Причиною конфлікту між Вірменією та Азербайджаном стала територіальна суперечка навколо приналежності Нагірно-Карабахської автономної області (НКАО), що входила до складу Азербайджану. Конфлікт супроводжувався гострим етнічним та релігійним протистоянням між вірменами (складали 98 % населення НКАО) та азербайджанцями. Протистояння вилилося у серію жорстоких етнічних погромів; у появу потоків біженців (близько 1 млн); у початок бойових дій. Після розпаду СРСР бойові дії набули особливої жорстокості. Військовий успіх був на боці Вірменії. Збройні загони НКАО витіснили азербайджанські формування, а для забезпечення безпеки області заволоділи сусідніми районами Азербайджану (10 % території Азербайджану). Усі спроби Азербайджану силою відновити суверенітет над цими територіями не мали успіху. Бойові дії були призупинені у травні 1994 р., але політичного розв’язання конфлікту так і не було знайдено. Посередниками між протиборствуючими сторонами виступають Росія і ОБСЄ.
В основі конфлікту лежало збройне протистояння ісламської опозиції офіційному керівництву країни, міжкланове протистояння Півдня і Півночі країни, сепаратистські прагнення окремих районів. Становище ускладнювалося втручанням у конфлікт афганських моджахедів та Росії, війська якої знаходились на території країни (201-ша моторизована дивізія). У 1994 р. розпочався «міжтаджикський діалог», який завершився укладенням у 1997 р. у Москві угод про припинення вогню.
Причиною конфлікту стало зростання сепаратистських настроїв у Придністров’ї у відповідь на заяву деяких політичних лідерів Молдови про можливе приєднання до Румунії. Гостроту конфлікту додало питання про долю російської 14-ї армії. Після невдалої спроби Молдови силою знищити самопроголошену молдовську Придністровську Республіку (МПР) розв’язання конфлікту було переведено в політичну площину. Проте на сьогодні вирішення проблеми не знайдено. Посередниками в розв’язанні Придністровської проблеми виступають Україна, Росія, ОБСЄ.
Початок 90-х рр. ХХ ст.— до сьогодні Абхазія –
Причина конфлікту — питання про політичний статус республіки. Керівництво республіки на чолі з Анзербою взяло курс на незалежність. Керівництво Грузії вирішило розв’язати проблему силовими методами. До Абхазії увійшли грузинські війська (1992 р.). Абхазькі збройні загони чинили опір. Спираючись на приховану підтримку Росії і добровольчих загонів з північного Кавказу (Чечня та ін.), вони завдали поразки грузинській армії, яка залишила територію республіки. Конфлікт до сьогодні залишається нерозв’язаним, періодично загострюється. рім проблем з Абхазією, у Грузії є проблеми з Південною Осетією та Аджарією.
Причиною конфлікту стало проголошення незалежності Республіки Ічкерії на чолі з генералом Д. Дудаєвим. Протистояння між центральною владою Росії та республікою вилилосьу справжню війну. У першій війні (1994—1996 рр.) Росія зазнала поразки, незважаючи на значні зусилля. Друга війна спалахнула в 1999 р. Приводом до неї стало вторгнення чеченських загонів до Дагестану з метою домогтися незалежності цієї республіки. Росія назвала нову війну «антитерористичною операцією». Партизанські дії проти російських військ і терористичні акти в республіці продовжуються до сьогодні.
Закріплення вивченого матеріалу.
Запитання та завдання:
Яку роль відіграв М.С. Горбачов в процесаз «перебудови» в СРСР.
В чому суть та прояви політики «гласності».
Назвіть характерні особливості економічних реформ.
Вкажіть основні завдання та напрямки зовнішньої політики СРСР в 1985 – 1990 роках.
Дайте свою оцінку перетворенням в СРСР в 1985 – 1990 роках.
Причини розпаду СРСР.
Схарактеризуйте піднесення національно – визвольних рухів в республіках СРСР.
Чому розпад СРСР став неминучим.
Процес розпаду СРСР.
Роль заколоту 1991 р. в процесі розпаду СРСР.
Створення СНД. Наслідки.
Основні принципи створення СНД.
Особливості розвитку РФ: економічне життя, політичні процеси, національне питання, зовнішня політика.
Міжнаціональні конфлікти на теренах СНД.
Одна з найгостріших проблем у відносинах країн СНД є згортання господарських зв'язків між підприємствами. Головна причина руйнування цих зв'язків полягає в тому, що вони за радянських часів створювались для потреб військово-промислового комплексу (ВПК), який на теперішній час втратив свою могутність. Серед країн СНД найбільш неврегульованими були відносини між Україною і Росією, між Азербайджаном і Вірменією. Зрештою у червні 1997 р. між Україною і Росією було підписано широкомасштабний договір, який Державною думою Росії ратифіковано лише у грудні 1998 р. Розпад СРСР і утворення нових незалежних держав зумовили нову розстановку політичних сил у країнах СНД. Основне протистояння ведеться між демократичними і прокомуністичними силами, набираючи нерідко форм відкритої боротьби.
Найбільші міжнаціональні та міждержавні конфлікти на пострадянському просторі:
Дата Територ³¿ Суть конфл³кту
Література:
Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.
Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.
Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.
История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.
Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000
Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.
Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.
Процес деколонізації.
Особливості розвитку країн Африки в другій половині XX – на початку XXI століття.
Японія в другій половині XX – на початку XXI століття.
Індія в другій половині XX – на початку XXI століття.
Афганістан в другій половині XX – на початку XXI століття.
Палестинська проблема. Арабо – ізраїльський конфлікт.
1. Під деколонізацією розуміється процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних, так і збройних засобів. Передумовами деколонізації були: розгром Німеччини, Італії та Японії у Другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією і Голландією), зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; вплив "холодної війни". У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.
На першому етапі (1943-1956 pp.) процес деколонізації охопив головно Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947 p.), попередньо розділивши її на дві держави - Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шри-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 p.), В'єтнам (2 вересня 1945 р.). Свою незалежність вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція -незалежність Тунісу й Марокко. На першому етапі колрнізатори намагались зберегти під своєю владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті держави, які утримати в колоніальному стані стало неможливо. Проте після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція пішли шляхом відмови від своїх колоніальних володінь.
На другому етапі (кінець 50-х-60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. - Гвінеї. Переломним став 1960 p., який назвали "роком Африки". Цього року звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка! Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того. У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. - Уганда, у 1963 р. - Кенія, у 1964 p.- Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. - Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоні-зального гніту.
Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія - португальська. Першою після тривалою збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973). Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті "революції гвоздик"(квітень 1974 p.), незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Прінсіпі. На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу (80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано і проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. - над Макао.
Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичними явищами.
2. Після закінчення Другої світової війни на африканському континенті розгорнувся процес деколонізації. До кінця 60-х років майже всі африканські країни отримали незалежність. Але спокою в них не наступило - почалися довготривалі громадянські війни.
15 січня 1975 р. лідери основних угруповань, які вели боротьбу проти колонізаторів в Анголі (МПЛА, УНІТА, ФНЛА), підписали договір про створення перехідного уряду і проведення загальних виборів. 31 січня 1975 р. такий уряд був створений. Але, не задовольнившись розподілом влади, УНІТА спровокувала громадянську війну. У боротьбі за владу УНІТА і ФНЛА об'єднали свої зусилля і звернулися до Південно-Африканської Республіки. У жовтні 1975 р. об'єднані війська УНІТА, ФНЛА і ПАР почали наступ на м. Луанду. У цих складних умовах лідери МПЛА звернулися до Куби. У ніч з 4 на 5 листопада 1975 р. Ф.Кастро прийняв рішення про направлення в Анголу кубинських військ. Кубинські війська зуміли зупинити наступ і розгромити війська агресора. 11 листопада 1975 р. Агостиньо Нето, лідер МПЛА, проголосив незалежність Народної Республіки Анголи. Ангола взяла соціалістичну орієнтацію. СРСР надав економічну і особливо воєнну допомогу, але вона виявилася малоефективною. Тривала війна і періодичні рейди військ ПАР з глибини території країни поставили Анголу на межу катастрофи. У 1988 р. було підписано "Принципи мирного врегулювання у Південно-Західній Африці", згідно з яким ПАР надавала незалежність Намібії, а Куба виводила війська з Анголи. У 1989 р. уряд Анголи зробив спробу знищити УНІТА, але наступ провалився і уряд Анголи погодився на переговори. Громадянська війна нанесла збитки країні в розмірі 25 млрд. доларів США, зовнішній борг зріс до 11 млрд. доларів. 31 травня 1991 р. Ж.Е. душ Сантуш - голова уряду Анголи і Ж.Савімбі - лідер УНІТА підписали в Лісабоні угоду про мир і проведення загальнонаціональних виборів, які були проведені у 1992 р. Перемогу отримала МПЛА. УНІТА не погодилася з таким розвитком подій і взялася за зброю. Громадянська війна продовжується по теперішній день.
Складна ситуація виникла у Південній Родезії. Там проживала значна біла меншина, в основному фермери. Білі у 1965 р. проголосили незалежність Родезії і намагалися створити державу ПАР (біла меншина проголосила своє виключне право на владу - режим апартеїду - расова дискримінація). Ні Великобританія, якій колись належала Родезія, ні ООН не визнали цієї незалежності, африканці (чорна більшість) розпочали збройну боротьбу проти білої общини. Опинившись в ізоляції, білі у 1979 р. сіли з африканцями за стіл переговорів. Була розроблена нова конституція, яка визнавала рівність рас, на її основі були проведені вибори і проголошена незалежність нової держави - Зімбабве. Останньою територією, яка отримала незалежність, була колишня Південно-Західна Африка (Намібія), мандат на управління якою був переданий Південно-Африканському Союзу після Першої світової війни. ПАС (згодом ПАР) намагалася взагалі анексувати цю територію. Африканці у 1966р. почали збройну: боротьбу за незалежність, яку оголосила організація СВАПО. ООН у 1973 р. позбавила ПАР мандату на цю територію, а у 1977 р. була прийнята резолюція про виведення військ ПАР. Лише у 1989 р. в ПАР зрозуміли безперспективність утримати за собою Намібію. Так з'явилася ще одна держава в Африці. Розвиток країн Тропічної Африки виявився найбільш складним. У момент завоювання цими країнами незалежності, основна маса населення була зайнята у традиційних галузях господарства, де панували родоплемінні і напівфеодальні відносини. Спроби зруйнувати традиційне життя мали серйозні негативні наслідки. Домагаючись повної незалежності, лідери прагнули зменшити роль сільськогосподарського та сировинного експорту, що остаточно підривало економіку цих країн і позбавляло їх єдиного стабільного джерела прибутків. Єдине, в чому мали успіх країни Тропічної Африки, так це у створенні тиранічних режимів, як прорадянських, так і прозахідних. Великі темпи зростання населення зводили нанівець усі зусилля по подоланню відсталості. Виробництво продуктів харчування не встигало за зростанням чисельності населення, що призводило до голодоморів. Нестабільність посилювалась через штучність африканських кордонів. У результаті колоніальних поділів Африки 44% держкордонів проходять по меридіанах і паралелях, 30% по прямих і заокруглених лініях і лише 26% по кордонах розселення етнічних груп. 13 держав не мають виходу до моря, а це означає, що у них немає надійних шляхів сполучень із зовнішнім світом. Такі штучні кордони сприяли тому, що в Африці не виявилось однонаціональних і моноетнічних держав (крім Сомалі - але і вона поділяється на клани). Така ситуація призводить до міжетнічних конфліктів серед африканських держав. Один з найкривавіших конфліктів відбувся в Руанді. Його жертвами стали 800 тис. осіб. Конфлікти виникали і на релігійному грунті між християнами й мусульманами. В Ефіопії після тривалої громадянської війни було проголошено незалежну державу Ерітрею. Конфлікти нерідко виходили за межі державних кордонів, переростали в міждержавні зіткнення. Так, Сомалі у 1977 р. пред'явила територіальні претензії до Ефіопії, претендуючи на райони, заселені племенами, етнічно близькими до сомалійців. Війна тривала майже рік. СРСР напередодні війни підтримував як режим М.Х.Маріама в Ефіопії, який прийшов до влади в результаті перевороту у лютому 1974 р., так і С.Барре у Сомалі. Під час війни СРСР став відкрито на бік Ефіопії, і надав їй допомогу. Сомалі потрапила у сферу впливу США. У 80-ті роки Лівія відкрито втрутилась в етнічний конфлікт у Чаді. Вона претендувала на частину території країни. Щоб не допустити поширення впливу Лівії, Франція направила в Чад свої війська. Лівійські війська потерпіли поразку, а Міжнародний суд визнав територіальні претензії Лівії безпідставними. Щоб надалі запобігти прикордонним суперечкам, африканські країни домовилися дотримуватися принципу поваги існуючих кордонів, закріпленого в Статуті Організації Африканської Єдності (ОАЄ, утворена у травні 1963 p.). Строкатий етнічний склад при збереженні родоплемінних відносин породив ще одну особливість політичного життя африканських країн - трайбалізм. Трайбалізм - племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він означає, що всі соціально-економічні відносини переломлюються через родоплемінні, етнічні. Політичні партії створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з одноплемінниками. Однією з характерних рис розвитку африканського континенту стало існування військово-диктаторських режимів і домінування військових у суспільно-політичному житті. Причини цього явища внутрішні: - незавершеність процесів формування африканського суспільства;