Проте збиток від введених услід за ініціативою США економічних санкцій відносно Іраку значно перевершив воєнні втрати. На Ірак була накладена контрибуція, яка формально перевищувала контрибуцію Німеччини після Другої світової війни. Після війни Ірак міг імпортувати нафту і отримувати взамін продукти експорту через спеціально створений орган ООН у 1996 р. у рамках програми “Нафта в обмін на продовольство”. Тільки від зниження рівня експорту нафти втрати Багдаду за 13 років економічних санкцій перевищили 200 млрд. доларів. За деякими оцінками, забезпечення населення основними продуктами харчування і медикаментами складало всього лише близько 10% від потреб.
Для усунення іракської військової загрози в майбутньому ООН призначила інспекцію, що мала знайти зброю масового ураження (ЗМУ) та запобігти її появі в майбутньому. Міжнародні експерти контролювали будь-які об'єкти на території країни на власний розсуд, включаючи навіть президентські палаци [19, c. 59].
Під приводом захисту шиїтського і курдського населення повітряні сили США і Великої Британії оголосили “безполітну зону” на півдні і півночі Іраку. Польоти ВПС Іраку в безполітній зоні були заборонені. Але американські і британські літаки не тільки контролювали небо Іраку, але й завдавали ракетних і бомбових ударів по військових і цивільних цілях. Так, 17-20 грудня 1998 року об'єднані сили США і Великобританії провели операцію “Лис в пустелі” [113, c. 7]. Їй передувала ескалація кризи у відносинах між військовими інспекторами ООН (UNSCOM) і іракською владою. У середині грудня глава UNSCOM Річард Батлер оголосив, що Ірак продовжує заважати інспектуванню. Співробітники ООН були евакуйовані з Багдада, після чого почалася військова операція. За чотири ночі було проведено 650 ударів, випущено 90 крилатих ракет класу “повітря-повітря” і 325 - морського базування. В ході операції були завдані ракетні удари по 93 іракських об'єктах, що нібито мали відношення до створення зброї масового ураження. Проте, крім 30 заводів оборонної промисловості, ще 27 бомбардованих об'єктів входили в систему ППО, 20 - були пунктами управління військами, 10 - місцями дислокації Республіканської гвардії, шість - авіабазами. У число цілей потрапило і нафтопереробне підприємство в Басрі [112, c. 341].
Отже, підводячи підсумки, воєнні теоретики дійшли висновку, що війна в зоні Перської затоки відкрила початок нової епохи у воєнній історії за двома категоріями:
– за масштабами ведення збройної боротьби - знаменує початок епохи космічних війн;
– за засобами ведення збройної боротьби - початок епохи війн високих технологій.
Також було доведено, що якісна технологічна перевага однієї сторони здатна звести нанівець кількісну перевагу другої сторони в загальновійськових та звичайних озброєннях. Важливою складовою частиною бойового потенціалу став рівень професіоналізації особового складу армії, принципи їх комплектування. Вперше в історії військового мистецтва протистояли армії, укомплектовані високопрофесіональними контрактниками з одного боку та солдатами на основі закону загальновійськового обов’язку з іншого. Принципово новим стало масове введення в дію командуванням сил коаліції високоточних засобів збройної боротьби в масованому застосуванні.
Війна в зоні Перської затоки тривала всього 43 доби, але на вивчення і оцінку її військово-політичних, економічних, екологічних та соціальних наслідків потрібні роки. Складна ситуація конфлікту виявила стійку прихильність ряду політичних лідерів вирішувати проблеми міждержавних відносин силовими методами [41, c. 214].
Незважаючи на усвідомлення людством взаємозалежності держав і націй, розуміння необхідності переходу до політичних способів подолання суперечностей, кількість і запеклість збройних конфліктів не знижується. Однак, недоцільно повністю заперечувати початок формування нових структур безпеки, оскільки механізми, здатні регулювати міжнародні відносини, ще не отримали належного розвитку. Саме з цієї причини агресія Іраку проти Кувейту в серпні 1990 р. не тільки стала можливою, але і поставила під загрозу економічні та політичні інтереси багатьох держав як на Заході, так і на Сході, а також підтвердила наявність потенційних джерел військових конфліктів у країнах “третього світу”. Отже, війна в зоні Перської затоки дозволяє стверджувати, що на сьогоднішній день гонка озброєнь - головна загроза виживанню людства, його безпеки та поставила на межу реальності застосування ядерної та хімічної зброї.
Факт зневажливого ставлення до міжнародних угод, прямого віроломства з
боку саддамівського керівництва тут у наявності. Війна загострила економічні,
екологічні та ряд інших світових проблем, створила критичну соціальну ситуацію
всередині самого Іраку і поставила під сумнів раціональність політичної мети,
яка могла б бути досягнута за допомогою військових засобів.
2.2 Американо-іракська війна 2003-2010 років
Стрімкість військових перемог США в Афганістані та Іраку суттєво змінили вже сформований після розпаду СРСР світоустрій. Інші великі світові держави змушені зважати на факт тотожності, що США може здійснювати масштабні військові операції в односторонньому порядку, не зважаючи на Статут ООН і міжнародне право. На початку 2000-х рр., в політичній еліті США посилились позиції прихильників жорсткої “комплексної дії” щодо країн традиційної антиамериканської орієнтації, у першу чергу із так званої “осі зла”, до якої офіційно зараховувалися Іран, Сирія, частково Саудівська Аравія та Північна Корея. А тому постає логічне запитання: чи не стане котрась із цих країн наступним “об’єктом комплексного впливу”?
Основною метою дослідження є конкретно-історичне вивчення передумов і причин війни в Іраку 2003-2010 pp.
Війна в Іраку 2003-2010 pp. - це вторгнення збройних сил (ЗС) Сполучених Штатів та збройних сил Великобританії 20 березня 2003 року на територію Іраку, за підтримки урядів країн, що входили у міжнародну коаліцію, яка за словами Дж. Буша-молодшого, нараховувала 48 держав.
У звіті “Foreign Policy in Focus”, що у той час вийшов у Вашингтоні, наголошується, що більше третини держав, які включені до списку коаліції, згідно з останнім індексом Freedom House, є “не вільними” або лише “частково вільними”. Дев’ять з них, за доповіддю держдепартаменту США, мають “надто” або “дуже” низький рівень забезпечення прав людини. Два десятки - себто половина “коаліції” - визначені організацією Transparency International як такі, що мають надзвичайно високий рівень корупції. До речі 15 з них побажали залишитися неназваними [16, c. 20]. Умовно коаліцію можна поділити на 3 групи: перша - США, Великобританія, Іспанія, Австралія; друга - “куплені” - Туреччина, Прибалтика, Польща, Чехія, Угорщина; третя - 15 держав інкогніто, за деякими припущеннями сусіди Іраку (Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія) та група країн із “подвійним” статусом (наприклад, Катар - база США і “Аль-Джазіра” розташовані на її території) [8, c. 29]. Тобто, в склад БНС АІК входили і держави-партнери Іраку по ЛАД.
Разом з тим, перед безпосередньою загрозою військового удару США по Іраку ХІV сесія ЛАД на вищому рівні (27-28 березня 2002 р., Бейрут) в своїй заключній резолюції заявила “про повне відвернення атаки проти арабської країни, особливо Іраку”. Резолюція також призвала зняти санкції ООН, накладені на Багдад, підкреслюючи при цьому потребу поваги до резолюцій ООН [88, c. 2]. Отже, згідно цього документу, ЛАД зобов’язувався підтримати Ірак, але, як із попередніх свідчень видно, цього так і не відбулося. Такий розвиток подій можна пояснити тим, що створена як релігійна альтернатива світським формам міжурядового і неурядового співробітництва, ОІК (Організація Ісламська конференція) не змогла врегулювати самостійно жодного із збройних конфліктів між її членами. В основі такої неспроможності лежали не тільки фактори військово-економічного потенціалу ОІК і її членів, але, перш за все, розбіжності національних інтересів і цілей окремих держав - членів ОІК, а фактор релігійної солідарності, в свою чергу, спрацьовував лише тоді, коли він не суперечив національним інтересам.
Як відомо, перед атакою США звернулися до Ради Безпеки, але зовсім не для того, щоб в рамках її компетенції врегулювати проблему правовим шляхом, а щоб прикрити прапором ООН своє рішення. Реально, це була амбіційна спроба підкорити Право Силі [3, c. 6]. Вочевидь, США розраховували, що члени Ради Безпеки підпишуть ствердну резолюцію, проте, 11 із 14 її членів не підтримали такої позиції Вашингтона. Але, 19 березня уряд США оголосив про “початкову стадію воєнної кампанії”. Наступного ранку була оприлюднена заява Генерального секретаря ООН…: “Сьогодні, незважаючи на всі зусилля Міжнародного співтовариства та Об’єднаних Націй, в Ірак прийшла війна, утретє за останню чверть століття.
Хоча, якби ми виявили довшу наполегливість, Ірак був би роззброєним мирним шляхом, або - якщо ні - для розв’язання цієї проблеми світ застосував би дії, ухвалені в результаті колективного рішення, додавши їм більшої легітимності, а відтак ширшої підтримки, ніж це є зараз” [15, c. 8-9].
березня Генеральний секретар ООН отримав листи представників Сполучених Штатів, Великої Британії та Австралії, в яких повідомлялося про початок військових дій проти Іраку з огляду на, нібито, порушення цією країною вимог резолюції Ради Безпеки ООН. За відповідь на ці листи можна вважати оприлюднений у штаб-квартирі прес-реліз Постійного представництва Іраку в ООН, в якому військові дії США та союзників були визначені як акт агресії, а також указувалося на намір іракської сторони звернутися до Генерального секретаря і Ради Безпеки виконати їхні зобов’язання згідно статуту ООН. Того ж дня іракська сторона передала Генеральному секретареві ООН письмове звернення, на яке 22 березня відгукнулась лише голова Програми ООН з питань довкілля (ЮНЕП), в якій говорилося, що “… на цій території, під час післявоєнного відновлення країни має бути приділена особлива увага людині та дикій природі” [15, c. 9]. Проте, все ж військові дії розпочалися.
За офіційний привід для вторгнення правив зв'язок режиму Саддама Хусейна з міжнародним тероризмом, зокрема рухом “Аль Каїда”. “Ми знаємо, - заявив Джордж Буш в Цинцинатті в жовтні 2002 р., - що Ірак і “Аль Каїда” контактують впродовж десятиліття” [3, c. 5].
Ще однією причиною була інформація ЦРУ (Центральне Розвідувальне Управління) про наявність в Іраку запасів зброї масового ураження (ЗМУ). Прикметно, що цю інформацію ЦРУ надала Німецька Федеральна розвідувальна служба (БНД - Bundesnachrichtendienst), яка, в свою чергу, отримала її від іракського перебіжчика з кодовим ім’ям Кервболл, колишнього інженера-хіміка, який, нібито, працював по 1995 р. в одній з мобільних лабораторій Багдаду, що виробляла ЗМУ. Тільки в травні 2004 р. ЦРУ визнало свою помилку і видало наступний меморандум: “У потоці наданої Кервболлом інформації, були виявлені неузгодження, які свідчать про те, що він втратив доступ до інформації в 1995 р. Таким чином, ми вважаємо, що Кервболл, швидше за все, вдався до фабрикування цього потоку інформації” [14, с. 15].
Неофіційною, проте більш реальною причиною цієї війни була нафта. Для пояснення реальних причин військової кампанії проти Іраку варто звернути увагу на окремі положення “Стратегії національної безпеки США” - основного документу для визначення цілей, завдань і напрямків діяльності американської адміністрації в сфері зовнішньої політики. Так, в цьому документі зазначається, що “… проблеми, такі, як вичерпання ресурсів, … мають серйозний вплив на безпеку США”. До того ж, “… окремі країни все ще погрожують сувуренітету сусідніх держав та доступу міжнародного співтовариства до природних ресурсів. В Південно-Західній Азії Ірак і Іран володіють таким потенціалом, що становить загрозу для сусідніх держав та може завадити безперешкодним поставкам нафти…” [14, с. 16].
Енергетичні потреби США на 40 % задовільняються за рахунок нафти, близько половини якої імпортується…
Відповідно до нещодавних підрахунків британських вчених, якщо темпи видобутку нафти в світі будуть на такому ж рівні, то країни світу використають свої національні запаси:
– США - через 10 років;
– Росія - через 20 років;
– Іран і Азербайджан - через 67 років;
– Саудівська Аравія - через 85 років;
– Ірак - через 120 років.
Існують ще й інші дані, за якими, Ірак має, після Саудівської Аравії, другий за значенням запас нафти в світі (17 і 35 млрд. т відповідно), а тому, за рахунок дешевої іракської нафти впала б залежність США від саудівської нафти [9, c. 3].
Проте, які б там цифри не стояли, з обох свідчень ми можемо чітко побачити, що найбільш перспективним напрямком для доступу до енергетичних ресурсів, зокрема до “чорного золота” є Ірак. Суть проблеми полягає в тому, що вже наступного дня після усунення від влади Саддама Хусейна іракська нафтова індустрія стала доступною для всіх. Так, Боб Герберт в газеті “Нью-Йорк Таймс” пише: “Не буде непатріотично сказати, що в Іраку нас чекають мільярди доларів і золота лихоманка. Це ж факт” [7, c. 20].
Легітимність вторгнення опинилась під сумнівом: збройний напад без санкцій Ради Безпеки ООН є по своїй суті актом агресії, позаяк у документах ООН, ухвалених 1974 р., чітко визначено, що агресором є той, хто першим здійснює збройний напад.
Використання збройної сили в міжнародних відносинах правомірне лише у двох випадках:
. здійснення права на самооборону;
. рішення Ради Безпеки ООН проти порушника миру чи агресора, що вважаються примусовими діями ООН [20, с. 3].
Таким чином, держави можуть використовувати силу тільки для захисту у разі збройного нападу на них (право на самооборону). У решті випадків застосування збройних сил допустиме тільки за рішенням Ради Безпеки ООН.
Отже, можна зробити висновок, що США та союзники не мали жодних прав чи повноважень розпочинати цю війну. Звідси, в свою чергу, постає логічне запитання: чим же керувалися сили коаліції? Відповіддю є, безсумнівно, стаття 51 Статуту ООН, що стала базовою, поряд із меморандумом міністра оборони США Дональда Рамсфельда від березня 2001 р. Останній, за словами самого Рамсфельда, хоча і не є офіційним документом, проте міністр його перечитує, “коли щось стається”, і використовує для консультацій президента Дж. Буша з питань курсу по відношенню до Багдаду, а також є основою для створення нової Стратегії національної безпеки, виголошеної Джорджем Бушем 20 вересня 2002 р., що суттєво ламала стереотипи і відходила від звичної американської зовнішньополітичної стратегії.
Як вказано в меморандумі, керівники Америки повинні швидко зробити висновок, якщо дипломатія виявляється безсилою, а потім здійснити “потужні передчасні дії в передкризовий період”, щоб попередити відкритий конфлікт. Якщо ці дії виявляються недостатніми, то Америка повинна проявити рішучість “ввести в дію сили, необхідні для того, щоб отримати перевагу, плюс ще декілька”. Підкреслюється, що державне керівництво за жодних обставин не повинно “гальмувати” завдання заради того, щоб досягти підтримки з боку громадськості, Конгресу США, ООН чи союзників [18, с. 25]. Так, газета “Нью Йорк Таймс” в липні 2003 р. прийшла до висновку: “Тепер вже немає жодних сумнівів в тому, що адміністрація Буша обманом втягнула нас у війну”. Тандем Блер-Буш - “два світових лідери, які влаштували змову з метою вторгнення” [3, c. 23].
Що ж до самої стратегії, то, перш за все, вона закликала до запобіжних воєнних дій проти держав та терористичних груп, що намагаються володіти ЗМУ. По-друге, Стратегія національної безпеки наголошує на тому, що США не дозволять будь-кому заперечити їх статус глобальної військової потуги, оскільки, за словами, Джорджа Буша “Жодна нація не може відчувати себе поза зоною дії американських принципів свободи і справедливості… ці принципи не обговорюються, з їх приводу не торгуються” [17, с. 33].
По-третє, США закликають до проведення міжнародних військових операцій, однак, запевняють, що в разі потреби зможуть здійснити їх і самостійно, з метою захисту національних інтересів і національної безпеки. До того ж, вищезгаданий документ містить положення, в яких йдеться про право США поширювати цінності демократії та права людини на усій планеті, особливо в ісламських державах: США будуть “досягати і підтримувати ріст демократичних рухів, демократичних інститутів в кожній країні і культурі з кінцевою ціллю покласти край тиранії в нашому світі - це і є політика Сполучених Штатів” [110].