Материал: Економічна історія України том 2
33. Економіка перехідної доби (1991–2010) |
531 |
організацій, фінансовастабілізація, здобутажорсткою монетарноюполітикою, різке обмеження соціальних виплат, і головне – завершення процесів первісного нагромадження капіталів і перехід більшої частини економічно життєздатних активів в руки приватних власників. Наприкінці 1990-х рр. масштабна зміна форм власності набула незворотних форм – і це збіглося з початком економічної стабілізації.
3. Приватизація: перебіг і наслідки
Початок процесів приватизації був не дуже вражаючим. У 1992–1993 рр. розробляли моделі приватизації‚ прораховували економічний ефект‚ створювали її законодавчі основи. Українські економісти на чолі з віце-прем’єр-міністром В.Лановим розробили державну програму приватизації‚ яка за всіх її очевидних недоліків‚ викликаних відсутністю досвіду та поспіхом‚ створювала стабільну перспективу для формування основи ринкової економіки – приватних власників. Перші кроки приватизації були невпевненими, суперечливими і навіть драматичними. Вони здійснювалися в умовах стрімкого падіння виробництва, правового безладу, катастрофічної інфляції, наявності системи державних монополій і фактичної належності засобів виробництва вчорашній номенклатурі та господарській верхівці, Були повністю відсутні досвід у цій галузі‚ інфраструктура‚ кадри. Суспільство загалом ще ставилося до приватної власності з великим застереженням. За соціологічними опитуваннями, в 1994 р. 38‚4% респондентів негативно ставилося до приватизації великих підприємств‚ а 34‚2% не знало‚ що відповісти16. Нарешті, і це, мабуть, головне, існували потужні політичні чинники, які значно ускладнювали приватизацію. Передусім йдеться про директорсько-колгоспне лобі у Верховній Раді.
До середини 1992 р.‚ попри активний опір «лівих» у парламенті‚ в Україні були прийняті три закони і перша програма приватизації (загалом до 2002 р. таких програм було ухвалено 7, жодну не виконано). В Концепції роздержавлення і приватизації майна державних підприємств, землі та житлового фонду (ухваленій напередодні здобуття незалежності) йшлося про приватизацію як засіб досягнення багатоукладної соціально орієнтованої економіки. Згідно з Законом України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 4 березня 1992 р., головною метою приватизації мали стати «підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову національної економіки». Протягом 5–7 років форму власності мало змінити 60–65% майна державних підприємств. Ішлося щонайменше про 40 тис. середніх і 8 тис. великих підприємств. Головним гальмом приватизації, як вже згадувалося, були «ліві» в парламенті*.
За підрахунками британських політологів А.Вілсона і Т.Кузьо, у складі Верховної Ради 1990–1994 рр. перебувало 285 представників колишніх апаратних партійних та радянських працівників, керівників промислових підприємств, колгоспів і радгоспів, верхівки радянських профспілок17. Частина з них становила
* Термін «ліві» не має вводити в оману. Значну частину «лівих», поряд зі справжніми ідеологічно мотивованими комуністами і соціалістами складали представники промисловоаграрного лобі, які гальмували приватизацію і реформи із суто корисливих мотивів, забезпечуючи собі і своїм контрагентам сприятливі умови тіньової приватизації та стягування ренти.
532 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
основу «промислово-аграрного лобі», яке гальмувало економічні реформи і легальну приватизацію, використовуючи державний бюджет і державну власність як джерело стягування ренти, а Верховну Раду – як місце лобіювання поточних інтересів і соціальної демагогії, складовою якої було створення негативного суспільнополітичного іміджу приватизації.
Після виборів до Верховної Ради (які тривали з перервами від березня до кінця 1994 р.) позиції груп інтересу/впливу, які збагачувалися за рахунок експлуатації «загальнонародної власності», навіть зміцнилися. За підрахунками американських дослідників Р.Кравчука та В.Чудовскі, з 405 депутатів Верховної Ради 1994 року скликання* 156 однозначно висловлювалися проти приватизації в будь-яких формах, а 86 «не мали думки» щодо неї18. Це становило більше половини (59,8%) депутатських голосів.
У 1992–1993 рр. значною мірою через їхню протидію було приватизовано лише 3‚5 тис. підприємств, причому програму приватизації 1992 р. не було виконано, а 1993 р. – не було прийнято, 1994 р. – не було ухвалено. Восени 1994 р., вже за нового президента Л.Кучми було оприлюднено програму приватизації на 1995 р.‚ за якою планувалося передати у приватну власність 8 тис. середніх і великих і близько 20 тис. дрібних підприємств19. Але вже у грудні 1994 р. парламент під дружним тиском «лівих» фракцій і «червоних директорів» затвердив перелік 6 тис. великих і середніх підприємств‚ які не підлягали приватизації20, а наприкінці 1995 р. долучив до нього ще 2‚4 тис. Отже, фактично за межі програми «великої приватизації» вивели понад половину об’єктів оборонної промисловості‚ енергетики, транспорту‚ харчової та обробної промисловості‚ телекомунікацій. У травні 1995 р. Верховна Рада взагалі запровадила мораторій на приватизацію. Пакет законів про велику приватизацію, підготовлений за участі й значною мірою під тиском міжнародних кредитних інститутів, було заблоковано.
Сама приватизація тим часом відбувалася у формах‚ які, по суті, означали усунення від неї переважної більшості населення. Крім того, інфляція, відсутність коштів і твердої валюти (в Україні перехідною формою грошей були купонокарбованці), і фактична відсутність приватних власників унеможливлювали класичну грошову приватизацію.
Спочатку відбувалася так звана корпоратизація підприємств‚ перетворення їх на акціонерні товариства. Потім частина акцій цих товариств виставлялася на продаж. Одним зі способів експлуатації державних активів було передання основного пакета акцій, який залишався за державою, в управління приватним особам.
Досередини1990-хрр. найпопулярнішим бувперехідпідприємств увласність трудових колективів через оренду з подальшим викупом (коли викуп здійснювався поступово, як виплата кредиту) або безкоштовною передачею у власність‚ що було найефективнішим способом переведення підприємств у власність їх керівників. Юридичною мовою це називалося створенням колективних підприємств або акціонерних товариств. У народі це називалося словом «прихватизація».
* На кінець 1994 р. це був повний склад Верховної Ради – внаслідок змін у виборному законодавстві вибори відбувалися в два етапи, і Верховна Рада 1994–1998 рр. так ніколи й не досягла повного складу у 450 осіб.
33. Економіка перехідної доби (1991–2010) |
533 |
Уповільнення офіційної приватизації супроводжувалося накопиченням первинного капіталу за рахунок масштабної експлуатації державних коштів впливовими групами нових «рантьє». Як правило, це були все ті ж «червоні директори»‚ верхівка комсомольської номенклатури, частково нові підприємці‚ що дістали доступ до державної власності через приватизацію‚ власники посередницьких фірм (які особливо процвітали в енергетиці‚ торгівлі промисловою та сільськогосподарською сировиною)‚ банкіри (три найбільших колись державних‚ а тепер «акціонованих» інвестиційних банки – Промінвестбанк‚ банк «Україна» та Укрсоцбанк контролювали близько 76% державних кредитів)‚ державні чиновники та, нарешті, кримінальні елементи‚ що захопили той або інший сегмент «контрольованої» державою економіки.
Зрозуміло, не турбота про інтереси держави та її громадян була причиною гальмування приватизації «лівими» фракціями. Майже половина всіх державних підприємств до 1994 р. перебувала в «оренді» з правом подальшого викупу – вони не підлягали приватизації‚ проте фактично перебували у власності їхнього керівництва‚ яке або безпосередньо знаходилося у парламенті, або мало там опосередкований вплив через своїх лобістів. До реформ 1995–1996 рр.‚ і й певною мірою до початку 2000-х, державні підприємства залишалися чудовим засобом отримання дотацій і субсидій‚ левову частину яких також привласнювало або використовувало в своїх інтересах їхнє керівництво. Приватизацію гальмував і парламентський мораторій‚ що діяв до травня 1995 р. і зумисне затягування ухвалення пакета законів про приватизацію (в результаті вона регулювалася президентськими указами).
Усе ж у середині 1990-х рр. реформаторам в уряді вдалося запровадити комплекс заходів‚ що дозволили активізувати й упорядкувати приватизацію. Було розроблено стандартну‚ обов’язкову для всіх процедуру оцінки та продажу підприємств з чітко встановленими термінами (для малих підприємств процедуру спрощено)‚ створено мережу з понад тисячі приватизаційних аукціонів і з понад півтисячі представництв Фонду державного майна (ФДМ), який відповідав за технічне провадження приватизаційних заходів. Було підготовлено і реалізовано програму сертифікатної приватизації‚ що в ідеалі дозволяла залучити населення до приватизаційних процесів і таким чином розподілити частину державної власності на його користь. Значною мірою приватизаційну активність стимулювали міжнародні фінансові інститути (МФВ‚ Світовий банк).
Утім‚ створення юридичних й організаційних передумов не означало їх негайної реалізації на практиці. План приватизації 1995 р. вже звично не було виконано. До приватної власності перейшло 1‚8 тис. підприємств із запланованих майже 8 тис. Більш ніж у половині «приватизованих» великих і середніх підприємствах частка держави становила понад 50% (тобто вони, по суті, залишалися державними). Загалом програму приватизації на 1995 р. було виконано на 28‚4%21‚ при цьому приватизація набагато швидше відбувалася у будівництві‚ торгівлі та сфері громадського харчування (тобто там‚ де прибуток безпосередньо був пов’язаний зі швидким обігом коштів).
До опору в центрі додався спротив на місцях – місцеві органи влади і відомства або перешкоджали приватизації, або імітували її з уже згаданих причин. Широко використовувався метод симулятивної приватизації. Частина підприємств‚
534 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
особливо великих‚ переходила у власність «трудових колективів»‚ тобто де-факто до рук керівництва цих підприємств. Так звана колективна власність стала фіговим листочком‚ який використовували для прикриття справжньої суті того, що відбувалося – запровадження повного контролю за фінансовими потоками з боку керівництва підприємств за формальної відсутності права власності у його керівної верхівки. Водночас це право власності з часом могло таки з’явитися – нерідко подібні підприємства їхнє керівництво оголошувало нерентабельними (і навіть зумисно доводило до такого стану)‚ їхні акції знецінювалися‚ а потім їх скуповували ті ж таки керівники безпосередньо або через посередницькі структури. На думку аналітиків‚ подібну тіньову приватизацію застосовували практично на всіх великих підприємствах України. Приватизацію 1997 р. через оренду з викупом було призупинено‚ проте на той час практично все‚ що можна було привласнити у такий спосіб‚ уже було привласнено.
Особливою проблемою була приватизація у сільськогосподарському секторі (підприємства сільського господарства становили більше половини плану приватизації). Крім того‚ що ідея приватизації землі збурила жорсткий спротив «лівих»‚ а сама власність сільськогосподарських підприємств (колгоспів і радгоспів‚ переробних підприємств) дуже важко переходила до приватних рук окремих власників‚ зокрема, тих, хто її обробляв – фермерів (наприкінці 1995 р. фермерські господарства обробляли 1‚5% угідь22). У сільському господарстві «прихватизацію» з середини 1990-х рр. здійснювали через створення так званих колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) – здебільшого під їх прикриттям новоявлені «лендлорди» привласнювали майно колгоспів‚ радгоспів і сільськогосподарських підприємств. Так само, як і в промисловості, тут процвітала «оренда з викупом». Із 3‚7 тис. сільськогосподарських підприємств‚ запланованих до приватизації у 1995 р., до приватної власності (переважно у власність КСП) перейшло трохи більше половини – значна частина нових власників воліла знімати вершки під звичною колгоспно-радгоспною вивіскою за рахунок державних дотацій‚ «продавлюваних» аграрним лобі через парламент.
Гальмування приватизації як в центрі, так і на місцях мало сенс у двох головних випадках – перший, коли «орендовані» підприємства, номінально залишаючись державними‚ були практично власністю їх керівництва‚ другий – коли їх можна ще було використовувати для викачування з держави дотацій‚ субсидій
ідешевих кредитів (поєднання цих двох варіантів також мало сенс). У рамках першого варіанта методи збагачення реальних власників були різноманітніші – від набуття прав на управління «акціонованими» компаніями (через доступ до контрольного пакета акцій, що перебували у державній власності), чи незліченних суборенд до примітивного розпродажу майна та устаткування‚ «освоєння» фондів зарплат тощо. Другий припускав грубіші схеми‚ але вимагав міцнішого прикриття
ізв’язків «вгорі».
Враховуючи колосальний правовий вакуум у цій сфері‚ штучно створений протидією нових «рантьє» і частини «лівих», виникала ситуація практичної безкарності для тих‚ хто привласнював собі колосальні кошти‚ паразитуючи на державній власності. Чим масштабнішими були зловживання‚ тим складніше було знайти й покарати винних‚ якщо таке бажання і виникало (а це відбувалося лише за двох
33. Економіка перехідної доби (1991–2010) |
535 |
обставин – за небажання ділитися або за спроби грати у самостійні політичні ігри). З другого боку‚ можна припустити‚ що стягування ренти дозволяло найбільш далекоглядним «рантьє» акумулювати кошти для грошової приватизації.
Завдяки численним шпаринам у законодавстві створювалися сприятливі умови для зловживань у самому процесі приватизації. Певно‚ найпоширенішим було заниження реальної вартості приватизаційних об’єктів. У Києві, наприклад, оголошена балансова вартість нерухомості 1994 р. іноді сягала лише 2 дол. США за метр23. Справді виникали ситуації‚ коли об’єкти приватизували за ціною у десятки чи сотні разів нижче за їхню реальну вартість. Це дозволяло скуповувати приватизаційні об’єкти за безцінь.
Нерідко використовувався метод фальшивого банкрутства: керівники підприємства‚ контролюючи їхні фінанси‚ починали справу про банкрутство‚ після чого підприємство підлягало «санації» і подальшому продажу за безцінь. При цьому ініціатором банкрутства виступав кредитор‚ який був підставною особою керівників, а в ролі покупця збанкрутілого підприємства виступала структура‚ створена ними ж. Дуже симптоматично‚ що бум справ про банкрутство підприємств
у1990-і рр. збігається із прискоренням приватизації: якщо 1993 р. в арбітражних судах перебувало 38 позовів про банкрутство‚ а 1994 р. – 194‚ то вже в 1995 р. – 2 тис.‚ у 1996 р. – 2‚8 тис.‚ а в 1997 – 6‚7 тис.24 Звісно‚ не можна стверджувати‚ що всі ці справи стосувалися саме такої специфічної форми приватизації‚ проте можна припустити‚ що це мало місце і не як поодинокий випадок‚ а як поширена практика.
Численні факти «дешевих розпродажів» державного майна слугували чудовим приводом для контрзаходів з боку супротивників приватизації – згадуваний мораторій‚ зокрема‚ було запроваджено саме з огляду на неконтрольоване розбазарювання і нерівномірний розподіл державної власності при переході до приватних рук, і цей аргумент був неспростовним.
У1995 р. розпочалася масова сертифікатна приватизація. Її ідеологія полягала у рівномірному розподілі державної власності в руках нових приватних власників‚ якими‚ власне, мали стати всі громадяни країни. Якщо раніше участь
уприватизації забезпечувалася відкриттям депозитних приватизаційних рахунків
вОщадному банку України (фактично йшлося про компенсацію втрачених заощаджень)‚ то тепер було прийнято рішення про перехід до «паперової» приватизації. Було виготовлено близько 50 млн майнових приватизаційних сертифікатів, які мали розійтися серед громадян України. Згідно з урядовим планом, кінцевою датою отримання приватизаційних сертифікатів мав стати червень 1996 р. У засобах масової інформації розгорнулася масштабна освітня кампанія – з метою пояснити суть і механізм сертифікатної (ваучерної) приватизації.
Населення, яке досить пасивно спостерігало за привласненням державного майна, скептично поставилося до пропозиції стати власниками за допомогою сертифікатів. Процес їхнього отримання проходив повільно‚ тому довелося перенести кінцеву дату їхньої видачі на січень 1997 р. На додаток до іменних приватизаційних сертифікатів з середини 1996 р. почали видавати компенсаційні сертифікати – в рахунок грошових заощаджень населення‚ що «згоріли» в Ощадному банку взимку 1992 р. На відміну від ваучерних сертифікатів, їх можна було продавати. До кінця