Курсовая работа (т): Система військових правоохоронних органів України, їх загальна характеристика, завдання та основні напрямки діяльності

Рис. 1. Загальна схема політичних впливів в українському трикутнику влади

Законодавчий вплив Верховної Ради на Президента означає можливість ухвалення законів , що окреслюють правове поле діяльності глави держави в Україні.

Законодавчий вплив Президента на Кабінет Міністрів означає можливість, по-перше, видання указів, якими керується у діяльності Кабінет Міністрів, по-друге, зупиняти дію актів Кабінету Міністрів.

Кадровий вплив Верховної Ради на уряд означає можливість призначення парламентом на урядові посади та звільнення з них.

Кадровий вплив Президента на Верховну Раду означає його можливість припиняти повноваження останньої.

Управлінський вплив Кабінету Міністрів на Президента окреслює ту обставину, що реальне управління соціально-економічними та іншими ключовими для життєдіяльності держави процесами, які уособлює і за які ніби відповідає насамперед всенародно обраний Президент, здійснює саме уряд.

Бюджетний вплив Верховної Ради на Кабінет Міністрів ґрунтується на виключному праві парламенту ухвалювати бюджет.

У свою чергу, ресурсний вплив Кабінету Міністрів на парламент означає не що інше, як можливість Кабінету Міністрів через свої структури в центрі і на місцях реально управляти господарством, щоденно розподіляти чималі фінансові й матеріальні ресурси. А кожен депутат, кожна фракція зацікавлені, щоб питання їхні особисті, їхнього округу, їхньої групи підтримки вирішувалися у першу чергу і належним чином.

Також причини негараздів між населенням та її виконавчими органами, складаються не тільки з невпорядкованості дії державного апарату, але й з невизначеності державної політики економічних та соціальних перетворень. Темпи та невизначеність реформування у різних напрямках соціального розвитку і, насамперед, в економічному житті країни значно ускладнили процес державного управління. Зменшуючи сектор державної економіки,а це - казенні підприємства, а також організації, установи , з одного боку, але по інерції керуючи лише державним сектором, з другого боку, державний вплив на хід соціально-економічних процесів значно знизився. Імперативний характер економічного реформування і обмеження кола об’єктів управління призвели до того, що новостворені структури приватних підприємств, акціонерних товариств, громадян-суб’єктів підприємницької діяльності зі своїми проблемами залишилися майже без уваги з боку захисних механізмів держави. Первинним завданням виконавчої влади не було забезпечення збалансованого розвитку усіх секторів економіки та запобігання перекосів у розвитку виробництва, науково-технічного потенціалу країни. Крім того, некерованість соціально-економічними процесами не знизилася порівняно з періодом стагнації. Як наслідок - послаблення бюджету держави.

З метою відродження авторитету держави, її спроможності впливати на соціально-економічний розвиток суспільства необхідно вирішення проблеми відновлення зв’язків народу та державної влади, насамперед, виконавчої. На першому місці повинно знаходитись питання щодо зближення структурної політики у соціально-економічній сфері, з одного боку, та структурної політики в організації системи виконавчої влади, з другого.

Ця проблема пов’язана з визначенням та розробкою єдиної лінії управління органами виконавчої влади соціально-економічними процесами розвитку суспільства. Це означає розробку та впровадження стабільної структурної політики, заснованої на досконалому обліку динаміки усіх складових економіки, науково-виробничого потенціалу. Структурна політика повинна здійснюватися у межах єдиної політики, відповідної інтересам та цілям суспільства.

Структурна політика у системі та діяльності виконавчої влади повинна забезпечувати повний контакт державної влади з економікою, соціальною сферою і складатися з того, щоб відповідні органи змогли знайти вірні методи взаємодії із структурами суспільства. У цьому зв’язку доцільним буде визначення елементів структурної політики, серед яких можливо виділити такі:

економічна політика, метою впровадження якої є активне вирішення державою економічних проблем країни. Для цього основну увагу, виходячи із специфічних боків розвитку країни, доцільно приділити створенню виробничої основи сучасного рівня шляхом протекціоністської політики щодо вітчизняного товаровиробництва (що, у свою чергу, пов’язано із визначенням доцільних, щодо забезпечення національної безпеки, вітчизняних виробництв, визначенням збиткових виробництв і проведення щодо останніх політики реструктуризації), формування фінансових механізмів, ринку, сприяння залученню інвестицій;

створення високих сучасних технологій;

гуманітарна політика, в якій основний наголос робиться на забезпечення державою реалізації інтересів людини і громадянина.

Висновки

Підсумовуючи зазначене вище, слід вказати що система органів виконавчої влади є найважливішим елементом механізму державного управління.

Поняття “система органів” фіксує відокремленість певної групи державних органів, які мають подібні повноваження та виконують схожі функції через певні ознаки, як, єдине цільове призначення, функціональна самодостатність, ієрархійність внутрішньої побудови та інше.

Системі органів виконавчої влади присвячено розділ VI Конституції "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади".

Єдність системи органів виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї державної влади, яка випливає з державної цілісності України; розмежуванням компетенції органів виконавчої влади; їх спільною діяльністю. У межах цієї системи визначається порядок формування окремих її елементів.

Очолює систему Кабінет Міністрів України - вищий орган виконавчої влади. Середньою ланкою цієї системи є міністерства, державні комітети та центральні органи державної виконавчої влади, зі спеціальним статусом, підпорядковані Кабінету Міністрів України. Органами виконавчої влади України місцевого або територіального рівня є, по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації в областях і районах, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього рівня належать також органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і відповідним місцевим органам виконавчої влади.

Компетенція органів виконавчої влади визначається окремо для кожної ланки системи органів виконавчої влади.

Згідно з ч. 12 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади.

Загальні основи компетенції та функції Кабінету Міністрів України визначені у ст. 116 Конституції України, а в повному обсязі - в Законі України "Про Кабінет Міністрів України".

Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади сформульовані у відповідних Положеннях про ці органи.

Компетенція місцевих державних адміністрацій визначена у ст. 119 Конституції України та Законі України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р.

У межах своєї компетенції вищі органи виконавчої влади організують реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики Української держави; здійснюють керівництво і регулюють соціально-економічну сферу; забезпечують єдність системи виконавчої влади; спрямовують і контролюють діяльність підлеглих органів виконавчої влади; здійснюють управління власністю незалежно від її форм; розробляють і реалізують загальнодержавні програми.

Список використаної літератури

1.      Конституція України від 28 червня 1996р.№254/96-BP // Відомості Верховної Ради України.-1996.-№113.-Ст. 34.

.        Закон України “Про Кабінет Міністрів України” від 7 жовтня 2010 року // Відомості Верховної Ради України. - 2011 р.

.        Закон України “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999

.        Указ Президента України "Про Міністра Кабінету Міністрів України" від 3 червня 2003 р. // Урядовий кур’єр

.        Указ Президента України “Про склад Кабінету Міністрів України” від 15 грудня 2005р.

.        Указ Президента України «Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України» від 12 березня 2005р.

.        Указ Президента України "Про систему центральних органів виконавчої влади" від 15 грудня 1999 р. // Офіційний вісник України вiд 31.12.1999 - 1999 р.

.        Указ Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010р. // Офіційний вісник Президента України вiд 09.12.2010 - 2010 р., № 32

.        Авер'янов В. Б., Крупчан О. Д. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування. - Харків, 2001.-С.82.

.        Атаманчук Г.В.Теорія державного управління. Курс лекцій. - М., 2006. - 579 с.

.        В. В. Копейчиков. Загальна теорія держави і права./Наше право - Київ: Юрінком, 2002.-Ст.252.

.        Пікулькін А. В. Система державного управління./Право - М., 1997.-Ст.79

.        Ткач Г. Й., Мартьянов І. В. Державна виконавча влада в Україні. // Вісник Львівського університету. - 1994. - Вип. 31.

.        Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: Том 1. Загальна частина / К,: Видавництво «Юридична думка», 2004.-Ст. 584.

.        Битяк Ю.П. Кабінет Міністрів - уряд України // Урядовий кур’єр. - 2003 р. -Ст.14

.        Дерець В. А. Управлінські відносини в системі органів виконавчої влади та їх правове регулювання: 12.01.07./ НАНУ Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. - К., 2006. - Ст.20.

.        Ткач Г.Й. Компетенція органу виконавчої влади // Вісник Львівського Університету..-Львів, 2005.- Ст.- 192.

.        Колішко І.Б. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні: Моногр. - К.: Факт, 2002.-Ст.260.

.        Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 1999.-Ст.208.

.        Кордун О. О. Особливості виконавчої влади в пострадянській Україні: Моногр. / О. О. Кордун, К. О. Ващенко, Р. М. Павленко; - К.: МАУП, 2000. - Ст.248.