Материал: Економічна історія України том 2

36 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

цього держава повинна була збільшити селянські наділи шляхом конфіскації або викупу поміщицьких земель і угідь і безкоштовної передачі церковних і казенних земель. Що це було саме так і повсюди, яскраво свідчать рапорти поліцейських чинів губернаторам, а останніх – до Міністерства внутрішніх справ. У вересні 1913 р. справник Таращанського повіту Київської губернії повідомляв губернатору про настрої селянського населення. «У його середовищі існує глухе незадоволення поміщиками та органами державної влади через малоземелля. З давніх часів селяни впевнені, що поміщицька земля кінець кінцем повинна перейти безоплатно до трудового селянства». До того ж, як наголошував справник, общинники, котрі отримали відруби від Селянського банку, незадоволені щорічними розмірами платежів за землю, вважають їх обтяжливими89. Тоді ж справник Київського повіту звертав увагу губернської адміністрації на те, що ставлення селян «до російських і польських землевласників, як і раніше, вороже»90. А Васильківський справник зазначив, що через малоземелля селянська маса «схильна і завжди здатна приймати участь у яких завгодно заворушеннях»91. Аналогічні настрої переважали в усіх українських губерніях.

По-друге, життєздатність селянських господарств залежала не тільки від розміру земельної площі, а й від кількості худоби. В господарствах Київської, Подільської та деяких інших губерній України із розміром землі близько 3 десятин прибуток від тваринництва часто переважав грошові надходження від польових культур у кілька разів92. Останнє пояснюється регулярним зв’язком з ринком і відсутністю витрат на найману працю. Багато хто з малоземельних господарів Полтавщини, Харківщини, Київщини та інших регіонів тримав волів та коней, щоб мати природне добриво для угноєння поля і побічних заробітків, найперше в панських економіях93. Гужовий транспорт дрібних господарів широко використовувався й для перевезення запасів сировини, палива та виробленої продукції з цукрових і виноробних заводів, підприємств млинарства тощо. Через ці та інші обставини селяни були вкрай зацікавлені у збереженні права на випас худоби в лісах, на вигонах та інших пасовищах. Особливо негативно общинники ставилися до переселення на хутори і відруби через неминучу втрату давнього сервітутного права, що забезпечувало користування лісами й пасовищами на поміщицьких землях. Інститут сервітутів вів своє походження з часу входження України до Литовської держави. Пізніше сервітутне право було підтверджене російським урядом після польського повстання 1863 р. Сервітути стали джерелом ворожнечі поміщиків і общинників. Траплялися випадки, коли господар продавав корову, щоб найняти адвоката для захисту сервітутних прав у судовому порядку.

По-третє, після указу від 9 листопада земські агрономічні сили в повітах вимушені були перейти на обслуговування землевпорядних господарств, куди спрямовувалися фінансові засоби держави, що викликало незадоволення і громадськості, і селянства. У 1903 р. витрати на агрокультурні заходи становили 54% аграрного бюджету, а в 1908–1909 рр. – тільки 15%94. Цікаві факти з цього приводу навів у засобах масової інформації Мінін, котрому довелося попрацювати дільничним агрономом. У Полтавській губернії із загальної кількості показових полів близько половини було закладено в землевпорядних господарств. Тут же було відкрито 37% усіх прокатних станцій, організовано 36% курсів і читань на агрокультурну

тематику. Кількість же землевпорядних господарств у губернії напередодні війни ледве досягла 12,5%95. Отже, для переважної більшості селян держава була нічим іншим, як мачухою.

По-четверте, селяни стримано ставилися до урядової аграрної програми через нав’язування їм переважно хутірської форми землевпорядкування. У більшості регіонів України остання не відповідала ні природним, ні економічним умовам існування сільського населення, ні історичним традиціям. Сам П.Столипін говорив, що «хутірське розселення цілковито залежить від умов водопостачання». Без води

встепових, а подекуди й лісостепових районах хутори були нежиттєздатними. За наявності одних тільки колодязів вони могли ледве животіти. Хуторизація без потужних зрошувальних систем у посушливих степових районах тільки посилювала домінування зернового господарства, що неминуче вело до прискореного виснаження ґрунтів. До того ж українські села часто налічували більше тисячі дворів, через що найвіддаленіші поля знаходилися від садиб на відстані 15–20 км. Останнє створювало так звану проблему далекоземелля, що надто ускладнювало проведення сільськогосподарських робіт для тих подвірників, які обирали відрубну форму господарювання, продовжуючи жити в селі.

Хоч би як це парадоксально на перший погляд, противниками хутірської форми землевпорядкування були заможні господарі, які належали до колишніх державних селян. Їхні поселення в Ізюмському, Валківському та деяких інших повітах Харківщини налічували до тисячі й більше дворів. В одноосібному володінні тут перебували просторі садиби, що часто в кілька разів перевищували розміри польової земельної ділянки й розташовувалися поруч. Їхня загальна земельна площа становила у різних господарів від 2 до 6 десятин. Значна їх частина створилася з «колишніх вільних військових людей славних козацьких часів, так званих черкас». Тут стояли великі хати, а на дворищах – різноманітні господарські будови: кілька сараїв, простора клуня, комори тощо. Все це було огороджене високим парканом. У більшості селищ селяни культивували сади промислового значення, що мали другу після хліборобства статтю доходу в бюджеті селянської сім’ї. Такі господарства створювалися протягом кількох поколінь. Їхні власники навіть слухати не хотіли про переселення на якісь там хутори чи відруби, їм вигідніше було залишатися

вселах і займатися не тільки землеробством, а й реалізацією овочів і фруктів на ринках Донбасу. В Ізюмському повіті, наприклад, на один двір припадало в середньому 5,7 десятини надільної землі. Разом з купленими ділянками це становило 10–15 десятин орної землі96.

Були й інші причини стриманого ставлення селян до хутірської форми господарювання. За твердженням дослідника цієї проблеми О.Вітюгова, «дуже слабке хутірське розселення на Чернігівщині стало наслідком низького рівня меліорації у північних повітах губернії, відсутності достатньої агрономічної і фінансової допомоги з боку держави, зрештою, навіть «психології українця, який не любить поспішати»97. Часто заможні селяни не бажали перебиратися на хутори й через інші міркування. Після указу від 9 листопада розпочалося скуповування земельних ділянок, укріплених за тими, хто залишив общину й подався з села. Такі наділи скуповували селянські багатії, які не обробляли цю землю, а негайно здавали в оренду й продовжували проживати в селі. До цього варто додати й те, що відрубна

38 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

форма господарювання багато в чому переважала хутірську. Обстеження урядовцями зразкових землевпорядкованих господарств виявило, що у відрубників краще вирішене питання щодо сівозмін, вища врожайність зернових культур тощо. Надто великою виявилася і різниця щодо участі в кооперативному русі: у відрубників – 64,1%, у хуторян з виселенням – 25,8%, хуторян без виселення – 23,8%98.

По-п’яте, реформа призвела до прискореного обезземелення селянства, появи величезного контингенту безробітних, різкого загострення соціальних відносин. Напередодні Першої світової війни засоби масової інформації повідомляли, що ніколи не було такої кількості переселенців до Азіатської Росії і зворотного повернення значної частини цього потоку, що посилило незадоволення в селянському середовищі.

Отже, низка чинників економічного, соціального й духовного характеру визначали стримане ставлення українського селянства до столипінського землевпорядкування.

Попри ці та інші явища, що гальмували процес землевпорядкування, кількість тих, хто залишав общину, зростала. Мотиви виходу були різноманітні, а часто й суперечливі. Покидали общину найперше ті, кому стало вигідно закріпити землю

вособисту власність. Тут і бажання зберегти за собою наділ, особливо в кого було більше землі, і намір ліквідувати його невдовзі чи здати в оренду, щоб переїхати до міста, переселитися в Азійську Росію. Тим більше, що ціни на землю в українських губерніях були надзвичайно високі. Подвірники Полтавщини й Київщини, наприклад, продавали свої смуги за ціною близько 300 руб. за десятину, а в Азійській Росії могли придбати ділянки на банківських землях за ціною в кілька разів нижчою. Найчастіше укріплювалися середні прошарки села. Малоземельні активніше залишали общину, щоб вигідніше продати укріплену ділянку або взяти позику99.

Руйнування общини прискорилося після 14 червня 1910 р., коли набрав чинності новий закон про селянське землеволодіння, який викликав обурення більшої частини громадськості. Згідно з ним, усі селища, в яких не було переділу землі, визнавалися такими, що прийшли від общинного до спадкового (дільничного або подвірного) землеволодіння100. За рахунок цієї акції законодавчого характеру кількість землевпорядкованих господарств в імперії формально зросла на 3543 тис. Одним розчерком пера, за шаблоном правлячих кіл, не поцікавившись ставленням народу до цього заходу, мільйони селян були переведені в розряд індивідуальних власників101, – заявив у Державній раді С.Вітте.

Бюрократичні методи впровадження нової аграрної програми викликали гостре незадоволення в суспільстві, були піддані осуду з боку багатьох публіцистів, частини членів вищих законодавчих установ. Останні звернули увагу на те, що «уряду для доказу життєвості реформи необхідні вражаючі цифри створених одноосібних господарств». Для цього використовували відповідні кадри землевпорядників, що часто не мали жодного зв’язку з тим чи іншим повітом. Всіляко намагаючись вислужитися перед своїм начальством і заслужити нагороду, ці пани й розгорнули землевпорядну роботу. «Поступово, – зазначав член Думи, історик Мельгунов, – уся місцева адміністрація перетворилася на землевпорядників, усякі їхні прямі обов’язки відсуваються на задній план, і вся службова кар’єра ставиться

впряму залежність від обсягу виконаної ними роботи в сфері землевпорядкування.

Будь-яка розумна критика, заклик до обережності та скарги населення на беззаконня в цій сфері діяльності або подавляються адміністративним впливом, або розглядаються як крамола»102.

Товариш керуючого ГУЗіЗ О.Ріттіх у своїй промові в Думі 9 червня 1913 р. визнав наявність випадків «безладдя» під час землевпорядних робіт і характеризував їх як дуже небажані та сумні явища. Водночас Ріттіх намагався дискредитувати противників руйнування общини й применшити масштаби адміністративного тиску. За його словами, джерелом усяких негараздів було небажання визнати закон, що надавав право одній частині населення на землевпорядкування, коли інша частина не давала на це згоди. Ріттіх нагадав, що в перші роки землевпорядкування йшло переважно на банківських і казенних землях і примусове начало було відсутнє. І тільки в останні чотири роки цей процес активно розгорнувся на селянських надільних землях. А за ці роки трапилося, мовляв, усього-на-всього 38 випадків масових заворушень, з них 12 – з тяжкими наслідками. Водночас він змушений був визнати, що в землевпорядних комісіях було оскаржено до червня 1913 р. 10 690 справ103.

Під тиском масового незадоволення методами землевпорядкування уряд врахував деякою мірою настрої селян, і 29 травня 1911 р. з’явився новий закон про землевпорядкування. По-перше, закон допускав спільне розверстання так званих рівноправних земель, до яких було віднесено і надільні землі, і куплені товариствами селян і сільськими громадами, і придбані окремими господарями. По-друге, уможливилися виділи окремих селищ за клопотанням простої більшості домогосподарів (замість двох третин за старим законом). Зрештою, більш прийнятними для населення були форми землевпорядкування, що мали за мету усунення зовнішнього черезсмужжя. Внаслідок цих юридичних новел робота з розмежування «однопланних громад» посіла перше місце серед інших видів землевпорядкування, тоді як до цього попереду були відруби. «Незважаючи на те, що створення одноосібних володінь, – констатував харківський часопис, – як і раніше, становить головне завдання аграрної реформи, життя бере своє, і землевпорядному відомству все більше доводиться спрямовувати свою увагу в бік так званого групового землевпорядкування»104.

Слід зазначити, що водночас з реалізацією нової аграрної програми правлячі кола готувалися до великої європейської війни. Для слабкого державного бюджету зростаючі витрати на армію і флот, меліорацію земель у поліських зонах, зрошення посушливих степів і переселення селян до азійських регіонів імперії були непосильними. До 1913 р. для переселення 5011 господарств Полтавської губернії на хутори було надано позику на загальну суму 548 404 руб. На одне господарство припадало 109 руб., в основному для перенесення будинку та господарських споруд105. У низці випадків фінансова допомога становила 150–200 руб. Приблизно стільки ж мусив витратити й хуторянин, але таких грошей у нього, як правило, не було. Значна частка селян не отримала жодної допомоги.

Украй обмежені можливості державної казни можна прослідкувати на прикладі безпосереднього межування землевпорядних робіт. На аналогічні заходи в інших країнах Європи витрати на одну десятину землі становили кілька десятків рублів, а в Російській імперії – тільки до 4 руб.106 Остання цифра свідчить про

40 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

формальний, почасти навіть паперовий характер землевпорядкування, що привело в низці випадків до появи повітів-рекордсменів. Про це, зрештою, доповідав думцям 9 червня 1913 р. згаданий вище Мельгунов. Розташована в Поволжі Самарська губернія йшла попереду інших за кількістю общинників, які укріпили свої наділи. Зокрема, в Самарському повіті кількість укріпленців досягла, за даними офіційної статистики, на 1 жовтня 1911 р. 39,5% від загальної кількості общинників. Проте цифри щодо організації одноосібних господарств виявилися переважно паперовими. Центральний статистичний комітет перебував у структурі Міністерства внутрішніх справ, яке відповідало перед монархом «за спокій у державі», а тому не мало наміру надавати правдиву інформацію громадськості. Здійснена Самарським земством перевірка виявила, що із 90,6% укріпленців повіту, що володіли землею черезсмужно, на відруби виділилося 6,5%, на хутори – 2,9%, а в абсолютній цифрі – 241 господарство. Решта селян-укріпленців зберегла свої зв’язки з общиною, їхні землі залишилися розкиданими смугами й смужками на общинних полях, їхня худоба продовжувала випасатися на общинних вигонах, їхні хати й надалі залишалися в селах. Стало навіть набагато гірше, оскільки община втратила можливість регулювати черезсмужжя. «Єдине гарантоване право, – обурювався Мельгунов, – котре указ від 9 листопада 1906 р. дав до цього часу – це право селянина продавати свої наділи та відправлятися на всі чотири сторони світу»107.

Не маючи достатніх фінансових і технічних засобів, уряд пішов по лінії найменшого опору. Землевпорядна практика в Україні дедалі частіше зверталася до відрубної системи, коли селянин залишався зі своєю садибою на старому місці, а його польова ділянка версталася у відруб на значній відстані. Користування лісовими пасовищами, сіножатями й вигонами залишалося таким же, як і до землевпорядкування. У кращому разі зменшувалося черезсмужжя, але віддалені від садиби землі залишалися недоторканими.

За вісім років від початку аграрної реформи, тобтодо 1 січня 1915 р., 5 793 540 домогосподарів у 47 губерніях європейської частини Російської імперії порушили клопотання про землевпорядкування. Близько 48,6% клопотань стосувалися індивідуального землевпорядкування, а 51,4% – групового. Найчисленнішими були клопотання господарів у Харківській губернії – понад 73%. За зазначений період землевпорядними комісіями було оформлено справи щодо 3 509 500 дворів, а роботи з безпосереднього розмежування було виконано для 2 536 326 дворів на земельній площі майже 22 млн десятин. В остаточному варіанті було облаштовано понад 1966 тис. домогосподарів, що становило близько 34% усіх порушених клопотань108.

Важко встановити кількість землевпорядкованих хуторів, оскільки вони свідомо відображалися офіційною статистикою, як правило, разом з відрубами. В українських губерніях кількість хуторів і відрубів на 1 січня 1915 р. була такою: на Катеринославщині – 74 495, або 26% від загальної кількості селянських дворів,

Харківщині – 71 333 (17,8%), Херсонщині – 59 689 (18,4%), Полтавщині – 42 909 (8,7%), Волині – 35 836 (11,1%), Київщині – 32 877 (7,8%)109. М.Огановський припускав, що до 1912 р. хуторів загалом було не більше 8%. За його даними, наприклад, у Новгород-Волинському повіті Волинської губернії на 5,5 тис. відрубів хуторів виявилося тільки 867110.