Толерантність — це «допустиме відхилення». Протилежність толерантності — це нетерпимість. Толерантність потрібно відрізняти від пасивної добровільності (адже таке пасивне прийняття не виражає позитивного значення судження, і не формує протилежності відхиленню) і від синкретизму. Через багатоаспектність феномену «толерантності» у теорії сучасного наукового знання мають місце різні підходи до розуміння цього феномену. Філософський аспект пропонує розгляд толерантності як готовності постійно і з гідністю сприймати особистість, річ або подію, як терпіння, терпимість, витримка, примирення. Політичний контекст центрує увагу на повазі до свободи іншої людини, її поглядів, думок, поведінки. Соціологія трактує толерантність як милостивість, делікатність, прихильність до іншого тощо. У загальнопедагогічному контексті толерантність трактується як готовність прийняти інших такими, якими вони є, і взаємодіяти з ними на засадах згоди і порозуміння. Консенсус — загальна згода у спірних питаннях, до якої приходять учасники переговорів, з'їздів, конференцій, яка характеризується відсутністю серйозних заперечень по суттєвих питаннях у більшості зацікавлених сторін та досягається в результаті процедури, спрямованої на врахування думки всіх сторін та зближення розбіжних поглядів.
Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона . Йдеться про окреме від реальності речей існування ідей, які претендують на те, щоб бути причинами речей, їх сутністю. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «матеріал» буття і тому в «чистому вигляді» може тільки мислитися. Реально ж існувати матерія може тільки будучи «оформленою», тобто вступаючи в контакт із формою. Отже, причиною існування речі (як «оформленої матерії») є форма. Лише запровадження категорій можливості та дійсності створило нові підходи до проблеми виникнення, творення (творчості взагалі), оскільки можливості справді перетворюються (стають іншим буттям, ніж буття можливості) в дійсність.
Отже, за Арістотелем, філософія постає наукою, що досліджує суще як таке, а також те, що притаманне йому саме по собі. Ця наука не тотожна жодній з так званих часткових наук, оскільки жодна з інших наук не досліджує природу сущого як такого, а всі вони, зосереджуючи увагу на якійсь частині сущого, досліджують те, що властиве саме цій частині, як, наприклад, науки математичні Як уже зазначалось, Арістотель будує свою концепцію в полеміці з поглядами свого вчителя, але з метою не спростування вихідних принципів платонізму, а вдосконалення останнього, надання йому більшої «раціональної» строгості, усунення його слабких місць, передусім численних елементів міфології.
Метафізичний матеріалізм — напрям у філософії, що сформувався у XVII—XVIII ст., представники якого визнавали первинність матерії та вторинність свідомості щодо явищ природи, але розглядали суспільні явища з позицій ідеалізму та користувались метафізичним методом пізнання. Ідеалізм — протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ реальності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовна першооснова: світовий розум, ідея, відчуття тощо. При розв'язанні так званого основного питання філософії — про відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії. Марксизм - це система економічної, соціальної та політичної філософії. Була заснована на ідеях Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, які досліджували соціальні зміни з точки зору політичних і економічних чинників. Герменевтика — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, юридичних, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їхній полеміці з католицькими богословами. Це мистецтво проникнення одної свідомості в іншу, шляхом відтворення творчого процесу, за допомогою зовнішніх проявів. Тут зовнішні прояви — це тексти, складанні зі слів, які є відображенням нейронних зв'язків автора, тобто його свідомості.
У філософській системі Григорія Сковороди найбільш важливими є кілька концептів. Філософ настільки любить Біблію, що підносить її до рангу одного з трьох світів, з яких складається світобудова. На його думку, це такі світи: макрокосм – весь оточуючий нас світ, мікрокосм – світ людини («Людина – це маленький свiт»), і світ символів – Біблія. Ці світи перебувають у постійному русі і взаємозв’язку. Не пізнавши один із них, неможливо пізнати два інших. На думку філософа, починати треба з самопізнання. Не менш важливою у філософії Сковороди є теорія двох натур. За його словами, кожна людина, кожне явище світу поділяється на дві натури: перша – низька, зовнішня, темна; друга – внутрішня, висока, істинна, божественна. Перша натура – це твар, друга – це Бог. В поділі на дві натури філософ не робить винятку ні для якого явища світу. Навіть таку високу і святу для себе категорію, як віра, віра в Бога, він теж поділяє на дві натури. Він говорить, що можна вірити в бога – просто знати, що він є. І зовсім інша справа – любити його, довіритись йому, жити в Бозі. Перша віра – зовнішня, друга – внутрішня, істинна, божественна.
Поняття культура відноситься до фундаментальних в сучасному суспільстві. Важко назвати інше слово, яке мало б таке різноманіття змістовних відтінків. Питання культури як “виробництво людини” можна розглядати з двох боків: культура як творець людини та людина як творець культури. Раніше ми звертали увагу на культуру, як на процес нагромадження мудрості і як визначальний чинник поступу економіки та суспільства. Тепер настав час, коли ми можемо подивитись на культуру у більш широкому плані, а саме як на творчий аспект духовного життя суспільства. Культура - це безпосередня реалізація людської свободи, що створює нові символи - цінності, зразки людської поведінки, виробництва і відношень. Тому кожне досягнення культури підносить людину, і неповторне по своїй значимості, свідчить про нові людські можливості. Отже чим різноманітнішими стають людські відношення, тим різноплановішою стає і культура. Але творіння культури не мало б ніякого значення, якби воно не було об`єктом успадкування, копіювання, словом поширення. Маса творів майстрів культури минулого якими ми тепер користуємось, не дійшла до нас, коли б вони не копіювались і не тиражувались. Процес масового наслідування, повторення витворів культури здобув назву “цивілізація”.
Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього. Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Кореспондентська концепція істини: істина - це відповідність знань дійсності. Ця концепція найчастіше використовується в експериментальної науки; Когерентна концепція істини - ця властивість самосогласованності знань. Когерентну концепцію істини в її застосуванні до емпіричним наукам не можна вважати гідним суперником класичної теорії. Вона придбала прихильників в середовищі математиків; Прагматична концепція - це корисність знання, її ефективність. Реальність зовнішнього світу є недоступною для людини, тому що людина безпосередньо має справу тільки зі своєю діяльністю; Постмодерна філософія уникає формулювання проблеми істини взагалі, оскільки в якості єдиної й граничної предметності в постмодернізмі виступає текст, що розглядається як самодостатня реальність, співвіднесення якої до реальності об'єктивної не є актуальним.
Культура — сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії; історично набутий набір правил усередині соціуму для його збереження та гармонізації. Культура є складною системою буття.
Діало́г — двосторонній обмін інформацією (розмова, спілкування) між двома або більше людьми) у вигляді питань та відповідей. Монологічний і діалогічний тексти розрізняються між собою як з погляду структури, що лежить в основі мовленнєвої ситуації, так і з погляду закономірностей текстоутворення, що в них діють. Діалогічне спілкування являє собою не один якийсь вид мовленнєвої діяльності його учасників, а мовленнєвий акт (обмін інформацією), у якому говоріння і слухання — нерозривно пов'язані види мовленнєвої діяльності. Основними ознаками діалогу є: намір, цілеспрямованість, правила ведення розмови. Цілеспрямованість мовленнєвої дії в діалозі — це наявна чи прихована мета мовця (слухача) (повідомлення про щось, питання, наказ, порада, обіцянка і под.). Для того, щоб досягнути своєї мети кожний із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до певних мовленнєвих дій. Необхідною для діалогу є правила ведення розмови: а) повідомлення подається певними порціями; б) повідомлення відповідає темі розмови; в) співрозмовники роблять мовлення зрозумілим, послідовним.
Філософія має в даний час чимало значимих функцій, проте можна виділити з них основні функції філософії:
теоретико-пізнавальна функція;
пізнавальна функція;
оцінна функція.
Теоретико-пізнавальна функція: здійснює синтез знань і створення єдиної картини світу, що відповідає визначеному рівню розвитку науки, культури й історичного досвіду. Пізнавальна функція: безпосередньою метою науки є опис, пояснення і пророкування процесів і явищ дійсності, що складають предмет її вивчення, на основі законів що нею відкриваються. Оцінна функція: кожна наука вивчає своє коло проблем. Для цього виробляє власні поняття, що застосовуються в суворо визначеній області для більш-менш обмеженого кола явищ. Проте, жодна з наук, крім філософії не займається спеціальним питанням, що таке «необхідність», «випадок», і т.д. хоча може використовувати їх у своїй області. Такі поняття є гранично широкими, загальними й універсальними. Вони відбивають загальні зв'язки, взаємодії й умови існування будь-яких речей і називаються категоріями.
Основне питання філософії – свобода. Проблема свободи у відношенні до того життєвого світу, в якому вони реалізуються. Має сенс при наступному розумінні свободи: свобода – це почуття, усвідомлення, теор.-практ. означеність людиною(сусп.-ом) самесвого, а не чужого місця в світі. Суть основного питання філософії – питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття. Основне питання філософії має різне вирішення: матеріалістичне, ідеалістичне, моністичне, дуалістичне, плюралістичне. Потрібно зазначити, що в рамках основного питання філософії по-різному вирішується і питання, що саме розуміти під матеріалістичним, а що під ідеалістичним. Саме цим пояснюється те, що існують різні форми матеріалізму (наприклад, вульгарний, споглядальний, метафізичний тощо) та ідеалізму (об'єктивний, суб'єктивний). По-різному філософи відповідають і на питання про можливість пізнання світу. Послідовний матеріалізм доводить, що світ в принципі можна пізнати. Найвищим критерієм і гарантом цього є практика. Об'єктивні ідеалісти зосереджують увагу на пізнанні людської свідомості через пізнання відчуттів, понять тощо. Течія, представники якої в принципі заперечують можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності, дістала назву агностицизму. Основне питання філософії дає можливість правильно орієнтуватись в історико-філософському процесі, визначати сутність будь-якої філософської системи. Основне питання філософії підкреслює, що всі явища світу умовно поділяються на дві основні сфери — матеріальну і духовну. Вони утворюють єдність — дихотомію, якою характеризується все, що існує у світі.
Антиглобалізм — загальний термін, що описує політичну позицію людей, що протистоять політиці глобалізації. Прихильники антиглобалізму загалом об'єднані ідеєю протистояння політичній владі транснаціональних корпорацій, таких як Світова організація торгівлі, за рахунок суверенітету держав, що проявляється у вигляді торгових договорів та впливу міжнародних економічних організацій. Цей процес, на їхню думку, шкодить демократії, правам людини, довкіллю і особливо суспільствам країн, що розвиваються. Глобалізація— процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. У ширшому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, таке, що стосується всієї Землі. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, зумовлений розвитком транспорту та засобів зв'язку, він носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.
Все різноманіття філософських проблем можна звести до п'яти основних груп ', онтології, гносеології, аксіології, праксеологии і антропології. Ці п'ять груп проблем формують структуру будь-якого філософського знання. Онтологія - філософське вчення про буття і суще. Гносеологія - філософське вчення про пізнання. Аксіологія - філософське вчення про цінності. Праксеологія - філософське вчення про дію. Антропологія - філософське вчення про людину. Всі розділи філософського знання співіснують в кожній конкретній філософської теорії: наприклад, неможливо побудувати концепцію дії - праксеологію, не вирішивши проблем аксіології, антропології або онтології. Рішення онтологічних проблем неминуче виводить думку на проблеми пізнання і істини. Антропологічна проблематика фокусує в собі всі інші філософські теми, а гносеологія, як говорив Іммануїл Кант, виникла із потреби вирішити антиномію(противоріччя самому собі) людської свободи, тобто з антропології та онтології. У різні епохи на перший план виходив той чи інший розділ філософського знання, тоді як інші продовжували існувати на периферії. Наприклад, в Античності і в Середні століття домінувала онтологічна проблематика, в епоху Відродження в центрі уваги філософів були антропологія і проблеми людини. У Новий час і в епоху Просвітництва філософи переймалися гносеологическими питаннями, а вся філософія фактично зводилася до питання про адекватне, універсальне пізнання. У сучасній філософії увагу сконцентровано насамперед на антропологічні і аксіологічні(теорія цінностей) проблематики, а теми буття, його пізнання, істини (тобто онтологія і гносеологія) відходять на задній план.
12. Проаналізуйте сучасну класифікацію методів пізнання. Ще англійський філософ Френсіс Бекон, підкреслюючи величезне значення методу, порівнював його з ліхтарем, який освітлює мандрівникові шлях у темряві. За своїм змістом, метод пізнання, об’єктивний; формується метод суб’єктом пізнання; є результатом прояву його активності. В цілому науковий метод – це діалектична єдність об’єктивного та суб’єктивного. Метод тісно пов’язаний з теорією. Він виступає як зброя, засіб, а теорія ,як результат пізнання. Але це такий результат, який сам впливає на засіб, розвиває його, надає йому наукову обумовленість. Сучасна система методів науки досить різноманітна, як і сама наука. Щоб легше було розібратись в багатогранності методів, їх класифікують. Усі наукові методи, залежно від того, у вузькій чи більш широкій сфері вони застосовуються, можна поділити на три основних види або групи: Загальнофілософський (універсальний) метод. Ним вчені користуються при дослідженні всіх областей дійсності і на всіх етапах кожного конкретного пізнавального процесу; загальнонаукові методи – використовуються усіма чи майже усіма науками,але, на відміну від загального методу,не на всіх етапах пізнавального процесу,а тільки на конкретно визначених для розкриття певних сторін чи властивостей предмета;часткові методи – призначені для дослідження конкретних явищ дійсності і застосовуються в межах однієї науки. До таких методів належать: різні методи в якісному аналізі хімії, спектроскопія і спектрографія у фізиці, анкетування в конкретних соціологічних дослідженнях ітд. Важливу роль у всій системі методів виконує загальнофілософський метод. Він не нав’язується науці ззовні, а є адекватним відображення дійсності, оснований не на часткових законах, які відображають розвиток тієї чи іншої області дійсності, а на законах загальних, які відображають розвиток всіх областей природи, суспільного життя та мислення. Роль такого методу здійснює наука діалектика.
Пізнання має свої переваги й недоліки: переваги – у наочності, недоліки – у спрощенні. Але в процесі пізнання ми маємо чітко керуватися певними вимогами, принципами, без яких нам не здобути істиних знань. Такими принципами пізнання є: об’єктивність: об’єкт пізнання, тобто речі, природні та соціальні явища тощо існують поза людиною і незалежновід неї й самого процесу пізнання. Звідси і випливає вимога: речі та явища слід пізнавати об’єктивно, тобто такими, якими вони є; до отриманих результатів людина не може додавати нічого від себе, від своєї суб’єктивності, видавати бажане не дійсне; Пізнаванність: людина є часткою природи, вона здатна адектно, з достатньою повнотою пізнавати природне і суспільне буття. Отже, неіснує ніяких нездоланних перепон на шляху безкінечного руху людини до дедалі повнішого й вичерпнішого осягнення дійсності, світу; Відображення, є першою умовою і пояснення пізнання, бо за своєю сутністю пізнання є процесом відображення речей, явищ світу в мозку людини; Визнальна роль практики, яка є основою, кінцевою метою пізнання і критерієм його істинності, моментом людської діяльності, доцільної за своєю сутністю. Тому процес пізнання є не чим іншим, як взаємодією суб’єкта пізнання об’єктом пізнання.
Агностицизм (непізнанний, непізнаний) - філософська позиція, існуюча в науковій філософії, теорії пізнання і теології, вважаюча принципово неможливим пізнання метафізичних істин. Простіше кажучи, агностицизм заперечує можливість пізнання об'єктивної дійсності інакше як через її об'єктивні прояви. Виник у кінці 19 ст., як антитеза ідеям метафізики. У науковій філософії агностицизм ставить під сумнів істинність і заперечує можливість доказу або спростування тверджень, грунтованих повністю на суб'єктивних посилках. Агностицизм Канта слід узяти в лапки. Кант не був агностиком в сенсі повного заперечення здатності людини до пізнання світу, інакше, як своїми органами чуття (зором, слухом, дотиком, нюхом). Кант не заперечував важливість науки і наукових методів. Навпаки, сам агностицизм Канта виник як плід його роздумів про здійснені Ньютоном відкриття основних законів механіки. Відкриття Ньютона показали, що людина може розкривати закони природи, які він не може відчувати безпосередньо. Наприклад, закони руху космічних тіл. Для таких відкриттів людина використовує своє, як говорив Кант, апріорне знання світу, тобто знання, яке спочатку міститься в розумі людини, а не придбане на основі особистого досвіду. Наприклад, апріорним знанням є твердження, що не можуть існувати тіла, що не мають маси. У зв'язку з науковими відкриттями Ньютона перед Кантом виникло найважливіше питання про те, де пролягають межі пізнання людиною світу. До якої міри ми можемо зрозуміти природу і суть речей, які нами не відчуваються. У епоху Канта такими речами були атоми, всесвіт. Сьогодні це - чорні дири. Кант вважав, що головну трудність в пізнанні світу являє собою сама людина, точніше - її розум. Він суперечливий. Намагаючись пізнати світ все глибше і глибше, розум народжує протиріччя (як їх називав Кант - антиномії). Можна переконливо доводити, що світ нескінченний, але можна доводити, що світ - кінцевий. Можна доводити, що Бог є, але можна доводити, що Бога немає. І ніхто із сторін, що сперечаються, не буде правий або не правий. Центральним поняттям агностичної філософії Канта є поняття "Речі в собі" або "речі самій по собі". Будь-які предмети матеріального світу одночасно є "речами в собі" і явищами, тобто мають подвійну природу. Будь-який предмет матеріального світу пізнаваний тільки як явище, і в цьому сенсі він - феномен або "річ для нас", але як річ в собі він не пізнаваний до кінця в принципі. Агностицизм Канта - закладений в центральній думці його філософії, що ми знаємо цей світ не таким, яким він є сам по собі, але тільки таким, яким він відбивається в наших почуттях і осмислюється нашим розумом. І наскільки б бурхливо не розвивалася наука, розширюючи наші уявлення про навколишній світ, завжди буде щось, що ми ще не знаємо і тільки можемо припускати.