Найважливішим атрибутом була наявність бездоганно чистих і білосніжних рукавичок. У дам вони часто були вище ліктя, шовкові або лайкові. Кавалери в штатському носили лайкові, а військові - замшеві рукавички. Рукавички ніколи не знімалися, навіть якщо вони порвалися - в цьому випадку рекомендувалося мати з собою запасну пару [11].
Приїжджають гості мали засвідчити свою повагу, у вигляді вітання, насамперед перед господарями.
Заміжня дама приїжджала на бал з чоловіком, в його відсутність допускалося бути з подругою та чоловіком цієї подруги. Дівиці з'являлися на балу виключно в супроводі матері або літня особи, яка пильно стежила за своєю підопічною, при необхідності давала їй поради і, як було в пушкінське час, шукала їй кавалерів для танців, якщо на те була необхідність. Дівчина могла з'явитися на бал і в супроводі батька, який представляв її своїм знайомим, а йому представлялися кавалери, бажаючі танцювати з його дочкою. Як правило, господар або господиня будинку просили знайомих кавалерів запрошувати на танці дам, вимушених, найчастіше через зовнішньої непривабливості, сидіти осторонь. У будь-якому випадку не належало зовні виявляти душевні страждання, розчарування або ж поганий настрій - на балу повинно приємно посміхатися і невимушено підтримувати світську розмову.
Дама, вирушаючи на бал, брала з собою бальну книжечку - карне або Агенду - куди, навпроти списку танців, вписувала імена кавалерів, бажаючих танцювати з нею той чи інший танець. Іноді замість Агенда могла використовуватися зворотна сторона віяла. Бальні книжечки прикріплялися до поясу сукні та служили підмогою для пам'яті - дати обіцянку двом кавалерам на один танець не тільки вважалося поганим тоном, але могло призвести і до дуелі між претендентами, тому, опинившись в ситуації подібної необачності, дамі рекомендувалося пропустити танець. У разі надходження запрошення на танець одночасно від двох кавалерів, дама могла зробити вибір на користь одного з них. Вважалося зайвим кокетством хвалитися своїм заповненим Агенда, особливо перед тими дамами, які бували мало запрошені [5].
Перед балом або в його продовженні кавалер міг ангажувати даму на танець заздалегідь, і якщо на початку XIX століття кавалер, дізнавшись, що найближчі два-три танцю вже обіцяні іншим, йшов ні з чим, то в кінці XIX століття кавалер питав, на які з вільних танців він може претендувати. У дам, які користуються популярністю, Агенда був розписаний в перші хвилини початку балу. У правилах світських пристойностей 1880-х років є вказівка, що дама не повинна давати згоду більш ніж на три кадрилі, і тут же сказано, що кавалер, запрошуючи, продовжував перераховувати всі наявні в програмі кадрилі, поки дама сама не скаже, яка у неї вільна.
Згідно з правилами, кавалер починав запрошення на танці з господині дому, далі йшли всі її родички, а вже потім наставала черга танцювати зі своїми знайомими дамами.
На початку XIX століття бал відкривався полонезом, де в першій парі йшов господар з найбільш почесною гостею, у другій парі - господиня з найпочеснішим гостем.
Наприкінці століття бал починався вальсом, але придворні, дитячі та купецькі бали відкривалися величним полонезом (Додаток И).
У 30-ті роки XIX століття дама могла танцювати з будь-яким кавалером - вважалося, що факт його присутності на балу вже є гарантією благонадійності і дамі немає потреби побоюватися за свою репутацію. У другій половині XIX століття кавалер, який бажає танцювати з незнайомої йому дамою, спочатку представлявся їй через спільних знайомих.
Протягом XIX століття змінювалася кількість танців, які кавалер міг танцювати з однією дамою протягом балу - для представників 1830-х років це число дорівнювало одному, а вже в 1880-х дозволялося два-три танцю, що не наступних один за одним поспіль. Більше трьох танців могли танцювати тільки наречений і наречена. Якщо кавалер наполягав на більшому, ніж належить, кількості танців - дама відмовляла, не бажаючи себе компрометувати. На приватному балу належало, щоб господар будинку і його сини протанцювали як мінімум по одному разу з усіма запрошеними дамами.
На кадриль запрошували заздалегідь (Додаток К). В обов'язки кавалера входило до початку танцю заручитися візаві, при цьому в його ролі якщо і був родич дами, то тільки з її на те згоди. Бажаючи запросити даму на танець, кавалер підходив до неї, кланявся і вимовляв чемну фразу, на кшталт: «Дозвольте мені мати честь запросити вас на польку (мазурку, вальс)» або «Чи можу я сподіватися, що ви удостоїли мене танцювати з вами вальс (галоп, кадриль)». Дама, приймаючи запрошення, відповідала реверансом. Кавалер подавав дамі свою праву руку, дама подавала кавалерові ліву руку, і пара відправлялася брати участь в танці [5].
Не прийняти запрошення танцювати було можливо внаслідок втоми або ж якщо танець був обіцяний іншому. Відмовитися, пославшись на втому, і одразу погоджуватися танцювати з іншим, вважалося крайньою невихованістю. Якщо на балу був присутній імператор, то його запрошення приймалося завжди, незалежно від того, чи давала дама згоду на танець комусь іншому.
Отримавши відмову від однієї пані, представник 1880-х років звертався із запрошенням до її сусідки, в той час як в 1830-х дане дійство вважалося образливим для дами.
Під час танцю кавалер розважав даму легким світським розмовою, дама ж відповідала скромно і не сміла дивитися в очі танцюристу занадто часто. В обов'язки кавалера також входило запобігати зіткнення з іншими парами і не допускати падіння своєї дами - якщо таке відбувалося, кавалер допомагав дамі піднятися, проводжав її до місця, приносив свої вибачення і питав, чи не потребує вона в будь-якої допомоги.
Ставати в танець, не знаючи фігур, вести себе з дамою фамільярно (занадто притискати до себе під час танцю, просити її віяло, хустку або квіти), забути відшукати запрошену даму перед початком танцю, наступати на шлейфи суконь - все це характеризувало танцюриста не з кращого боку. Але вміння вправно і красиво танцювати, в поєднанні з хорошими манерами і знанням світла могло сприяти кар'єрі молодих людей.
По закінченні танцю кавалер довідувався у пані, куди відвести її: в буфет або ж до місця, звідки він її взяв. Обмінявшись взаємними поклонами, кавалер або віддалявся, або міг залишитися поруч з дамою і якийсь час продовжувати розмову, проте робити це так, щоб не заважати іншим кавалерам запросити даму на танець.
У 1880-х роках парі дозволено було прогулюватися за бальною залі - під ручку, при цьому дама ледь доторкалася до руки кавалера. Кавалер вів до вечері ту даму, з якою танцював останній перед вечерею танець, і цю ж даму супроводжував назад в бальну залу після трапези.
У першій половині XIX століття дама могла підходити до буфету тільки в супроводі своєї попечительки і кавалера, або кавалер приносив дамі з буфету те, що вона забажає. Наприкінці XIX століття правила спростилися і дама могла йти в буфет в компанії одного лише кавалера.
На такі танці, як мазурка або котильйон (Додаток Л), кавалер запрошував, як правило, добре знайому йому даму. Часто тривалий танець служив можливістю зізнатися у своїх почуттях. Котильйон або грецьким танцем закінчувався бал, але в другій половині дев'ятнадцятого століття завершував програму балу, як правило, вальс (Додаток М).
Гості могли виїжджати коли їм
завгодно, не акцентуючи уваги на свій відхід - але протягом наступних кількох
днів запрошений наносив господарям зустрічний візит.
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ЗМІН У КУЛЬТУРНОМУ ЖИТТІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
.1 Сутність і функції бальних
церемоній Російської імперії
Проведення асамблей стало справжньою школою світських манер, навіть світського способу життя. Для молодих людей була видана книга «Юності чесне зерцало, або показання до життєвого обходження», яка викладала правила поведінки в суспільстві. Цей посібник є підручником життєвої мудрості, в якому відображені моральні принципи людини, що живе в новій петровської Росії: «молодий шляхтич чи дворянин, якщо він встигає у своєму навчанні, а особливо в мовах, кінній їзді, танцях, шпажній битві, якщо може підтримати добру розмову, красномовний і начитаний, то він при таких здібностях може стати хорошим придворним людиною» [8]. Книга користувалася в Петербурзі великою популярністю і вже за життя Петра перевидавалася три рази. Таким чином, асамблеї увійшли до складу придворного церемоніалу і поступово виробили в суспільстві потребу до публічного проведенню дозвілля, сформували інтерес і прищепили смак до світського життя, пом'якшили і відшліфували звичаї російських людей. Зігравши роль початкової школи в історії російської культури, асамблея навчила російське суспільство освоювати складну науку культурного життя не по канонам дореформеної Русі, а за європейськими стандартами вищої школи.
Петровські бали несли в собі просвітницьку функцію. Оскільки, для пізнання «танцювальної науки» аристократія вимушена була активно знайомитися з різними видами мистецтва: музикою, щоб краще відчувати характер танцю й точно тримати ритм, живописом, щоб уявляти собі, як виглядають благородні пози, фехтування, бо воно сприяє більш комплексним рухам рук, ніг, корпусу та голови.
За своєю соціальною функцією бал робив можливим руйнування соціальних бар’єрів. На петровських асамблеях були присутніми як дворяни, купці, так і торговці, майстри, проте сиділи вони в своїй частині столу. Кожна соціальна група була по-своєму костюмована, мала характерну зачіску й займала в залі окреме положення.
Основна частина бальної культури була орієнтована на станово об’єднуючі функції. Це було дуже важливо для такої складно ієрархічної держави, якою була Російська імперія.
Згодом встановилася ще одна функція, розважальна. Так мазурка (Додаток Н), що була названа Ю. Лотманом «кульмінацією балу», могла переростати в ціле дійство, що містить багато елементів популярних побутових ігор. Наприклад, в одній із фігур мазурки дами мали підкидати свої платки вверх, а кавалери піймавши їх мали танцювати з володарками [21].
За традицією, в Росії не було прийнято влаштовувати бали, як і інші багатолюдні розваги, під час великих постів, а також під час трауру. Традиційно бальний сезон тривав із Різдва й до останнього дня масляної. В інший час року бали влаштовувалися лише в особливих випадках.
Внаслідок відмінностей місця, часу проведення, складу учасників, специфіки костюму, виділяють різні за призначенням та найменуванням бали: придворний, приватний, великосвітський, суспільний, великий, маленький, костюмований, сімейний та інші.
Найбільш офіційними були придворні бали, досить чопорні та нудні. Участь в даних балах була обов’язковою для запрошених. Для даних балів була обумовлена парадна форма: чоловікам - з нагородами, дамам - в сукням спеціального фасону.
Представники найбільш знатних та багатих родин Петербурга та Москви проводили великосвітські бали (Додаток П). Нерідко сюди приїздили й члени імператорської сім’ї, але без всякої офіційності - просто в гості. Від участі в подібних церемоніях можна було відмовити.
Суспільні бали мали багато різновидів. Як правило коло учасників таких балів було широким і різнокаліберним: чиновники, військові, поміщики, вчителі й інші.
Найвеселішими та невимушеними були
зазвичай сімейні бали. Їх прив’язували до сімейних свят, запрошували всю рідню
й близьких знайомих [4].
2.2 Регламент і побудова бальних
церемоній Російської імперії
Бал - чисельне зібрання великої кількості людей для танців. Бальні церемонії відрізняються від інших танцювальних зібрань видатним блиском, більшою строгістю етикету й заздалегідь визначеним порядком.
Обов’язковим для балу був оркестр чи ансамбль музик. Бал завжди закінчувався вечерею й дуже включали додаткові, окрім танців, розваги: невеликий концерт, спеціально запрошені артисти, живі картини, навіть любительські спектаклі [10].
Живі картини - популярна бальна розвага кінця 18 - початку ХХ століття. Воно представляє собою костюмоване інсценування популярних творів літератури та живопису. Особливою популярністю вони користуються на сімейних балах та вечорах. Показували живі картини перед танцями чи в перервах між ними. І лише з часом постало питання форми світського життя [12].
Головними цілями балу ставали культурний розвиток, спілкування молоді, місцем, де культурна важливість поступалася місцем дворянському побуту. Таким чином за мету організації балу ставили виховання манер та навичок спілкування кавалерів і дам. Саме це і привело до створення певного ритуалу проведення бальних церемоній, системи послідовності окремих частин, розмежування бажаних та обов’язкових елементів. З’явилася граматика балу, а сам він став такою собі театралізованою виставою, кожному елементу якої відповідали певні емоції, переживання, фіксовані стилі поведінки.
І саме через те, що бал мав строгий ритуал, через який він більше нагадував парад, стала більшою можливість відходу від правил, «бальних вольностей», яких ставало все більше ближче до закінчення вечора і котрі будували бал як боротьбу «порядку» та «свободи». Проте основою такого соціально-естетичного явища як бал були танці [6].
Вони ж задавали і стиль та тон бесіди, адже вимагали простої та неглибокої, проте захопливої та гострої розмови. Навпаки бальні «теревені» були далекі від інтелектуальності та освіченості, якими були просто переповнені бесіди в салонах Парижу XVIII століття і на відсутність якого так скаржився свого часу А. Пушкін .
Бал початку XIX століття починався полонезом, який функціонально замінив перший танець менует. Останній відійшов у минуле разом із королевою Франції.
року «світська» та «люб’язна», французька манера виконання мазурки поступилася англійській. Вона в свою чергу вимагала від кавалерів томного, лінивого виконання рухів, котрі тільки підкреслювали, що йому нудно танцювати, і що це взагалі робиться проти його волі. Кавалер відмовляється від «мазурочного базікання», натомість замінюючи його мовчанням [16].
Отож видно, що бал мав строгу структуру. Це було єдине ціле, підпорядковане руху від строгої форми святкового балету до різних варіативних форм хореографічної гри. Проте саме суворість законів балу обмежували свободу всередині нього, що і викликало потребу в ще одному елементі, котрий зіграв би роль «організованої дезорганізації». Таким елементом став маскарад.
Проходив бал наступним чином: гості під’їжджали до парадного входу. Карети зустрічали швейцар і лакей, котрі допомагали гостям. Роздягнувшись, гості проходили до великої зали, де їх обов’язково зустрічали господарі дому. Після звуків оркестру починалися танці, послідовність яких була відмінною в залежності від історичної епохи. Вечеря була сервірована в окремому приміщенні або в тому ж залі де танцювали. Також на кожному балі був буфет із різними стравами й обов’язком кавалерів було слідкувати, щоб дам все було, що вони забажають. Найбільшу залу будинку відводили для танців. Декілька гостьових було обставлено спеціально для гри в карти - це було основним заняттям для не танцюючих людей. Ще декілька кімнат мали м’які меблі й призначалися для тихих бесід.
Першим танцем був полонез, який з часом ставав ще більш святковим. Далі танцювали менует, котрий викликав іронію в епоху Катерини ІІ. На балах Катеринівського часу стали танцювати й кадриль - танці, в яких стали допускатися різні вольності та комбінації різноманітних фігур. Але не дивлячись на це, кадриль з часом стала символом гарного тону й серйозним етикетним танцем.