5. На кінець 70-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла на стадії феодалізму з глибокими пережитками родоплемінного ладу і общинно-патріархального укладу життя. Понад 90% населення проживало у сільській місцевості і знаходилось під владою феодалів, племінних вождів, мулл і т.д. Близько 3 млн. афганців вело кочовий спосіб життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну роздирали національно-етнічні й феодальні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменна. До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. Останнім королем був Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Дауд ліквідував монархію і проголосив себе президентом республіки Афганістан.
У 60-ті роки в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести соціальні перетворення і ліквідувати відсталість країни. Кінцевою метою проголошувалась побудова соціалізму. Партія існувала напівлегально. У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби. 1977 р. лідери фракцій підписали Заяву про єдність НДПА, але об'єднання було неповним: військові організації існували окремо. Крім НДПА, таємно діяв Об'єднаний фронт комуністів Афганістану (ОФКА), створений 1974 р. полковником А.Кадиром. У 60-ті роки організаційно оформився рух ісламських фунда-менталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких провінціях країни, але, не отримавши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де з допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом Дауда. У квітні 1978 р. лідери НДПА прийняли рішення про повстання. ЗО квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі, його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних відносин, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення і дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні традиції, було взято високі темпи і застосовувались адміністративні заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співробітництво. Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану- керівник Г.Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Раббані та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з'явилися афганські біженці, які стали джерелом поповнення збройної опозиції. На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою. У березні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі. 8 жовтня 1979 р. Таракі був задушений прихильниками Аміна. Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією. На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну афганського керівництва. Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ "Альфа" захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б.Кармаль. Перші дії нового керівництва давали привід для оптимізму: були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору і репресій, вироблявся реалістичніший курс проведення реформ, робились спроби розширити соціальну базу існуючого режиму (створення Національно-вітчизняного фронту (НВФ) і т.д. Такі зміни проходили на тлі гострої внутріпартійної боротьби. Введення радянських військ не принесло миру на афганську землю. Партизанська війна набрала форми джихаду - священної війни за віру. Починаючи з весни 1980 p., радянські війська поступово втягнулися у боротьбу з опозицією. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалось. У 80-ті роки проходить процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р. був створений Ісламський союз моджахеддінів Афганістану, але остаточно він оформився у 1985 р. Слід зазначити, що в більшості випадків збройні формування підкорялися польовим командирам і окремим політичним лідерам. Нерідко між різними угрупованнями опозиції виникали збройні сутички. У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські війська виводились з країни до 15 лютого 1989 р. За період перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13833 солдати, 180 воєнних радників, 584 інших спеціалістів (з них 2378 українців). Виведення радянських військ не принесло миру на афганську землю; женевські угоди не виконувались. З новою силою розгорілась громадянська війна, яка покінчила з режимом Наджибулли в квітні 1992 р. Президентом країни став один із лідерів опозиції Раббані. Але й прихід до влади опозиції не зупинив громадянської війни. Основними лідерами угруповань є Раббані (президент, таджик), Хекматіяр (прем'єр-міністр, пуштун), Дустум (колишній генерал афганської армії, узбек). В конфлікт втрутилась потужна сила - рух Талібан, який об'єднує учнів релігійних навчальних закладів і виступає під гаслом наведення порядку в країні.
6. В роки Другої світової війни від рук нацистів загинуло 6 млн. євреїв. Трагедія європейського єврейства спонукала до активізації сіоністського руху, який розвивався під гаслом: "Тільки у власній державі євреї можуть почувати себе в безпеці". 29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів - 33 "за", "проти" 13, прийняла резолюцію про розподіл Палестина на єврейську та палестинську держави. Євреї вітали це рішення, арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. 14 травня 1948 р. була проголошена держава Ізраїль. Не пройшло і 24 годин, як армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку почали військові дії проти молодої держави. Почалась кровопролитна війна, яка тривала з травня 1948 р. по 20 липня 1949 р. (ізраїльтяни називають її війною за незалежність). Одержуючи зброю із СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдат і офіцерів (багато з них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу Ізраїль одержав перемогу. В результаті цієї війни територія, яка передбачалась під Палестинську державу була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Самарія, частина Ієрусалиму до Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, Палестинську державу не було створено. В кінці 40-х - на початку 50-х років СРСР став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем. Це призвело до 50-річного протистояння на Близькому Сході і кровопролитних війн між євреями та арабами (війна на Синаї 1956 p.; Шестиденна війна 1967 p.; Війна Судного дня 1973 p.; військові дії Ізраїлю в Лівані проти військових формувань Організації Об'єднання Палестини та Сирії 1982 p.). Конфлікт на Близькому Сході став складовою частиною глобального протистояння двох військових блоків - НАТО та Варшавського договору. Війна Судного дня (жовтень 1973 р.) ледве не призвела до ядерного конфлікту між СРСР та США. У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем'єр-міністру Ізраїлю М.Бегіну була присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою. Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією. Але гострою залишається палестинська проблема. Під час арабо-ізраїльських війн за межами Палестини опинились 900 тис. палестинських біженців. В той же час на території сучасного Ізраїлю проживає значне палестинське населення, яке користується всіма 'тюлітичними та економічними правами громадян цієї держави. В результаті переговорів між урядом Ізраїлю та лідером ООП Ясером Арафатом з середини 90-х років почала створюватись Палестинська автономія (м.Газа, Ієрихон та ін.), де влада належить палестинській адміністрації. Цей процес іде складно й суперечливо. Пов'язано це з багатьма факторами:
- з обох сторін залишається взаємна недовіра, щодо планів мирного урегулювання;
- екстремістські угруповання "Хамаз", "Хезболлах", "Ісламський джихад" та інші ведуть активну терористичну діяльність проти Ізраїлю, часто це відбувається з території Палестинської автономії (терористи здебільшого вбивають мирних жителів, влаштовують вибухи в транспорті, інших громадських місцях);
- фактично не відмовились від планів збройного протистояння проти Ізраїлю Сирія, Ірак, Іран, деякі інші арабські держави, які активно підтримують діяльність терористичних угруповань;
- не приймають миру й ізраїльські радикали, які вбили прем'єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабіна - ініціатора арабо-ізраїльського діалогу.
Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. В будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої неможливо передбачити.
Запам`ятати такі події:
17 серпня 1945 р. – проголошення незалежності Індонезії
1 жовтня 1949 р. – проголошення КНР
грудень 1951 р. – проголошення незалежності Лівії
1956 р. – незалежність Марокко та Тунісу
1960 р. – надання незалежності 17 африканським країнам
1965 – 1976 рр. – «культурна революція» в КНР
1966 – 1977 рр., 1980 – 184 рр. – діяльність урядів І. Ганді
1976 р. – проголошення соціалістичної республіки у В`етнамі
27 квітня 1978 р. – державний переворот в Афганістані
1979 р. – проголошення ісламської республіки Іран
2001 р. – вступ американських військ до Афганістану
2003 р. – початок війни проти Ірака
Закріплення вивченого матеріалу.
Запитання та завдання:
Як відбувався процес деколонізації в Азії та Африці.
Якими шляхами розвитку пішли африкансько – азіатські країни після проголошення незалежності.
Що означала на практиці «китайська модель комунізму».
Чим можна пояснити «японське економічне диво».
Охарактеризуйте політику урядів ЛДП в Японії.
Як відбулось об`єднання В`етнаму.
Національне питання в Індії.
Чому модернізація Ірану призвела до ісламської революції.
Що спричинило громадянську війну у Афганістані.
Основні етапи арабо – ізраїльського конфлікту.
Які особливості соціально – економічного та політичного розвитку країн Латинської Америки в другій половині XX – на початку XXI ст..
Якою була мета й результати програми «Союзу заради прогресу».
Дайте характеристику соціально – економічного та політичного розвитку Аргентини в другій половині XX – на початку XXI ст..
Дайте характеристику соціально – економічного та політичного розвитку Бразилії в другій половині XX – на початку XXI ст..
Дайте характеристику соціально – економічного та політичного розвитку Мексики в другій половині XX – на початку XXI ст..
Висловіть свою оцінку інтеграційним процесам в країнах Латинської Америки на сьогоднішній день.
Література:
Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.
Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.
Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.
История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.
Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000
Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.
Передумови, характер, етапи та прояви холодної війни.
Завершення холодної війни.
Боротьба з міжнародним тероризмом.
Розширення Європейського Союзу та НАТО, місце України в цьому процесі.
Початок «холодної війни». Холодна війна розпочалась з 1946р. між двома державами – СРСР і США, що очолили два табори: соціалістичний і капіталістичний, розділивши світ на дві системи. Було створено два військово-політичних блоки – НАТО і ОВД.
Створення воєнно-блокової системи:
Дата Д³¿ СРСР Д³¿ кра¿н Заходу
Липень—серпень 1945 р. - На Потсдамській конференції Й. Сталін пред’явив територіальні претензії до Туреччини, вніс пропозиції щодо спільної оборони Чорноморських проток і розміщення в їх зоні радянських
військ, а також щодо режиму опіки над володіннями Італії в Африці Під час роботи Потсдамської конференції президент США Г. Трумен натякнув, що США мають нову зброю (атомну бомбу) з метою змусити СРСР бути поступливішим
Осінь 1945 р. — Звинувачення на адресу СРСР, що той нав’язує Болгарії та Румунії комуністичні уряди. СРСР звинувачується у порушенні угоди щодо Ірану (про вивід радянських військ з території країни по закінченні Другої світової війни)
Грудень 1945 р. - Створення Радянським Союзом на півночі Ірану курдської та азербайджанської автономій
Лютий 1946 р. — «Довга телеграма» посла США до Москви про неможливість співробітництва з Радянським Союзом
Весна 1946 р. - Виведення радянських військ з Ірану. Нав’язування Ірану договору з СРСР Промова В. Черчілля у Фултоні (березень 1946 р.)
Кінець літа — осінь 1946 р. - СРСР вимагає від Туреччини дозволу на розміщення в районі проток Босфор і Дарданелли радянських військ. Початок комуністичного повстання у Греції
Березень 1947 р.— Проголошення «доктрини Трумена»
Травень 1947 р.— Усунення комуністів з урядів Франції та Італії
Літо 1947 р. — Прийняття плану Маршалла, що реалізовувався протягом 1948— 1952 рр.
Осінь 1947 р. - Відмова СРСР і країн Східної Європи від участі в «плані Маршалла». Створення Комінформбюро
1948 р. - Блокада Західного Берліну. Берлінська криза (1948—1949). Укладення договорів про взаємну допомогу між країнами Східної Європи та СРСР. Встановлення в усіх країнах Східної Європи комуністичних режимів Грошова і господарча реформи в Західній Німеччині та Західному Берліні. Створення Західного Союзу (Англія, Франція, Бенілюкс)
1949 р. - Створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). Проголошення НДР. Прихід комуністів до влади в Китаї. Проголошення КНР. Проголошення ФРН. Створення Північноатлантичного союзу (НАТО). Виведення американських військ з Південної Кореї.
Дата Д³¿ СРСР Д³¿ кра¿н Заходу
1949 р. - Виведення радянських військ з Північної Кореї. Створення в СРСР атомної бомби
1950—1953 рр. - Допомога СРСР і КНР комуністичному режиму Північної Кореї Участь військ США та їх союзників у війні в Кореї під прапором ООН
1951 р. — Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС) за участю США, Австралії, Нової Зеландії
1952 р. — Прийняття Греції та Туреччини до НАТО. Дозвіл ФРН формувати збройні сили.
Створення у США водневої бомби
1953 р. Створення в СРСР водневої бомби
1954 р. — Створення Організації договору Південно-Східної Азії (СЕАТО)
1955 р. Створення Організації країн Варшавського договору (ОВД) Прийняття ФРН до НАТО.
Підписання Багдадського пакту за участю Великої Британії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану (з 1959 р. після виходу з нього Іраку було перейменовано в СЕАТО)
Хроніка розрядки:
Р³к Зовн³шньопол³тична акц³я
1968 Відкрито до підписання договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Вступив у дію в1970 р.
1970 Договори між СРСР і ФРН, НДР і ФРН, Польщею і ФРН, Чехословаччиною і ФРН провідмову від претензій на перегляд кордонів у Європі
1971 Чотиристороння угода між США, СРСР, Англією і Францією стосовно Західного Берліна
1972 Послання (лютий 1972 р.) президента США Р. Ніксона конгресу, у якому зазначалося, що СРСР досяг воєнно-стратегічного паритету зі США. Візит Р. Ніксона до СРСР і підписання договору ПРО (про обмеження систем протиракетної оборони) і ОСО-1 (про обмеження стратегічних наступальних озброєнь строком на 5 років)
1973 Візит Л. Брежнєва до США, підписання угоди про запобігання ядерній війні. Зустріч Л. Брежнєва у Владивостоці з президентом США Дж. Фордом. Укладення попередньої угоди про співробітництво в галузі контролю над озброєнням
1974 Договір між СРСР і США про обмеження підземних ядерних випробувань
1975 Спільний політ радянського й американського космічних кораблів «Союз» і «Аполлон»
Серпень 1975 Нарада з безпеки і співробітництва в Європі в Гельсінкі. Підписання Гельсінського заключного акту
1977 Розпуск СЕАТО і СЕНТО
1979 Договір між СРСР і США ОСО-2 (не був ратифікований сенатом США)
Зовнішня політика СРСР (1970-ті — перша половина 1980-х рр.)Основні принципи:
Зміцнення і розширення соціалістичного табору, єдність і згуртованість політичного, воєнного
та економічного співробітництва.
Підтримка національно-визвольних рухів, комуністичних і робітничих партій, рішуча відсіч
агресивним силам.
Мирне співіснування держав із різним суспільним ладом, усунення загрози світової війни,
розширення взаємовигідних ділових контактів
Закінчення «холодної війни»:
Насл³дки для людства
• Припинення глобального ракетно-ядерного протистояння між наддержавами, завершення балансування на межі війни. Скорочення ядерних потенціалів.
• Становлення єдності світу. Прискорення процесів глобалізації, регіональних інтеграційних процесів (Європа, Південно-Східна Азія, Північна і Латинська Америки).
• Становлення єдиного світового ринку, заснованого на функціонуванні ринкових економік, приватній власності й конкуренції.
• Об’єднання Німеччини. Виведення радянських (російських) військ зі Східної Європи. Прискорення європейської інтеграції, розширення НАТО і ЄС на Схід.
• Поява нових держав у Східній Європі після розпаду СРСР, Югославії і Чехословаччини. Відновлення історичних та поява нових конфліктів між новоутвореними державами (на
теренах колишньої Югославії та СРСР).
• Приборкання конфліктів, викликаних «холодною війною» (Нікарагуа, Камбоджа, Ангола,
Афганістан тощо).
• Загострення проблем, які раніше стримувало глобальне протистояння наддержав, поява нових і загострення старих регіональних конфліктів, посилення нестабільності в різних регіонах світу.
• Зміна системи міжнародних відносин. Зміна ролі міжнародних організацій, зокрема ООН.
• Формування нових центрів світової політики. Приорітет США, їх домінування у міжнародних відносинах.
• Започаткування процесу ліквідації тоталітарних і авторитарних держав, становлення ліберально-демократичних режимів.
• Поява проблеми розповсюдження зброї масового знищення та міжнародного терроризму.
Міжнародний тероризм на сучасному етапі:
Причини:
Причини Особливост³
• Невирішеність національних проблем; проблем кордонів. Значна частина народів булла позбавлена права на національне самовизначення.
• Відсутність дієвого механізму боротьби з тероризмом.
• Домінування США у світі як єдиної наддержави.
• Протиріччя між християнською, ісламською, далекосхідною цивілізаціями.
• Прагнення окремих людей посіяти зерна страху та невпевненості, дезорганізувати встановлений світовий порядок.
Особливості:
• Спрямованість проти провідних країн світу.
• Використання регіонів міжнародної нестабільності для розбудови мереж своїх організацій та здійснення терористичної діяльності.
• Підтримка сепаратистських рухів, спроба встановити контроль над національно-визвольними рухами.
• Використання найсучаснішої техніки і технологій.