Материал: Економічна історія України том 2

Розділ 33

ЕКОНОМІКА ПЕРЕХІДНОЇ ДОБИ (1991–2010)

1. Етапи перехідної доби

Економічний розвиток України після здобуття незалежності був драматичним і суперечливим. Українська економіка на загал вписувалась у загальну схеми перехідних економік, які виникали на місці централізованих, ієрархічних, позаринкових економічних відносин, базованих на запереченні приватної власності, тотальній регламентації і контролі економічної діяльності з боку держави. Економічний розпад радянської системи, який розпочався ще до політичного розпаду СРСР, у незалежній Україні трансформувався в масштабний економічний колапс, що тривав до кінця 1990-х. Саме на тлі цього колапсу відбувалися радикальні зміни у відносинах власності, системі виробництва і розподілу. Саме в цей час постала нова суспільна верства – приватні власники. Надзвичайно швидко відбулися глибинні соціальні трансформації, внаслідок яких зник звичний соціально-економічний уклад зі звичним соціальним поділом. Відбулися серйозні зміни в системі поділу

праці, зросла соціально-економічна мобільність. Водночас українська економіка і суспільство в

цілому певний час перебували (і значною мірою перебувають досі) у стані «залежності від попереднього шляху» – за двадцять років незалежності не відбулося кардинальних зрушень в сфері основних фондів (їхній потенціал досі відновлюється), у виробничих інфраструктурах (вони майже не змінилися). Ринкова економіка переплітається зі зростанням державного контролю, економічна свобода – з бюрократичною централізацією, свавіллям чиновників, силових і фіскальних структур, вільний ринок – з перетворенням влади на джерело ренти, а корупції – на системну складову економічних відносин.

522 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Чи не найкритичнішою проблемою української економіки залишається злиття влади і бізнесу в химерний конгломерат, в якому бізнес здобуває прямий доступ до влади, а влада перетворюється на бізнес. Ідеться не про класичні форми лобіювання бізнес-інтересів через владні інституції (хоча й це не можна оминути), а про пряме зрощення цих двох складових, яке спочатку сприяло швидкій концентрації і збереженню основних виробничих фондів і активів, але так само швидко перетворило корупцію на системний чинник економіки. Тепер воно вже спотворює економічні механізми, створює сприятливе середовище для монополій та олігополій, душить малий і середній бізнес, негативно позначається на фінансовій системі, вбиває конкуренцію та інноваційний розвиток.

У документі НАНУ «Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави» цілком справедливо підкреслюється докорінна різниця між економікою Заходу і посткомуністичних країн у векторі розвитку. Економіка західних країн рухалася від дрібної приватної власності до великої, від вільної конкуренції і вільного ціноутворення до монополії та запровадження механізмів державного регулювання. Навпаки, максимально одержавлена й зарегульована економіка України повинна була рухатися у протилежному напрямі. Тому ключовим елементом ринкових трансформацій в Україні мусило стати розуміння їх інверсійного характеру порівняно з класичним процесом. Ця особливість не була врахована в рекомендаціях західних фахівців і реальних перетвореннях. Тому наслідки запроваджуваних урядом заходів часто були протилежними очікуваним1.

Якщо дивитися на економічну історію України крізь призму терміна «розвиток», можна виокремити три основних періоди.

Перший – 1992 – початок 2000-х рр. Це був період швидкого розпаду попередньої економічної (соціалістичної) системи і постання базових елементів нової – капіталістичної (ринкової). Початки цього процесу збіглися з глибокою соціальноекономічною кризою, стрімким скороченням виробництва, швидким зменшенням ВВП, гіперінфляцією, декласуванням цілих суспільних верств, спробами системних економічних реформ. Закінчення цього періоду збігається із економічною стабілізацією і початком відбудови економіки, завершенням процесу перерозподілу основних виробничих фондів, появою ринкової економіки, формуванням потужних бізнес-груп, масовим поширенням бідності, колосальною поляризацією у розподілі суспільного багатства, злиттям влади і бізнесу.

Другий період – початок 2000-х – 2008 рр. – це період економічного зростання, швидкого розширення внутрішнього ринку, кредитного буму, розквіту банківської системи, виходу українських бізнес-груп на міжнародні ринки, покращення соціальної ситуації, зростання доходів населення, перших спроб оновлення та реструктуризації основних фондів, подальшої концентрації власності й влади в руках найпотужніших бізнес-груп, остаточного оформлення основних олігархічних груп, подальшою інтеграцією української економіки в світову.

Третій період починається світовою фінансовою кризою 2008 р., яка не лише позначиласянаекономічномурозвитковіУкраїни(падіннявиробництва, скорочення доходів, криза банківської системи, девальвація національної валюти), а й виявила системні диспропорції в економіці: панування монополій, надмірну концентрацію капіталів і влади у руках олігархічних груп, залежність від експорту бюджетоут-

ворюючих галузей і їхню ж залежність від імпорту енергоносіїв, диспропорції в структурі виробництва і розподілу на користь великого капіталу, убивчу для економіки податкову систему, тотальну корупцію і систему патронатних зв’язків між владою і капіталом, катастрофічно низький рівень економічної свободи, низьку продуктивність праці.

Економічна криза гостро поставила питання щодо радикальних економічних реформ. Суспільний парадокс полягає в тому, що ці реформи мають здійснювати ті політичні агенти, які значною мірою є представниками економічних агентів, не надто зацікавлених у реформах – передусім великого бізнесу. Проте, саме вони мусять піти на певні економічні і політичні втрати, аби зберегти свою частку суспільного багатства і збільшити її в майбутньому.

А тим часом економічний розвиток України досі не привів навіть до того, щоб досягти загального економічного рівня 1990 р. Україна поки що здатна виробляти літаки і космічну техніку, якісну продукцію машинобудування, але цей ресурс, створений ще в радянські часи, наближається до критичної межі, коли він буде вичерпаний. Тоді Україна остаточно «зависне» десь між постіндустріальним і «третім» світом, перетворившись на економічну окраїну й об’єкт економічної експлуатації транснаціональних корпорацій.

2. Первісне нагромадження

Голосуючи за незалежність в грудні 1991 р., громадяни України керувалися‚ крім іншого‚ міркуваннями економічного характеру. Пропаганда прихильників виходу з СРСР обіцяла швидке економічне процвітання. Йшлося про те‚ що Україна посідала друге місце в СРСР (після Росії) за рівнем промислового та науковотехнічного потенціалу – і це відповідало дійсності. За окремими видами видобутку і виробництва республіка посідала перше, а за деякими – друге місце в СРСР і навіть в Європі (вугілля, сталь). Отже, забравши «своє» і припинивши забезпечувати «центр», вона швидко посіла б гідне місце серед європейських держав. Як орієнтир наводилися дані про виробництво і споживання в Німеччині, Італії, Франції і навіть Фінляндії*.

«Незалежність України, – йшлося у зверненні Президії Верховної Ради України, – враховуючи, що республіка виробляє 5 відсотків світової продукції, а її населення складає лише 0,8 відсотка жителів Землі, означає піднесення добробуту кожного громадянина. […]

Україна – на перших місцях в колишньому СРСР за виробництвом на душу населення зерна, цукру, м’яса, рослинної олії, молока, чавуну, сталі, прокату, труб, станків і т. п. Отже, за розумного господарювання у нас буде і хліб, і до хліба, і буде що сусідам запропонувати»**.

Економічний прогноз фахівців Дойчебанку‚ що обіцяв Україні одне з перших

*Ні – союзному договору!; Україна: європейська держава – за можливостями, московська колонія – в дійсності; Україна: європейська держава за можливостями, безправна колонія

вдійсності – назви листівок, поширюваних у жовтні – листопаді 1991. (Архів автора).

**Уважаемые соотечественники! (Листівка, поширювана від імені Президії Верховної Ради). Листопад 1991. (Архів автора).

524 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

місць серед республік СРСР за передбачуваним рівнем процвітання‚ активно рекламувався у суспільстві як дороговказ у світле майбутнє.

Зрозуміло, що в цій агітації замовчувалося або ігнорувалося те‚ що стало очевидним у перші ж місяці незалежності – наявність колосального воєннопромислового комплексу (1/3 від загальносоюзного)‚ тісно пов’язаного (близько 80% постачань) із загальносоюзною структурою виробництва‚ що вимагав величезних капіталовкладень; залежність від постачання енергоносіїв ззовні при жахливій енергоємності та застарілій технічній базі промислового виробництва (особливо у сталеливарній і хімічній промисловостях) – спрацьованість основних фондів становила на середину 1980-х 43%; відсталість матеріально-технічної бази і низька продуктивність сільського господарства (частка якого в національному доході 1991 р. становила 40%), відсутність управлінських кадрів і менеджменту‚ здатних діяти в умовах ринкової економіки. Що особливо важливо – населення призвичаїлося до державної опіки‚ егалітаризму‚ було виховане у дусі зневаги до приватної власності і права на приватний інтерес.

Економічна криза, яка у перші роки незалежності перетворилася на стрімкий обвал економіки‚ очевидно, розпочиналася значно раніше – ще в роки так званого застою. Розрив економічних зв’язків‚ втрата традиційних ринків збуту, стрімке скорочення попиту на продукцію воєнно-промислового комплексу тільки посилили кризові явища‚ які у будь-якому разі були неминучими.

Можливо, кризу можна було скоротити у часі політикою рішучих економічних перетворень (як це було зроблено у сусідній Польщі чи в Росії). Втім, сили‚ що втрималися при владі в Україні‚ були неспроможні на таку політику. З одного боку‚ промислово-аграрні касти управлінців радянських часів зосередилися на екстенсивній експлуатації державної власності в особистих інтересах‚ використовуючи бюджет як джерело викачування дешевих кредитів‚ державні підприємства – як засіб отримання ренти‚ а парламент – як місце лобіювання власних інтересів. З другого боку, найвище керівництво країни, тісно пов’язане з цими кастами‚ не наважувалося на радикальні заходи – «шокову терапію»‚ через яку пройшла більшість країн, що переходили від централізованої економіки до ринкової, і до якої радили вдатися експерти міжнародних фінансових інститутів. Як показав досвід сусідів (наприклад‚ Польщі)‚ «шокова терапія» вимагала політичної волі і готовності її авторів жертвувати собою – однак в Україні не знайшлося свого Л.Бальцеровича чи Є.Гайдара. До того ж, на відміну від Польщі‚ українське суспільство не було достатньо консолідованим‚ аби піти на неминучі жертви. Не виявилося харизматичного лідера‚ здатного висунути і підтримувати тих‚ хто мав волю та сміливість стати політичними камікадзе. Можна знову згадати й про слабкість і непристосованість управлінських структур (практично повністю скопійованих з радянських) до ринкових відносин‚ управлінський хаос‚ енергетичну залежність від Росії (що посилилася в результаті «енергетичної війни» початку 1993 р.)‚ фактичну відсутність приватизації‚ яка блокувалася лівими партіями та «червоними директорами».

Серйозним політичним гальмом для економічних реформ була боротьба між законодавчою і виконавчою владою 1990-х‚ яка, з одного боку, значно ускладнювала процес ухвалення економічних законів‚ а з другого – заважала їх реалізації на практиці. Якщо виконавча влада робила спроби реформ‚ їх негайно блокувала

влада законодавча, де «червоні директори» та колгоспне лобі успішно продавлювали вигідні їм рішення‚ забезпечуючи собі дешеві кредити і субсидії. Не варто, зокрема, забувати‚ що єдиного й найочевиднішого консенсусу між гілками влади було досягнуто в одному – бажанні максимально зберегти формальний державний контроль над економікою‚ який би дозволяв неформально перерозподіляти державну власність.

Не можна стверджувати‚ що у перші роки незалежності не робилося жодних спроб розробити й запровадити стратегію реформ. Уже в 1990–1991 рр. було ухвалено низку законів («Про зайнятість населення»‚ «Про банки та банківську діяльність»‚ «Про власність»‚ «Про бюджетну систему України»‚ «Про цінні папери та фондову біржу» і т. п.), які створювали юридичні передумови для ринкових реформ. Проте ці передумови не узгоджувалися з реальним перебігом справ в економіці‚ і головне – зі станом настроїв населення та можновладців. Ментально, за своїми звичками та суспільними інстинктами, способами соціальної поведінки суспільство переважно ще перебувало в плановій адміністративній економіці, де успішна приватна ініціатива ототожнювалася зі здатністю вкрасти й обманути державу. Саме тому практично всі стратегії переходу до ринку здійснювалися шляхом непослідовного запровадження елементів ринкової економіки й одночасного адміністративного втручання держави в економічні процеси, могутньої протидії лобістських груп у парламенті‚ здатних торпедувати будь-яке реформаторське починання, і пошуків усіх можливих шпарин у законодавстві для забезпечення швидких прибутків.

Найнаочнішийприклад– доляурядуЛеонідаКучми‚ єдиногопрем’єр-міністра часів Л.Кравчука‚ котрий відкрито заявляв про необхідність переходу до ринкової економіки. Хоча парламент і надав йому у жовтні 1992 р. надзвичайні повноваження на півроку‚ скористатися ними було практично неможливо – і сам термін повноважень був сміховинним‚ і суспільних передумов для реалізації реформ не було. Розроблений під керівництвом віце-прем’єра В.Пинзеника план реформ, який мав на меті різке обмеження пільгових кредитів‚ скорочення субсидій‚ контроль Національного банку за асигнуваннями‚ затвердженими парламентом‚ розгортання масштабної приватизації і введення жорсткої економії енергоносіїв, викликав справжню бурю в колах новоявлених «рантьє». Цей план фактично перекривав головні джерела доходів груп‚ що експлуатували державну власність в особистих інтересах. Парламент‚ де ці групи домінували‚ провалив його. Промисловофінансове лобі Донбасу‚ скориставшись невдоволенням шахтарів і спираючись на соціальну демагогію лівих‚ організувало влітку 1993 р. масштабний страйк і домоглося збільшення субсидій на виплату зарплати. На додаток президент Л.Кравчук‚ не витримавши тиску аграріїв‚ підписав указ про безлімітний кредит для сільського господарства. В.Пинзеник пішов у відставку‚ а слідом за ним – і Л.Кучма.

Утім‚ і самі реформатори досить часто були або непослідовними, або нерішучими у своїх діях. У серпні 1993 р.‚ намагаючись стабілізувати курс купонокарбованця відносно «твердих» світових валют‚ уряд, перебуваючи напередодні відставки Леоніда Кучми, запровадив примусовий продаж 50% валютної виручки підприємств і встановив фіксований курс для такого продажу в 5‚6 тис. крб. за 1 дол. США‚ після чого українська валюта різко знецінилася на вільному ринку (до