Вночі 2 серпня 1990 р. чотири регулярні дивізії іракської армії вторглися на територію Кувейту. Зважаючи на повну військову перевагу супротивника наземні підрозділи збройних сил (ЗС) Кувейту вели стримуючі бої, одночасно відступаючи на територію Саудівської Аравії. Основна частина авіації ВПС (військовоповітряні сили) Кувейту встигла перебазуватися на саудівські аеродроми. До кінця дня Ель-Кувейт знаходився під контролем іракських збройних сил (ЗС). Такий успіх операції з окупації Кувейту був зумовлений значною кількісною і якісною перевагою військ вторгнення над національною кувейтською армією.
Станом на початок кризи в США не було чіткої позиції щодо того, яким чином і наскільки рішуче треба відповідати на агресію Іраку. Саддам Хусейн, попередньо прозондувавши дипломатичні канали, отримав натяк, що США займуть порівняно нейтральну позицію у суперечці з Кувейтом [53, c. 2; 93, c. 23; 109, c. 203]. Протягом осені лоббістські групи інтересів у Вашингтоні схилили рішення уряду до початку військової кампанії.
Певною мірою Саддам покладався на те, що традиційне протистояння двох наддержав (США та СРСР) не дасть повною мірою мобілізувати антиіракські сили, і що ті будуть обмежені в свободі своїх дій [34, c. 143; 78, c. 26]. Але СРСР (Союз Радянських Соціалістичних Республік), станом на 1991 р., перебував у стадії напіврозпаду, відчуваючи величезні внутрішні проблеми, і відтак не зміг сформулювати достойної відповіді на кризу, окрім формального засудження агресії в ООН (Організація Об’єднаних Націй) [113, c. 259]. Фактично СРСР зайняв позицію пасивного спостереження, а його колишні сателіти по Варшавському договору приєдналися до дій коаліції, надіславши військові контингенти.
2 серпня Рада Безпеки (РБ) ООН прийняла резолюцію № 660, в якій засудила вторгнення і зажадала від Іраку негайно вивести свої війська з Кувейту. Іракське керівництво проігнорувало цю резолюцію. У Кувейті був встановлений “тимчасовий уряд”, який звернувся до Іраку з проханням включити Кувейт у свій склад. 8 серпня було оголошено про фактичну анексію Кувейту. Частина території країни була приєднана до іракської провінції Басра, а територія, що залишилася, проголошена 19-ою провінцією Іраку. Місто Ель-Кувейт було перейменоване в Кадхиму [48, c. 9].
Рада Безпеки ООН продовжувала регулярно повертатися до кувейтської кризи і приймати резолюції (в цілому до кінця 1990 р. таких було винесено 12). На Ірак була накладена низка санкцій, введена морська блокада.
29 листопада 1990 року РБ ООН приймає резолюцію № 678, яка надавала Іраку півтора місяці для припинення окупації Кувейту. Якщо цього не відбудеться, держави-члени ООН, що співпрацюють з урядом Кувейту, уповноважуються “використовувати всі необхідні засоби з тим, щоб підтримати і виконати резолюцію № 660 (1990 p.) і всі подальші відповідні резолюції і відновити міжнародний мир і безпеку в цьому регіоні”. Це означало, що ООН надала коаліції Багатонаціональних Сил (БНС), що вже сформувалася на той момент, право на проведення військової операції зі звільнення Кувейту [92, c. 54].
січня 1991 р. Конгрес США ухвалив рішення про застосування збройних сил для звільнення Кувейту від окупації. Позиції урядовців розійшлися: “за” - 52-47 в сенаті і 250-183 в палаті представників. Це стало мінімальною підтримкою застосування зброї з боку Конгресу від часу війни 1812 р. Одразу потому інші держави коаліції послідували цьому прикладу.
Операція із забезпечення безпеки країни отримала назву “Щит пустелі” (Desert Shield). Аналіз воєнних дій у Перській затоці показує, що вони велися не за класичною схемою і не укладалися в рамки звичних стреотипів. Відбулося якісне розширення масштабів збройної боротьби, з включенням в орбіту воєнних дій космічного простору. Ця війна, на думку керівника американської програми СОІ (Стратегічна оборонна ініціатива) Г. Купера, стала “першою війною, в якій вирішальну роль зіграв космос” [12, c.18].
У зоні конфлікту був створений принципово новий елемент стратегічного угрупування БНС АІК - космічний ешелон. У складі його діяли дві групи об’єктів: група КЗС (кульові зіркові скупчення) - орбітальне угрупування як основа космічного ешелону та наземні об’єкти космічної інфраструктури (пункти управління, контролю прийому і передачі інформації). До орбітального угрупування входили понад 60 космічних апаратів (КА) розвідки, до 20 ШЗС зв’язку, а також супутники постійно діючих космічних систем навігіції, метеозабезпечення і виявлення запуску ракет.
В операції “Щит пустелі” головним завданням космічних засобів було ведення стратегічної розвідки. Вони надавали вичерпну інформацію щодо противника. Це дозволило БНС досягти інформаційної переваги, що стало першим кроком у досягнення перемоги над Іраком.
Космічні засоби застосовувалися на трьох етапах ведення війни: на стратегічному, оперативному і тактичному рівнях.
Станом на початок військових дій Ірак мав добре озброєну, переважно радянською зброєю, півмільйонну армію. Долею витрат військового бюджету відносно ВВП (валовий внутрішній продукт) у передвоєнні роки Ірак поступався лише Ізраїлю. Першим завданням коаліції було подолання і руйнація протиповітряної оборони противника для завоювання повної свободи дій у повітрі Кувейту і Іраку. Для порівняння, ППО (протиповітряна оборона) Ірака під час кампанії 2003 р. за оцінками військових спостерігачів складала всього 2% від рівня 1990 р.
На відміну від попередніх війн, іракське командування при формуванні бойового потенціалу врахувало досвід двох світових та деяких локальних війн, зокрема, свій досвід війни з Іраном у 1980-1988 рр. Судячи по всьому, перед наступом на Кувейт в Іраці вже існувало могутнє угрупування сухопутних військ (СВ) у складі 65 дивізій, 8,5 тис. систем, мінометів та РСЗВ (реактивна система залпового вогню), 5,3 тис. танків. Військове керівництво Іраку вважало, що маючи перевагу перед багатонаціональними силами антиіракської коаліції (БНС АІК) по загальновійськових з’єднаннях (4:1) та артилерії (2:1), рівне співвідношення сил по танкових військах, воно зуміє якщо не розгомити ворога, то відбити його удар. До того ж іракці діяли на власній, освоєній території воєнних дій. Крім того, вони мали можливість підготувати глибокоешелоновану оборону, насичену вогневими засобами і розвинуту в інженерному плані. Армія Іраку, на відміну від армії БНС АІК, укомплектованої професіоналами-контрактниками, була укомплектована солдатами на основі загальної військової повинності.
Першим етапом війни з боку Іраку була тривала безконтактна фаза: із 17 січня по 24 лютого відбувалися масовані удари з повітря, в яких було задіяно до одної тисячі літаків, які базувалися як на наземних військово-повітряних базах, так і на 6 авіаносцях. Ірак, крім ударів у відповідь, обстрілював балістичними ракетами “Скад” територію Ізраїлю, який не брав участі у війні і проводив “акції екологічного терору”, тобто зливав нафту в Перську затоку [108, c. 13].
Іншим був бойовий потенціал БНС АІК. Поступаючись іракцям за кількістю загальновійськових з’єднань та артилерії, союзники багаторазово переважали їх за сучасними видами зброї. Зокрема, по найновіших літаках у 13 і по бойових вертольотах у 16 разів. Вони мали величезну перевагу в бойових кораблях (20:1). І, особливо, мали абсолютну перевагу за космічними засобами розвідки, зв’язку та навігації, засобами РЕБ (радіоелектронна боротьба) і системами ВТЗ [99].
З боку багатонаціональних сил (БНС) антиіракської коаліції (АІК) засобами повітряного нападу (ЗПН) була розгорнута повітряна наступальна операція “Буря в пустелі”, яка розглядалася як вирішальна. Фактор раптовості був використаний при нанесенні першого масованого удару засобами повітряного нападу БНС. Подібні випадки раптовості не були новими. Однак, принципово новим виявилося масове введення в дію командуванням силами коаліції нових засобів збройної боротьби - ВТЗ (високоточної зброї) та найновіших засобів РЕБ, а також малопомітних для РЛС літаків Ф-117А (МПЛ), здатних без втрат долати систему ППО противника. Разом з тим, іракське командування очікувало, що БНС АІК, після їх стратегічного розгортання, перейдуть у наступ великим угрупуванням сухопутних військ (СВ) при підтримці авіації. Так було майже у всіх попередніх війнах ХХ століття. Повною несподіванкою для іракського командування виявився, замість вторгнення великого угрупування СВ, масований повітряний напад ВПС на всю стратегічну глибину (повітряний простір Кувейту і Південного Іраку).
У результаті збройним силам Іраку була нанесна поразка засобами повітряного нападу. Наступальна операція “Буря в пустелі” тривала 38 діб, або 91 відсоток загальної тривалості воєнних дій. В цілому авіація та крилаті ракети нанесли таку поразку іракській армії, що вона призвела до закінчення війни. Коаліційні сили здобули перемогу з мінімальними втратами.
Приблизно через добу, після того, як система ППО Іраку була знищена, а панування союзників у повітрі стало безперечним, у хід були пущені стратегічні бомбардувальники В-52, які здійснили “килимові” бомбардування чотирьох бронетанкових і механізованих дивізій республіканської гвардії Іраку, розташованих на північ від Кувейту.
У повітряно-наступальній операції військами коаліції було застосовано значну кількість крилатих ракет “Томагавк” зі звичайним зарядом для ударів по точкових цілях системи ППО Іраку, літаки дальнього радіолокаційного виявлення (ДРВ) для контролю ситуації в повітрі. А також, стратегічні бомбардувальники В-52 для ударів звичайними засобами, літаки F-117А “Стелс” та протиракетні засоби, засновані на нових принципах дії.
Характерними рисами повітряного наступу було значне підвищення точності бомбардування завдяки широкому використанню керованих боєприпасів і застосуванню новітніх авіаційних засобів.
США вперше в історії практично використовували проти однієї з країн “третього світу” весь діапазон свого авіаційного арсеналу, що дозволило їм в реальних умовах превірити його, виявити сильні і слабкі сторони кожного виду авіатехніки і намітити раціональні шляхи її подальшого вдосконалення та розвитку.
У зоні Перської затоки сухопутні війська обох сторін вирішальної ролі не зіграли. Сухопутні війська коаліції були введені в бій лише на заключному етапі. Операція “Меч пустелі” проводилася 24-28 лютого 1991 р., або ж продовжувалася лише 100 годин [102, c. 14]. Військові аналітики відмічають таку малу питому вагу наземних воєнних дій вперше, а деякі автори називають заключну фазу війни електронно-вогневим бойовищем і схилються до думки, що кінцева перемога могла бути досягнута і без вторгнення СВ на територію противника. В операції механізовані і танкові з’єднання не зустріли організованого опору противника. На саудівсько-іракському кордоні оборона противника було неглибокою і осередковою. На саудівсько-кувейтському - глибокоешелонована, насичена вогневими засобами і розвинута в інженерному плані, але іракські війська її залишили напередодні переходу до наступу СВ БНС. Під час операції, ближніх боїв практично не було. Контратаки були зірвані ударами авіації.
В повітряно-наземній наступальній операції “Меч пустелі” космічні засоби були застосованіі не тільки в стратегічному і в оперативному плані, але і в тактичному масштабі. В діях військ широко використовувалося навігаційне поле, створене космічною системою “Навстар”. Приладами прийому навігаційних сигналів оснащувалися не тільки частини і підрозділи, а навіть танки. Це сприяло успішному веденню бойових дій БНС в умовах величезного простору пустелі.
В операції “Буря в пустелі” космічні засоби задіювалися в оперативному масштабі. Зокрема, для створення регіональної системи протиракетної оборони. Американці отримали перший досвід успішного застосування наземно-космічних розвідувально-ударних комплексів, в яких розвідувально космічні апарати системи “Імеюс” були інтегровані з наземними засобами ураження (ЗРК “Петріот”).
Фахівці з історії воєн схиляються до думки, що ця війна стала підсумком воєн минулого і ознаменувала перехід до нової епохи космічних війн.
Друга принципова відмінність війни в Перській затоці в 1990-1991 рр. від попередніх локальних війн полягає в тому, що в ній вперше у масовому масштабі застосовані найновіші різновиди високоточної зброї. Перш за все - це крилаті ракети морського та повітряного базування “Томагавк”, КАР класу “повітря-земля” 91-АМ, КАБ (керована авіаційна бомба) із лазерною системою наведення “Пейвуей”, ПРР з удосконаленою системою наведення НАРМ, найновіші ПРР АІ-АРМ, ЗР “Петріот”, здатні уражати балістичні ракети противника. На думку іноземних військових спеціалістів, за засобами ведення збройної боротьби відкривається епоха війн високих технологій. Вважається, що в нових війнах не йтиметься про шквал вогню, як було раніше, а про “хірургічні операції” із знищення найважливіших об’єктів противника за допомогою інтелектуальної високоточної зброї.
Екіпажі винищувачів, бомбардувальників, бойових вертольотів США, Великобританії і Саудівської Аравії отримали завдання на знищення сотень цілей. Повітряним бомбардуванням піддалися не тільки заводи, електростанції, об'єкти нафтової галузі, що мали військово-стратегічне значення. Зруйновані були також водоочисні споруди, фармацевтичні фабрики, підприємства, що випускають дитяче харчування, мости і навіть школи.
Хоча армія Саддама Хусейна була розбита, війська коаліції не пішли на іракську територію, не усунули уряд Саддама і не окупували Ірак.
Дані про втрати міжнародної коаліції носять розрізнений характер. Отже, втрати є наступними: США - людські втрати: 148 чоловік загинуло в бойових діях, 145 - в не бойових подіях до початку війни, під час і після закінчення війни. Бойові поранення отримали 467 чоловікю. Втрати в авіації: 40 літаків (зокрема 28 від дій супротивника), 23 вертольоти (зокрема 5 від дій супротивника) [114, с. 243]. Втрати в бронетехніці вимагають уточнення: офіційні безповоротні втрати - 9 танків M1A1 “Абрамс”, 1 - M60, 20 - БМП (бойова машина піхоти) M2 “Бредлі” (в основному в інцидентах “дружнього вогню”). Великобританія, людські втрати - 47 загиблих. Втрати авіації: не менш, ніж 12 літаків (11 “Торнадо” і 1 “Ягуар” в небойовій події напередодні війни). Саудівська Аравія - близько 40 загиблих. Втрачено 2 літаки. Єгипет - 10 загиблих. Франція - 9 загиблих (зокрема 2 - під час війни). ОАЕ - 6 загиблих. Сирія - 3 загиблих. Кувейт - 1 загиблий. Втрачено 1 літак. Італія - загиблих не було, втрачено 1 літак.
Існують різні оцінки втрат Іраку у війні 1991 р. Відразу після завершення бойових дій в західних ЗМІ повідомлялося, що число загиблих іракців може досягати 100 тис. чоловік. Деякі автори дотримуються ще вищих цифр - до 200 тис. загиблих [112, с. 412]. Згідно з офіційними даними іракського уряду, опублікованими після війни, жертвами повітряних нальотів в 1991 р. стали 2 тис. 278 мирних жителів.
Втрати іракської армії офіційно не повідомлялися. За оцінкою дослідника Карла Конетти, в результаті повітряних бомбардувань і наземних бойових дій іракські збройні сили втратили близько 20 тис. чоловік убитими.
Нижче приведена оцінка матеріальних втрат збройних сил Іраку, обнародувана Центральним командуванням ЗС США 7 березня 1991 р. [112, с. 428]. Авіація: знищено 104 літаки (з них 36 в повітряних боях) і 19 вертольотів (з них 5 у повітряних боях). Крім того, 137 літаків перелетіли до Ірану. Бронетехніка: знищено, виведено з ладу, захоплено 3,7 тис. танків, 2,4 тис. інших одиниць бронетехніки.[98, с. 258]. Артилерія: знищено, виведено з ладу, захоплено 2, 6 тис. стволів артилерії. Кораблі: знищено 19 кораблів ВМС Іраку. В цілому знищено або втратили боєздатність 42 дивізії збройних сил Іраку. Сили США захопили в полон 71 тис.204 іракських військовослужбовців (інформація про кількість полонених у військах інших країн коаліції відсутня).
У ході війни в Перській затоці в Іраку було зруйновано близько 85% промислових підприємств. У результаті військових дій підприємствам нафтовидобувного комплексу Іраку було завдано серйозного збитку. З 820 свердловин, що діяли в 1990 р., залишилося лише 58.