Материал: Економічна історія України том 2

позиції в загальноімперському експорті збіжжя (майже 50%) й випередила за його вивозом США та балканські країни.

Важливе місце у вивозі за кордон продовжували посідати продукти тваринницької галузі. У кілька разів порівняно з попередніми роками зріс експорт худоби, найбільше якої постачалося з Київської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній. Водночас на європейські ринки відправлялося й м’ясо великої рогатої худоби. Особливим попитом користувалася яловичина зі Слобожанщини, яка вирізнялася «скороспілістю і ніжним мармуровим кольором». Проте експорт цього товару часто мав епізодичний характер через нестачу, а то й повну відсутність необхідного холодильного обладнання як у місцях забою тварин, так і на залізничному й морському транспорті.

У зв’язку з занепадом вівчарства його продукція задовольняла в основному потреби внутрішнього ринку. Однак і на зовнішні ринки продовжували вивозити овечу вовну, бринзу, сир тощо, хоч і в значно менших обсягах. У той же час зросла роль свинарства у продажу за кордон м’яса. Причому Наддніпрянська Україна стала головним експортером свиней із Російської імперії. Ринками збуту останніх були переважно Польща, Англія та Німеччина.

Суттєво збільшився вивіз продукції птахівництва. За 1901–1910 рр. загальний експорт домашньої птиці з країни зріс на 70%, а для перевезення курячих яєць тільки залізницями необхідно було близько 25 тис. вагонів щорічно149.

На початку ХХ ст. посилився вивіз промислових товарів і сировини, зокрема, цукру, спирту, марганцевої й залізної руди, гасу, вугілля, рейок, лісоматеріалів. Найбільше у цій групі експортувалося цукру. Так, за період з 1 вересня 1911 р. по 1 вересня 1912 р. з Російської імперії через українські сухопутні митниці та одеський порт в Австро-Угорщину, Болгарію, Німеччину й Туреччину його було відправлено майже 6 млн пудів150. Однак загальний вивіз продукції промисловості залишався незначним порівняно з сільськогосподарським експортом, що становив понад 80%.

АсортиментпривізнихтоварівзалишавсяпрактичнонезміннимзкінцяХІХст. Перші місця посідали метали та вироби з них, текстиль, готовий одяг і галантерея. При цьому порівняно з попереднім періодом частка України зменшилася як у загальноімперському, так і світовому імпорті.

Під час передвоєнного економічного піднесення з Наддніпрянської України направлялося більше товарів (у вартісному вираженні) на всеросійський ринок, ніж на зовнішній. У середньому за 1909–1911 рр. з українських губерній було вивезено товарів на суму майже 800 млн руб., з яких на внутрішній ринок припадало більше половини – 420 млн руб. За даними 1913 р., в економічному обміні між Україною й іншими регіонами імперії на першому місці був цукор, вивіз якого становив понад 260 млн руб., далі йшли хлібопродукти – 250 млн руб., вугілля і метал – 160 млн руб.151 Найбільше ввозилося мануфактури та продукції промислового машинобудування.

На західноукраїнських землях продовжували розвиватися всі види торговельної діяльності. Основою періодичної торгівлі залишались ярмарки. У Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті щороку відбувалося близько 1 тис. ярмарків. Найбільші з них проходили у великих торгово-промислових центрах.

52 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Постійно зростала кількість базарів, які відбувалися один-три рази на тиждень. Як правило, вони збиралися в окружних містах, а також там, де розвивалися солеварні та інші ремісничі промисли. Щоденні базари функціонували лише у Львові. Як і в підросійській Україні, на них продавали переважно харчові припаси, продукцію тваринництва та кустарні вироби.

Дедалі вагомішою ставала стаціонарна торгівля, найбільшим центром якої був Львів. За 1870–1911 pp. кількість осіб, зайнятих у постійній торгівлі міста, збільшилася з 1,9 до 3 тис. Загалом у Східній Галичині в 1902 p. налічувалося 45,5 тис. стаціонарних торгових підприємств152. Поступово розвивалися прогресивні форми товарообміну й у Закарпатті та на Буковині.

Зовнішньоекономічні зв’язки західноукраїнських земель, як і раніше, спрямовувались на Західну Європу та Наддніпрянську Україну. В Австро-Угорщину й Німеччину вивозилося чимало продукції тваринницької галузі, зокрема, худоби, пригнаної з українських губерній Російської імперії. Також експортувалися продукти вівчарства, птахівництва, необроблена шкіра, жири й масло. Водночас на захід відправляли велику кількість місцевої сировини – нафтопродуктів, озокериту, деревини, харчової та калійної солі. Головними статтями вивозу до Наддніпрянської України залишалися лісоматеріал і продукція деревообробки. Загалом напередодні Першої світової війни в експорті західноукраїнських земель сировина становила понад 90%. Імпорт краю складався переважно з фабрично-заводських виробів: сільськогосподарські машини, залізо, текстильні й галантерейні товари, одяг, аптекарське приладдя тощо.

Отже, на початку ХХ ст. розвиток українських земель, які входили до складу імперій Романових і Габсбургів мав як спільні, так і відмінні риси. У внутрішній торгівлі були поширені одні й ті ж форми товарообміну (стаціонарні заклади, ярмарки, базари), а зовнішню торгівлю характеризував експорт продуктів сільського господарства, сировини й напівфабрикатів та імпорт готових виробів, що своєю чергою не сприяло створенню в Україні цілісного господарського комплексу. З другого боку, Наддніпрянська Україна в означений період стала одним із найбільш економічно розвинутих регіонів царської Росії й активним учасником світового продовольчого ринку, тоді як західноукраїнські терени залишались на периферії Австро-Угорщини.

9. Розвиток міст

В умовах економічного прогресу наприкінці ХІХ – на початку XX ст. швидко зростали українські міста, створювалися нові промислові центри. У 1897 p. міські жителі України становили близько 13% загальної чисельності населення. Кількість міст з населенням до 10 тис. скоротилася майже вдвоє. Тут проживало лише 11,8% міського населення. При цьому подвоїлася кількість порівняно великих і середніх міст. У 1897 p. в Україні було 4 великих міста: Одеса (403,8 тис. жителів), Київ (247,7), Харків (173,9), Катеринослав (112,8 тис. жителів). У них сконцентрувалося 35% міського населення. Більше ніж половина міських жителів України, як і раніше, проживали в невеликих містах з населенням до 50 тис. осіб у кожному153.

54 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ХХ ст. особливою притягальною силою відрізнялися саме значні міста, які вже склалися, а також молоді промислові центри. Причиною зростання чисельності міського населення було зростання промисловості і торгівлі157.

У 1900 р. в Придніпровському регіоні, головним центром управління гірничодобувної промисловості якого був Катеринослав, видобули 57,6% залізної руди, виплавили 51,7% чавуна, виробництво продукції з металу і криці становило 53,7% від загальних показників в Російській імперії. На початку ХХ ст. Катеринослав вже належав до сімки найбільших міст Російської імперії158.

Про темпи розвитку промисловості у місті свідчать такі цифри: якщо у 1880 р. в Катеринославі налічувалося 49 фабрик і заводів з обсягом виробництва 1,5 млн руб. і з кількістю робітників 572 людини, то у 1903 р. їх було вже 194, сумарний обсяг виробництва становив 21,5 млн руб., а кількість робітників сягнула 10 649159. Катеринославське промислове обличчя визначали не салотопні, воскобійні, миловарні або в кращому разі цегляні заводи, як у попередню добу, а гіганти промисловості, величезні підприємства, що скупчилися в самому місті й

унайближчих приміських зонах, визначаючи напрями подальшого географічного зростання Катеринослава. Поштовх успішному розвитку металургії дала сприятлива кон’юнктура – стабільні державні замовлення, переважно на матеріали для будівництва залізниці (потреба країни у нових залізничних шляхах сполучення створила певну штучність небачених успіхів обробної промисловості)160.

Первістком індустрії в місті став Олександрівський Південно-Російський завод Брянського товариства. Основний капітал цього товариства у 1900 р. налічував понад 12 млн руб. Завод на 1900 р. мав 5 домен, 140 коксових печей, 65 мартенівських, кілька комплектів прокатних станів, центральну електростанцію. В 1902 р. тут працювало близько 6 тис. робітників161. Залізо та хліб стали головними важелями економічного розвитку Катеринослава. Саме вони спричинили появу

умісті десятків магазинів та млинів. Значну роль в економіці міста відігравала і торгівля лісом, що сплавлявся з верхнього та середнього Подніпров’я. Найкращим свідченням економічних успіхів Катеринослава стала проведена у місті у 1910 р. Південно-Російська промислова, сільськогосподарська і кустарна виставка162.

Стрімко розвивалися міста Донбасу. Будувалися вони біля шахт і промислових підприємств. Серед перших населених пунктів краю, заснованих саме як промислові поселення, на початку XX ст. найбільш значними були Юзівка й Горлівка. Робітниче селище Горлівка формувалося як за лінійним способом (центральна частина), так і хаотично (робітничі райони). Від шахти простяглася головна мощена вулиця Конторська, яка вела до церкви. Паралельно головній проходила вулиця Поштова, а перпендикулярно – Десятинна, за якою влаштували ринковий майдан. За межами центру розміщувалися халупи для робітничого люду. Вулиці називалися лініями. Селище при ртутному заводі мало устрій, аналогічний Горлівці. Щоправда, головна будівля – садиба із садом управляючого – була віддалена від заводу, з його шкідливими викидами. У житловому масиві було п’ять двокімнатних кам’яних будинків із літніми кухнями, сараями, клунями. У кожному дворі було місце під садок, будинки – огороджені високими кам’яними парканами. Вулицю замостили щебенем. Ці житла призначалися для штейгерів, механіків, бухгалтерів. Ближче до рудника й заводу були розміщені 12 двоквартирних будинків для кваліфікованих

працівників – майстрів, машиністів, десятників. Некоронованим «ртутним королем Росії» почував себе О.А.Ауербах, абсолютний монополіст у своїй галузі. Авторитетний геолог, учений, підприємець, він став одним із ініціаторів З’їзду гірничопромисловців Півдня Росії, а з 1885 р. – директором-розпорядником «Товариства ртутного виробництва О.Ауербаха і К°».

На початку XX ст. робітниче селище навколо заводу директора-розпорядника Новоросійського товариства англійця Дж.Х’юза називалось Юзівка. Відірвати селянина від землі й створити з нього робітника, здатного тільки до найманої промислової роботи методом «батога і пряника», стало головною метою іноземного підприємця. Він будував пристойне житло для кваліфікованих робітників і спеціалістів, щедро оплачував їхню роботу, а в землянках і казармах жили заробітчани й чорнороби. Робітниче селище Юзівка невдовзі поглинуло найближчі населені пункти й промислові підприємства – рудники «Вєтка», «Смолянка», які з’єднувалися залізницею. Центром Юзівки була Торгова площа з шинком «Новий світ», кілька десятків лавок з товарами, базаром, дерев’яною будівлею цирку. На початку XX ст. місто забудовувалось за англійським зразком. Було розплановано паралельні 19 вулиць-ліній, котрі перпендикулярно перетиналися провулками – проспектами. В елітній частині селища були побудовані засклені, прикрашені вітражами будинки, де розміщувалися банки, друкарні, навчальні заклади, готелі. Вулиці були вимощені камінням, упорядковані, усю ніч освітлювалися електричними й газовими ліхтарями. За престижним центром були побудовані робітничі будинки – «четирьохрубльові» – бо за проживання платили щомісяця 4 руб. У цей період Юзівка являла місто з адміністративним, торговельним, культурним і релігійним центром, парком, літнім театром і ставком. Кількість мешканців досягала 70 тис., житлових будівель налічувалося понад 4,5 тис. Заводські споруди були оточені поселеннями, які робітники прозвали «шанхаєм», «собачівка», «нахабівка».

У підпорядкуванні Луганської гірничозаводської управи в 30 верстах від повітового міста Слов’яносербськ розмістилося селище Луганськ. З кінця ХІХ ст. розпочався процес перетворення його на місто. Розміщені там кам’яні церкви та 1,5 тис. будинків належали ливарному заводу. У селищі була школа, шпиталь, аптека, поштова контора, гірничозаводський музей, бібліотека, обсерваторія, поліція. Усе населення становило 10,5 тис. осіб. У вересні 1882 р. імператорським указом робітниче селище стало повітовим містом Луганськ, куди входило робітниче містечко Луганський завод з селищем Кам’яний Брід. Зі зламу століть, аж до 1914 р., характерним явищем стає певне облаштування й благоустрій центральної елітної частини робітничих селищ і міст, а також налагодження життя заможних, кваліфікованих верств їх мешканців. Умови життя більшої частини жителів промислових міст – некваліфікованих і низькокваліфікованих робітників – залишалися незмінно незадовільними163.

Помітну роль в економічному житті України відігравав центр Слобожанщини – Харків. До 1900 р. в цьому місті було побудовано потягобудівний і цукроворафінадний заводи та броварню. Однак криза збуту з 1899 по 1902 рр. та наслідки російсько-японської війни 1904–1905 рр. зумовили падіння виробничих показників. У 1911 р. кількість підприємств зросла до 102, які були здебільшого металообробними заводами. На той час у Харкові статистика зафіксувала 11 163 фабричних ро-