Крива Лоренца
Усі ці причини діють у різних напрямах, збільшуючи чи зменшуючи нерівність. Для того щоб визначити ступінь цієї нерівності, економісти використовують криву Лоренца, яка відображає фактичний розподіл національного доходу. Цю криву економісти використовують для порівняння доходів у різноманітні проміжки часу, або між різними верствами певної країни, або між різними країнами. На горизонтальній осі кривої відкладається відсоток населення, а на вертикальній - відсоток доходу. Звичайно економісти поділяють населення на п'ять частин, до кожної з яких входять 20% населення. Групи населення розподіляють на осі від самих малозабезпечених до найбагатших. Теоретична можливість абсолютно рівного розподілу доходів представлена лінією АБ. Лінія АБ вказує на те, що будь-яка група населення одержує відповідний відсоток доходу. Абсолютно нерівномірний розподіл доходу представлений лінією ВБ. Він означає, що всі 100% родин одержують увесь національний доход. Абсолютно рівномірний розподіл означає, що 20% родин отримують 20% усього доходу, 40%-40%, 60%-60% і т.д.
Припустимо, що кожна з груп населення отримала певну частку національного доходу (рис. 1.3, дод.1).
Звичайно, в реальному житті найбідніша частина населення отримує 5-7% від загального розміру доходу, а найбагатша - 40-45%. Тому крива Лоренца лежить між лініями, які відображають абсолютну рівність та нерівність у розподілу доходів. Чим нерівномірніший розподіл доходів, тим більша увігнутість кривої Лоренца і тим ближче вона буде то точки В. І навпаки, чим справедливіший розподіл, тим крива Лоренца буде ближче до лінії АБ.
Глибока деформація механізму державного регулювання та розподілу результатів використання державної власності, що призводить до надмірних соціального розшарування та поляризації доходів. Зростання економіки та процеси модернізації, що відбулися в Україні, супроводжуються безпрецедентним зростанням нерівності в розподілі результатів економічної діяльності. В останні роки йшов інтенсивний процес перерозподілу загального обсягу грошових доходів на користь високоприбуткових груп на тлі скорочення частки доходів найбідніших груп населення. Майнове розшарування в Україні - одне з найбільших з-поміж європейських країн. Україна стала рекордсменом з нерівності на пострадянському просторі.
Нерівність у розподілі спостерігається на рівні підприємства, галузі, у міжгалузевому й міжрегіональному розрізі. Найбільш високі заробітки концентруються в паливно-енергетичному комплексі, металургії, вугільній промисловості, сферах фінансів, кредитування й страхування, роздрібній торгівлі, нерухомості, заробітна плата в яких перевищила середній рівень по країні в 2,5 разу. У цей час найбільш диференційованою стала оплата праці банківських працівників, серед яких в 2013 р. оплата праці 10% найбільш високооплачуваних працівників в 40 разів перевищувала заробітки 10% найбільш низькооплачуваних. Зростання нерівності не сприяє оздоровленню економіки, а, навпаки, породжує тіньові розподільчі процеси.
За оцінками Світового банку, в 2013 році доходи 10% найбільш забезпечених верств населення України перевищували доходи 10% найменш забезпечених верств більш ніж в 47 разів. За офіційними даними Державного комітету статистики, кількість громадян, чий дохід не покриває прожиткового мінімуму, поступово скорочується, проте їх, як і раніше, залишається дуже багато. За даними Держкомстату, частка населення, що отримує заробітну плату меншу за прожитковий мінімум, станом на червень 2013 року складає 13%, (у 2012 році - 25,5% ), а 5,2% робітників мають заробітну плату меншу рівня мінімальної, і лише 31,6% населення отримують заробітну плату понад 2 тис. гривень.
Проблема поляризації українського суспільства найсильніше виявляється в зростанні доходів від власності та підприємницької діяльності, нерівності видатків на заощадження й придбання нерухомості й навіть нерівності видатків на покупку непродовольчих товарів і оплату послуг. За загальними оцінками дослідників, у руках заможних українців акумульовано приблизно 85% всіх заощаджень у банківській системі, 57% грошових доходів, 92% доходів від власності й 96% видатків на покупку валюти.
При цьому, за даними моніторингу бідності 2013 року, 28,2% населення України належать до категорії бідних, а 15% - до жебраків. Причому бідність продовжує бути поширеним явищем саме серед населення, що працює. За даними звіту Світового банку «Бідність в Україні», в 2013 році бідних людей в країні стало більше на 1,7%. За показником ВВП на душу населення (дані Світового банку 2013 року - 6,92 тис. дол.) Україна - на третьому місці серед найбідніших країн Європи та випереджає лише Молдову й Албанію.
Проблема несправедливої нерівності доходів в Україні полягає в тому, що еліти забезпечують собі доходи, які багаторазово перевищують валовий внутрішній продукт на душу населення. Причому, чим нижчим є рівень продуктивності регіональної економіки і, відповідно, нижчим рівень життя населення регіону, тим сильніше проявляються контрасти.
За географічною ознакою розшарування доходів відбувається за рахунок того що центри промисловості по крані розподілені не однаково. Найнижчий рівень доходів характерний для південно-східних областей, де менше поширені самозайнятість і тимчасова трудова міграція, тобто там, де населення гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Трохи краща ситуація в областях із відносно високим розвитком незареєстрованого сектора економіки, включаючи особисте підсобне господарство.
Зростання рівня доходів середньостатистичного українця відбувається в більшій мірі за рахунок промислових центрів. Найбільш доходними містами в Україні вважаються м. Київ, Донецька, Запорізька, Дніпропетровська області.
Проаналізуємо останні дані по доходам громадян України. Для того щоб оцінити рівень доходів населення розглянемо динаміку середньомісячного номінального доходу населення у 2013році. Порівняємо рівень доходів громадян з прожитковим мінімумом та мінімальною заробітною платою. Номінальні доходи населення у січні - жовтні 2013 року порівняно з відповідним періодом попереднього року, зросли на 41,6%. Наявний дохід, який може бути використаний населенням на придбання товарів та послуг, збільшився на 41,4%, а реальний наявний, визначений з урахуванням цінового фактору, - на 12,4%. У жовтні поточного року порівняно з жовтнем попереднього року номінальні доходи населення збільшились на 35,6%, а наявний та реальний наявний доходи - відповідно на 33,3% та 8,2%. Наявний доход у розрахунку на одну особу за жовтень 2013 року становив 1254,7 грн. проти 936,7 грн. за жовтень 2012 року. Витрати населення у січні - жовтні поточного року порівняно з аналогічним періодом попереднього року збільшились на 40,2%. Приріст заощаджень склав 47771 млн. гривень.(таб. 1.1, 1.2, 1.3. Додаток1)
Результати соціологічних опитувань дозволяють скласти уявлення про гостроту та ступінь поширення бідності в Україні. За даними Всеукраїнського моніторингового дослідження, проведеного Інститутом соціології НАН України виявлено вкрай обмежений доступ значної частини населення до життєво важливих благ. Відсутність можливостей придбання найнеобхідніших продуктів харчування відзначила половина респондентів (49,6%), необхідного одягу - 45,2%, необхідної медичної допомоги - 63,7%.
Загальний низький рівень життя населення пояснює переважно негативний характер оцінок матеріальних умов працюючих на промислових підприємствах України, хоча останні за рівнем заробітної плати перебували в більш вигідному становищі порівняно з працівниками культури, охорони здоров’я, освіти та безробітною частиною населення.
Зростання соціально-економічної нерівності в українському суспільстві знайшло відображення в тому, що більше третини (35%) респондентів відзначили антисоціальний характер реформ як причини масової бідності. Значущість антинародної спрямованості сучасних економічних перетворень зростала з погіршенням умов життя респондентів - серед тих, хто відзначав достатність коштів для існування, на зростаюче розшарування як передумову поширення бідності, вказували 24,7%, а в підгрупі тих, хто потрапив до злиднів, - 55,7% респондентів.
Найважливішими причинами масової бідності в Україні
респонденти вважали саме ті, які обумовлюють кризу в економіці і, так чи
інакше, знаходяться в площині зовнішньої політики, що відбиває зростаючу
взаємозалежність сучасного світу. Після руйнування господарських зв’язків
внаслідок розпаду СРСР, Україна втратила значну частину свого промислового
потенціалу, що, на думку респондентів, й стало основною (60%) причиною масового
зубожіння в Україні. Корумпованість всіх гілок влади (58,7%) і, як результат,
міжнародні скандали навколо відмивання “брудних” грошей не сприяють формуванню
іміджу України як гідного економічного партнера і закріплюють її другорядну
роль у світовому розподілі праці як сировинного додатку, що, в свою чергу,
третина респондентів (36,3%) вважають також чинником розповсюдження бідності в
Україні.
Гостра соціальна проблема світу - проблема бідності.
Бідне населення (тобто таке, яке отримує доходи нижче прожиткового мінімуму) є в кожній країні. Навіть у США воно складає 12,3% населення, причому кількість бідних в США зростає і перевищує нині 36 млн. чол., з яких 20 млн. білі, 11 млн. - чорні (афроамериканці), 5 млн. - іспаномовні (латинос). Але у відсотках бідними є третина афроамериканських родин, чверть латиносів, 10% - білих. Розрізняють два види бідності регіональний та особистий. Приміром, у США до „бідних" штатів належать шість з п'ятидесяти (в них частка бідного населення досягає 25-30%), це Західна Вірджинія, Алабама, Міссісіпі, Арканзас, Луїзіана, Нью-Мексико. Але бідність в США і в країнах, що розвиваються різні речі (табл. 2.1., дод. 2).
У США 100% „бідних" родин мають газову або електроплиту та холодильник, 85% - кольоровий телевізор, 70% - автомобіль, 60% - пральну машину, 50% - кондиціонер, 40% - мікрохвильову піч. А за рівень бідності в США приймається річний дохід для міської родини з чотирьох осіб в обсязі 13 тис. дол. Для тих, хто отримує менше, існують такі шляхи державної допомоги:
) Програма соціальної допомоги (200 млрд. дол. В рік), яка передбачає допомогу родинам з дітьми, безоплатну медичну допомогу (Medic Aid), безоплатні продуктові талони (Food Stamps);
) Закон про соціальний захист, що передбачає систему суспільних робіт, курси перепідготовки, працю на державних будовах тощо;
) Закон про встановлення мінімальної заробітної платні (з 1935 p.), яка зараз складає 7,5 дол./год.;
) Як пропозиція вчених - запровадження негативного прибуткового податку, який визначає державну допомогу бідним родинам за формулою: 1/2 прожиткового мінімуму + 1/2 заробітку (табл. 2.2., рис. 2.1., дод.2).
В Україні Президент підписав закон про встановлення з 2009 р. мінімальної зарплати (МЗ) на рівні прожиткового мінімуму (ПМ) для працездатних. Яким буде ПМ, а відповідно і МЗ, станом на 2009 рік точно сказати неможливо, але орієнтовно, спираючись на темпи зростання ПМ та показники інфляції, фахівці Міністерства праці та соціальної політики називають цифру в 700 грн./на місяць. Поки що ж, якщо різниця в доходах між найбіднішою людиною та верхніми десятьма відсотками населення в розвинених країнах світу знаходиться в межах від 5 до 7, то в Україні вона досягає понад 100.
Бідні в Україні мають багато спільного з бідними в будь-якій іншій частині світу; для них є характерним утруднений доступ до ресурсів і послуг, низький рівень життя, поганий стан здоров’я, обмеженість соціальних взаємин, відчуття себе особами «другого сорту» в очах небідних,почуття незахищеності та безсилля. У той же час бідність в Україні має практично виключні риси, притаманні лише їй та частині країн-сусідів на пострадянському просторі.
Після проголошення Незалежності, майнова поляризація суспільства здійснювалася досить високими темпами: якщо в 1993 р. середній дохід 10% найбільш заможних громадян України перевищував дохід громадян з найменшим статком у 6,7 разів, то в 1994 р. - уже в 9 разів, а в 1995 - майже в 12 разів. Також слід відзначити сформований в Україні великий розрив між доходами невеликої групи громадян України і більшості населення. За даними ДПАУ на сьогодні 90% українців мають «незначні доходи». Вважається, що одним з найзначиміших факторів поширення бідності є падіння обсягів виробництва. Останнє мало місце у всіх колишніх соціалістичних країнах,але особливо воно торкнулося країн СНД, зокрема України. Масштабне скорочення виробництва в Україні, що, як вважають деякі дослідники, мало місце внаслідок повільних і непослідовних реформ, викликало значне зниження зайнятості і рівня оплати праці. Ці наслідки збільшилися у зв’язку з необхідністю підвищити продуктивність і перебороти характерну для старої системи практику збереження на підприємствах надлишкової робочої сили. Одночасно зменшилася і пропозиція на ринку праці, як наслідок раннього виходу на пенсію, припинення спроб знайти роботу й обрання жінками ролі домогосподарок. Все це мало своїм наслідком бідність, але бідність специфічну. Взагалі, Ю. Саєнко наводить такі типи моделей бідності:
. Традиційна тотальна бідність - країна перебуває в тотальному стані бідності довготривалий період (півстоліттями, а то й століттями).
. Раптова тотальна бідність - країна з стабільною економікою, достатнім ресурсним, технічним та інтелектуальним потенціалом раптово (неочікувано) стає тотально бідною.
. Тимчасова масштабна бідність - у країнах, які розвиваються.
. Підвищена бідність - у розвинутих країнах.
. Стабільна мінімальна бідність - у високорозвинених країнах.
На наш погляд, для України впродовж 1991-1999 рр. (період економічної кризи та стагнації) була притаманною власне раптова тотальна бідність, де бідними були абсолютно усі - і держава, і практично усі верстви населення, незалежно відвіку, посади, освіти, наявності роботи тощо. Бідність супроводжувалася відчуттям повної втрати орієнтації індивідів у процесах, що відбуваються в суспільстві: усі «правила гри» змінилися майже відразу. В економічному плані перехід до ринку одним надав небачені досі можливості, у інших викликав незвичні матеріальні труднощі й втрату гарантій стабільного майбутнього. Економічні потрясіння, що відбулися в цей період - втрата робочих місць, тривала невиплата заробітної плати, гіперінфляція, що нищила заощадження та поточні доходи, руйнація системи соціальної підтримки (скорочення дешевих чи безкоштовних соціальних послуг, субсидій, пільгових цін на деякі товари і послуги) - породили в багатьох почуття уразливості, безсилля, неможливості планувати власне майбутнє. Раптову тотальну бідність в період 1991-1999 років характеризують деякі соціологічні показники. Перший з них - це показник кількості безробітних в ці роки. Вражає сам факт наявності значної кількості респондентів, що не мали роботи і джерел доходу, особливо у 1992 році, оскільки за часів Радянського Союзу відсутність зайнятості для осіб працездатного віку була нонсенсом. І практично зразу ж,впродовж доволі короткого часу кожен шостий-сьомий респондент втратив роботу та засоби до існування. Але вже за два наступні роки кількість безробітних зменшилася значною мірою, перш за все завдяки самозайнятості. Взагалі, одразу після 1991 та практично до 2000 року включно ринок праці України переважно характеризувався:
перевищенням пропозиції робочої сили над попитом;
прогресуючим зниженням зайнятості у сфері економіки;
зростанням безробіття, в тому числі прихованого;
високим рівнем нерегламентованої зайнятості;
значними територіальними (регіональними) диспропорціями;
низькою мобільністю робочої сили.
Раптова тотальна бідність в Україні має кардинальні відмінності від бідності,притаманної високорозвинутим країнам, і країнам, що розвиваються. Фактично, у переважній більшості випадків у таких країнах мати роботу - автоматично означає не перебувати на нижніх щаблях соціальної драбини. Мати роботу, що потребує певної освіти, знань чи кваліфікації - означає забезпечувати своїй родині принаймні прийнятний рівень добробуту. Українські реалії свідчать, що наявність роботи, навіть такої, що потребує високої кваліфікації, не убезпечувала родини від бідності. Бідність працюючих, у тому числі висококваліфікованих - є унікальним явищем серед країн із середнім рівнем доходу, до яких відносять Україну міжнародні інституції. Своєю чергою, бідність зумовлює: