2.1 Вимушений компроміс щодо залюднений прикордоння
Отож, на теренах Слобожанщини українську колонізаційну стихію прагнула контролювати дуже серйозна сила - Московська держава. Після Смути та запустіння свого прикордоння московська влада почала відновлювати поступове просування на південь. Приймати українських емігрантів у прикордонних російських фортецях означало прирікати себе на істотні неприємності у стосунках з Річчю Посполитою, особливо після поразки козацьких повстань 30-х рр. XVII ст. Але на те часто не зважали, або ж факти переселення утаємничувалися. Емігрантів переводили на російську службу. Та багато хто з козацьких переселенців не витримував суворих російських порядків, зневаги й вимог перехрещуватися, які були поширеними в ставленні до православних з Речі Посполитої. Часто українські служилі тікали з російської служби, повертаючись до України.Великий козацький загін на чолі з гетьманом Яковом Остряницею 1638 р., після поразки козацького повстання, перейшов через нечіткий кордон до Московської держави. Козаків вирішили оселити на порожньому Чугуївському городищі побудувати там фортецю й надіслати російського воєводу. То цікавий факт, бо ще допіру 1634 р., під час російсько-польської війни, загони Я. Остряниці штурмували Білгород і Курськ. Цар вибачив колишні гріхи в обмін на службу.Однак гетьман Я. Остряниця почав грабувати козаків, переселенці не слухали воєводу. Із Полтави до Чугуєва адміністрація Речі Посполитої засилала шпигунів, які агітували козаків повертатись додому. Урешті, скуштувавши переселенського хліба, 1641 р. козаки вбили гетьмана, спалили фортецю, порозганяли російських служилих і повернуся до Полтави Російський уряд відновив Чугуїв лише на початку 50-х років XVII ст.Попри невдачу з переселенням Остряниці, царат не покидав спроб охороняти південні кордони з допомогою українських переселенців. Загалом, справжнім переселенським «бумом» стали 50-ті рр. XVII ст. Невдачі Козацької революції, тривалі війни, пошук економічного зиску й пільг змушували осіле населення Правобережжя, Чернігівщини та нещодавно колонізованої Полтавщини вирушати для пошуку кращої долі на Слобожанщину.
Першим великим і вдалим заселенням української громади до недобудованої фортеці виявилося заснування міста Острогозька. Почавши будувати на річці Тихій Сосні фортецю в дуже зручному з точки зору торгівлі та оборони місці, поблизу крейдяних гір і великого озера, прикордонні російські сили так і не змогли завершити той проект. 21 березня 1652 р. до прикордонної фортеці Путивля прийшов великий загін українських емігрантів на чолі з чернігівським полковником Іваном Дзикою (Дзинковським). Переселення було зрозумілим: після низки поразок козацького війська й укладення Білоцерківської угоди 1651 р. ширилися чутки, що Богдан Хмельницький віддав Чернігівщину полякам аж по Переяслав. Переселенці не хотіли повертатися під «лядську неволю». Поділені ж емігранти було по-козацьки, на сотні за походження: три батуринські, одну борзненську, одну чернігівську, одну конотопський, полкову та дві сотні без назв. Спочатку місцеві російські чиновники й самі козаки хотіли оселити громаду десь поблизу кордону, біля Недригайлова. Однак аби уникнути сварок серед переселенців, було вирі шено спрямувати їх далі від кордону й урешті осадити в Острогозьку. І хоча чернігівці зі своїм полковником опинилися так далеко на сході, вони зберігали тривалий час зі своєю батьківщиною.Яскравим прикладом заселяння Слобожанщини є й заснування міста Охтирки. Прикордонний охтирський острожок було закладено адміністрацією Речі Посполитої в 1641 р., однак після розмежування 1647 р. фортечку було передано Московській державі. Російський уряд тримав та невеличку залогу. 1650 р. у зв'язку з панікою щодо майбутнього походу Богдана Хмельницького й татар па Москву бую вирішено знести острожок та відступити на північ, але в місцевих російських прикордонників на це забракло сил. Але острожок запустів.Околиці Охтирки були улюбленим місцем для українських пасічників із Гадяччини. Уже 1649 р. пасіки з'явилися тут у великій кількості, а пасічники селились із сім'ями та худобою й навіть самі будували укріплення для захисту. Згодом, 1654 р., переселенці зайняли й Охтирський острог, направили міст через Ворсклу та замостили шляхи. Урешті, аж у 1655 р. російський воєвода з містечка Вольного (зараз с. Вільне Великописарівського району Сумської області) з дозволу вищих інстанцій вирішив використати цю колонізаційну стихію. Він прагнув контролювати колонізаторів і керувати роботами з укріплення фортеці (Охтирка мала величезне стратегічне значення: острог немов замикав укріплення Білгородської лінії та контролював середню течію Ворскли. Та й тут із переселенцями вийшов казус: вони забрали не все майно. На батьківщині сотники та отамани їм того не віддавали. Але, судячи з перших переписів російської влади, розвиток охтирської громади мав добрий господарчий ґрунт: у переселенців було чимало худоби, майже кожен мав корів і коней, не кажучи про овець та свиней.Під час колонізації українці охоче використовували покинуті росіянами фортеці. Запустілий Цареборисів 1654 р. залюднили 50 родин із Кобеляк та Кишенки. Місце було дуже вигідне, бо поруч розташовувалися Торські соляні озера. Переселенці, вочевидь, здавна промишляли на «торських уходах» і просто переселилися ближче до промислу.У 50-х рр. українське населення опанувало напівпорожні російські прикордонні фортеці Городнє, Недригайлів та Олешню.Навіть Валки поволі залюднювалися українським населенням. Щоб поповнити російський гарнізон, 1661 р. туди послали з Білгорода 150 російських драгунів. Та дорогою всі драгуни розбіглися. Постало питання про ліквідацію фортеці взагалі. Однак було вирішено острог залишити, тільки поволі виселити звідти російських служилих і віддати на залюднений українським переселенцям. 1665 р. на прохання українців фортецю перенесли в інше місце, на лівий берег річки Турушки при її впадінні у Мжу.
колонізація слобідський осадчий прикордонний
2.2 Міста зі слобідськими осадчими
Оселившись на новому місці, окремі слобідські мешканці прагнули очолити колонізаційний потік і залюднити під своїм керівництвом нові простори, захопивши й привласнивши ласі шматки. Такі діячі зі слобідських міст вирушали в Гетьманщину й закликали до переселення люд, утомлений безперервними війнами. Це були«осадчі» - перші керівники слобідських поселенців.Мешканці Охтирки стрімко ринули на схід, випрошуючи в царя дозволи. Охтирським поселенцям 1658 р. були відведені землі по Мерлі. 1662 р. на місці колишньої російської застави Дякового острогу вже згадується населене «черкасами» (як тоді в російських документах називали українців) містечко Богодухів. Дозвіл же на оселення слободи на Богодуховій гаті отримав 1664 р. охтирський мешканець Карпо Борзиленко. Тобто виникнення Богодухова. вочевидь, відбулося без санкцій російської влади. Наприкінці 60-х рр. Богодухів був значним поселенням; щоправда, його дуже поруйнували під час повстання проти московських воєвод 1668 р.1663 р. зміївський (а до того Миргородський) козак Яків Чернігівець звернувся до царського уряду з проханням дозволити йому керувати заселенням місцевостей по середній течії Сіверського Дінця. Білгородський воєвода Григорій Ромодановський офіційно те дозволив. Під керівництвом Якова Чернігівця виникло значне слобідське містечко Балаклія, а впродовж другої половини 60-х рр. XVII ст. під його ж контролем на теренах від Змієва до Цареборисова постали Лиман, Андрієві Лози, Савинці й важливий за своїм значенням Ізюм.На загальному тлі доволі пізно виникли два важливих міста Харківщини - Золочів та Вовчанськ. Український козак з міста Нижегольська (поблизу Білгорода) Мартин Старочудний 1674 р. отримав дозвіл осаджувати слободи по річці Вовчій. Так виникло містечко Вовче (Вовчанськ). Наступного року переселенцям з міста Мишурин Ріг було дозволено побудуватися на річці Уди. Нове місто назвали Золочевом.
Цікавим є виникнення двох важливих міст понад Осколом, зараз районних центрів Харківської області, - Дворічної та Куп'янська. Містечко Дворічна виникло близько 1666 р., коли старий український поселенець із міста Нового Оскола Василь Бакаринський запропонував білгородському воєводі «нижче від Валуйок, між Дворічних, на татарському перелазі, на річці Осколі, побудувати місто й осаджувати слободи дворів із тисячу» . У середині 70-х pp. XVII ст. у Дворічній мешкало лише двісті українських родин.Перша ж згадка про Куп'янськ належить до 1675 р. Саме дворічанський сотник Іван Трохимов отримав від воєводи Григорія Ромодановського лист із дозволом закликати людей з України і селити їх біля Осинового перелазу на Осколі. Однак Трохимов заснував поселення не на вказаному небезпечному місці, а за кілька верст північніше, у гирлі річки Купянки. Куп'янська слобода була дуже маленькою, 1680 р. жило лише 8 українських родин.Варто звернути увагу й на виникнення трьох вагомих слобід Сумщини, назви яких пов'язані з полем: Краснопілля, Миропілля, Білопілля. Ці міста засновано в другій половині 60-х - на початку 70-х pp. XVII ст. за ініціативою сумських козаків та полковника Герасима Кондратьева. Найскладнішим було заселення околиць річки Вир і слободи Білопілля, де український переселенський елемент зіткнувся з претензіями російських путивльських служилих. Складні й подекуди кровопролитні сутички тривали протягом десятиліть.
3. Село й місто В околицях Вільшани вже наприкінці XVII ст. виникли села Кадниця, Ярошівка, Мерчик, Рогозянка. А у XVIII ст. українці, які вже давно вкорінилися на Слобожанщині, заснували Гуківку (хутір вільшанського Гука), Сизони (хутір вільшанських козаків Сизонів),Баланівку (хутір священика Балановського), Протопопівку (хутір вільшанського протопопа Стефана Зашаловського), Скнарине (хутір вільшанських мешканців Скнар), В'язове. Вільшанські сотники Ковалевські заселили свої володіння, де виникли села Пан-Іванівка(як село сотника Івана Ковалевського), Ріпки, Тернова, Вертіївка.Чимало сіл засновували перші старшини слобідській полків, закликаючи сюди люд з Гетьманщини або зманюючи до себе слобідських мешканців. Заманені пільгами та скасованою прикордонною службою, місцеві мені капці ставали панськими підданими.Особливо інтенсивно таку осадницьку діяльність розгорнув Іван Перехрест (Перехрестив). Цей охтирський полковник (1675-1704 pp. з перервами) був сином боромлянського сотника, єврея-вихреста Івана Яковича Перехреста, що тримав млини на річці Боромлі. Наприкінці XVII ст. під керівництвом охтирського полковника на величезній території українці заснували села Тростянець, Радомля, Журавне, Славгородок, Каплунівка, Пархомівка тощо. Це не було винятком: усякий такий собі старшина-поміщик на своїх землях засновував нові села й значніші населені пункти. Харківський полковник Григорій Донець наприкінці 70-х pp. XVII ст. своїх ґрунтах заснував ціле місто-фортецю - Водолагу (зараз село Стара Водолага Харківської області).Процес отакої «внутрішньої колонізації» тривав на Слобожанщині доволі довго. Нові поселення виникали й у ХІХ ст.
.1 Монастирі
Важливою в будь-якій колонізації є роль духовенства та монастирів. Місіонер першим проникає на запустілі землі веде схимницьке життя, своїм ученням навертаючи на істинну путь, своїм прикладом торуючи шлях для прочан. Монастирі ведуть активне господарювання, засновують нові села поблизу обителей, отримують щедрі земельні подарунки під влади та приватних осіб.Далеко за межами тогочасних російських ліній на півдні, у середній течії Дінця, є Святі гори, куди прямували схимники. Російський уряд прагнув мати зв'язок з осередком православ'я, щоб отримувати відомості про козаків і татар, давав харчі для монастиря. Це був перший прихисток для втікачів із полону. Та стабільне існування обителі почалося лише з 1624 р. У 1644 р. українські козаки пограбували монастир, і він відновився лише на початку 60-х рр. XVII ст. Чернеча братія інтенсивно господарювала, створювала нові монастирські осередки та сприяла осадженню на монастирській землі нових поселень.Інший випадок стосувався переселення з козацької України. 1654 р. ченці Лебединського монастиря (з Правобережжя) прийшли на гору Охтир коло Охтирки й заснували там Троїцький монастир, щедро фундований місцевим населенням. На тривалий час ця обитель стала основним духовним центром над Ворсклою.Та більшість монастирів була створена самими українськими колонізаторами вже після оселення. У такий спосіб біля Острогозька було закладено Дивногірськнй монастир. Коло Сум виник Успенський монастир. Поблизу Харкова, на Куряжі, 1673 р. за сприяння полковника Григорія Донця побудували Преображенський монастир. Під час великого переселення з-за Дніпра, близько 1674 р., «задніпровський» полковник Іван Штепа заснував неподалік Краснокутська Петропавлівський монастир. Сотник Василь Душеченко коло містечка Сінного своїм коштом у 70-х роках XVII ст. почав закладати Покровський монастир. Поблизу Змієва наприкінці 60-х рр. XVII ст. виник Миколаївський козацький монастир.Ще слід звернути увагу на важливу деталь. Переселенці, прибувши на місце оселення, передусім прагнули закласти храм на честь свята свого прибуття. Отже, найкращий день міста на Слобожанщині - церковне свято першого храму. Наприклад, для Харкова та Охтирки це Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня); для Сум, найімовірніше, Великдень (хоча собор у місті Преображенський, найдавніша церква, вочевидь, Воскресенська, бо відомо з наявних документів, що емігранти заселили Суми під час Великого посту) і так далі.Найголовніше, що церкви та монастирі ставали культурного життя. У них зберігалися принесені українськими переселенцями книги, при них існувала система освіти, подібна до тієї, яка набувала поширення по Україні. Ченці писали літературні твори. У Курязькому Преображенському монастирі наприкінці XVII ст. був архімандритом і писав вірші знаний український бароковий поет Онуфрій. Слобожанщина була нерозривною складовою українського культурного життя барокової доби, мала вагомі пам'ятки архітектури та мистецтва, збережені в окремих випадках до сьогодні.
.2 Зіткнення традицій
Слобожанщина нині вважається одним із найзрусифікованіших регіонів України. Але порівняно з чим? З Кримом з Донбасом чи навіть із неоднозначним українським Півднем? Хай там як, за збереженістю українських традицій Слобідська Україна значно переважає названі історичні області. Швидше йдеться про брак неукраїнськості, а національної свідомості потреби політично боронити й відстоювати свої права, поваги до рідної мови та рідних звичаїв. Сучасні проблеми мають глибоке коріння в минулому, зокрема в часі заселення Слобожанщини й підпорядкування цього краю російською державною машиною з неприязню до інакодумства та придушенням ініціативи.Як сталося, що відчайдухи-українці, котрі заселили цей край, поволі ставали політично пасивною спільнотою, втрачаючи свій демократичний устрій, церковні особливості, мову і, врешті, усвідомлення своєї окремішності? І це при тому що спочатку переселенці часто наголошували на своєму іноземному походженні й царський уряд підпорядковував їх інстанції, яка займалась іноземцями - Посольському приказові чи його відділенням.Основна причина тривалих конфліктів між українським населенням і російськими керівниками - це спроби царських чиновників підвести інакшу за звичаями й мовою людність під свій копил.
Від початку російська влада робила це надто послідовно. Навіть на рівні канцелярської мови українські прізвища русифіковували або підводили під патронімну складову, як було заведено Росії (син Івана отже, Іванов). Русифікація була дуже поширеним явищем і довго тривала на Слобожанщині. Часто прізвища переселенців безоглядно змінювали за московським звичаєм. Осавул Охтирського полку Матвій Несвятипаска в російських документах зветься Прокофьєвим. Отаман Сум Герасим Кондратьєв у документах Гетьманщини пишеться як Кондратович. Тобто патронімні прізвища на -ов,- не можуть слугувати з'ясуванням етнічного походження.Однак, крім істотного мовного впливу, існував значніший і потужніший - спроби й потреби політичного підпорядкування переселенців, призвичаєння їх до інакших традицій політичної культури. Виховані в системі цінностей Речі Посполитої та козацького прикордонного життя, керівники колонізаторів потрапляли у світ суворої влади й інакших принципів взаємодії. У козацькому середовищі існували процедури вибору й усунення від влади керівництва, основні питання вирішувалися на загальних зборах - козацькій раді. За особливостями державного ладу Речі Посполитої, а до того Великого князівства Литовського - утворень, у яких украй їство перебуваю тривалий час. -будь-яку, навіть дрібну суперечку вирішували через суд. На українських землях існувала висока правова культура, часті судові позови й апеляційні процедури.Приноровлення українців до інакших політичних обставин відбувалося дуже поступово. Російські управлінці поволі обмежували систему виборності, не затверджуючи вибору козаків, прагнучи призначати старшин, часто з-поміж росіян або іноземних служилих.
На території Слобожанщини царський вагався ліквідувати звичаєве право й проводити суд за російським «Соборним уложенням». Покарання за «Уложенням» були суворими, без судових апеляцій. Утім часто й на саме «Уложення» російські можновладці не зважали - вони, караючи українців, чинили на свій розсуд.Царський уряд діяв і методами заохочення: похвалами за вірність, скасуванням податків, зрівнянням козацьких старшин зі своїми витими колами. Уже вдову Якова Острянина Палажку після подій 1641 р. царський уряд помістив у найліпший Новодівичий монастир, постригши за постригши звичаями, - це було заохочення за вірність. Вище керівництво козаків щедро обдаровували.Опозиційно налаштованих козаків і старшин суворо карал били батогами та засилали до інших міст. На засланні помер сумський полковник Кіндрат Леонтьев, обраний 1661 р всупереч волі царських урядовців. Не мирячись із втручанням у своє управління,слобожани піднімати повстання проти російської влади. 1668 р. велике повстання на слободах очолив харківський полковник Іван Сірко. Повстанці захопили Мерефу, Маяцьк, Зміїв, Красний Кут, повбивавши воєвод. Однак інші стар шини підтримали царський уряд. За таку підтримку харківський сотник Григорій Донець швидко став полковником. Іван Сірко з прибічниками покинув Слобожанщину, залишивши тут родину. Російські чиновники шантажували відомою кошового отамана, обіцяючи знищити його дружину та дітей. Острогозький полковник Іван Дзинковський теж не мирячись із московським правлінням, підтримав повстання Степана Разіна, однак, знов-таки, був схоплений іншими старшинами. Самого Дзинковського та його дружину стратили, а полковницьких неповнолітніх діток Богданка, Миколку, Марійку та Ґаночку з небогою Івана Дзинковського Маринкою заслали до Сибіру.Царський уряд заохочував доноси. Відомий донос на гетьмана Мазепу Василя Кочубея та Івана Іскри 1708 р. було передано через охтирського полковника Федора Осипова (Осиповича).Отак шляхом «батога і пряника» підкорювали місцеве населення. Але процес призвичаювання українців до московських вимог і порядків був довгим.Православна церква Київської митрополії в середині XVII ст. істотно різнилася від церкви Московського патріархату. Українська церква вистояла тривалу боротьбу з наступом Контрреформації, спробами утворити об'єднану церкву, перейняла у своїх супротивників систему освіти, науку латини, увагу до проповідей. Реформи митрополита Петра Могили ще дужче поглибили прірву між російською і українською церквами. Книги лаврського друку, образи на папері, хрещення без занурення у воду, а лише з обливанням ставали для російських священнослужителів доказом «неправильності» українців як православних. Найголовніше: українські священики були менш залежними від державних установ, а тісніше пов'язаними з паствою. Паства часто обирала їх та причет (дяків, титарів і півчих) з-поміж свого загалу, і цьому загалові священики зобов'язувалися служити.Під час залюднювання нових територій часто переселялися цілі парафії, і колонізатори везли на нове місце й церковні Речі: ікони, книги, елементи вівтаря. Священики нерідко поруч зі старшинами очолювати переселенські громади й боронили їхні права перед російськими органами влади. Російська влада виокремлювала тих священиків, називаючи «білоруськими» чи «литовськими», підкреслюючи їхню інакшість.
Українських переселенських священиків підпорядковували Московській патріархії, а потім із 1667 р. - утвореній Білгородській єпархії.Зважаючи на церковні особливості українців, російські воєводи пробували виправдати свої конфлікти з козаками саме інакшістю віри й церковного життя. Так, у червні 1656 р. поселенці Острогозька (полковник Іван Дзинковський старшина й рядове козацтво) поскаржилися на воєводу Івана Караулова. Адміністрація білгородського воєводи князя Григорія Ромодановського взялася за розслідування справи. Виявилося, що воєвода брав великі хабарі. Караулов не заперечував, що брав, але при цьому зазначив, що не вимагав, а українці приносили їх самі. Крім того, полковник Дзинковський вважав неприпустимим те, що воєвода мав звичку розглядати дрібні справи, сидячи на паперті біля церкви. На думку ж Івана Караулова, самі українці поводили себе, неначе погани або не православні: вони їли конину, м'ясо ведмедів і куниць, байбаків, ворон, сорок і галок, тримали черепах у бразі та іншому питві; у церкві українські переселенці не молилися на Великдень та ще й приносили до храму байбаків. Іван Дзинковський заперечив такі нісенітниці.Насправді на свято Воскресіння Христового українці носили до церкви для освячення поросят. А конину споживати ті острогожці, які тривалий час вартували в степу. Росіяни, які служили поруч із українцями, теж заперечили, що «черкаси» вживають «всіляку гадину», зазначивши, що в них хліб та сіль «такі ж, як у нас».
Місцеве російське населення куди толерантніше, ніж царський управлінець, ставилося до традицій та особливостей побуту українців.Чимало проблем із місцевим українським населенням мав і харківський воєвода 1657-1659 рр. Іван Офросимов. Харків'яни, як виявилося, не цілували хреста, не присягали цареві. Та найбільше воєводу лякало, що українці не мають російських образів, а «моляться паперовим аркушам (образам на папері - Авт.), своєму письму та стінам», не поминають про царське здоров'я у своїх молитвах.Такі проблеми різниці церковних устроїв були надзвичайно суттєвими. Лише після посилення впливу українського духівництва на російську церкву, реформування тієї церкви ця різниця дещо згладилась і не так впадала у вічі.Уніфікація церковних звичаїв на Слобожанщині, підведення їх під загальноросійський кшталт відбувалися паралельно змінам, які сталися в Російській православній церкві після низки реформ і запровадження Духовного регламенту 1721 р. Часто всі ці реформи з переслідуванням старих звичаїв та нищенням книг київського друку особливо ретельно проводили українці з походження, як превелебний білгородський єпископ Йоасаф Горленко (1748-1754).
Висновки
Ще під час початків колонізації Слобожанщини українські переселенці утворили кілька слобідських полків. На початку 80-х рр. ситуація стабілізувалась, і надалі їх було п'ять: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький. Упродовж тривалих реформ козацький устрій на Слобожанщині 1765 р. було знищено. Козаків перевели в стан «військових обивателів». Колишні козацькі старшини були прирівняні до російських дворян. Слобідські автономії були слабкими й доволі подібними до устрою гетьманських полків, хоча з більшим російським впливом і слабшими соціальними процесами. Цікаво, що саме відсутність притаманного Гетьманщині «автономістичного» баласту й потреб відродити залежну від Росії козацьку державність і вивела Слобожанщину свого часу на провідні позиції в українському національному русі.Затишок, родюча земля, гостинні поміщики, заможні Церкви та монастирі - це приваблювало мандрованого філософа Григорія Сковороду, який значну частину свого життя провів саме на Слобідській Україні, написав тут основні твори, тут помер і похований. «Утеча від світу» щонайкраще відчувалася на слободах і далеких хуторах - осередках мудрості та простоти. На початку XIX ст. царський уряд, проводячи освітню реформу, завдяки старанням й авантюрності місцевого дворянина Василя Каразіна вирішив заснувати в центрі Слобожанщини Харкові університет, який пізніше став головним осередком українського романтизму. Романтик, захоплюючись бродом, знаходив перли народної творчості в околицях університету, по численних харківських передмістях, де квітувала традиційна українська культура. Віддалений від оборони «прав і вольностей» колишньої Гетьманщини, місцевий інтелектуал шукав мудрість і джерела подальшого історичного розвитку серед простого народу.Завдяки університетові Харків став центром журналістики. В університетській друкарні побачила світ перша на-друкована в Україні книжка народною мовою «Байки» Петра Гулака-Артемовського (1818) (найперший твір українською народною мовою, «Енеїда» Івана Котляревського, вийшов друком 1798 р. в російській столиці Петербурзі).Історична пам'ять і прив'язаність до старовини були вагомим чинником у середовищі місцевого шляхетства. Саме в Харкові почалася проза народною українською мовою, близькою до сучасної, тут перші твори написав нащадок давнього слобідського роду Григорій Квітка-Основ'яненко. Спробував у Харкові вправлятися з народним словом і студент Харківського університету Микола Костомаров, звідси бере початок і Драма народною українською мовою.До40-х років XIX ст. Харків був основним центром українського національного руху.
Слобожанщина поставала краєм, де починалися подальші великі зміни в українському суспільстві, шлях українців до національної держави. І ті процеси закорінені в далекому XVII ст. - часі залюднення й освоєння значних територій, великого діалогу між «своїм» і «чужим», «старим» і «новим»
Література
1. Гербель Н. Изюмский Слободской казачий полк 1651-1765 гг. - СПб., 1852.
. Альбовский Евгений История Харьковского слободского казачьего полка 1650-1765 гг. - Харьков: Типография губернского правления, 1895. - 218 с. (13МБ).
. Багалей Д. И. История Слободской Украины. Харьков «Дельта» 1993г
. Альбовский Евгений Харьковские казаки. Вторая половина XVII ст.. - История Харьковского полка. - С-Птб., 1914. - Т. 1. (26МБ).
. И. А. Устинов Описательные труды;материалы и источники, касающиеся истории, археологии, этнографии, географии и статистики: слободской украйны, харьковских: наместничества и губернии. (1705-1880 год) Харьковский губернсий статистический комитет 1886 г.
. Щелков К. П. Историческая хронология Харьковской губернии - Х., Университетская типография, 1882.