Чистотіл звичайний росте по всій території України під парканами, по садах, засмічених місцях, узліссях, біля скель в тінистих місцях.
Для медичних потреб використовують сушену, рідше свіжу траву чистотілу (Herba Chelidonii). Заготовляють її у травні, коли рослина масово цвіте, зрізуючи всю надземну частину ножем або серпом без грубих нижніх частин. Сушити сировину треба якомога швидше, щоб уникнути розпаду алкалоїдів і інших фізіологічно активних речовин. В перший день зібрану траву сушать на сонці, а потім переносять її під укриття для досушування. Штучне сушіння проводять при температурі близько 55-60°. Сухої трави виходить 11 %. Готову сировину зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Строк придатності - 3 роки. Сушена трава чистотілу є у продажу в аптеках. У гомеопатії використовують свіже коріння рослини.
Трава чистотілу містить алкалоїди і інші азотовмісні сполуки (0,27-2,25 % ): коптизин, стилопін, d, l-стилопін, 1-стилопін, 1-а-стилопін, 1-В-стилопін, протопін, хелідонін, хелеритрин, сангвінарин, дигідросангвінарин, дигідрохелєритрин, коризамін, хелірубін, а-алокриптопін, алокриптопін, берберин, спартеїн, холін, гістамін, тирамін, метиламін; органічні кислоти (1,4-4,32 %): лимонну, янтарну, яблучну; ефірну олію (0,01 % |, сапоніни, аскорбінову кислоту (170 мг % ), каротин, флавоноїди, дубильні речовини (2,09-7,64 % ), хелідонову кислоту, вищий аліфатичний спирт хелідоніол.
Галенові препарати чистотілу мають жовчогінні, спазмолітичні, болезаспокійливі, седативні, протизапальні(бактерицид-ні), сечогінні і проносні властивості. В експерименті препарати чистотілу пригнічують ріст злоякісних пухлин, виявляють фунгістатичну і бактеріостатичну дію на мікобактерії туберкульозу. Застосування чистотілу показане дає виражений терапевтичний ефект (особливо у випадку поєднання чистотілу з інціими жовчогінними рослинами) при гепатитах, холангітах, холециститах жовчнокам'яній хворобі. Позитивний терапевтичний ефект спостерігається також при лікуванні гастриту, подагри, ревматизму, грудної жаби, бронхіальної астми, коклюшу, геморою. Добрий терапевтичний ефект одержують при лікуванні шкірних захворювань (рак шкіри, хронічний ерітематоз, гноячкове висипання при імпетиго, псоріаз звичайний, туберкульоз шкіри, бородавки, мозолі тощо), при яких внутрішнє застосування чистотілу (п'ють настій) поєднують з зовнішнім (уражені ділянки шкіри змащують З рази на день свіжим соком або маззю). Внутрішнє застосування чистотілу (соку) в поєднанні з зовнішнім дає добрі результати при лікуванні папіломатозу гортані у дітей (Земскова, 1955).
Є відомості про успішне лікування чистотілом звичайним поліпозу товстої кишки. Методика лікування (за А. М. Амінєвим) така: необхідну кількість (1 г свіжої трави на 1 кг маси хворого) трави чистотілу розтирають в ступці або пропускають через м'ясорубку до одержання кашкоподібної маси, яку потім заливають гарячою кип'яченою водою (температура 70-80°) у співвідношенні 1:10. Охолоджену суміш вводять хворому з допомогою клізми, але попередньо, за 2-3 години, застосовують очисну клізму. Лікувальну суміш утримують у товстій кишці 1-2 години. Такі клізми роблять через день, а то й щодня, якщо хворий добре їх переносить. Курс лікування складається з 10- 20 клізм. При необхідності його проводять 2-3 рази з дво-тримісячною перервою.
Дані про ефективність застосування чистотілу для лікування раку внутрішніх органів суперечливі. На думку деяких авторів, покращення стану ракових хворих пояснюється наркотичними і анестезуючими властивостями чистотілу. За спостереженнями С. А. Томиліна, дослідника і популяризатора чистотілу на Україні, чистотіл якщо не виліковує, то в усякому разі затримує ріст пухлини і особливо показаний при передракових станах і після операцій з приводу видалення злоякісної пухлини, бо затримує розвиток метастазів. Чистотілом, який належить до отруйних рослин, користуватися треба обережно, не перевищуючи допустимих доз. Передозування може спричинити нудоту, блювання, параліч дихального центру. Чистотіл в галенових формах для зовнішнього застосування протипоказаний хворим на епілепсію, бронхіальну астму, стенокардію і при ряді неврологічних синдромів. У гомеопатії есенцією з свіжих коренів чистотілу лікують хвороби печінки, нирок і легень.
.2 Аконіт джунгарський
Багаторічна трав'яниста рослина родини жовтецевих. Кореневище складається з великих конусовид-них коренебульб, що зрослися в чотковидний ланцюжок. Стебло пряме, голе або у верхній частині опушене, 70-130 см заввишки. Листки черешкові, голі, пальчастороздільні, округло-серцевидні. Квітки зигоморфні, синьо-фіолетові, зібрані в китицю. Плід - збірний, з 3 листянок. Цвіте у липні - серпні.
Росте в альпійському поясі на схилах і по берегах річок у горах Тянь-Шаню; поблизу озера Іссик-Куль.
Використовують коренебульби (Tuber Асоniti),зібрані восени. З 4 кг сирих коренебульб одержують 1 кг сухих. У народній медицині, крім цього, використовують траву (Herba Aconiti), заготовлену до цвітіння рослини. Сушать сировину в затінку: на горищах або під наметами. Зберігають у добре провітрюваних приміщеннях. Рослина неофіцинальна.
Коренебульби Аконіта джунгарського містять алкалоїди (1,2-3,4%), органічні кислоти, кумарини (0,3%), крохмаль. До складу алкалоїдів входять аконітин (0,6%), аконіфін, ацетилзонгорин, ацетилзонгорамін, ацетилнапелін, зонгорин, зонгорамін, ізоболдин, караколін, караколідин, неолін, норзонгорин, напелін, феніл-В-нафтиламін. У надземних органах виявлено алкалоїди, флавоноїди, аскорбінову кислоту тощо.
Аконіт джунгарський виявляє виражену болетамувальну дію. Виявлено й антимікробні та протипухлинні властивості рослини. Зовнішньо у вигляді мазі або внутрішньо у вигляді настойки Аконіт джунгарський використовують як болетамувальний засіб при ревматизмі, невралгіях, мігрені, зубному болю та при інших захворюваннях. У народній медицині Аконіт джунгарський використовують і при туберкульозі легень, при простудних захворюваннях та ішіасі. Відоме також використання його при злоякісних новоутвореннях (внутрішньо і зовнішньо).
.3 Лопух справжній
Дворічна трав'яниста рослина родини айстрових (складноцвітих). Має розгалужений м'ясистий веретеновидний корінь завдовжки до 60 см. Стебло пряме, 75 - 150 см заввишки, борозенчасте, червонувате, шерстисте, розгалужене, з косо вгору спрямованими гілками. Листки чергові, черешкові, великі (до 50 см завдовжки), серцевидно-яйцевидні, зісподу тонкосіроповстисті; верхні листки яйцевидні, загострені, здебільшого з закругленою основою, значно менші за прикореневі. Квітки двостатеві, трубчасті, пурпурові, в кулястих великих (3- 4 см у діаметрі) розміщених щитком кошиках; кошики на видовжених ніжках. Плід - сім'янка. Цвіте з липня до середини вересня.
Лопух справжній росте по всій території України на городах, у садах, по смітниках, поблизу житла, біля доріг, по берегах річок і струмків, у лісах. Заготівля і зберігання. Для виготовлення ліків використовують коріння (Radix Bardanae, синонім - R. Arctii lappae), рідше - листя (Folia Arctii lappae) і плоди (Fructus Arctii lappae). Коріння заготовляють з рослин, які ще не цвіли, миють у холодній воді, чистять від зовнішньої частини кори, розрізують на куски 10-15 см завдовжки, при необхідності розчахують ще вздовж і сушать на сонці, у теплому приміщенні, яке добре провітрюється, або на горищі. Штучне сушіння проводять при температурі до 50°. Сухого коріння виходить 26-28 % . Листя збирають після цвітіння рослини. Його звільняють від черешків (залишки черешків не повинні перевищувати 2 см) і сушать під укриттям на свіжому повітрі або в приміщенні, яке добре провітрюється. Сухого листя виходить 12-13%. Строк придатності коріння -5 років, листя - 1 рік. Плоди збирають у серпні - вересні. Аптеки сировину лопуха справжнього не відпускають.
Коріння лопуха справжнього містить дубильні й гіркі речовини, слиз, флавоноїди ситостерин і стигмастерин, ефірну (до 0,17%) і жирну олії, інулін (до 45%), органічні кислоти (кавова, лимонна, яблучна), глікозид арктиїн, який при гідролізі розщеплюється на лактон арктигенін і глюкозу; листя - флавоноїди, антоціани, органічні кислоти, ефірну олію, дубильні речовини, слизи, аскорбінову кислоту (до 350 мг % ); плоди - глікозид арктиїн, сесквітерпенові лактони та жирну олію.
Препарати коріння лопуха мають діуретичні, жовчогінні, дезинфікуючі й потогінні властивості; вони стимулюють утворення протеолітичних ферментів і поліпшують інсуліноутворюючу функцію підшлункової залози, збільшують кількість глікогену в печінці, активно впливають на обмін речовин.
Усередину відвар коріння лопуха дають при хворобах обміну речовин (подагра, суглобовий ревматизм, ниркові й жовчні камені, цукровий діабет); при захворюваннях шкіри (нагноєння й шкірні висипи на грунті скрофульозу, фурункули, сверблячка, вугри); при гастритах і виразковій хворобі шлунка, хронічних запорах, геморої, набряках, рахіті й затримці менструацій. Порошок кореня лопуха приймають усередину при подагрі. Корінь лопуха входить до складу потогінних чаїв. Настій листя лопуха п'ють при порушенні функціональної діяльності шлунка та при гарячкових станах, а настій плодів - при запорах.
Широко застосовують лопух і як зовнішній засіб. Настій коріння на прованській олії (Oleum Barda-nae) використовують під назвою «реп'яхова олія» для лікування кругової або гніздової плішивості (уражені ділянки змащують на ніч), висівковидного лишаю обличчя (вогнища лишаю змащують 1 раз на день протягом двох тижнів), себореї, облисіння (проводять щоденні втирання), для стимулювання росту волосся (залежно від жирності шкіри і волосся втирання проводять через день або 1-2 рази на день).
Настойкою коріння на міцній горілці змащують ділянки тіла, уражені круговою або гніздовою плішивістю та червоними вуграми (запалення сальних залоз). Відвар коріння застосовують для компресів при себореї (збільшене виділення сальних залоз), а настій листя - для компресів при екземі, лишаях, виразках та гнійних ранах. У разі запалення сальних залоз і себореї терапевтичний ефект можна посилити одночасним прийманням відвару коріння лопуха всередину. Потовчене свіже листя лопуха прикладають до ран, твердих пухлин і подагричних вузлів.
Свіжим соком із листя лікують рани і рак шкіри. Свіже коріння лопуха використовують у гомеопатії.
До складу лікувальнопрофілактичного харчового раціону включають салати з молодого листя лопуха. Молоде листя кладуть і в борщ як овочі, а зварені й очищені від шкірки черешки листя - у салати і вінегрети. їстівним є й молоде коріння лопуха. Його споживають печеним або підсмаженим як замінник картоплі. Використовують коріння лопуха і як сурогат кави. Для цього його ріжуть на маленькі кусочки, сушать і підсмажують у духовці.
.4 Подорожник великий
Багаторічна трав'яниста рослина родини подорожникових. Стебло безлисте, тонкоборознисте, 10-60 см заввишки. Листки яйцевидні або еліптичні, цілокраї, голі або злегка опушені, звужені в широкий черешок, з 3-9 поздовжніми жилками, зібрані прикореневою розеткою; черешки коротші за пластинку або майже дорівнюють їй. Квітки дрібні, правильні, двостатеві, сидячі, зібрані на верхівці стебла циліндричним колосом; віночок буруватий, з циліндричною трубочкою і чотирироздільним відгином. Плід - коробочка. Цвіте з червня по жовтень. Плоди достигають з липня.
Подорожник великий росте на смітниках, городах, біля доріг і на вологих трав'янистих місцях по всій території України.
Для виготовлення ліків використовують листя (Folium Plantaginis majoris) і насіння (Semen Plantaginis majoris) подорожника. Листя заготовляють під час цвітіння рослини й використовують свіжим (для добування соку) або сушать, розстеливши тонким (3-5 см завтовшки) шаром на тканині чи папері в затінку на вільному повітрі або в добре провітрюваному приміщенні й час від часу перемішуючи. Штучне сушіння проводять при температурі 40-50°. Сушіння припиняють, коли черешки стають ламкими. Пожовкле й побуріле листя відкидають. Сухої сировини виходить 22-23% . Насіння подорожника заготовляють восени. Готову сировину зберігають у сухому місці в щільно закритих банках чи бляшанках. Строк придатності - 3 роки. Листя подорожника є у продажу в аптеках.
Листя містить глікозид аукубін, флавоноїди (гомоплантагінін, плантагінін, похідні байкалеїну і скутеляреїну тощо), гіркі, дубильні й пектинові речовини, слиз, оксикоричні кислоти (хлорогенова і неохлорогенова), фактор Т (бере участь у процесі зсідання крові), вітамін С і К, каротин, холін, аденін та сліди алкалоїдів. У насінні є значна кількість слизу, жирна олія, аукубін, олеанолова кислота, стероїдні сапоніни та вуглеводи.
Галенові препарати з листя подорожника виявляють багатосторонню терапевтичну дію: секретолітичну, протизапальну, знеболюючу, кровоспинну, ранозагоювальну, бактеріостатичну, седативну (навіть снотворну), гіпотензивну та протиалергічну. Відвар із листя подорожника призначають при бронхітах, туберкульозі легень, коклюші, пневмосклерозі та інших захворюваннях дихальних органів, що супроводяться виділенням густих секретів, при катарах шлунка з недостатньою кислотністю, гострих шлунково-кишкових захворюваннях (гастрити, ентерити, ентероколіти), гострих і хронічних колітах, хронічних нефритах і виразковій хворобі.
З готових аптечних препаратів використовують сік подорожника (див, статтю Подорожник блошиний) і плантаглюцид. Плантаглюцид застосовують як спазмолітичний і протизапальний засіб при гіпацидних гастритах, виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки з нормальною і недостатньою кислотністю (в період загострення і для профілактики рецидивів). Тривалість лікування в період загострення - 3-4 тижні. Плантаглюцид і відвар листя подорожника протипоказані при гіперацидних гастритах і виразковій хворобі шлунка з підвищеною кислотністю.
Насіння подорожника великого має обволікаючі, пом'якшувальні й протизапальні властивості. Вживають його так само, як і насіння подорожника блошиного, Разом з тим відвар насіння подорожника великого п'ють по 1 столовій ложці 3 рази на день протягом 1 - 2 місяців при жіночому безплідді на грунті гормональної недостатності й при цукровому діабеті. Широко використовують подорожник і як зовнішній засіб. Свіже листя прикладають до фурункулів, ран, виразок, опіків, забиттів, порізів і наривів.
Соком потовченого листя подорожника лікують дерматити від укусів комах. Порошок з листя використовують для присипання ран (кровоспинна дія) і для виготовлення мазі, яка є ефективним засобом для лікування гноячкових захворювань шкіри. Відваром листя промивають рани і виразки, полощуть рот при запаленні ясен, роблять примочки при запаленні очей і дерматитах. Есенцію із свіжої рослини використовують у гомеопатії.
.5 Полин гіркий
Полин гіркий - багаторічна трав'яниста рослина, часто досягає більше метра висоти. Стебла численні, прямостоячі або злегка підняті, слабко ребристі, у верхній частині розгалужені. На кореневище розвиваються кілька високих пагонів з суцвіттями і короткі пагони з листям, а також прикореневі листя. Прикореневі листки довгочерешкові, трикутно-округлі, тричіперистороздільні; окремі часточки їх ланцетоподібні, цілокраї, у верхівки притуплені. Стеблові листки сидячі, поступово спрощується, тобто нижні двоякоперистороздільні, середні просто перистороздільні. Листя в суцвітті трилопатеві і на верхівці прості, ланцетоподібні. Вся рослина (стебла, листя) сріблясто-сірого кольору від великої кількості шовковистих притиснутих волосків. Кожна гілочка складного метельчатого суцвіття закінчується дрібною, майже кулястим пониклим кошиком. Квітки жовті, трубчасті; ложе суцвіття засаджено вузькими плівчастими приквітками. Плоди - буруваті, довгасті, загострені семянки, довжиною близько 1 мм, без чубка. Цвіте в липні - серпні. Плоди дозрівають у вересні - жовтні.
Виростає повсюдно, частіше у степовій, лісостеповій та південній частині лісової зони Європи, багатьох районах Північної Америки та Азії. Утворює місцями значні зарості. Зустрічається як бур'ян по пустирях, біля житла, вздовж доріг і по залізничних насипах, в посівах, по необробленим полям у степовій, лісостеповій та лісовій зонах. Промислово заготовляють рослину на Україні.