Материал: Економічна історія України том 2
46 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
в1,2 раза більшим за сукупний основний капітал трьох українських комерційних банків125.
Серед станових кредитних установ виділялися сільські банки. На 1 січня 1904 р. у п’ятьох українських губерніях (там де вони зафіксовані) – Волинській, Київській, Подільській, Полтавській і Харківській – налічувалося 432 банки із 754 по країні у цілому. Сума їхніх балансів становила 8,3 млн руб. проти 13,2 млн руб. загальноімперських, а позичок – відповідно 7,9 з 12,4 млн руб.126 Отже, як за кількістю, так і за основними фінансовими показниками сільські банки України перевищували більш ніж на половину загальноросійський рівень. У наступні роки ситуація суттєво не змінилася.
Крім названих вище банківських установ на території України в 1914 р. функціонували три контори (Київ, Одеса, Харків), 18 відділень і одне агентство Державного банку, близько 90 казначейств, 57 міських громадських банків і 2 міських купецьких банки127.
Уперші півтора десятиліття ХХ ст. значно розширилася мережа банкірських домів і контор, а також установ дрібного кредиту. Незважаючи на економічну кризу 1900–1903 рр., банкірські доми і контори на українських теренах не тільки вистояли, а й примножилися. У період революційних подій 1905–1907 рр. кількість банкірських установ дещо скоротилася, а заснування нових практично не відбувалося. Напередодні війни спостерігалася активізація приватної банкірської ініціативи. Однак більшість установ, що виникли у той час, не відзначалися стабільністю і нагадували «фірми одного дня». Суттєвої ролі у фінансовому житті вони вже не відігравали, а займалися переважно спекуляцією. Водночас у розвитку банкірської справи в Україні намітилися процеси, характерні для країн Західної Європи середини ХІХ ст. Поряд із сімейними й індивідуальними підприємствами стали виникати установи у формі товариств на вірі. Деякі банкірські доми та контори були поглинуті великими комерційними банками або перетворилися на самостійні акціонерні банки. Такої реорганізації, наприклад, зазнали банкірський дім «А.М.Бродський» в Одесі та київська філія контори І.Грубера.
Стрімко зросла кількість товариств взаємного кредиту, особливо в роки економічного піднесення. Якщо в Російській імперії в 1908 р. було 304 товариства, то
в1914 р. – майже в 4 рази більше (1108)128. У Наддніпрянській Україні в 1913 р. за неповними даними налічувалося 399 товариств взаємного кредиту, з яких 48 – спеціалізованих (1 гірничопромисловців Півдня України, 9 торгово-промислових, 4 комерційних, 8 купецьких, 4 земських, 12 сільськогосподарських та ін.)129. Лідирувала в організації цих кредитних установ Херсонська губернія, яка за їх кількістю вийшла на третє місце (після Петербурга і Москви) в країні.
Ощадні каси, крім уже функціонуючих при казначействах, поштово-телеграф- них установах, відділеннях Державного банку були відкриті також на багатьох підприємствах і залізницях (з 1900 р. – на державних, а з 1902 р. – приватних).
На селі, як і раніше, основними формами організації короткострокового кредиту залишалися волосні ощадно-допоміжні каси, мирські капітали, позиковоощадні та кредитні товариства. Так, на 1 січня 1904 р. в українських губерніях налічувалось 811 допоміжних кас із загальним балансом у 14,4 млн руб. і сумою позик у 10 млн руб. Провідні позиції за їх кількістю та розміром балансів посідала
22. Розвиток українських земель на початку ХХ ст. |
47 |
Полтавська губернія – 250 і 7 млн руб. відповідно. За нею йшли Харківська та Катеринославська губернії. Найменше таких установ було зафіксовано в Таврійській, Київській і Херсонській губерніях130.
Мирські капітали, незважаючи на свій архаїзм і обмеженість операцій, продовжували певною мірою задовольняти потреби селян у дрібному кредиті. У деяких місцевостях вони проіснували аж до Першої світової війни, гальмуючи при цьому розвиток там нових форм короткострокового кредитування.
Однак на початку ХХ ст. найбільшої активізації набула кредитна кооперація. Якщо на 1900 р. в Наддніпрянській Україні функціонувало лише 126 позиковоощадних та 12 кредитних товариств, то в 1904 р. відповідно – 138 і 85, 1908 р. – 246 та 491, 1913 р. – 599 і 1643131. Тобто за 13 років загальна кількість кооперативних установ зросла в 16,2 раза. Особливо поширеними вони стали у південному регіоні (Катеринославська, Таврійська й Херсонська губернії) та на Полтавщині.
Учасниками кредитних кооперативів були переважно особи, які займалися землеробством. Напередодні війни відповідні товариства охоплювали майже 60% селянських господарств українських губерній. Їхня мережа приймала від населення грошові вклади на зберігання й видавала доступні позики (відсоткова ставка не перевищувала 10–12%) для забезпечення виробничих потреб селян – придбання худоби, сільськогосподарського реманенту, купівлі й оренди землі, будівництва різноманітних споруд тощо132. Хоча кредитна кооперація сприяла значному поліпшенню становища селян, проте й вона не змогла повністю задовольнити попит сільських жителів на кредит.
Уцілому еволюцію кредитно-банківської системи підросійської України в 1900–1913 рр. характеризували: стабільність мережі відділень Дворянського та Селянського земельних банків; збільшення кількості відділень Державного банку; експансія російських комерційних акціонерних банків; зміцнення позицій українських іпотечних банків; розширення приватного банкірського підприємництва та стрімкий розвиток товариств взаємного кредиту й кредитної кооперації.
Початок ХХ ст. позначився зростанням національних кредитно-фінансових інституцій на західноукраїнських землях. Передусім це були кооперативні організації. Найбільшими з них у Східній Галичині залишались «Дністер» і «Народна торгівля». Остання в 1907 р. реорганізувалася у спілку українських споживчих кооперативів – Крайовий торговельний союз «Народна торговля». Збільшення кількості кредитних товариств зумовило створення в 1898 р. Крайового союзу кредитового (КСК), який об’єднав і підпорядкував собі значну частину українських кредитних товариств. Якщо на момент заснування у ньому налічувалося 113 членів, з яких було лише 17 кооперативів, то в 1913 р. серед 906 його учасників кооперативи становили майже половину – 427, а власні капітали зросли у 58 разів – до 1 110 094 крон133.
На кредитну підтримку селян був орієнтований і Земельний іпотечний банк, відкритий у 1910 р. у Львові. Він мав право видавати позики на суму 15 млн крон під заставні листи. Одним із співзасновників банку, а згодом і віце-президентом був відомий громадський і політичний діяч К.А.Левицький.
УПівнічній Буковині ощадно-кредитні товариства об’єднувались у «Селянській касі» (1903 р.). У 1909 р. вона мала 20 тис. членів, а її обіг становив
48 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
98,3 млн крон. Проте у фінансовому відношенні «Селянська каса» значною мірою залежала від банківського капіталу134.
На Закарпатті за ініціативи пряшівського єпископа Ю.В.Фірцака було започатковано так звану верховинську акцію, спрямовану на обмеження лихварства й заснування кооперативних товариств, господарських і промислових спілок, ощадних кас. У 1909 р. в краї вже функціонувало 58 банків і ощадкас, 166 кредитних кооперативів, які надавали населенню іпотечний і комерційний кредити. Серед них виділялися Ужгородський торгово-промисловий банк, Мукачівський економічний банк, ощадна каса Ужанської долини та ін.135
Загалом кооперативний рух суттєво допоміг зміцнити господарське становище українських селян. Однак, незважаючи на це, на початку ХХ ст. майже всю банківську систему Західної України продовжували контролювати австро-угорські та німецькі банки.
8. Внутрішня і зовнішня торгівля
На початку ХХ ст. переважаючою формою внутрішньої торгівлі продовжувала залишатися стаціонарна. Мережа її неухильно збільшувалася. За 1895–1912 рр. кількість закладів постійної торгівлі в Наддніпрянській Україні зросла майже вдвічі – з 86 923 до 171 652. А темпи її розширення були в 1,5 раза вищими, ніж загалом по країні, що своєю чергою засвідчує значний розвиток на цій території ринкових відносин136. Подекуди приріст торговельної мережі випереджав навіть приріст населення. Наприклад, якщо в 1904 р. у Харкові налічувалося 3936 магазинів, лавок, рундуків та інших торгових точок, то в 1912 р. міська управа видала 5268 посвідчень на торговельні заклади. Тобто за вісім років мережа зросла на 33,8%, тоді як чисельність жителів міста лише на 16,3% – з 206 315 до 239 904 осіб137.
Характерною ознакою розвитку постійної торгівлі в Україні у першому десятилітті ХХ ст. було посилення ролі монополістичних капіталів. Функціонування останніх виявлялося насамперед у двох напрямах: намаганні продавати свою продукцію через стаціонарні торговельні заклади й у створенні різноманітних компаній і об’єднань для здійснення безпосередньої торговельної діяльності. У зв’язку з цим значно зросла кількість агентурно-комісіонерських контор, головні завдання яких полягали в рекламі й збуті продукції синдикатів у віддалених районах. Вони відкривались в основному в тих регіонах, на які поширювалася сфера впливу того чи іншого монополістичного об’єднання. Найбільше їх налічувалось у Херсонській, Катеринославській і Київській губерніях.
Важливе місце у стаціонарній торгівлі посіли також торговельні доми, яких на 1914 р. функціонувало понад 1,5 тис., що становило 24,7% торговельних домів усієї імперії138. Переважна їх частина розміщувалася в повітових містах, робітничих селищах і великих населених пунктах повітового підпорядкування. З губернських міст за кількістю торговельних домів лідирував Київ, а з торгово-промислових центрів – Одеса. У Харкові подібні підприємства не набули помітного поширення у зв’язку з високою конкуренцією там монополій.
Новою формою організації постійної торгівлі стали виставки: промислові, сільськогосподарські та змішаного типу. Вони слугували зручним місцем для укла-
22. Розвиток українських земель на початку ХХ ст. |
49 |
дання великих оптових угод на збут різноманітних товарів, зокрема сільськогосподарських машин і знарядь праці, покращених порід худоби, птиці тощо. При цьому актуальною залишилася й складська торгівля, через яку реалізовували продукцію за зразками, запропоновану комівояжерами та іншими представниками російських і зарубіжних фірм.
Що стосується асортименту стаціонарної торгівлі, то він суттєво не змінився з кінця ХІХ ст. Однак ще більше поглибилася спеціалізація торговельних закладів на окремих видах продукції. У Києві, приміром, на 1900 р. налічувалося 52 суконно-мануфактурних магазини, 53 магазини готового одягу, 23 взуттєвих, 64 галантерейних, 92 бакалійних, 22 булочних і кондитерських, 50 книжкових, 14 тютюнових, 3 сільськогосподарського реманенту та ін.139 А в 1910–1911 рр. лише у трьох частинах Харкова функціонувало 504 бакалійних і гастрономічних крамниці, 90 булочних, 72 заклади харчування, 63 винарні*, 79 складів вугілля, дров і гасу, 50 галантерейних і мануфактурних магазинів, 33 взуттєвих, шкіряних, пухових і хутряних, 19 – залізних виробів. Решта торговельних підприємств продавали технічні знаряддя, автомобілі, годинники, меблі тощо140.
Поряд зі стаціонарними закладами у внутрішній торгівлі країни продовжували відігравати важливу роль ярмарки та базари, які задовольняли первинні товарні потреби населення. За даними перевірок 1912–1913 рр. в Україні щорічно відбувалося понад 11 тис. ярмарків з обсягом продажу до 200 млн руб.141 Причому їх мережа постійно розширювалася. Найбільше нових ярмарків було відкрито в губерніях з невисоким рівнем економічного розвитку, зокрема у Волинській, Полтавській і Чернігівській. Водночас у промислово розвинених регіонах спостерігалося незначне кількісне зростання ярмарків, що пояснюється домінуванням тут стаціонарної торгівлі. Активізація останньої спричинила також скорочення кількості великих ярмарків. На початку ХХ ст. таких в Україні налічувалося не більше двадцяти. І хоча їх товарообіг у цілому характеризувався негативною динамікою, вартість привезених і проданих товарів залишалася значною. При цьому оптові ярмарки пристосувалися до нових умов внутрішнього ринку. Все більшу зацікавленість у торгівлі на них виявляли монополістичні об’єднання, насамперед, металургійні, кам’яновугільні та машинобудівні. Крім того, у зв’язку з поступовим зниженням їх ролі в здійсненні оптових операцій, тут частіше стали практикувати роздрібну торгівлю, до якої долучали як місцевих, так і приїжджих підприємців.
Зростала також і кількість базарів. У 1913 р. вони функціонували в 1300 населених пунктах понад 110 тис. разів. Щоденні обороти ринків великих торговопромислових міст становили від 2,5 до 10,4 тис. руб., адміністративних центрів економічно менш розвинених губерній – у середньому 1,5 тис. руб., повітових міст – до 1 тис. руб., а в селах – від 100 до 200 руб. за кожний базарний день. Загальна ж сума товарообігу українських базарів перевищила 165 млн руб., тобто більше ніж подвоїлася від початку століття142.
Початок ХХ ст. ознаменувався активним біржовим засновництвом як у цілому в Російській імперії, так і в Україні. На теренах останньої з 1901 р. по 1914 р. постало 9 нових бірж. Зокрема, вони відкрилися в Єлисаветграді (1901 р.), Харкові
* Винарня – заклад, де продавали алкогольні напої і пиво.
50 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
(1902 р.), Бердянську (1906 р.), Херсоні (1906 р.), Катеринославі (1907 р.), Феодосії (1908 р.), Маріуполі (1910 р.), Рівному (1910 р.), Сімферополі (1914 р.). Отже, напередодні Першої світової війни в українських губерніях налічувалося 14 із 93 функціонуючих у країні бірж, що становило 15% їх загальної кількості.
Спостерігалася й подальша спеціалізація у біржовій торгівлі. Так, особливі відділи для здійснення операцій з цінними паперами й валютою, які до того часу існували лише в Одесі, відкрилися на Київській і Харківській біржах. Остання також стала спеціалізуватися на збуті свійських тварин. У 1904–1910 рр. через цю установу щорічно продавалося в середньому більше 160 тис. голів великої рогатої худоби, овець і свиней143. У січні 1902 р. у Харкові було засновано ще одну біржу – кам’яновугільну й залізоторговельну. На ній укладалися мільйонні угоди зі збуту палива, руди та заліза різних сортів. Головним предметом торгівлі бірж південного регіону залишалося зерно. На рубежі ХІХ–ХХ ст. через них проходило близько 60% загального експорту хлібних культур із південноукраїнських портів144.
У передвоєнний період у внутрішню торгівлю активно включилися сільгоспкооперативи. Основні їхні функції полягали у створенні сприятливих умов для збуту продукції селянських господарств і придбанні необхідних знарядь праці. На торгівлі залізом і сільськогосподарською технікою поступово стали спеціалізуватися земства. Вони відкривали свої склади в губернських і повітових містах, волосних центрах і великих селах. Причому ціни на продукцію, яка реалізовувалася через земську торгівлю, були на 3–4% нижчими, ніж в інших торговельних закладах. Це своєю чергою сприяло підвищенню купівельної спроможності сільгоспвиробників
ізбільшенню механізації їхніх господарств. Крім того, земства займалися закупкою та продажем селянам зерна й насіння, а також породистої худоби.
1900–1913 рр. позначилися подальшим інтенсивним втягуванням Наддніпрянської України у світовий ринок. У загальному експорті Російської імперії на той час частка останньої становила майже 26%, а в імпорті – 11,5%145. Як і раніше, основною статтею вивозу залишалися продукти сільського господарства, насамперед зерно. Важливу роль у його продажу за кордон продовжували відігравати чорноморсько-азовські порти. Однак на початку ХХ ст. Одеса остаточно втратила лідируючі позиції в експорті хлібних культур. На перше місце вийшов Миколаївський порт. Швидко зростало значення Херсона як зерноекспортного пункту. В 1913 р. вивіз хлібних культур розподілявся таким чином: Миколаїв – 78,6 млн пудів
(40,6%), Одеса – 62 (32,1%), Херсон – 49,9 (25,8%), Скадовськ – 3 (1,5%)146. У ці-
лому середньорічний експорт зерна з південноукраїнських портів у 1909–1913 рр. становив 287 млн пудів, проти 23 млн пудів у 1860 р. Тобто за період розвитку ринкових відносин він збільшився в 12,5 разів147.
Чимало відправлялося збіжжя й через сухопутні митниці. Лише з Волинської і Подільської губерній у передвоєнні роки було вивезено через німецький
іавстрійський кордон відповідно 40% і 32% всіх експортованих звідси хлібних культур148.
Зростання вивозу зернопродуктів відбулося переважно за рахунок освоєння нових ринків збуту. Якщо в 1860–1870-х рр. їх постачали в Англію, Францію й Туреччину, то на початку ХХ ст. основними покупцями стали Німеччина, Голландія, Бельгія, Франція та країни Близького Сходу. Отже, Україна зберегла провідні