Ворогами народу оголошуються особи, що зрадили Республіці, командуючи фортецями й арміями або виконуючи інші обов’язки, а також ті, хто спілкується з ворогами Республіки і прагне створити нестачу як у харчуванні, так і в задоволенні інших потреб армії.
Ворогами народу оголошуються всі, хто намагається викликати голод у Республіці або перешкодити постачанню до Парижу продуктів харчування.
Ворогами народу оголошуються особи, що поширюють неправдиві чутки з метою посіяти серед народу протиріччя й недовіру.
Ворогами народу оголошуються недобросовісні постачальники, котрі загрожують врятуванню Республіки, так само як і марнотратники суспільного надбання...
Ворогами народу оголошуються особи, котрі обіймали громадські посади і зловживали ними для утисків патріотів та пригнічення народу...
Ст. 7. Покаранням, встановленим за всі злочини, що перебувають у віданні Революційного трибуналу, є смертна кара.
Ст. 13. У тому випадку, якщо наявні речові або моральні докази, незалежно від свідчень, свідки не будуть залучатися, окрім випадків, коли це вважатиметься необхідним чи то для викриття співучасників, чи то через інші важливі поняття суспільного добробуту.
Ст. 16. Захисниками патріотів, на яких зведено наклеп, закон вважає присяжних патріотів; змовникам же захисники не надаються.
Примітка:
Документи № 1—6 використані з: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К.: Ін Юре, 1998. — Т. ІІ. — С. 12, 19—21, 49—52, 85—87, 94—104, 134—135.
1.Английская буржуазная революция XVII в. — М.: Изд-во АН СССР, 1954.
2.Барг М. А. Кромвель и его время. — М.: Учпедгиз, 1960.
3.Батыр К. История государства и права Франции периода буржуазної революции 1789— 1794 гг. — М., 1984.
4.Беляева Г. П., Ливанцев К. Е. Государство и право Англии (1640—1871 гг.) и Франции
(1789—1871 гг.). — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1967.
5.Вопросы государства и права во французской буржуазной революции XVIII в. — М.: Юриздат, 1940.
6.Добролюбский К. П. Термидор: Очерки по истории классовой борьбы во Франции в 1794— 1795 гг. — Одесса, 1949.
7.Калинович В. І. Сполучені Штати Америки (1776—1917). — Львів: Вид-во Львівськ. ун-ту,
1965.
8.Карлейль Т. История французской революции. — М.: Мысль, 1991.
9.Лавровский В. М., Барг М. А. Английская буржуазная революция. — М.: Изд-во АН СССР,
1958.
10.Манфред А. З. Великая французская буржуазная революция XVIII века (1789—1794 гг.).— М.: Политиздат, 1956.
11.Прокопьев В. П. История германской государственности ХІХ—ХХ вв. — Калининград: Изд-во Калинингр. ун-та, 1985.
12.Ревуненков В. Г. Очерки по истории Великой французской революции (1789—1799 гг.). — 2-е изд.доп. — Л.: ЛГУ, 1989.
13.Страхов М. М. Основні закономірності становлення буржуазної держави і права у провідних країнах Європи і в Північній Америці.— К.: УМК ВО, 1981.
14.Фурсенко А. Американская революция и образование США. — Л., 1978.
331
ТЕМА 13. ФОРМИ ДЕРЖАВ ТА ЇХ РОЗВИТОК
ВЕПОХУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Упопередньому модулі Ви познайомилися з процесом формування нового за своїм якісним станом типу держави. Буржуазні революції, котрі дали світові модель нової, «суспільної держави», змогли, однак, домогтися на цьому шляху, з одного боку, багато — ліквідувавши стару державну машину, а з іншого — мало, заклавши лише тільки основи нової, буржуазної, держави. Шлях її становлення був тривалим і тернистим. Залежно від різних історичних обставин змінювалися функції держави і, відповідно, державний механізм, котрий відображав її соціальну сутність. Не залишалася без змін і форма держави, що виявилася більш піддатливою цим обставинам і більш динамічною
усвоїх видозмінах. У цьому плані показовим є досвід Англії і Франції, які після буржуазних революцій, по суті, повернулися до своїх попередніх державних форм. Однак тут проявилася одна з державно-правових особливостей нової епохи: форма держави не так радикально, як у минулу епоху, впливає на її сутність. Більше того, нова сутність держави вимагала адекватних їй форм. Як відбувався процес пошуку і встановлення цих форм, які їх прояви і чим це було обумовлено — на ці питання ми спробуємо дати відповідь при викладенні матеріалу двох наступних модулів.
Уматеріалі, що був викладений раніше, формами держав приділялося чимало уваги. Але, висвітлюючи їх, ми виходили з того запасу ваших знань про них, який закладено шкільним курсом «Правознавства». До моменту ознайомлення з матеріалом цього модуля, сподіваємося, Ви вже встигли опанувати цю тему більш глибоко, вивчаючи курс теорії держави і права. Оскільки ця навчальна дисципліна є базовою в системі юридичної освіти, спробуємо пов’язати матеріал нашого посібника з її змістом.
Вітчизняна теорія держави і права стверджує, що кожна держава має певну форму, котра, відображаючи структурні і функціональні сторони організації державної влади, складається з трьох взаємопов’язаних між собою елементів. Цими складовими елемен-
тами, як відомо, є: форма державного правління; форма державно-територіального устрою і форма політичного режиму.
Ці три форми прояву державної влади також розглядаються в курсі теорії держави і права. Але там, як правило, мова йде про сучасне тлумачення їх дефініцій, визначення ознак, побудови класифікаційних схем тощо, в той час як їх історичні основи залишаються поза увагою або подаються дуже стисло. Тому, висвітлюючи процес становлення сучасних державних форм, ми маємо намір доповнити «логічний», абстрактний матеріал теорії держави, більш конкретним «історичним». Наш досвід педагогічної роботи показує, що такий взаємозв’язок методично обґрунтований і йде на користь тим, хто вивчає обидві дисципліни.
Уособленням форми держави старого суспільства була абсолютна централізована монархія — держава з монархічною формою правління, абсолютистським політичним режимом і централізованою формою державно-територіального устрою. Народжена на підвалинах пізнього середньовіччя, принципово важлива державна форма відіграла позитивну роль у становленні централізованої національної держави. І якщо сама форма державно-територіального устрою, що упритул наблизилася до унітарної, вже задовольняла потреби третього стану (буржуазії), то про форму правління й особливо політичний режим, цього сказати не можна. Недемократичні, часом деспотичні форми й методи, якими монархічні структури здійснювали свою владу, призвели до того, що абсолютизм став оплотом, символом і водночас виразником «старого режиму».
У боротьбі з абсолютною монархією утверджувалися принципи народного правління: верховенство законодавчих органів, заснованих на народному представництві, поді-
332
лу влади в державі, що стали наріжними для нової організації держави. Але ця боротьба була нелегкою. Пошук та утвердження нових форм організації влади відбувалися в обстановці гострої соціально-політичної боротьби, що наклала відбиток на весь подальший процес розвитку державних форм.
Українах, де не вдалося цілком усунути дворянство від влади чи навпаки, де його значні прошарки поповнили ряди буржуазії, складається правлячий союз останньої з дворянством, втіленням котрого є дуалістична монархія. Лише в подальшій політичній боротьбі, яка часто супроводжувалася новими революціями, вона поступово перетворилася з дворянсько-буржуазної в буржуазну парламентську монархію, або в республіку (Англія, Франція).
Осторонь стоять США, державні форми якої ґрунтувалися на трьох основних принципах: республіканізмі, федералізмі та демократизмі. Той факт, що в інших країнах (зокрема, континентальної Європи) ці принципи взяли верх лише через багато років, говорить про суперечливий характер їх соціально-економічного й політичного розвитку. Республіка стає панівною формою правління тільки після Другої світової війни, а федерація, котра найбільше відповідає внутрішньому змістові громадянського суспільства (оскільки вона більшою мірою дозволяє забезпечити фактичні права і свободи громадян на рівні територіальних громад. — Л. Б., С. Б.), дотепер не одержала досить значного поширення у світі.
Основною тенденцією розвитку форми державно-територіального устрою було домінування унітаризму, що зміг пристосуватися до потреб нового суспільства. Він знаходить своє закріплення насамперед у Конституції, яка, будучи єдиною для всієї країни, визначала правові межі взаємовідносин між центральною владою і владою адміністративно-територіальних одиниць. Але, незважаючи на це, централізаторські «гени» абсолютизму дають про себе знати. Наражаючись на протидію, вони породжують тенденцію децентралізації унітарної держави — тенденції, котра (особливо після Другої світовоївійни) знайшла свій прояв майже увсіх унітарних демократичних країнах.
Утой же час продовжує існувати (щоправда, у двох проявах) така форма державнотериторіального устрою, як імперія. Перша, класична, імперія успадкована від становокастової епохи, прийшла до свого закономірного фіналу після закінчення Першої світової війни, коли кілька найбільших багатовікових імперій — Російська, Германська, Ав- стро-Угорська й Османська — розвалилися. Друга, завуальована, імперія проіснувала аж до 60-х рр. ХХ століття. Маємо на увазі величезні колоніальні імперії в Азії й Африці, що продовжували існувати за фасадом таких унітарних держав, як Франція і Великобританія, федеративних США. Однак таке становище не могло бути тривалим: сутність цих держав вступала в нерозв’язну суперечність з їх імперською формою.
У50—60-х рр. ХХ ст. відбувся розпад колоніальної системи, після чого держави, які виникли, сприйняли одну з характерних для громадянського суспільства форм державного устрою — унітарну або федеративну.
Вепоху громадянського суспільства змінюється значимість елементів форми держави. На відміну від попередньої епохи, форма реалізації державної влади стала більшою мірою залежати не від форми правління, а від форми політичного режиму. У дер- жавно-політичне життя надовго увійшло протистояння демократизму й тоталітаризму.
Тоталітаризм, націлений на повну перебудову громадянського суспільства, став чи не найяскравішим і водночас загальним явищем історії ХХ століття. Пристосовуючись до умов окремих країн, він проявився у вигляді державності фашистсько-нацистського типу (Німеччина, Італія, Іспанія тощо) та більш поширеного соціалістичного типу. Існування тоталітарних режимів було закономірним наслідком ідеології соціалістичної перебудови суспільства й перебільшеної уваги до довільно-революційної практики народних мас. Тоталітаризм виявився недовговічним, зруйнованим або в результаті Другої світової війни, або в ході власних внутрішніх кризових явищ кінця ХХ століття (СРСР та європейські соціалістичні країни на рубежі 1980—1990-х рр.). Але він сформував цілісний державно-правовий уклад з особливим деформувальним впливом на стан суспільства.
333
§2. Форми державного правління та їх розвиток після буржуазних революцій
Оскільки тривалий час (аж до ХХ ст.) головним елементом у системі форми держави була форма державного правління, перший параграф цієї теми присвячений розкриттю історичних процесів, пов’язаних із пошуком і встановленням оптимальних для епохи громадянського суспільства форм державного правління.
Пригадаємо, що форма державного правління — це структурно-інституціо-
нальна та функціональна система державної влади, зміст якої визначається порядком формування, правовим становищем та принципами взаємовідносин вищих органів державної влади.
До системи вищих органів входять глава держави (уособлює єдність державної влади), парламент (законодавчий орган), уряд (центр системи виконавчих, управлінських органів). Форма державного правління, власне кажучи, виражає структуру розподілу державної влади «по горизонталі» й охоплює лише систему законодавчої та виконавчої влади, оскільки судова влада суттєво на неї не впливає.
За наявною в юридичній науці традицією форма правління тієї чи іншої держави залежить насамперед від правового становища одного з вищих органів державної влади — глави держави. Залежно від того, хто стоїть на чолі держави і яким чином заміщується цей пост, визначаються дві основні форми правління: монархія та республіка. Історично такий підхід є більш характерним для визначення форми правління держав кастово-станового суспільства. Перехід від кастово-станового до громадянського суспільства, котрий супроводжувався появою і зміцненням інститутів народного представництва, привів до суттєвих змін в структурно-інституціональній системі верховної влади. Колишня «єдина і неподільна» монархічна влада під тиском народних мас змушена була «поділитись» на окремі гілки, які частково або ж повністю формуються цими масами. Правління в державі вже не є результатом дій однієї особи (інституту), а певної, як правило, законодавчо закріпленої системи влади, що складається з кількох інститутів: глави держави, парламенту та уряду, кожний з котрих, маючи окремі повноваження, вносить свою частку у процес державного правління. Тобто на зміну монархічній структурі влади приходить поліархічна, складовими якої є вже не один (моно), а багато (полі) інститутів влади і джерелом їх формування виступають теж багато (полі) учасників державного спілкування — громадяни-виборці.
Дослідивши процес поліархізації державної влади в епоху громадянського суспільства та аналізуючи зміст і сутність нової її структурно-інституціональної системи, один з авторів цього посібника (С. К. Бостан) дійшов висновку, що формою правління держави епохи громадянського суспільства має бути поліархія, яка закономірно витіснить з історичної сцени монархію — форму правління, характерну для держави кастовостанового суспільства. Основними типами форм державного правління у сучасному світі, на його думку, є монархія і поліархія, котрі у свою чергу мають свої види34. Наведена автором класифікаційна схема відрізняється від традиційної, однак ще не може бути узята за основу, оскільки ще не отримала повного визнання в науковому світі. Тому, при висвітленні історичних основ тих чи інших форм державного правління ми дотримувалися традиційних підходів щодо їх класифікації, а саме, поділ на монархію та республіку з її різновидами. Деякі з останніх дійшли до наших днів, інші залишилися в історії. Які це форми правління, як вони виникли, які етапи пройшли у своєму розвитку — про це мова йтиме нижче.
Також зауважимо, що в епоху громадянського суспільства форми державного правління нібито «роздвоюються» на дві частини (грані): формально-юридичну (система влади, закріплена у відповідних правових нормах) і політичну (система влади, яка існує
34 Див.: Бостан С. К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії, теорії, практики. Монографія. — Запоріжжя: Юридичний ін-т; Дике поле, 2005. — 540 с.
334
на практиці). В ідеалі (теорії) вони мають збігатися, але на практиці, про що говорить історичний досвід, цього майже не буває. Тому в нижченаведеному матеріалі Ви маєте можливість ознайомитися з різними правовими й політичними проявами форми правління.
2.1. Становлення парламентсько-монархічних форм правління та їх еволюція
Повалена в ході буржуазних революцій абсолютна монархія, як показує досвід основних «революційних» країн: Англії, США та Франції, поступилася республіканській формі правління. Але республіка змогла закріпитись тільки у Сполучених Штатах Америки, в той час як Англія та Франція у силу обставин, що склалися, змушені були повернутися до монархії. Обмежувана конституціями та представницькими установами реставрована монархія дістала назву конституційної монархії. Залежно від ступеня обмеження влади глави держави насамперед з боку парламенту, вона набувала різних полі- тико-правових форм. В юридичній площині проявами такого розвитку були: дуалістична та парламентська монархії. «Повний» цикл еволюції монархічної форми правління в епоху громадянського суспільства можна спостерігати насамперед на прикладі Англії
(Великобританії35), а частково — на прикладі Франції.
Становлення парламентсько-монархічної форми правління в Англії
Реставрація монархії в Англії. У попередній темі ми зупинилися на тому, що смерть Кромвеля в 1658 р. прискорила процес відходу назад до «законної влади», тобто реставрації монархії Стюартів. За задумом правлячого угруповання джентрі та буржуазії, ця монархія мала бути конституційною й гарантувати непорушність головних завоювань революції. Дійсно, у так званій Бредській декларації 1660 р. новий король Карл II обіцяв, що питання про утримання армії, землі роялістів, прощення учасників революції і про віросповідання залишаться в компетенції парламенту. Однак нова розстановка політичних сил у країні сприяла посиленню феодальної реакції. Учасники революції переслідувалися, організації пресвітеріан та індепендентів були ліквідовані. У той же час відновлювалися англіканська церква, Таємна рада й інші дореволюційні органи держави (за винятком найбільш реакційних — Зоряної палати й Високої комісії. — Л. Б., С. Б.), а також старий порядок їх формування.
Прагнення Карла II (1660—1685 рр.) та його спадкоємця Якова II (1685—1688 рр.) до відновлення абсолютизму, а також симпатії монархів до католицизму викликали широке невдоволення у країні. Парламент, як і раніше, став ареною політичного протиборства прихильників короля й опозиції. У цей час у парламенті складаються два політичні угруповання: представники придворної аристократії й частина джентрі, що орієнтувалися на Стюартів, а також духівництво склали партію торі. У свою чергу опозиція — купці, фінансова буржуазія і верхівка джентрі, що збагатилася в ході революції, яких підтримувала промислова буржуазія, — утворила партію вігів. Обидва угруповання були ще не оформлені в організаційному відношенні: і віги, і торі в подальшому пройшли через цілий ряд партійних розмежувань і переходів частини їх членів з одного угруповання до іншого. Проте їх тривала боротьба наклала значний відбиток на подальший політичний розвиток країни.
Значним успіхом опозиції в боротьбі за обмеження влади короля стало прийняття Habeas Соrрus Аmendment act («Акт про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув’язнення за морями») 1679 року. Цей закон був покликаний обмежити можливості таємної розправи короля з прихильниками опозиції, але набув більш зага-
35 На початку XIX ст., у результаті оформлення унії із Шотландією (1707 р.) и Ірландією (1801 р.), Англія отримає нову офіційну назву Великобританія: Сполучене Королівство Великобританії і Ірландії.
335