22. Проаналізуйте свідомість з погляду феноменології, розкрийте її інтенціональність

Одним із фундаментальних понять філософії, яке характеризує наявність у людини духовного світу - думок, ідей, почуттів, - є поняття "свідомість". Природа свідомості, її закони і властивості завжди привертали увагу мислителів, письменників, художників.

Свідомість - процес відображення дійсності мозком людини, який охоплює всі форми психічної діяльності й зумовлює цілеспрямовану діяльність людини. Багаторівневий, розмаїтий характер свідомості зумовлює різні підходи до неї. Її розуміння суттєво відрізняється в натуралістичних, природно-еволюційних, діалектико-матеріалістичних, ідеалістичних, соціокультурологічних концепціях. її вивчають і описують різні науки: еволюційна теорія, медицина, фізіологія, психологія, антропологія, кібернетика. Характеристика свідомості як філософської феноменології є досягненням найпоширенішого в сучасній західноєвропейській філософії напряму з'ясування людського світоусвідомлення.

Феноменологія (грец. - те, що з'являється, і logos - . вчення) - наука про свідомість як специфічний вид реальності, духовно-емоційного буття, про явища (феномени) свідомості і їх смисли, які можна аналізувати науково.

У процесі з'ясування сутності свідомості дослідники наголошують на особливості як специфічному прояві інтелектуальної і чуттєвої життєдіяльності людини, завдяки якій вона одержує знання про навколишню дійсність, інтелектуально усвідомлює її. Ці відомості забезпечуються діяльністю мозку, який перетворює інформацію про зовнішній світ в ідеальні образи, уявлення, поняття, ідеали та інші акти свідомості, надає їх результатам характеристик ідеально-суб'єктивної реальності. Свідомість -- головна, найвища складова психіки як духовної організації людини, сукупності таких душевних якостей індивіда, як здатність мислити і відчувати, пам'ятати і забувати, згадувати і передбачати, любити і ненавидіти.

Найяскравішим виразником і показником людської свідомості є розум - здатність мислити і розуміти. Тільки завдяки йому відбувається такий процедурний акт свідомості як мислення - вищий ступінь людського пізнання, інформаційна діяльність мозку, що набуває якості опосередкованого, узагальненого відображення об'єктивної реальності.

Завдяки розуму відбувається процес розуміння - процедура духовно-практичного освоєння, смислового опанування дійсності. Розуміння відбувається в таких формах, як судження (форма логічного міркування) і здоровий глузд (буденне мислення, життєво-практичне міркування). Людині також притаманний практичний розум - здатність до вільного (морального) самовизначення, не пов'язаного безпосередньо з вимогами зовнішньої доцільності. Розум, судження, розуміння, інтелект забезпечують усвідомлення людиною свого Я, самоспоглядання, самовизначення, свідоме формування власного світоставлення як прагматичного, тобто підпорядкованого міркуванням корисності, доцільності, а також зумовленого ціннісними настановами, орієнтаціями, тобто міркуваннями ідеального ряду. Саме ідеальне характеризує сутнісний зміст людської свідомості, забезпечує її існування не лише в індивідуальному, але й у надіндивідуальному (суспільна свідомість) вимірах.

Свідомість не тотожна психіці. Крім неї, у внутрішньому духовному світі людини існують пласти несвідомого або підсвідомого, які перебувають за межами розуму (сновидіння, сомнамбулізм, "стани неосудності", інстинкти, запорогові почуття).

Головна проблема феноменологічної версії свідомості полягає в подоланні розриву між багатобарвним і різноманітним життєвим світом (Л. Шюц) людини і безбарвним, "знелюдненим" його образом, який продукує свідомість, застосовуючи до нього "сухі" категорії розуму, логіки, науки, наслідком чого є абстрактне "нежиттєве" знання. Гасло феноменологічної теорії свідомості - "назад до речей" (Е. Гуссерль) - виражає прагнення подолати протиставлення об'єкта (зовнішнього) і суб'єкта (внутрішнього). Концепція феноменології зосереджується на проблемі спрямування (інтенції) актів людської думки на певні предмети осмислення. Свідомість людини, адресована зовнішньому світові, відображає його в ідеальних формах ("картина світу"), створює уявлення про світ як про певну реальність (онтологія свідомості). Водночас свідомість може бути і спрямованою на внутрішній світ особистості, реалізуючись як самосвідомість - пізнавальна активність, спрямована на себе.

Засновниками марксизму, К. Марксом і Ф. Енгельсом,була створена система матеріалістичної діалектикияк вчення про всезагальні закони розвитку природи, суспільства і людського мислення.

Функціонування свідомості в усіх її формах і проявах забезпечує особистості можливість здобувати знання про світ, його закономірності, зв'язки, уможливлює постановку цілей, створення і здійснення планів.

23. Вихідні начала буття за Аристотелем

Аристотель - один из самых древнегреческих философов. (384-322 гг. До н.э.). Он прожил стадное и интересную жизнь. Двадцать лет пробыл в "Академии" Платона. Считая себя учеником Платона, Аристотель был самостоятельно мыслящим философом, именно ему принадлежат известные слова: "Платон мне друг, но истина дороже". Аристотель оставил после себя огромное творческое наследие, которое можно разделить на восемь групп: труды по логике, общефилософские, физические, биологические, психологические, этические, экономические и искусствоведческие.

Детищем Аристотеля логика. Наука о мышлении и его законах изложена большим ученым в ряде его произведений, объединенных под общим названием "Органон" ( "Сервис"). Главной же его философской работой является "Метафизика".  Философия у Аристотеля достаточно четко выделяется из всей сферы знания. Он различает "первую" и "вторую" философии. Физика для Аристотеля все еще философия, но "другая". Предметом "первой" философии является не природа, а то, что существует за ней. "Первая философия, по Аристотелю, - наука" наиболее Божья "в двойном смысле: во-первых, обладает ею скорее Бог, чем человек, во-вторых, ее предметом является" божественные предметы ". Поэтому Аристотель свою философию называет теологией, учением о Бога.

Однако Бог - это только "одно из начал". Поэтому философия Аристотеля все же шире теологии. Она изучает вообще "начала и причины всего существующего, поскольку оно берется как существующее". Философия Аристотеля - попытка разобраться в существующем, раскрыть его структуру, найти в нем главное, определить его по отношению к несуществующему. В целом же Аристотель - панлогист.

У Аристотеля законы мышления является одновременно и законами бытия. В "Метафизике" Аристотель дает определение основного закона бытия. подавая его в двух формах: короткой и полной. Краткая формулировка гласит, что одновременно существовать и не существовать нельзя, а полное утверждает, что невозможно, чтобы одно и то же одновременно было и не было присуще одному и тому же в одинаковом понимании.

Основные принципы учения Аристотеля о бытии: 1) категориальный анализ существующего: 2) причинный анализ субстанции; 3) учение о возможности и действительность.

Аристотель рассматривает категории как наиболее общие роды высказываний, которые в дальнейшем не сводятся друг к другу и не обобщаются.  Аристотель считает, что суть бытия вещи - ее форма. Он подчеркивает, что формой называет суть бытия каждой вещи и первую сущность. Ключом понимания формы Аристотеля является отождествление ее с сутью вещи. У Аристотеля форма как суть бытия вещи - это тот или иной вид определенного рода. Именно видовое - главное, решающее начало бытия и знания. Форма - не качество, не количество, а не отношения, а то, что составляет сущность вещи, без чего ее нет. Форм столько, сколько низших видов, которые в дальнейшем не распадаются ни на какие другие виды. Виды Аристотеля - это вечные и неизменные сущности. Они не созданы Богом - форму никто не создает и не производит. Но все же они существуют сами по себе и, будучи внесенными в материю, будто творят вещи. К тому же в материю их, в конечном итоге, вносит Бог. Поэтому каждая чувственная сущность или отдельное есть несколько составляющих: она состоит из активной формы и пассивной материи - преемницы формы. При этом под материей Аристотель понимает: во-первых, неопределенную и бесформенную вещество; во-вторых, это то, с чего вещь состоит, и то, с чего вещь возникает. Аристотелевская материя пассивна, неживая, неспособна сама по себе из себя ничего родить.

Материя у Аристотеля вечная, при этом она не уступает форме. Материя и форма - два совечны начала. Все, что существует в природе, состоит из материи и формы. Материя есть чистая возможность или потенциал вещи, а форма - реализация этого потенциала. Форма делает материю действительностью, то есть воплощением в конкретную вещь.

24.Проаналізуйте сутність та зміст категорії ’’ Інтерсуб'єкти́вність’’

Інтерсуб'єкти́вність — філософськепоняття, що означає 1) особливу спільність; 2) певну сукупність ідей, установок і переконань, що характеризуються спільністю; 3) узагальнений досвід представлення предметів.

Поняття інтерсуб'єктивності активно розробляє Едмунд Гуссерль у своєму фундаментальному трактаті «Картезіанські роздуми». Це поняття розкривається в ході вирішення проблеми соліпсизму, виявленою у світлі «Логічних досліджень». Суть проблеми в необхідності вивести за межі феноменологічного дослідженнябудь-які постулати, що приймаються некритично: існування світу тощо. В результаті виникає питання, на якій підставі ми можемо визнати реальність існування самого світу, а також решти учасників пізнавального процесу.

Едмунд Гуссерль (багато в чому відтворивши положення І. Канта, що стосуються місця і ролі трансцендентальної суб'єктивності в пізнанні) приходить до висновку, що сам устрій (конституція) свідомості передбачає складну багаторівневу структуру, в рамках якої найважливішу роль відіграють якості інтенціональності та допредметної даності (горизонту) світу соціальних зв'язків та стосунків. Ці структури задають пізнавальні межі, в яких стає можливим досвід сприйняття будь-якої речі у світі, а також розуміння тотожності будь-якого Я (ego) деякому іншому Я (alter ego).

25.Поясніть, чому таємничість природи свідомості не вміщується у межі матеріального світогляду

Сознание, как предпосылка для формирования определенного мировоззрения находится в тесном взаимодействии с ним. Она является формой отражения объективной действительности, свойственная только человеку.Сознание представляет собой единство психических процессов, активно участвующих в осмыслении человеком объективного мира и собственного бытия. Она возникает в процессе трудовой, общественно - производственной деятельности людей. Человек с самого рождения попадает в мир предметов созданных руками предыдущих поколений и формируется в процессе обучения их целенаправленного использования. Именно потому, что человек относится к объектам с пониманием, со знанием, способ его отношение к миру называется сознанием.

Сознание формируется деятельностью, чтобы в свою очередь влиять на эту деятельность, определяя и регулируя ее. Практически осуществляя свои творческие замыслы, люди преобразуют природу, общество, а тем самым и самих себя. В этом смысле “сознание человека не только отражает объективный мир, но и творит его».

Необходимым условием для этого выступает свобода. В свободе оказывается уникальная способность человека как общественного существа практически взаимодействовать не только с действительным бытием, но и с бытием возможностей, которые вследствие своей принципиальной множественности является объективной предпосылкой выбора, без которого не может существовать свобода. В свободе оказывается способность человеческой деятельности выходить за пределы существующего положения вещей, то есть способность к творчеству, которая необходима для сознательной деятельности человека. Свобода, вследствие своей способности выводить человеческую жизнедеятельность за пределы силу чисто природных детерминант, сама оказывается одним из самых существенных факторов социализации животных предков человека, возникновения общественного бытия.

Будучи своеобразной мерой ,, универсальности "(социальности) человека, свобода приобретает черты своеобразного критерия общественно - исторического прогресса. ,, Каждый шаг вперед на пути культуры, - отмечает Ф. Энгельс, - был шагом к свободе ". Получаемая человеком посредством свободы автономия относительно природы не означает, однако, полной независимости и тем более абсолютной противоположности человека и природы. ,, Не в воображаемой независимости от законов природы, - указывает Ф. Энгельс, - заключается свобода, а в познании этих законов и в основанной на этом знании возможности планомерно заставлять законы природы действовать для определенных целей ... свобода заключается в основанном на познании необходимостей природы ... господстве над нами самими и над внешней природой ". Познание есть почвой для знаний, которыми оперирует сознание для создания мировоззрения.