного перенаселення і безземелля. Становище в аграрному секторі українських земель ускладнювалося ще й тим, що польський уряд у цьому регіоні надав кращі землі, вилучені внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, у розпорядження так званих осадників. Осадники мали сприяти асиміляції українського населення і, в разі потреби, виконувати каральні функції. Протягом 1919 - 1929 pp. 77 тис. осадників отримали в Західній Україні понад 600 тис. га землі. Польські урядові кола намагалися витравити самі поняття «Україна», «українець». Українське населення «східних кресів» вони називали «русинами», а всю територію іменували - Східна Малопольща. Сигналом до активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924 p., який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи: якщо у 1911/12 навчальному році у Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то у 1922/23 pp. - вже 1859, а у 1926/27 p.p. - лише 845.
Отже, основна боротьба стосовно політичного курсу в українській проблемі велася між правоцентристським і ліводемократичним табором. Польська політика в даному плані до 1923 року зосереджувалась навколо проблеми юридичного визнання Антантою фактичних східних кордонів та польського суверенітету у Східній Галичині. Основним змістом суспільно-політичного життя галицьких українців у 1919-1926 роках була боротьба проти польського окупаційного режиму, за відновлення української державності та протистояння полонізіційній та асиміляторській політиці уряду Другої Речі Посполитої.
РОЗДІЛ ІІ. Польсько-українські взаємини періоду «санації» у 1926-1935 роках
Новий етап у політиці щодо українців Галичини розпочався після травневого 1926 року перевороту в Польщі та встановлення режиму “санації“, ядро якої складали ідейні соратники Ю. Пілсудського. Прийшовши до влади, пілсудчики прагнули “оздоровлення” політичного та економічного клімату в державі, що передбачало й поліпшення відносин у сфері національної політики. Оточення Ю. Пілсудського в переломний для ІІ Речі Посполитої момент не могло нехтувати довір’ям чотиримільйонного українського населення, яке компактно заселяло стратегічно важливі південно-східні воєводства держави і становило на цих землях більшість.
Розглядаючи українське питання як внутрішню польську справу, пілсудчики запропонували програму державної асиміляції, “щоб при умові збереження власної національності в меншин формувалося свідоме почуття приналежності до державності.”[24,102]. Йшлося насамперед про виховання лояльних громадян ІІ Речі Посполитої методами політичного, соціально-економічного та культурно-освітнього характеру.
Однак, як виявилося пізніше, така політика була лише перехідним етапом до національної асиміляції меншин. Незважаючи на це, українці сподівалися, що в діях влади наступить розуміння важливості українських проблем і покращення їхніх умов існування.
У період з 15 травня 1926 року до 17 березня 1930 року, коли уряди ІІ Речі Посполитої 5 разів очолював представник ліберального крила санації К.Бартель, були сформовані засади національної політики, але не конкретизовано шляхів і методів її реалізації. У цей час українське питання вирішувалось, в основному, на рівні органів воєводської адміністрації.
Нове загострення ситуації спостерігалося на початку 30-хроків. Цьому сприяла економічна криза, що розпочалася у 1929 році. Починаючи з середини липня 1930 року по селах Галичини пройшла хвиля пожеж у господарствах польських поміщиків, осадників. У відповідь з польської сторони почалися заклики до фронтального наступу на українське громадянство, а націоналістично настроєні сили вимагали від уряду крайніх заходів на "кресах"[11,252]. Зважаючи на складність внутрішньополітичної ситуації урядом пілсудчиків, було розпочато акцію на умиротворення українських селян, яка увійшла в історію під назвою “пацифікація”. І з середини вересня на українські села налітали великі підрозділи поліції, уланів та місцевих польських молодіжних організацій, які керувалися правом колективної відповідальності, що давало змогу піддавати побиттю цілі села тільки через те, що там є хоча б 1 греко-католицький священик чи діяч інтелігенції. До поліційної пацифікації, що тривала з 20 по 29 вересня, залучено було 17 рот поліції по 60 рядових кожна: 9 рот із школи поліції у Великих Мостах, 3 з Львівського воєводства і по два з половиною - з Тернопільського та Станіславівського - тобто 1041 особа разом з офіцерами (поза тим, у Городенківському повіті з 2 по 7 жовтня діяв окремий компактний відділ поліції з 37 осіб). З 26 вересня до акції долучилося військо: 6, 9, 22 та 14 полки уланів і 6 полк кінних стрільців. Пацифікація силами поліції охопила 325 місцевостей у 16 повітах, а військова пацифікація - 168 місцевостей у 17 повітах; загалом проведено 5195 “ревізій”, тобто трусів. Справа набрала міжнародного розголосу [27].Режимові “санації” за допомогою екстремінаційних методів вдалося на деякий час “навести порядок” у Галичині та інших західноукраїнських землях.Проте, ослабивши український національний рух, властям не вдалося ліквідувати його. Активний і пасивний опір, особливо зі сторони Організації Українських Націоналістів, не припинився. Польська держава виявилася не в змозі розв’язати найскладнішу для неї українську проблему.
Однією з форм полонізації українців була так звана ревіндикаційна програма. Суть її полягала в тому, щоб перетворити в поляків ті групи населення, які не мали чітко визначеної національної приналежності. Власті вирішили витворити на свій лад “національну” свідомість лемків, бойків, гуцулів, поліщуків. Цього проте їм не вдалося зробити.
Отже, події 1930 року виявили повну неспроможність правлячого режиму вирішити українське питання. Доказом цього була неспроможність в діях уряду, що виражалась то в політичних спробах розв’язання проблеми, то у заходах репресивного характеру. Сумнозвісна “пацифікація” українського населення Галичини, кульмінація якої тривала протягом 21 вересня - 16 жовтня 1930 року стала початком чергового етапу польської політики в Галичині. Під проводом боротьби з саботажними виступами Організації Українських Націоналістів (ОУН) військо й поліція нищили українські культурно-просвітні заклади, відбувалося побиття мирного населення, віддано до суду 909 українців, у тому числі п’ять депутатів до сейму республіки, що призвело до зриву передвиборчої кампанії галичан [28,75].
Застосування владою принципу колективної відповідальності загострило польсько-українські відносини в Галичині, налагодження яких стало одним із першочергових завдань другого уряду В. Славека. Переламати негативне відношення українців до польської держави було вирішено за допомогою порозуміння з найвпливовішою галицькою партією - Українським національно-демократичним об’єднанням (УНДО). Вже на початку 1931 року відбулося декілька таємних зустрічей польських урядовців із впливовими політиками УНДО, зокрема з М. Галущинським, який виконував обов’язки голови Української Парламентської репрезентації (УРП). Однак, розмови, які з польського боку проводили голова Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББСУ) Т. Голувко й депутат сейму Я. Єнджеєвич, не принесли очікуваних результатів.
Вбивство у Трускавці 29 серпня 1931 року членами ОУН найактивнішого поборника угоди між УНДО та санаційним урядом Т. Голувка припинило розмови про польсько-українське порозуміння й ще більше загострило національні відносини в Галичині. Події початку 1930 року однозначно засвідчили відхід від застосування політики державної асиміляції й повернення до методів національної асиміляції меншин.
Підгрунтям для її проведення стали законодавчі акти першої пол. 1930-х років. Зокрема, 14 березня 1932 року сейм схвалив черговий законопроект про військову колонізацію південно-східних воєводств. Головним речником колонізації був генерал Т. Каспжицький. Найбільш важливим аргументом для поновлення цієї акції стало забезпечення стратегічно важливих об’єктів і прикордонної смуги у випадку можливої агресії СРСР. Осадники мали сприяти ополяченню українського населення й могли використовуватися владою для придушення національно-визвольних рухів меншин.[30,12]
У виконанні державної програми по “зміцненню польськості“ велика роль відводилась польським громадським та парамілітарним організаціям - координацію їх діяльності взяв на себе Погоджувальний комітет польських організацій, що був створений 1935 року у Львові. Акції комітету зводились до реполонізації й окатоличення людності нібито польського походження (шляхта загродова, “латинники”, поляки, греко-католики), осадництва сільського й міського та фінансової підтримки Східної Галичини.
Такимчином, у 1926-1935 рр. у
стосунках двох народів протистояли одна одній дві політичні тенденції:
негативізм польського владного режиму та співпраці з ним. У таких умовах
нівелюються ідеї українсько-польського порозуміння, переживає кризу лояльний до
влади український політичний табір. Водночас, з боку польських політичних кіл
відбувався “зондаж” політики співпраці між УНДО та інституціями влади
міжвоєнної Польщі, яка перемогла в середині 1930-х років.
Розділ III.
Проблеми польсько-українського компромісу у 1935-1939 роках
Черговий та заключний етап політики польських властей в Галичині розпочався після смерті Ю. Пілсудського 12 травня 1935 року. Саме в цей час прослідковувалась певна “нормалізація” польсько-українських відносин. Тепер ініціатива врегулювання стосунків виходила від представництва УНДО й була прийнята через посередників відомим прихильником угоди з українцями В. Славеком, який на той час вже втретє очолив кабінет міністрів Польщі. Уже на початку 1936 року українсько - польські взаємини почали обговорювати у польському сеймі. Так, виступаючи з парламентської трибуни, український політик В. Мудрий пояснював: “Ми почали нормалізацію, що мала кинути поміст над історичною прірвою між обома народами Польщі…[22,201]. У свою чергу прем’єр уряду Косцяловський стверджував:”…докладу всіх зусиль, щоби та нормалізація причинилася до того, щоб оперти відносини на тривкому довір’ї”[17,119].
І в польському, і в українському таборі були помірковані діячі, яким обридли безперервні сутички. З української сторони за компроміс стала виступати найбільша українська політична партія - Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО). Її лідерів непокоїли наслідки насильницьких актів ОУН і спровоковані ними репресії щодо українців. На них також тиснув український кооперативний рух (який для ефективної діяльності потребував політичної стабільності), змушуючи шукати шляхів до зближення. З польської сторони теж з'явилися ознаки готовності до компромісу. В 1933 р. уряд заснував «Польсько-український бюлетень» - часопис, який висвітлював позитивні аспекти українсько-польських взаємин. Незабаром після цього прем'єр-міністр Вандав Єнджеєвич публічно визнав, що помилок припустилися обидві сторони. Як не парадоксально, але вбивство оунівцями міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у 1934 р. прискорило процес зближення, позаяк цей акт рішуче засудили як УНДО, так і митрополит Шептицький. Тому у 1935 р. було розчищено шлях для укладення обмеженої угоди між урядом та УНДО згодом відомої як «нормалізація». ”.У травні 1935 р. було укладено угоду про нормалізацію. У листопаді того ж року на засіданні Кабінету міністрів Польщі обговорювали «Українські постулати» нормалізації українсько-польських відносин. На засіданні прийняли рішення, за якими, не змінюючи основних принципів національної політики в Західній Україні, уряд дозволив вжити термін «український» (поруч із дотеперішнім «руський») і запровадити в місцевостях з польським та українським населенням польські й українські написи на дорожніх покажчиках, самоврядних установах, на посвідченнях і печатках; створити кафедру української літератури у Львівському університеті, перевести державну гімназію в Тернополі на українську мову навчання, а приватній українській гімназії в Тернополі надати статус державної [16, 5].
Щодо аграрного питання, то не було прийнято жодної постанови. Засідання Кабінету міністрів обмежилося заявою міністра сільського господарства про те, що при реалізації земельної реформи 25 земельних угідь будуть розпарцельовані між українськими селянами [30,13].
Угода закликала українців офіційно визнати примат інтересів польської держави й голосувати за новий бюджет. За це уряд допускав кандидатів від УНДО до виборів, тим самим значно збільшуючи українське представництво в сеймі. Після виборів уряд пішов на ряд інших поступок. Лідер УНДО Василь Мудрий був обраний віце-маршалком сейму. Було звільнено більшість українських в'язнів із Берези Картузької.
Деякі українські економічні установи та кооперативи отримали фінансові позички. Багатьом членам УНДО здавалося, що життя під Польщею могло стати досить стерпним, особливо в порівнянні з тими страхіттями, яких зазнавали в цей час українці під радянською владою. Проте ці поступки були незначними, влада не спішила йти на співпрацю з українцями. Більше того, у грудні 1935 р., при Кабінеті міністрів був створений Комітет у справах національностей, який повинен був зайнятися реалізацію державного плану «зміцнення польськості» на Сході [29,115].
Наприкінці року Українська парламентська репрезентація надіслала урядові записку під назвою «Криза нормалізації польсько-українських стосунків», де, посилаючись на численні факти, доводила, що польська адміністрація продовжує дискримінаційну політику щодо українців, було підкреслено, що продовження такої політики може мати непередбачувані наслідки «як для Польської держави, так і для українського народу». Крім територіальної автономії для українських земель у Польській державі, документ вимагав припинення осадницької колонізації, надання субсидій культурним, освітнім, науковим, господарським та спортивним організаціям, дозвіл українцям влаштовуватися на державну службу тощо [23,94].
Причиною ескалації польсько-українських стосунків у другій половині 1930-х років стала так звана політика «зміцнення польськості на Сході», ініціаторами якої виступили маршал Е. Ридз-Смігла та міністр військових справ Т. Каспжицький. З метою реалізації цієї політики був створений Надзвичайний секретаріат польських громадських організацій, який створив координаційні комітети, що базувалися в Любліні та Львові. На чолі комітетів стояли військові. Так, люблінський комітет очолював генерал Б. Ольбрихт, львівський - генерал М. Токажевський-Карашевич.
У діяльності комітети опиралися на Товариство розвитку східних земель, Союз дрібної шляхти, Союз стрільців та ін. Завдання, які ставили перед собою ці комітети, полягали в тому, щоб «герметичніше закрити» Волинь від впливу націоналістичної Галичини, тобто зміцнювати «сокальський кордон»; підтримувати реґіоналізм серед лемків, бойків, гуцулів; з прикордонних територій, які вважали стратегічними, вислати певні українські елементи, зокрема лісників, працівників пошти та комунікацій; домогтися збільшення польського елементу в східних воєводствах за рахунок осадницької колонізації [28,69].У другій половині 30-х років польський уряд прийняв рішення не лише продовжити, а й посилити колонізацію українських земель, відтак вжити рішучих заходів проти продажу землі колоністами українським селянам [30].