ВСТУП
Якщо уважно подивитися на історію України від давнини до кінця XVIII ст., то можна сміливо стверджувати: ця історія тісно пов'язана з колонізаційними процесами. Ось могутня основа країни від Сяну по Десну; звідси вирушає людність у путь на оселення нових земель, степових угідь і сюди повертається, відтиснута морем кочового світу. Останній вагомий такий відступ стався в XIII-XIV ст., під час занепаду державних утворень, які опікувалися залюдненням просторів, після великого вторгнення татар у причорноморські степи, після нищівних поразок русько-українських князів, а потім - великого князя литовського Вітовта на Ворсклі 1399 р. Уцілілий рільник, забравши родину та знаряддя праці, сховався за щільні ліси.Величезна територія прикордоння протягом тисячоліть була сценою значних колонізаційних потуг, затятої конкуренції між кочовим і осілим способами життя, між землеробом і скотарем. На цій сцені виробилося велике поєднання рільництва і тваринництва, сезонного промислу й відчуття вольниці. Осілий землероб із Селами й містами опановує простір лісостепу та вторгається ген далі в степ, відтискуючи кочовища до понизь великих річок, у бік пустель, прямуючи до моря. Та за кілька століть кочовий світ, немов і набирались снаги від своїх одвічних джерел, змітає й Витісняє ту колонізацію, залишаючи для випасання своїх Коней румовища «неприступних» твердинь і спалених селянських хиж. Оця повторюваність історії, могили й пам'ятки археологічних культур, одвічний змаг і найродючіші ґрунти, угноєні тисячами загиблих у боротьбі, - ось вона, велич української історії. І бодай уявну крапку в цьому процесі поставлено лише в другій половині XVIII ст. під час залюднення південних українських стенів, виходу до берегів Чорного й Азовського морів, приборкання й «оселення» кочового світу.Залюднення Слобожанщини - це лише один із сюжетів української колонізації. Цей процес не може не захоплювати. Запустіла територія від Сейму до Дону протягом століття перетворилася па край із містами й селами, пасіками та млинами, монастирями й церквами, стала втіленням наприкінці XVIII ст. затишку та простоти.
Насправді Україна не є винятком у шерезі країн, для яких колонізація була важливим чинником. Континентальна колонізація, тобто просування суходолом, була характерною рисою історії, наприклад, і німецьких земель від давнини й аж до XVII ст., коли німці «вогнем і мечем» остаточно опанували територію Прусії. Брак ґрунтів та особливості економічних процесів змушували західноєвропейських мандрівників шукати нові землі й переселятися за океан, де в борі іі з тубільцями виникали нові культури колонізаторів - чого варті демократична Америка, приваблива для проживання Австралія, суперечлива Південно-Африканська Республіка. У «неісходимій» Росії колонізаційний процес триває, здається, й понині, а великий простір Сибіру досі є складною й слабкою ланкою імперії; завдяки ж ресурсам цієї ланки існує вся західна частина Росії. Одне можна сказати напевно: кінець XV - XVIII ст. - час великої колонізації та переселень, вторгнення Європи в усі закутки світу.
Отже, у XIII-XIV століттях кочовий світ уже вкотре відтиснув землеробське населення Подніпров'я далеко на північ, на Чернігівщину, Київщину, Полісся; окремим форпостом ви-ступало Поділля, яке стрімко залюднювалося. Великий простір від понизь Дону, Дніпра, Бугу ледь не до стародавніх Путивля, Чернігова, Києва виявлявся майже безлюдним і не контрольованим жодною державою. Саме ці терени поступово почала опановувати нова стихія. Саме на цьому просторі іі виникло козацтво. Але вже на початку XVI ст. Велике князівство Литовське, а потому й Московська держава починають повільний наступ на «дикі поля», прагнучи підкорити прикордоння, контролювати, ставити собі на службу тамтешнє населення.В Європі ж поразка хрестових походів, поява нової істотної загрози від Османської імперії надовго перетнули шлях колонізаційним, загарбницьким виправам на Схід. Європейські авантюристи почали шукати інакші шляхи, в обхід небезпечного мусульманського світу, через океан. Так у колонізаційних рухах виникали нові імперії, завданням яких ставали контроль і експлуатація колоній.
Спроби загравати з прикордонням, остаточно підпорядкувати його, контролювати колонізаційні потоки були заскладними для цих нових імперій. Московська держава отримала Смуту - великі рухи й перевороти початку XVII ст., від якої заледве оклигала, обережніше потому обходячись з козацьким та служилим прикордонням. У свою чергу, Річ Посполита після перемог над козацтвом у 30-х рр. і після десятилітгя «золотого спокою» була виснажена козацькою революцією під проводом Богдана Хмельницького й теж ледь уціліла під час Потопу. Прагнення англійської метрополії ширше контролювати заморські колонії в Північній Америці теж урешті призвело до«Бостонського чаювання» та Декларації незалежності нового державного об'єднання - Сполучених Штатів Америки.Умови залюднення нових територій, стосунки прикордонних тубільних еліт з імперським центром, часто зовсім і інакшим за мовою та звичаєм, давно перебувають під пильною увагою істориків. Завдяки вивченню цих складних процесів ми можемо пояснити багато що з нашого сьогодення, зрозуміти причини тих чи інших явищ, скласти більш-менш повну картину минулого. Слобожанщина виявилася тим українським регіоном, який був поступово поглинутий російською імперською машиною. Саме історія заселення Дикого поля та утворення Слобідської, України, приховує ще чимало суперечностей. Аналізуючи тривожне сьогодення, слід час від часу озиратись у минуле, де містяться відповіді й виникають нові питання.
1. Українська колонізація кінця XV - початку XVII ст
Передісторія освоєння Слобожанщини почалася за кілька століть до виникнення останньої. Частково ці землі в X-XIII століттях належали до складу Чернігово-Сіверського та Переяславського князівств. Поблизу Харкова розташоване Донецьке городище, яке пов'язують із містом Донцем, куди прибув 1187 р. славнозвісний князь Ігор, тікаючи з половецького полону. Водночас поряд існує місто Зміїв на Зміївському городищі, а останнє пов'язують із половецькою столицею Шаруканем (по-половецьки Шарука - змій). Себто віддавна територія Слобожанщини була великою контактною зоною, звідки кочове населення поволі витіснило землероба. Але ця проблематика є ширшою, бо межа осілості на території України перемістилася в XIII ст. значно на північ.Поволі наприкінці XV ст. українське населення почало опановувати втрачені запустілі простори. Енергійні, сміливі, відчайдушні люди вирушали в степ і лісостеп на «уходи»: полювати на дикого звіра, рибалити, забирати мед у диких бджіл, грабувати татар. Саме отака«уходницька» колонізація становила особливість усього східноукраїнського життя.
Місцева адміністрація Великого князівства Литовського не в змозі була керувати ні обороною прикордоння від татар, ні власне пересуванням населення по Подніпров'ю й лише укріплювала прикордонні Київ, Черкаси та Капів. Вищі інстанції ж прагнули довести належність Литві території по річку Мурафу на Поділлі, а також гирла Дніпра, верхів'я Самари й земель по Дінцеві аж по Тиху Сосну.Однак уже в середині XV ст. переселенці стабільно почали осідати на близьких уходах й залюднили Черкащину та верхів'я Сули. Гирло Мурафи та гирло Сули становили, на думку Михайла Грушевського,«передову лінію тодішньої колонізації».Потреба оборонятися від татар змушувала державу просуватися на південь, зміцнювати старі й споруджувати нові фортеці. Принади прикордоння з медом, рибою, м'ясом і відсутністю суворого контролю,«розкішне дозвілля» приваблювали масу переселенців на Буг, Тясмин та Ворсклу. Боротьба з татарами ставала, зікму ж за виразом Михайла Грушевського, свого роду «спортом» і «заразом певним джерелом доходу» для передової лави української колонізації. Основну роль у цьому процесі почав відігравати новий прошарок - козацтво, яке стрімко зростало й просувалося на південь, конфліктуючи з державними структурами та набираючи поволі релігійно-національних рис захисників усього українського народу.Кінець XVI ст. вже остаточно визначив напрямки колонізації, яка поступово з півдня почала повертати на схід. Уряд Речі Посполитої знов-таки намагався якимось чином регламентувати переселенські потоки, надавши південь Чернігівського воєводства великим магнатам - князям Вишневеньким та Конецпольським. Сула, Хорол і Псел стали основними річками, понад якими виникали нові слободи та міста. Саме тут зіткнулися інтереси кількох військово-політичних структур. Це, насамперед, згадана Річ Посполита; також Московська держава, яка прагнула просуватися далі на південь; нарешті, Кримське ханство, щиро занепокоєне наступом на ті землі, на які претендувало воно. Та, зрештою, основним правцем на прикордонні, який часто сперечався або, навпаки, знаходив спільну мову з усіма чи окремими діячами державних структур, було українське козацтво. Прикордонні містечка та слободи були наповнені козацьким елементом, а в степу козак частенько міг порозумітися з татарином, об'єднуючись у загони розбійників-"харцизів".Українська народна стихія вперто опановувала втрачені простори й здобувала нові.Основним напрямком колонізаційних потоків стало залюднення Середнього Подніпров'я. 30-ті рр. XVII ст. - час оселення Батурина, Конотопа, Ромен, Лохвиці, значного збільшення Миргорода й Полтави. Десятиліття «золотого спокою» для Речі Посполитої (1638-1647 рр.) - доба великого економічного піднесення та еміграційних потуг. Після численних прикордонних сварок лише 1647 р. було визначено чіткий кордон між Московською держаною і Річчю Посполитою, однак для переселенців та промисловців не існує кордонів.Зараз, напевно, слід визнати найвагоміший факт. Козацька революція середини XVII ст. послугувала каталізатором, а не основною причиною колонізації Слобідської України. За будь-яких умов колонізаційний потік українців на ці терени відбувся б - хіба, може, не так масово й не з такою риторикою. Однак увесь попередній процес колонізації свідчить саме на користь такої тези.
1.1 Особливості колонізації
Часто для людини Середньовіччя й Нового часу світ закінчувався обрієм, який вона бачила з ґанку. Однак велика частіша населення дивує своєю мобільністю. Мало того, стосовно жителів Слобожанщини навіть у пізніші часи зазначали, то українські поселенці за своїми звичаями «ніколи в одних будинках не поживуть, а переходять із місця на місце, куди хто захоче».Сама колонізація Дикого поля українцями починалася з «уходів». Мешканець прикордонного міста чи села (Гадяча, Миргорода, Хорола, Полтави), щойно танув сніг, вирушав на «уходи»: пасічникував, виварював сіль, випасав худобу, ловив рибу в Дінцеві. Таких промислів існувало чимало. Вони мали сезонний характер і залежали від природних умов. Частенько відчайдухи з прикордонних міст займалися грабунками на території майбутньої Слобожанщини. Від тих грабіжників дуже потерпали російські прикордонники та проїжджі купці. Таким здобичницьким промислом, зокрема, займалися на зорі своєї кар'єри дві вагомі постаті козацької революції середини XVII ст. - полковники Іван Богун та Мартин Пушкар.Поселення часто починалися з пасік, і тривалий час жоден з урядів не знав точної кількості пасік чи пасічників. А ті то поволі просувалися на південь і схід, розвідували простір, часто потерпаючи від численних грабіжників та обороняючись від зазіхань російських служилих. Однак на виникнення населених пунктів впливала маса історико-географічних особливостей. Дуже часто слобідські поселення з'являлися на старих городищах: Харків - на Харківському, Хорошів - на Хорошівському, Суми - на Берліцькому, Зміїв - на Зміївському тощо. Зараз історію цих населених пунктів прагнуть продовжити на тисячу років, хоча стале населення в них з'явилося лише в середині ХVІІ ст. Величезним чинником колонізації була наявність річок, над якими й поставати населені пункти. Важливо зазначити, що слобожани, опріч усього, виявились і великими нищителями водних просторів: вирубуючи навколишній ліс, гатячи ставки, ставлячи млини, часто вони такою діяльністю призводили до обміління водойм.Дуже істотним було й військове становище населеного пункту. Царський уряд усіма силами прагнув, щоб нові міста виникали на шляхах і бродах, аби стримувати татарські напади. Самі ж переселенці намагались облаштовувати перші населені пункти на природних височинах, з яких шляхи були гарно контрольованими, або й віддалік від тих шляхів - для безпеки.Майбутні слобожани з дружинами та дітьми поволі пересувалися понад річками. Переважно основу цих переселенців складав не військовий люд, а міщани та селяни. Поселенці обирали досвідченого отамана, який керував вадкою. Люди здебільшого не володіли військовою справою. Російські чиновники, які приймали переселенців, відписували, що йдуть переважно «мужики» й організувати їх на військову оборону дуже складно.Слобожанам царський уряд надавав низку пільг. Під час оселення вони часто отримували зі скарбниці зерно для засіву, гроші па облаштування. Щедро обдаровувалися нововиниклі церкви. За прикордонну службу козаки та їхні родини звільнялися відсилати податків. Щоправда, спочатку російський уряд прагнув обкласти колоністів низкою стягнень, особливо на винокуріння. Але переселенці тих податків майже не сплачували, накопичувалися недоїмки, і врешті податковий тиск та вимога засівати поля були скасовані наприкінці 60-х рр. XVII ст.Найголовніше, що українські переселенці на Слобожанщину зберігали свої традиції та свій устрій. Козацький лад поволі запанував на колишній безлюдній частині Дикого поля. У нових містах виникало міщанське правління на чолі з війтами, цехові організації, церковні братства.
2. Межі Слобожанщини
Слобідська Україна - це історико-географічна область, територія існування колишніх Слобідських полків. На сьогодні це частини різних областей України та Російської Федерації: більша частина Харківської області (Краснокутський, Богодухівський, Золочівський, Дергачівський, Харків-ський, Вовчанський, Валківський, Нововодолазький, Зміївський, Коломацький, Печенізький, Балаклійський, Ізюмський, Куп'янський, Дворічанський, Великобурлуцький, Борівський райони), значна частина Сумської (Білопільський, Великописарівський, Краснонільський, Недригайлівський, Охтирський, Сумський, Тростянецький, Лебединський райони). Луганської (Кремінський, Міловський, Новоайдарівський, Новопсковський, Сватівський, Старобільський райони), невеличка частинка Донецької (Слов'янський район) областей України, кілька районів Курської (Суджа) та Білгородської областей, великий простір (Острогозьк, Богучар, Калитва) Воронезької області Росії.Та й це не все: до Слобідських полків, наприклад, належало з 1708 р. й містечко Котельва (зараз Полтавська область), а в давніші часи (1660 р.) козацький полк із місцевих українців прагнули створити й у Воронежі (сучасному обласному центрі Російської Федерації). Найголовніше, що Слобожанщину часто розуміють не як терен козацьких формувань - Слобідські полки, - а як великий простір, колонізований українськими переселенцями протягом другої половини XVII - початку XVIII ст. Спробуймо ж із історичною маною відокремити кордон цього утворення. Отже, із західною межею Слобожанщини все більш-менш зрозуміло: після тривалих суперечок та перемовин Московська держава і Річ Посполита 1647 р. проклали між собою кордон по річках (верхів'я річки Терн - Лоза -Сула до гирла Уси Малої - Недригайлівка - Грунь - Псел -Бобрик - Грунь Ташепська - Грунь Черкаська - Котельва -Колонтаєва гать на Мерлі).Північний кордон визначається доволі складно - з ідеї, це частина колишньої укріпленої Білгородської лінії, мережа фортець на півдні Московської держави від околиць Охтирки до Білгорода й далі через Усерд до Острогозька.Південний кордон штучний: Бахмут (теперішній Артемівськ Донецької області) і далі смуга, на п'ять верст північніша від колишньої Української лінії. Фортеці тієї лінії: Донецька (св. Петра) - зараз с. Петровське Балаклійського району Харківської області, - Тамбовська (біля с. Лозовсиька того ж району). Михайлівська (с. Михайлівка Первомайського району), Олексіївська (с. Олексіївка поблизу Первомайська), Єфремівська (с. Єфремівка Первомайського району), Параскеви (с. Парасковія Кегичівського району).Та найскладніший кордон - східний. Українська колонізація на схід насправді розтягнулася на тривалі роки. Виникали нові міста й села. Переселенці здіймалися з насиджених місць, опановували нові простори. Царський уряд прагнув втручатися в процес і напрямок колонізації. На початку XVIII ст. російські чиновники вирішили переселити українське населення з прикордонних міст Острогозького полку (Коротояка, Землянська, Усерда) на південь від Острогозька, по річках Калитві й Білих. Крім переселюваних, на нові землі попрямував новий потік колонізаторів, які заснували слободи Калитву, Мілову, Старобільськ, Богучар. В окремих випадках український колонізаційний процес сягав Дону. Визначити остаточні межі заселення українців доволі складно.Слід зазначити й важливу деталь щодо назв «Слобожанщина», «Слобідська Україна». До кінця XVII ст. ці назви не були поширеними. Переселялися «на Україну», «на поле», «на слободи». Слово «слобода» - видозмінене «свобода» означало волю поселенців і несплату податків. Перша згадка про «слобідські українські міста»трапляється 1668 р. в листі гетьмана Івана Брюховецького до сумського полковника Герасима Кондратьєва. Чіткості в документації термін «слобідські полки» набув лише на початку 30-х рр. XVIII ст. «Слобожанщина» ж - це штучний український термін для позначення Слобідської України, ним наприкінці XIX ст. скористався Яків Щоголів, назвавши так свою поетичну збірку.