Курсовая работа (т): Трудова міграція в Україні. Використаня трудового потенціалу країни

За прогнозами європейських експертів, у зв'язку зі створенням єдиного ринку в міграційних потоках відбудуться деякі зміни. Погано організована масова імміграція працівників низької кваліфікації поступиться місцем колективним договорам цільового призначення.

Другий центр тяжіння трудящих мігрантів сформувався у 70-ті роки XX ст. в регіоні Близького Сходу. Нафтовидобувні країни притягують на промисли величезну кількість людей з Індії, Бангладеш, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії. Частка іммігрантів у загальній чисельності робочої сили окремих країн Близького Сходу досить значна. Так в Об'єднаних Арабських Еміратах вона становить 97 %, у Кувейті - 86,5 %, Саудівській Аравії - 40 %.

Третій центр сучасної імміграції робочої сили знаходиться у США. Історично трудові ресурси цієї країни склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Повоєнна імміграція до Сполучених Штатів Америки складалася з декількох етапів. Перший являв собою могутній європейський потік, коли з країн Західної Європи приїхало до США 6,6 млн осіб. Другий розпочався в 1965 p., коли був прийнятий закон, що створив сприятливі умови для вихідців з Азії і Латинської Америки. З 1993 р. веде свій відлік третій етап, в якому віддається перевага емігрантам із Європи - Ірландії, Італії, Польщі, а також з Аргентини.

Четвертий міжнародний регіон міграції сформувався в Австралії, де працює більше 200 тис. іноземних робітників.

П'ятим центром трудової міграції є країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) - Бруней, Японія, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань.

В Латинській Америці формується шостий центр тяжіння робочої сили, де іммігрантів приймають в основному Аргентина і Венесуела.

Міграційні процеси останніх років характеризуються не тільки зростанням масштабів, а й формуванням нових явищ, яких не було в недалекому минулому. Так, ще недавно можна було чітко відмежувати країни, які приймають робочу силу, від країн, які її постачають. У сучасних умовах все більша кількість країн втягується у аконод одночасної еміграції / імміграції населення.

Крім того, якщо в галузі руху міжнародних потоків товарів і послуг пануючою тенденцією є лібералізація зовнішньоторговельних зв'язків, то щодо переміщення робочої сили діє система державного і міждержавного регулювання міграції, яка має тенденцію до посилення. В цьому полягає одна з відмінностей міграції робочої сили від зовнішньої торгівлі.

РОЗДІЛ ІІ.МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ, ЇХ ЗНАЧЕННЯ ТА ФАКТОРИ ВИНИКНЕННЯ

.1 Аналіз міграційних процесів в Україні

Міграційні процеси суттєво впливають на економічний потенціал національної економіки. У зв’язку з цим аналіз та дослідження динаміки міграції дозволить визначити основні тенденції в економіці країни та світу.

Чисельність населення Укрaїни аконо на 2014 р. аконодав 45,5 млн. осіб, що відповідає 29 місцю у світі за кількістю населення. Зростaння чисельності населення протягом 2000-2013 рр. становило в середньому 0,6% щорічно. Впродовж 2000-2014 рр. населення України скоротилося на 4 млн осіб. Проте цей процес загальмувався: коефіцієнт природного скорочення населення становив у 2000 р. - 7,6 на 1000 мешканців, у 2014 р. -3,1.

З січня по травень 2014 року в нашій країні відбулося 183 635 внутрішніх міграцій осіб між областями, а також 23 036 іноземців іммігрували до України, а 5 637 громадян нашої країни емігрували за кордон, міграційне сальдо (різниця між іммігрантами та емігрантами) становило 17 399 осіб. Відносні показники зовнішніх міграцій - з розрахунку на 10 000 населення частка емігрантів становить 3 особи, іммігрантів - 12.3 осіб, а міграційне сальдо відповідно 9.2 осіб.

Внутрішні міграції в нашій країні на багато більш поширені ніж зовнішні та становлять 97.5 на 10 000 осіб, тобто майже 1% громадян змінили постійне місце проживання у січні-травні.

Протягом 2010-2014 рр. 1,2 млн. осіб, тобто 3,4% населення України у віці від 15 до 70 років, працювали чи шукали роботу за кордоном. У 2011-2014 рр. Міністерство внутрішніх справ оформило документи для 12 тис. громадян України, які емігрували за кордон, зокрема, переважно у Російську Федерацію, Німеччину, Ізраїль, США, Білорусь, Чехію. В 2011 р. українським громадянам було видано 204 тис. дозволів а проживання в країнах ЄС (в т.ч. 156 тис. для виконання сезонних робіт в Польщі), більшість з яких були короткостроковими. У 2014 р. українці були п’ятою за чисельністю групою аконода третіх крaїн, які проживали на території ЄС, після громадян Туреччини, Марокко, Албанії та Китаю(таблиця 1)

За даними досліджень виїзд у віддалені країни з метою постійного проживання в основному здійснюють молоді та освічені українці. За даними опитування, майбутні емігранти в Україні переважно були зайняті в сферах культури, роздрібної торгівлі та послуг, або були студентами.

До основних причин еміграції до Австралії, Канади та США відносять возз’єднання сім’ї та виїзд на постійне проживання. Еміграція до ЄС та Росії переважно орієнтована на прaцевлаштування.

Розглянемо абсолютні та відносні показники зовнішньої міграції, емігрантів, які покинули Україну та іммігрантів, які обрали нашу державу для постійного місця проживання(таблиця 2,3)

Найбільша кількість іноземців прибула до України та емігрувала з Харківської області 4908 та 559, а також м.Київ 3071 та 988 осіб відповідно. Найменше абсолютне число емігрантів у зафіксовано у Рівненській - 35 та Хмельницькій - 54 областях, а іммігрантів у Тернопільській - 84 та Закарпатській - 93. Відносні показники з розрахунку на 10 тис.осіб свідчать, лідерами серед емігрантів є м.Київ та Харківська область з показниками 8.4 та 5, а найменше виїжджають за кордон мешканці Рівненської та Хмельницької областей, по 0.7 та 1.0.

Найбільша кількість іноземців прибула до України та емігрувала з Харківської області 4908 та 559, а також м.Київ 3071 та 988 осіб відповідно. Найменше абсолютне число емігрантів у зафіксовано у Рівненській - 35 та Хмельницькій - 54 областях, а іммігрантів у Тернопільській - 84 та Закарпатській - 93. Відносні показники з розрахунку на 10 тис.осіб свідчать, лідерами серед емігрантів є м.Київ та Харківська область з показниками 8.4 та 5, а найменше виїжджають за кордон мешканці Рівненської та Хмельницької областей, по 0.7 та 1.0.

Найбільша частка іноземців оселилася у Харківській області - 43.3 та м.Севастополь - 27.2, а найменша у Тернопільській та Закарпатській областях з показниками 1.9 та 1.8 на 10 тис. населення відповідно. Абсолютний приріст від зовнішніх міграцій найвищий у тій же Харківській області - 4349 та м.Київ - 2083, а відносний у Харківській області - 38.3, АР Крим - 23.1 та м.Севастополь - 22.3 осіб на 10 тис. Єдиною областю в Україні, де зафіксовано сальдо, тобто переважає число емігрантів над іммігрантами є Закарпатська, з абсолютними показниками -188 осіб, а відносними 2.3 на 10 тис. населення.

Поширення обміну робочою силою, як одного з аконода міждержaвного співробітництвa, свідчить про розвиток інтеграції Укрaїни світовий економічний простір. В той же час в Україні існують серйозні проблеми у сфері міграційної політики.

Некерованість міграційних процесів становить небезпеку для національних інтересів України. Це обумовлює формування нових підходів до державного управління цим процесами.

.2 Характерні риси трудової міграції в Україні на сучасному етапі

Розвитку

На сучасному етапі розвитку глобалізації трудова міграція виступає своєрідним каталізатором цього процесу, адже вона є одночасно причиною (консолідації культур, релігій) та наслідком («стирання кордонів» між етносами, державами) глобалізації. Однак, українська трудова міграція не є явищем, пов’язаним лише із світовими тенденціями. Особливістю мотивації до переселення наших громадян на нові місця проживання та працевлаштування за кордоном є кризові економічні чинники всередині держави.

На сучасному етапі проблемами трудової міграції займаються такі українські науковці як: А.Атаманенко, О.Вольовина, О.Годованська, С.Жовнір, Л.Істратій, І.Ключковська, І.Лапшина, О.Малиновська, В.Онищук, О. П’ятковська, І.Смогоржевська, М.Флейчук, Г.Щегельська та ін.

Явище трудової міграції своїм корінням сягає ще позаминулого століття. Тоді цей процес був започаткований жителями Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, масове переселення українських заробітчан - в кінці ХІХ на початку ХХ ак. - в історію увійшло під назвою «перша хвиля української еміграції». Основною причиною були безробіття, безземелля та інші економічні негаразди. На відміну від другої (міжвоєнний період) та третьої (під час та після закінчення ІІ Світової війни) хвиль, які мали політичні передумови, поштовхом до четвертої була не тільки «горбачовська відлига» та глобалізація у всіх своїх проявах, а знову ж таки економічні чинники [1, 9].

Явище трудової міграції населення стає визначальним для подальшого функціонування української держави. Багато сучасних дослідників виділяють наступні передумови цього процесу:

боротьбу з бідністю, невідповідність заробітної плати умовам проживання, розшарованість суспільства і сповільнення темпів скорочення числа зайнятих, відсутність гідної плати [4, 491];

безробіття;

соціальну незахищеність;

відсутність перспектив у персональному та кар’єрному зростанні населення;

кризові явища, пов’язані з культурним розвитком;

корупцію та ін. [6, 516].

Відповідно до сучасних статистичних даних, орієнтовна чисельність заробітчан, які виїхали на роботу за кордон становить від 4,5 до 7 млн. працездатного населення України, переважно із західних регіонів [12, 538].

Існує декілька підходів до виділення категорій мігрантів. Зважаючи на мету виїзду/переїзду, І.Смогоржевська називає три групи українців:

. Мігранти, що покидають Україну з метою зміни постійного місця проживання;

. Спеціалісти, що виїжджають на роботу в закордонних фірмах;

. Люди, що їдуть на чужину з метою заробітку для покращення матеріального становища своєї родини [12, 538].

Зміну місця проживання на постійній основі здійснюють самотні громадяни, сім’ї або ж навіть родини [8, 526]. Статистичні дані свідчать про зростання бажання українців переїхати з країни назавжди: згідно із соціологічним опитуванням американського інституту громадської думки Gallup, 21% українців, тобто майже 10 млн. осіб, хоче залишити Україну назавжди [6, 511].

До іншої групи трудових емігрантів належать особи, що працевлаштувалися за кордоном та працюють відповідно до своїх професійних навиків. Причинами виїзду є кращі умови праці та вища матеріальна винагорода, а також суттєво вищий рівень життя у країні до якої мігрували. Однак, маємо двозначність наслідків такого процесу: з одного боку, відсоток людей, які повертаються після закінчення дії контрактів та угод загалом високий, але з іншого - більшість з них, проживши на території батьківщини певний час, знову їдуть працювати за кордон. З такою формою міграції пов’язане явище «відпливу або міграції умів». Воно трактується як міграція висококваліфікованих фахівців, зі збільшенням частки яких в країні-донорі починають пригальмовуватися темпи розвитку окремих галузей економіки, освіти та держави загалом, що створює загрозу індивідуальній та національній безпеці [10, 73]. Протягом останніх років кількість емігрантів суттєво збільшилася, особливо до таких країн як США та Канада, куди переїжджає значна частка фахівців з системного аналізу, програмування, біології та комп’ютеризація [9].

До однієї з найчисельніших і найбільш поширених груп українців за кордоном належать люди, що виїхали з метою покращення матеріального становища своїх сімей, які залишилися в Україні. Взята до уваги частина мігрантів, на думку науковців, є найбільш нестабільною та найчисельнішою за кількістю нелегальних мігрантів або «мігрантів з невизначеним статусом», як це поняття пропонує трактувати Міжнародна організація праці зважаючи на негативний відтінок слова «нелегал» [1, 9].

Зважаючи на динаміку трудової міграції, можна виділити наступні її наслідки. До позитивних можна віднести:

. Інвестиції в розвиток української економіки (прямі та непрямі);

. Накопичення професійного досвіду у країнах з вищим рівнем розвитку сфери обслуговування і можливість поділитися ним у країні-донорі;

. Сприйняття інших культурних особливостей країни-рецепієнта, що позитивно відображаються на формуванні системи цінностей мігранта;

. Можливість «рекламувати» українську культуру у світі, створювати нові осередки української діаспори [13, 41];

Однак, безперечно, у трудової міграції є певні негативні риси, що можуть загрожувати ефективному функціонуванню економіки та загалом стабільності внутрішнього клімату держави.

Перш за все, від’ємні демографічні показники, адже відбувається зменшення кількості населення за рахунок виїзду за кордон та народження дітей у країні-рецепієнті. Соціальні зміни у суспільстві йдуть не на користь державі. Розповсюдження набуває соціальне сирітство, адже діти зростають і виховуються без прямої опіки батьків [5, 505]. Також, проблемою є залишені без належного нагляду люди похилого віку, які потребують не тільки матеріальної допомоги. На превеликий жаль, аспект покинутих батьків у зв’язку з виїздом за кордон на сьогодні не вирішується державою [5, 506]. І.Ключковська вказує, що сучасний рівень надання медичної і соціальної допомоги населенню літнього віку в Україні не відповідає його реальним потребам і має високу соціально-демографічну вартість - зростання захворюваності і смертності [5,506]. Зважаючи на це, люди похилого віку залишаються обділені не тільки матеріальними ресурсами з боку держави, але й турботою з боку власних дітей. Одним з негативних наслідків є трансформація українських родин, коли їх члени виконують невластиві для них функції через виїзд інших за кордон [5, 505], а також розпад сімей.

Однак, існують наслідки, які є двозначними (як позитивними, так і негативними) для української держави. До них можна віднести, наприклад те, що трудова міграція знімає напруженість ринку праці в Україні, але з іншого - призводить до втрати значної кількості професіоналів.

З’ясовуючи мовний аспект трудової міграції четвертої хвилі, дослідники відзначають його своєрідність. Як приклад, можна назвати емігрантів до США, які з одного боку завдяки своєму переселенню таки підвищили відсоток україномовного населення (визнаючи українську як мову, якою вільно розмовляють), а з іншого - спілкуються російською на побутовому рівні [2, 481]. Виникає нове явище - коли мова побутового спілкування не відповідає культурним традиціям населення. Якщо для покоління політичних мігрантів другої та третьої хвиль українська стала мовою само ідентифікації, ознакою приналежності до певної нації, то для значного відсотка трудових емігрантів питання мовної ідентифікації не є актуальним, а, навпаки, існує стимул до асиміляції в тому суспільстві, де людина проживає, адже це забезпечує краще працевлаштування.

Тенденція розвитку трудової міграції не є втішною для українських соціологів, бо не зважаючи на труднощі, з якими зіштовхуються наші трудові під час економічної кризи перебуваючи на території іншої держави, масового повернення додому не спостерігається, оскільки ситуація в країнах перебування загалом залишається сприятливішою, ніж в Україні [15, 564].

Дослідники процесу трудової міграції на сьогодні поставлені перед завданням знайти способи взаємовигідного співробітництва між членами діаспори та урядами країн-донорів. У зв’язку з цим у травні 2013 р. було проведено конференцію «Україна та світове українство: розбудова ефективного партнерства заради розвитку», яка проходила під патронатом Міжнародної організації міграції (МОМ) в Україні. Манфред Профазі, представник МОМ в Україні, наголосив на необхідності використовувати ресурси діаспори для зміцнення гуманітарних, економічних, інтелектуальних і культурних зв’язків. У цьому контексті, О.П’ятковська пропонує створення «діаспорної мережі знань» - сукупності міжнародних мереж знань, які об’єднані основною метою - здійснення інноваційного внеску у розвиток країни походження [11, 530]. Суть функціонування такої мережі у постійно діючих контактах уряду держави з якої емігрували з кращими представниками своєї діаспори з метою розвитку країни-походження емігрантів. Як приклад, автор наводить постійну економічну співпрацю урядів та представників діаспор Китаю, Ізраїлю, Єгипту, Індії, Ефіопії. Передусім, це депозитні рахунки, виражені в місцевій та іноземній валюті, облігації діаспори, пайові фонди [11, 533]. Запропоноване економічне співробітництво може бути достатньо ефективним для українського суспільства.