Монархічна форма правління та особливості її розвитку у Франції в 1814—1870 рр.
«Реставрація» монархії у Франції. Зачатки таких реставраційних процесів спостерігаються вже в часи т.зв. консульської республіки (1799—1804 рр.). У 1802 р., усупереч нормі Конституції 1799 р. про обрання консулів республіки, у тому числі і першого (згадаємо, ним був Наполеон), на 10 років, Наполеона Бонапарта було проголошено довічним консулом із правом призначення собі спадкоємця. Його влада, зовні зберігаючи республіканські риси, все більше набувала монархічного характеру, що призвело в 1804 р. до проголошення Бонапарта імператором французів. З цього часу не тільки виконавча, але практично й законодавча влада зосереджується в руках імператора. Це свідчило про фактичний кінець Першої республіки у Франції, реставрацію монархії, котра, однак, за своєю суттю була вже не дворянською, а буржуазною. Правда, термін «республіка» продовжував використовуватися в законодавстві, але він мав не більше змісту, ніж в імператорському Римі, і поступово виходив з ужитку. Проведені у зв’язку з цим історичні аналогії дозволяють зробити висновок, що період правління Наполеона І багато в чому нагадує (щоправда, в концентрованому вигляді процеси, котрі відбувалися у Римі в період падіння республіки і встановлення монархії (принципату й домінату). Повернення термінові «консул» його колишнього значення теж говорить про використання Наполеоном історичного досвіду Стародавнього Риму.
Історія наполеонівської Франції була заповнена безупинними війнами, серед яких і — війна 1812 р. з Росією, котра привела в 1814 р. до краху наполеонівської монархії й реставрації монархії Бурбонів. Але роялісти не могли вже не рахуватися зі змінами, які відбулися в країні. Король Людовик XVIII (брат страченого короля Людовика XVI) змушений був погодитися на уведення конституційного правління, котре було оформлене спеціальною Хартією, октройованою (дарованою) ним 4 червня 1814 р. після вступу на престол. Тим самим у країні відновлювалася так звана легітимна конституційна монархія (легітимна монархія в розгляданій ситуації розумілася як монархія, де знову правила «законна» династія Бурбонів. — Л. Б., С. Б.).
За традицією, що склалася після утворення конституційної монархії в 1791 р., Людовик XVIII проголосив рівність громадян перед законом, свободу віросповідання та свободу слова у межах закону. Водночас Хартія підтверджувала недоторканість власності, у тому числі і такої, що іменують «національною», забороняла будь-які висловлення проти «реставрації», проголошувала особу короля «священною й недоторканою». Той факт, що виконавча влада належала одному Людовику XVIII, а законодавча влада, де король мав «пропонувати закони», а палата перів та палата депутатів департаментів «мали право просити короля про видання законів», свідчить про те, що у Франції встановився такий різновид конституційної монархії, як дуалістична монархія із сильною королівською владою.
Дуалістична монархія у Франції та суперечливість її розвитку. Відновлення мо-
нархії Бурбонів зустріло гостре невдоволення у країні. Однією з головних причин цього було посилення сваволі і беззаконня з боку украй правих монархістів, які не втрачали надії відібрати у селян отримані ними в роки революції землі. Дворянська реакція досягла свого апогею в середині 20-х рр., коли на престол вступив Карл X. У червні 1830 р. уряд зробив спробу скасувати конституційний режим, встановлений Хартією 1814 р., прийнявши чотири ордонанси:
―про розпуск палати депутатів;
―про зменшення вдвічі числа депутатів у нижній палаті;
―про уведення додаткової цензури преси;
―про заборону зборів і маніфестацій.
Ордонанси викликали бурхливі протести у країні. У липні 1830 р. народ Парижу піднявся на збройне повстання, столиця опинилася в руках повсталих, яких підтримала провінція. Карл Х змушений був покинути країну. З «легітимною» монархією було покінчено назавжди.
341
Перемогою скористалася велика і, насамперед, фінансова буржуазія, представники якої і сформували так званий Тимчасовий уряд, котрий забезпечив проголошення королем Луї-Філіпа Орлеанського (представника молодших Бурбонів), тісно пов’язаного з найбагатшими банкірами країни.
Новий режим ознаменував своє народження конституцією, виданням чергової Хартії (1830 р.). За формою і змістом вона майже відтворювала Хартію 1814 року, але водночас розширювала роль парламенту; законодавча ініціатива надавалась обом палатам і королю. Певною мірою були знижені віковий і майновий цензи, що привело до невеликого збільшення виборців (до 240 тис.). Але найважливіші ланки державного механізму
іцього разу не зазнали істотних змін.
У40-х рр. XIX ст. опозиція режиму липневої монархії помітно збільшилася. Проти неї все активніше виступав робітничий клас Франції, підсилилося невдоволення з боку дрібної, а також промислової буржуазії. Криза 1847—1848 рр. сприяла створенню нової революційної ситуації. Лютнева буржуазно-демократична революція 1848 р., у перемозі якої вирішальну роль відіграв робітничий клас, призвела до падіння влади Луї Філіпа.
У1848—1852 рр. знову була здійснена спроба встановлення у Франції республіки (про це більш докладно у наступному матеріалі), але обраний президентом країни Луї Бонапарт 2 грудня 1852 р. відновив монархію.
Бонапартистська монархія (Друга імперія. 1852—1870 рр.). Луї Бонапарт, коро-
нований під ім’ям Наполеона III (1808—1873), був сином Гортензії Богарне, падчерки Наполеона І, і його брата Луї Бонапарта. Добрий і щедрий по натурі, він рано і фанатично повірив у своє особливе покликання й усюди демонстрував романтичне преклоніння перед дядьком і свою відданість наполеонівським ідеям. У молодості Луї Бонапарт захоплювався соціалістичними і демократичними ідеями. Думаючи, що робітничий клас варто зробити власником, він пропонував фантастичний план створення державних ферм, де будуть оселені незаможні (пролетарі). Потім його ідеалом стала поліцей-
ська держава, що мала контролювати пресу, суди і парламентські вибори. У 60-х рр. у зв’язку із зростанням суспільного невдоволення та піднесенням робочого руху Наполеон III був змушений провести часткові ліберальні реформи (період так званої ліберальної монархії), які незначною мірою хоча й дозволили підсилитися буржуазнореспубліканській опозиції, але основ монархії Бонапарта не торкнулися.
На військовому поприщі його спочатку супроводжував успіх — в Австрії, Китаї, Японії, Сирії, Мексиці. У 1866 р. Наполеон III недооцінив значення війни Австрії з Пруссією, що закінчилася блискучою перемогою останньої. До кінця 60-х рр. ХІХ ст. Францію охопила нова криза, вихід з якої імператор вбачав головним чином у новій війні, яку влітку 1870 р. він розпочав проти Пруссії. Проте зазнавши нищівної поразки під Седаном і потрапивши у полон, імператор був швидко позбавлений трону обуреними співвітчизниками.
Поразка Франції стала вирішальною причиною змін, що відбулися в державі: влада перейшла до представників колишньої опозиції в наполеонівському Законодавчому корпусі. Під тиском повсталого народу 3 вересня 1870 р. у Франції в черговий раз проголошується та встановлюється остаточно республіканська форма правління.
2.2. Становлення республіканських форм правління та їх розвиток
Президентська республіка та її еволюція
«Вашингтонська» модель президентської форми правління та її еволюція. За-
кладені в Конституції 1787 року основні юридичні характеристики форми правління США зберігаються й донині, зазнавши за ці більш як двісті років лише незначних змін. Це знайшло відображення в декількох з XXVII поправок до Основного закону США.
Так, прийняття в 1804 р. ХІІ поправки доповнило процедуру обрання президента, було уведено роздільне голосування за президента і віце-президента. Громадянська
342
війна в США (1861—1865 рр.), перемога в ній представників північних (не рабовласницьких. — Л. Б., С. Б.) штатів зумовили прийняття в 1870 р. XV поправки, яка забороняла дискримінацію на виборах за ознакою «раси, кольору шкіри або у зв’язку з колишнім перебуванням у підневільному служінні». Тим самим розширювалося джерело формування державних органів верховної влади — складових форми правління.
Прийнята в 1913 р. XVII поправка скасувала старий порядок формування Сенату: відтепер сенатори обиралися шляхом прямих виборів. Цей захід не тільки демократизував процедуру формування верхньої палати, але й суттєво підвищив її престиж і вплив.
Наступне конституційне законодавство США мало торкнулося структури вищих органів державної влади, їх компетенції і стосувалося головним чином одного інституту — президентської влади. Поправка ХХ (1933 р.) визначила, зокрема, час і порядок вступу на посаду президента, представників і сенаторів; XXII (1951 р.) — увела обмеження часу перебування на посаді президента двома термінами, XXV (1967 р.) — надала право заміщення посади президента при відповідних обставинах віце-президентові.
Більш важливе політичне значення мали реформи у виборчому праві, проведені шляхом прийняття трьох поправок до Конституції США: XIX (1920 р.), XXIV (1964 р.), XXVI (1971 р.). Ці поправки привели до визначеної демократизації вкрай різноманітних норм виборчого права, що діяли у штатах і яким належала основна роль у правовому регулюванні виборів. Поправкою XIX були надані виборчі права жінкам; поправка XXIV скасувала обмеження виборчих прав на федеральних виборах «у зв’язку з несплатою якого-небудь виборчого чи іншого податку». Виборчий податок існував до прийняття поправки в 11 південних штатах і, хоча він був невеликим, позбавляв права голосу близько 10 млн бідняків, в основному негрів37. У 1965 р. Законом про виборчі права дія поправки була поширена на вибори у штатах, а в 1966 р. Верховний суд визнав, що встановлення податку на виборах у штатах є порушенням конституційного принципу «рівного захисту закону». Поправка XXVI знизила віковий виборчий ценз на федеральних виборах до 18 років, що призвело до аналогічних змін в усіх штатах.
Таким чином, президентська форма республіканського правління, що встановилася у США на основі Конституції 1787 року, до сьогодні не зазнала кардинальних змін. Її встановлення було зумовлено специфікою соціально-економічного й політичного розвитку Нового світу, максимально вільного від феодальних пережитків. Оптимальне поєднання у цій системі державної влади характерних для держави громадянського суспільства елементів з самого початку додали їй ефективності та життєздатності на багато століть.
Президентська форма правління послужила зразком для багатьох країн світу, хоча більше ніде такої ефективності не проявила. У подальшому її обрали насамперед сусіди США— майже усі країни Латинської Америки, переважна більшість африканських держав, певна кількість країн Азії і зовсім мало європейських країн (на сьогодні це Азербайджан, Грузія та Кіпр).
Президентська республіка у Франції. У Старому Світі спроби встановити президентську форму правління здійснювалися ще в ХІХ ст. Це сталося в роки Другої республіка у Франції (1848—1852 рр.). У лютому 1848 р., під час чергової революції у Франції була повалена липнева монархія та знову, 25 лютого, проголошена республіка. Як і в межах Першої республіки, у Другій виділяються кілька різновидів республіканської форми правління. Використовуючи вже сталі у французькій історії традиції, умовно назвемо перший за часом становлення різновид лютневою республікою.
Революційна обстановка змусила тимчасовий уряд лютневої республіки піти на деякі поступки: прийняти декрет про скорочення на одну годину робочого дня, організацію національних майстерень для безробітних; видалення з органів влади відвертих монархістів і реакціонерів; виведення війська з Парижа; проведення виборів в Установчі збори, котрі мали розробити конституцію республіки.
37 История государства и права зарубежных стран / Под ред. Н. А. Крашеннинковой и О. А. Жидкова.—
М., 1998. — Ч. 2. — С. 229.
343
Прийнята 4 листопада 1848 року Конституція лютневої республіки була докумен-
том, що відбив протиріччя своєї епохи. У ній закріплювалися інтереси вже не молодої революційної французької буржуазії, а тієї, що перетворилася в пануючий клас і стала вже консервативною силою.
Упередбаченій конституцією 1848 р. системі державних органів центральне місце було відведено незалежному від парламенту президентові, котрий обирався терміном на 4 роки безпосередньо населенням. Президент наділявся широкими повноваженнями: правом унесення законопроектів, правом відкладального вета, правом помилування тощо. Він призначав і зміщав міністрів, а за порадою останніх — дипломатів, головнокомандуючих флоту й армії, префектів, правителів Алжиру і колоній, а також інших посадових осіб. Правда, президент не міг бути переобраний відразу на другий термін, не мав права розпуску Національних зборів, але міг безконтрольно розпоряджатися могутнім поліцейсько-бюрократичним апаратом і використовувати у своїх політичних цілях армію.
Таким чином, велика буржуазія, налякана червневими подіями 1848 р. (повстання робітників, придушене воєнним міністром Кавеньяком. — Л. Б., С. Б.), дала в руки президента сильну владу, яку можна було в разі потреби використовувати проти робітничого руху.
Національні збори, що обиралися на 3 роки таємним голосуванням і без майнового цензу французами старшими за 21 рік, були наділені законодавчою владою. Але вони не мали реальних можливостей впливати на політику виконавчого апарату і тим самим були приречені перетворитися в орган, що не мав авторитету й політичної сили.
Конституція передбачала утворення Державної ради, склад котрої призначався на 6 років Національними зборами. До компетенції Державної ради входив попередній розгляд законопроектів, що походили як від уряду, так і від самих Національних зборів. До його відання були віднесені також контроль і спостереження за адміністрацією, тобто функції адміністративної юстиції.
Перші ж вибори за Конституцією 1848 р. продемонстрували послаблення позицій республіканців. Президентом був обраний, як відомо, Луї Бонапарт, племінник Наполеона Бонапарта.
УНаціональних зборах сильні позиції одержали монархісти, які негайно розгорнули наступ на демократичні інститути (закони про скасування загального виборчого права, про передачу освіти під контроль католицького духівництва тощо), підриваючи і без того віру у представницькі установи, що значно похитнулася. Антиреспубліканські позиції монархістів і внутрішні чвари між бурбоністами й орлеаністами створили сприятливі умови для державного перевороту. Такий розвиток політичних подій вітала велика буржуазія й заможне селянство, які не хотіли нового піднесення революційного руху в Парижі.
2 грудня 1851 р. під приводом захисту республіки від заколотників й у пряме порушення Конституції 1848 р. Луї Бонапарт розігнав Національні збори й установив відкриту військову диктатуру. 14 січня 1852 р. відбулася промульгація (підписання та оприлюднення) нової конституції, що у своїх основних рисах нагадувала бонапартистську конституцію 1799 року. Таким чином, лютнева республіка поступилася місцем так званій бонапартистській («суперпрезидентській») республіці.
Уся повнота влади в бонапартистській республіці концентрувалася в руках президента, що обирався на 10 років. Він був главою збройних сил, призначав міністрів і тим самим керував поліцейсько-бюрократичним апаратом. Від імені президента здійснювалося правосуддя республіки, парламентарії та посадові особи складали йому присягу на вірність.
Законодавчий процес перебував цілком під контролем президента і здійснювався
державною радою, законодавчим корпусом і сенатом. З них лише законодавчий кор-
пус був виборною установою, члени державної ради й сенату призначалися президентом. Сенат за його вказівкою міг вносити будь-які зміни в конституційну систему. За президентом було зарезервоване право безпосереднього звернення до населення у фор-
344
мі плебісциту, результати котрого в умовах поліцейського контролю були відомими заздалегідь.
Таким чином, уся діяльність конституційних установ ставилася під контроль президента, влада якого, як і першого консула, за Конституцією 1799 р., мала лише злегка замаскований монархічний характер. Логічним завершенням конституції 1852 р. були сенатус-консульт і наступний плебісцит про відновлення у Франції імператорської влади в особі Наполеона ІІІ.
Як зазначалося, Луї Бонапарт перебував у владі менше 20 років. Після нього Франція раз і назавжди покінчила з монархічною формою правління. У наступні роки вона випробувала на собі різні види республіки. Серед них найбільшим в історії Франції поки є період парламентської республіки.
Становлення парламентської республіки та її розвиток
Парламентська республіка у Франції. Історія Франції свідчить, що формування парламентської республіки та її закріплення в роки Третьої й Четвертої республік (1875—1958 рр.) далося шляхом багатьох революцій, тяжкою боротьбою республіканізму з монархізмом. Ця боротьба, як відомо, розпочалася в роки Великої французької буржуазної революції і з «перемінним успіхом» тривала майже століття, доки у 1884 р. остаточно спеціальною поправкою до конституції 1875 р., не було закріплено, що республіканська форма правління у Франції не може бути предметом перегляду.
Паризька комуна 1871 р. — прототип соціалістичної республіки. Одержавши
3 вересня 1870 р. владу з рук повсталих, за умов використати її для цілей національної оборони у франко-прусській війні, уряд шукав шляхів виходу з останньої. На початку 1871 р. була укладена попередня мирна угода: Франція віддавала Ельзас і Лотарингію, зобов’язувалася сплатити контрибуцію. Такою ціною правлячі кола прагнули розв’я- зати собі руки для зміцнення своєї влади всередині країни. Але незадоволення мас зростало, і спроба урядових військ у ніч на 18 березня 1871 р. захопити пушки паризької Національної гвардії, придбані на зібрані трудящими кошти, призвела до переходу влади у столиці до рук Центрального комітету Національної гвардії, котрий 26 березня передав її обраній на основі загального голосування Раді Паризької Комуни. Протягом 72 днів влада в Парижі перебувала в руках комунарів.
Паризька комуна, за оцінками Маркса, Енгельса й Леніна, вважається першою формою диктатури пролетаріату — різновиду соціалістичної республіки, про що, на їх думку, свідчать такі її риси:
По-перше, Паризька комуна реалізувала принцип загального й рівного виборчого права. Вона являла собою орган влади робітників, службовців, дрібної буржуазії, який обирався шляхом загальних виборів в округах Парижа. Комуна усунула привілеї депутатів, увела право їх відкликання, реально здійснила виборність і змінюваність посадових осіб. У зв’язку з цим Маркс писав, що Паризька комуна покінчила з ілюзією, начебто керувати державою можуть тільки професійні чиновники38.
По-друге, Комуна цілком зруйнувала старий державний апарат, замінивши його на новий. На зміну професійній армії та поліції прийшла національна гвардія з громадян, здатних носити зброю. Утворений новий суд будував свою роботу на принципах відповідальності і змінюваності. Вищим органом влади була Рада комуни. Вона обирала десять комісій (виконавчу, військову, юстиції й інші), через які Комуна здійснювала вищі законодавчі, виконавчі та судові функції. Адміністративним керівництвом в округах займалися вповноважені комуною депутати.
По-третє, така структура державної влади в Комуні цілком відкидала буржуазний парламентаризм і пов’язану з ним теорію поділу влади. У цьому Маркс побачив одну з основних переваг пролетарської форми державного правління. Він характеризував Комуну як працюючу корпорацію, що одночасно створює та виконує закони.
38 Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т. 17. — С. 549.
345