Материал: Економічна історія України том 2

526 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

кінця року за долар давали 30 тис. крб.). Це ще більше розігріло інфляцію. 1993 року річна інфляція сягнула рекордного рівня в 10 155%. Намагаючись упоратися з інфляційною катастрофою‚ держава прагнула адміністративними методами стримувати ціни – до 1994 р. вона директивно встановлювала 80% цін.

Намагання регулювати економіку за допомогою адміністративних методів поєднувалося з управлінським хаосом‚ що виник через відсутність чіткого розмежування функцій і повноважень різноманітних контролюючих і фіскальних органів за ненормально високої їх кількості – до середини 1990-х не менше 25 державних органів мали законне право здійснювати перевірки на підприємствах2.

Навесні 1993 р., за даними опитувань, проведених західними фірмами‚ що працювали в Україні‚ понад 75% респондентів назвали головною перепоною для нормального бізнесу постійно змінювані закони та правила‚ а також відсутність чіткого розмежування функцій між державними органами. Безперечно, все це призводило до корупції‚ яка проникала практично до всіх сфер життя суспільства – при цьому офіційної боротьби з нею не велося до жовтня 1995 р.‚ коли було прийнято перший закон про боротьбу з корупцією (до кінця 1990-х кількість законодавчих актів і рішень щодо боротьби з корупцією зросла до 52)3. Однак ухвалення юридичних актів про боротьбу з корупцією і реальна боротьба з цим лихом, як показав приклад України, – дуже різні речі.

Картина буде неповною‚ якщо не згадати конфіскаційну податкову політику держави. 1992 року було запроваджено податок на додану вартість – захід за умов економічного спаду вельми сумнівний, і як довів подальший досвід, корупційно небезпечний. Коли ж дійшло до податків на прибуток, почали обкладати й загальні обсяги операцій. Це призвело до того‚ що податки 1994 р. перевищували прибуток підприємців. Результат був очевидним – прибуткова економіка негайно сховалася в тінь – за різними оцінками‚ на 1996 р. від 60 до 75% операцій здійснювалося поза системою оподаткування.

Занепаду економіки сприяла й наявність цілого ряду монополій у державному секторі. В 1993 р. майже 40% промислової продукції в Україні виробляли підприємства-монополісти, які, зрозуміло, формально перебували у державній власності. Антимонопольні заходи держави‚ проведені у 1992–1993 рр. (створення Антимонопольного комітету та ухвалення закону про недобросовісну конкуренцію), були непослідовними і половинчастими – встановлений індикатор наявності монополії (контроль 35% виробництв певної продукції) був надто високий і дозволяв обмежувати лише 30% реальних монополій4.

Тим часом на уламках попередньої економічної системи розквітла рента, яка у 1990-ті рр. перетворилася на одне з головних джерел збагачення представників номенклатурного капіталізму та первісного нагромадження капіталу. Американський економіст А.Аслунд, який у 1990-ті рр. працював радником українських урядів, називав такі основні джерела доходів тодішніх «рантьє»: доступ до експорту промислової і сільськогосподарської продукції, а також енергоносіїв (нафти і газу)‚ доступ до державних кредитів і дотацій.

Однією з найприбутковіших галузей на початку 1990-х рр. був експорт продукції металургійної та хімічної промисловості. Купуючи її в Україні за внутрішніми цінами, що завдяки державному регулюванню не перевищували 10% від

світових‚ «рантьє» продавали її на зовнішніх ринках уже за світовими цінами. Доходи від таких операцій у 1992 р. сягнули 4‚1 млрд дол. США, або 20% валового національного продукту України5. Зауважимо‚ що того ж року ВНП в Україні скоротився на 16%.

Не менш прибутковим був доступ до транзитної торгівлі енергоресурсами‚ насамперед нафти та газу. Від Радянського Союзу Україна успадкувала колосальну газо- і нафтотранспортну систему, яка становила гігантський транзитний коридор на Захід (нагадаємо, що торгівля енергоресурсами була головною статтею експорту СРСР). «Труба» виглядала вельми переконливо: лише сама тільки газотранспортна система України складалася з 35 тис. км трубопроводів високого тиску і 12 підземних сховищ ємністю 30 млрд куб. м. Вартість газотранспортної системи в 1995 р. міжнародні експерти оцінювали у 22–28 млрд дол., а її пропускну спроможність – у 170 млрд куб. м газу на рік6. Водночас Україна, успадкувавши радянську модель витратної економіки, посідала шосте місце у світі за обсягами спожитого газу. Не менш потужною була й нафтова галузь: мережа нафтопроводів (включаючи такі гіганти‚ як «Дружба» і Придніпровський нафтопровід)‚ шість нафтопереробних заводів.

Держава на початку 1990-х рр. виявилася гранично неефективним менеджером в управлінні енергоресурсами та торгівлі ними – борг за енергоносії перед головними постачальниками (Росія і Туркменистан) сягнув захмарного рівня‚ особливо взимку 1993 р.‚ коли за чотири місяці ціни на газ зросли у 40 разів. Саме тоді у справу увійшли посередницькі організації, і було налагоджено схеми перепродажу газу та нафти‚ що приносили їх авторам колосальні прибутки.

Головним способом був перепродаж енергоносіїв. Природний газ‚ що купувався в Росії і Туркменистані за фіксованою ціною, до того ще й субсидованою державою‚ перепродувався за ціною вищою як в Україні‚ так і за її межами (у Польщі, Угорщині, Словаччині‚ наприклад) – останнє було ще вигідніше‚ оскільки не потрібно було сплачувати ціну транзиту‚ транспортування сплачувалося не грошима‚ а тим самим газом (25–30 млрд куб. м щорічно). При цьому реальний облік обсягів був фізично неможливий‚ отже‚ виникала можливість привласнювати невраховані обсяги і виручку від їх продажу (обміну) класти до кишені. Нарешті, саме тоді почали практикувати несанкціоноване відкачування газу*. При цьому‚ якщо виникала проблема боргу‚ держава покривала його за рахунок бюджету‚ формально виконуючи міжнародні торгові зобов’язання.

Подібна схема припускала своєрідний «розподіл праці»: потреби внутрішнього ринку енергоносіїв (передусім побутових і дрібних державних споживачів на зразок теплостанцій або житлово-експлуатаційних контор) забезпечувалися за рахунок внутрішнього добутку газу та нафти. Головні прибутки зароблялися на

* У серпні 2000 р. тодішній прем’єр-міністр України В.Ющенко в інтерв’ю третьому каналові українського телебачення визнав факти незаконного відбору газу, але наголосив, що це робилося без відома уряду. Див.: It’s a gas – funny business in the Turkmen – Ukraine gas trade. A report for Global Witness. – April 2006. – Р. 25. Колишній прем’єр-міністр В.Пустовойтенко в 2006 р. стверджував, що співвідношення технологічних втрат при транспортуванні газу і крадіжок становить «50 на 50». Див.: Пода В. Сколько газа воруют в Украине // Комментарии. – 2006. – 3 нояб. – С.4.

528 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

імпортній сировині та її перепродажу через фірми-посередники великим підприємствам, або через реекспорт. Звісно‚ реалізація таких масштабних схем була неможливою без прикриття з боку державних чиновників найвищого рангу.

У квітні 1994 р. уряд доручив нікому не відомій корпорації «Республіка» із статутним фондом у 4 тис. дол.‚ перереєстрованій за 4 місяці до цього рішення‚ здійснення бартерних розрахунків з Туркменистаном для покриття державного боргу за газ у 671 млн дол. (!)7. Більше того‚ «Республіка» отримала державну ліцензію на імпорт газу з Туркменистану. За якийсь час вона‚ як і варто було очікувати‚ «заборгувала» Туркменистану астрономічну суму‚ а уряд змусив банк «Україна» взяти на себе зобов’язання з виплати боргу – під державні гарантії8 (втім‚ варто зауважити‚ що значну частину газового боргу Туркменистану «Республіка» таки сплатила).

Важливим елементом схеми був бартер, який фактично унеможливлював контроль за розрахунками і прибутками. Наприклад, у згаданій угоді з Туркменистаном в азійську республіку постачалися телевізори українського виробництва за неймовірною на той час ціною в 1 тис. дол. США. Наводився і такий факт: у липні 2000 р. була проведена одна з найекзотичніших бартерних оборудок – поставлено до Туркменістану 12 млн калош9. Схему «Республіки» з деякими модифікаціями використовували практично всі енерготрейдери фактично до кінця 1990-х рр.

Такі ж оборудки здійснювалися у торгівлі нафтопродуктами. Один із перших і найгучніших економічних скандалів перших років незалежності був пов’язаний саме з перепродажем 8 млн т нафти‚ купленої державою у Росії за внутрішніми російськими цінами і перепроданої через приватні фірми-посередники вдесятеро дорожче здебільшого на Захід. Економічний ефект від перепродажів досягав астрономічних цифр завдяки так званим взаємним розрахункам або бартерним оборудкам‚ що дозволяли занижувати або завищувати розрахункову ціну на обмінюваний товар. За даними Служби безпеки України, в газовому секторі загальний фінансовий обсяг лише незаконного реекспорту газу на початок 2000 р. становив близько 100 млн дол. США10.

Практично всі великі стартові капітали‚ що з часом обросли могутніми активами у вигляді заводів‚ шахт‚ транспортних систем‚ банків‚ офшорних фірм тощо, мали прямий або опосередкований стосунок до посередницьких операцій з енергоносіями.

Справжнім лихом для економіки початку 1990-х рр. стала система державних замовлень (40–50% усієї продукції), що не давали підприємствам можливості самостійного виходу на ринок і державного контролю за оптовими та роздрібними цінами. Водночас державним підприємствам у промисловості‚ колгоспам і радгоспам у сільському господарстві надавалися (знов-таки для виконання держзамовлень) пільгові кредити і дотації‚ які замість регулятивної функції виконували роль скатертини-самобранки для керівників цих підприємств та близьких до них посередницьких фірм.

Кредити надавалися під 20% річних‚ тому за умов‚ коли місячна інфляція обганяла відсоток з кредиту в 2–5 разів найелементарнішим (і порівняно безневинним з погляду закону) способом заробітку була купівля-продаж валюти й повернення кредитів з відсотками державі з отриманням надприбутків на різниці курсів.

Утім‚ союз державних чиновників‚ банкірів та директорів підприємств передбачав й елементарну крадіжку державних кредитів‚ яку м’яко називали «нецільовим використанням». Відомий випадок‚ коли створена при Міністерстві енергетики фірма‚ отримавши держзамовлення на експорт електроенергії та безвідсотковий кредит у 8 млн дол. США‚ повернула державі 25% виручки‚ а решту «віднесла» до бартерних операцій. Майже третина кредиту пішла на «особисті потреби» засновників фірми та самого міністра11. За підрахунками Міжнародного валютного фонду‚ державні кредити українським підприємствам в 1992 р. становили 65%

ВВП‚ а 1993 р. – 47%12.

Дотаційна політика держави, яку подавали як спосіб «порятунку виробництва»‚ також була джерелом надприбутків українських «рантьє». За даними МВФ, дотації становили 8‚1% валового національного продукту 1992 р. і не менше 10‚8% – 1993 р.13 Природно‚ пільгові кредити і дотації в умовах спаду виробництва забезпечувалися друкуванням грошей‚ що призводило до катастрофічної інфляції і зростання цін‚ які знову ж таки намагалися спинити адміністративними методами та новими кредитами.

Після реформ середини 1990-х рр.‚ коли держава відмовилася від регулювання цін у цій сфері‚ джерелом надприбутків стала експлуатація дешевої робочої сили та дешевих енергоресурсів (за рахунок привласнення вугільних шахт, отримання майже дармової електроенергії чи дешевого газу), доступ до преференцій (наприклад, у вигляді податкових пільг і кредитів).

Спосіб первісного нагромадження, який склався в Україні (утім, як і в інших країнах колишнього СРСР), не передбачав реінвестицій. Очевидно‚ що використовуючи державну власність для надзбагачення‚ нувориші не поспішали вкладати кошти у виробництво‚ принаймні‚ у перші роки незалежності. «Первинний капітал» значною мірою йшов за кордон – і зрозуміло, що причиною були не лише жадоба чи недалекоглядність новоявлених капіталістів, а й відсутність нормальних умов для розвитку бізнесу‚ яка, у свою чергу, була однією з передумов неймовірно швидкого збагачення. За підрахунками іноземних і українських експертів‚ до середини 1990-х рр. з України було вивезено від 25 до 50 млрд дол. США (за офіційними даними, ця сума не перевищувала мільярда).

Фактично у перші роки незалежності державна політика в галузі економіки (чи відсутність такої) значною мірою сприяла створенню оптимальних умов для закладання підвалин масштабної тіньової економіки та збагачення новоявлених «рантьє»‚ що було б неможливим без сприяння вищих державних чиновників‚ фінансистів і директорів державних підприємств‚ котрі, власне, і склали кістяк «нової економічної еліти»‚ яка здійснювала «первинне накопичення». Ця ж «еліта»‚ використовуючи соціальну демагогію‚ пасивність населення та наявні у суспільстві негативні стереотипи щодо приватної власності, успішно організувала «антракт» в економічних реформах‚ блокуючи або нівелюючи їх через парламент і використовуючи як союзників ортодоксів з лівого табору. Одночасно відбувався процес акумуляції капіталів в руках тих, хто мав доступ до ренти.

Варто звернути увагу й на те‚ що програми економічних реформ‚ пропоновані на початку і в середині 1990-х рр., зокрема найбільш системна‚ розроблена за Л.Кучми, спершу за його перебування прем’єр-міністром (жовтень 1992 – вересень

530 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

2003)‚ а потім і президентом країни, успішно гальмувалися (повністю або окремі їх складові) саме доти‚ доки найдоступніші на той час джерела «стягування ренти» не було перерозподілено остаточно, а саме – до кінця 1990-х рр. Власне, тоді частина джерел отримання ренти (державні кредити й дотації) дещо втратила актуальність, оскільки первинний капітал було сколочено, і виникла потреба в його збільшенні‚ а отже, і в стабільній національній валюті, у створенні належних умов для приватної власності та збільшення інвестицій.

Частина «рантьє» тоді дозріла для певного варіанта ринкової економіки. Імпортно-експортні ігри з енергоносіями та продукцією промисловості і сільського господарства й надалі зберігали привабливість і надзвичайно високий рівень прибутковості‚ проте на цей час внаслідок світової економічної кризи 1998 р.‚ посиленого тиску з боку міжнародних фінансово-економічних інститутів і кредиторів виникла потреба «цивілізованішої» поведінки у цій сфері*. Отже‚ старі способи масштабного викачування коштів хоча і залишалися одним із базових елементів економічної практики, але потребували модифікації і принаймні імітації ринкового стилю.

Те‚ що відбувалося в українській економіці протягом майже восьми років‚ спостерігачі назвали «шоком без терапії». Економічна й соціальна криза тривали до кінця 1990-х‚ проте найкатастрофічнішими стали саме перші чотири роки незалежності. 1992–1994 рр. – це період прогресуючого падіння валового внутрішнього продукту України. Він скоротився, за одними оцінками, на 56%, за іншими – на 62‚5%‚ промислове виробництво – на 42‚1%‚ сільське господарство – на 24%. (При цьому слід враховувати‚ що незалежні експерти вважають ці цифри дещо завищеними‚ оскільки вони не враховують‚ наприклад‚ обсягів виробництва у величезному тіньовому секторі.) 1993 року кожне одинадцяте підприємство було збитковим‚ 1994 року – кожне п’яте14. У 1991–1999 рр. валовий внутрішній продукт скоротився на 59,2%, виробництво промислової продукції – на 48,9%, сільського господарства – на 51,5%, реальна заробітна плата і виплата пенсій зменшилися майже у 4 рази15. Обсяг державного боргу сягнув у 1999 р. 62, 8% ВВП, перетнувши критичну межу в 60%, встановлену міжнародними стандартами.

Падіння ВВП тривало й у другій половині 1990-х рр., але поступово уповільнювалось і на рубежі 1990–2000-х рр. зупинилося. Далася взнаки ціла низка чинників: надходження кредитів від іноземних держав та міжнародних кредитних

* Не варто забувати й про те, що перший етап первісного нагромадження та перерозподілу супроводжувався не лише масштабними зловживаннями і економічною злочинністю, а й суто кримінальними історіями, коли «учасники процесу» не гребували екстремальними методами – аж до фізичного усунення конкурентів. Найрезонансніші вбивства цього періоду: знищення у Донецьку президента ФК «Шахтар» і директора фірми «Люкс» А.Брагіна, відомого в певних колах як «Алік-грек» (загинув від вибуху на місцевому стадіоні разом з п’ятьма охоронцями у жовтні 1995 р., розслідування справи тривало 15 років, справу передано до суду лише у 2010-му); вбивство народного депутата України, одного з найвпливовіших бізнесменів і політиків Донбасу Є.Щербаня – разом з дружиною був розстріляний з автоматів в аеропорту м. Донецьк у листопаді 1996; убивство народного депутата, колишнього голови Національного банку, голови біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі В.Гетьмана – був застрелений у ліфті свого будинку в Києві у квітні 1998.