Материал: Економічна історія України том 2

556 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

скомбінувати як економічні, так і адміністративні методи. Спроба закінчилася своєрідною «нічиєю».

Уряду Ю.Тимошенко‚ періодично прагнучи виправляти ситуацію за рахунок перерозподілу доходів‚ все частіше дорікали у популізмі та надмірному захопленні адміністративними методами в економіці. Ці докори були небезпідставними, хоча при цьому замовчувалося існування серйозної опозиції діям уряду у парламенті та в оточенні президента. Уряд також був заручником як щойно завершених президентських‚ так і майбутніх парламентських виборів. Логіка його дій диктувалася не економікою‚ а політикою як через загальну політичну ситуацію, так і через те, що його очолював діючий політик, для якого надзавданням було створення власного позитивного іміджу соціально орієнтованого політика.

Вельми неоднозначною була ситуація у соціальній сфері. З одного боку, «помаранчева влада» виявилася заручницею соціальних дій своїх попередників: за останні чотири місяці 2004 р. попередній уряд витратив 13‚5 млрд грн. додаткових бюджетних коштів на соціальні виплати (насамперед на пенсії)‚ але не заклав відповідних виплат на наступні роки. З другого боку, необхідно було виконувати власні передвиборні обіцянки‚ які за рівнем обіцяних соціальних благ анітрохи не поступалися передвиборній риториці опонентів. Уряд Ю.Тимошенко‚ виконуючи передвиборні обіцянки‚ підвищив мінімальну пенсію майже на 17% і мінімальну заробітну плату майже на 27%. Загалом зарплата в бюджетному секторі економіки зросла на 57%. Було запроваджено безпрецедентну виплату разової державної допомоги при народженні дитини, вона склала 8‚5 тис. грн. Цього вдалося досягти передусім завдяки радикальному збільшенню дохідної частини бюджету – порівняно з 2004 р. вона зросла на 51,6% – рекордна цифра часів незалежності. Зауважимо, що цей показник в 4,3 раза перевищував приріст номінального ВВП, який саме 2005 р. значно зменшився. Як зазначали українські аналітики, зростання дохідної частини бюджету відбулося головним чином за рахунок «разових джерел»71.

Усе це‚ крім короткочасного позитивного соціального ефекту та політичних дивідендів‚ призводило до серйозних втрат. Оскільки фінансові вливання торкалися переважно малозабезпечених верств населення‚ для яких надбавка до доходів означала збільшення можливостей для купівлі найнеобхіднішого‚ це призвело до викиду великої маси грошей на ринок продуктів і товарів першої необхідності. Зростання цін на продукти харчування й інфляції‚ яка до листопада 2005 р. становила 12%72‚ відбулося автоматично (щоправда‚ зростання цін та інфляція все одно відставали від зростання доходів).

За офіційною статистикою‚ в 2005 р. реальна зарплата зросла на 20‚3%‚ а в першому півріччі 2006 р. – ще на 20‚6% (з урахуванням інфляції/зростання цін)73. Скоротилася кількість населення‚ де подушні місячні витрати були менші від прожиткового мінімуму: в 2004 р. таких було 30 млн‚ в 2005 р. – 25 млн74.

З одного боку, це створювало чи-то реальне зростання доходів‚ чи-то його ілюзію‚ з другого боку, значно розігрівало бюджет: питома вага державних витрат‚ передусім пов’язаних зі змістом бюджетних сфер і соціальних програм, зросла до 44% від валового національного продукту‚ тобто рівня найбільших постіндустріальних економік Західної Європи. На думку зарубіжних експертів‚ це вносило небезпечний дисбаланс до розвитку економіки75. Всередині уряду постійно виникали

тертя з приводу бюджетної політики: міністр фінансів В.Пинзеник виступав проти диспропорцій‚ які перетворювали бюджет на заручника надмірних соціальних обіцянок‚ глава уряду вимагала виконання передвиборних зобов’язань.

Водночас в країні розпочався кредитний бум. Лише у 2005 р. кредити фізичним особам зросли на 124%, тобто сягнули 6,6 млрд дол. США. У 2005 р. загальний обсяг кредитів юридичним і фізичним особам сягнув 122 млрд грн., у 2006 – майже 217, у 2007 – 385, у 2008 – 674 млрд грн.76. Масштабне кредитування, з одного боку, значно пожвавило споживчий ринок і сприяло зростанню добробуту, а з другого – стало однією з передумов майбутнього фінансового краху багатьох банків і серйозних проблем боржників. У кредитній політиці банків, яку радо підтримували споживачі, від самого початку був закладений серйозний дисбаланс. Банки брали дешеві короткотермінові кредити на зовнішньому ринку, тоді як на внутрішньому ринку в структурі споживчих кредитів переважали довгострокові, частка яких у 2008 р. сягнула 86% в споживчих кредитах і 92% в кредитах на придбання, реконструкцію та ремонт нерухомості. Політика запровадження фіксованого курсу гривні до американського долара заохочувала практику отримання кредитів саме

уцій валюті. І якщо у 2005 р. частка споживчих кредитів у цій валюті становила

35,6%, то 2008 – 65, 8% для фізичних осіб.

Ще однією негативною тенденцією став дисбаланс між темпами зростання доходів населення і зростанням ВВП – незалежно від політичної орієнтації уряду. Номінальні доходи населення у розрахунку на одну особу зросли у 2005 р. порівняно з попереднім роком на 36,0%, тоді як ВВП – на 2,6%, у 2006 р. – на 28,2%,

ВВП – на 7,0%, у 2007 р. – на 30,6% (ВВП – на 7,3%), у січні-травні 2008 р. – на 45,7%, ВВП – на 6,3%77.

Увересні 2005 р. В.Ющенко відправив у відставку уряд Ю.Тимошенко і низку своїх найближчих соратників, що хоча й посіли найвищі посади в державі, продовжували змагатися за перерозподіл влади. Виконувачем обов’язків голови уряду було призначено Ю.Єханурова. Попри повторний продаж контрольного пакета акцій «Криворіжсталі» – що можна було розцінити як показовий акт реприватизації, у жовтні того ж року було проведено зустріч В.Ющенка з представниками великого бізнесу.

Навесні 2006 р. відбулися парламентські вибори, після яких дещо несподівано для В.Ющенка та Ю.Тимошенко, котрі ніяк не могли домовитися про співпрацю,

уВерховній Раді виникла неприродна з ідеологічного погляду коаліція з Партії регіонів, яка представляла великий капітал, і комуністів із соціалістами, які нібито мали бути опонентами капіталістів. Створена ними антикризова коаліція і сформований нею уряд В.Януковича ввійшли в гостре протистояння з президентом, яке спровокувало новий раунд тотальної кризи влади і призвело до позачергових парламентських виборів у вересні 2007 р., на яких усі учасники змагались у неймовірних соціальних обіцянках.

Після цих виборів склалася досить непевна коаліція фракцій-прибічників В.Ющенка і фракції БЮТ, – вони створили коаліційний уряд під головуванням Ю.Тимошенко, який уже звично поринув у популістську політику боротьби з «олігархами» і «боротьби з бідністю». У першому випадку найвідомішою акцією уряду стало усунення посередників від постачання газу і перехід на прямі розрахунки

558 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

між Газпромом і Нафтогазом України. У другому – особливо резонансною акцією стала виплата компенсацій вкладникам радянського Ощадбанку – багато з них спромоглися отримати «Юліну тисячу», що, з одного боку, дозволило на короткий час полегшити життя мільйонам пенсіонерів, а з другого – перетворилося на піаракцію прем’єр-міністра.

Так само, як і у 2005 р., уряд Ю.Тимошенко значно посилив фіскальний тиск на бізнес, завдяки чому вдруге вдалося досягти чемпіонських показників з наповнення державного бюджету: за перші півроку 2008 р. доходи державного бюджету перевищували відповідні показники попереднього року на 51%78. Проте головне очікуване джерело внутрішніх надходжень до бюджету – приватизація – було фактично заблоковане.

2008 рік позначився новим політичним протистоянням уряду і президента, яке значно ускладнювало будь-які конструктивні дії в економічній сфері. Утім, з літа 2008 р. в Україні дедалі сильніше відчувалася дія світової фінансової кризи. У жовтні 2008 р. рухнув банківський сектор. Поштовх надала ситуація з цілком благополучним Промівестбанком, який у жовтні 2008 р. став об’єктом явно замовної інформаційної кампанії у стилі «чорного піару»79. Паніка вкладників, яка швидко набула масового характеру і призвела до втрати ліквідності Промінвестбанку, перекинулася на інші банки. Почалося масове вилучення коштів з банків населенням, наляканим публікаціями про світову економічну кризу, і великими вкладниками, включаючи самих банкірів. Це, в свою чергу, спровокувало різке зменшення інвестицій у реальний сектор. Почався масштабний відплив коштів в офшорні зони (у великому бізнесі) і масове переведення коштів у товари з високою ліквідністю (наприклад, у золото) чи в іноземну валюту з наступним виведенням її з обігу, спровокувавши надмірний попит на неї. Це призвело до різкої девальвації гривні, обмінний курс якої до долара США зріс з 5,5 грн. за долар до 10 на кінець 2008 р. Це, в свою чергу, призвело до радикального подорожчання кредитів і збільшення боргових кредитних зобов’язань для тих, хто брав кредити в іноземній валюті (а їх була більшість).

Фінансова криза, яка супроводжувалася вилученням коштів і різким зменшенням інвестицій, перекинулася на реальний сектор економіки. В листопаді 2008 р. обсяг промислового виробництва порівняно з листопадом 2007 зменшився на 24%, а в січні 2009 р. сягнув найнижчої межі у 65,9%. У 2008 р. вперше з початку 2000-х рр. рівень ВВП зменшився порівняно з попереднім роком (на 2,1%). Найпоказовішим був спад у будівництві – лише в столиці України зупинилося будівництво житла більше як на 80% об’єктів – місто «прикрасилося» бетонними коробками і каркасами, біля яких завмерли висотні крани.

Криза різко окреслила всі родові вади української економіки: наявність монополій, структурні дисбаланси, низьку технічну оснащеність виробництва у реальному секторі, залежність від зовнішніх джерел енергоносіїв і від експорту, несумірність соціальних витрат і продуктивності праці, надмірний податковий тиск, низький рівень економічної свободи, критичну залежність від політики, низьку ефективність фінансового сектора, колосальний рівень корупції, надмірна вага тіньової економіки (від 25 до 60% за різними методиками оцінки). З’ясувалося, що за п’ять років після «помаранчевої революції» фактично нічого не робилося

для реформування економіки, крім справді проривного вступу України до Світової організації торгівлі й ухвалення відповідних змін у законодавстві. Щоправда, трапилося це в рік початку фінансово-економічної кризи.

Вихід з кризи був значно ускладнений політичними негараздами, зокрема боротьбою між президентом і урядом, урядом і парламентською опозицією. Склалася ситуація, за якої уряд, контрольований Ю.Тимошенко, і Національний банк, підконтрольний президентові, вступили у суперечність. Розгорнулася боротьба за контроль над Національним банком (який за визначенням має бути установою, незалежною від політичної влади).

Тим часом перша хвиля кризи, яка тривала до осені 2008 до лютого 2009 рр. набула нової динаміки через черговий газовий конфлікт з Росією. У січні 2009 р. Газпром, вимагаючи сплати боргів за спожитий газ, припинив постачання газу в Україну і зменшив обсяги поставок до Європи, спричинивши паніку серед європейських газотрейдерів і урядів країн – споживачів російського газу (дійшло до спеціальних засідань Європарламенту і Єврокомісії з газових питань). З-поза лаштунків конфлікту знов з’явилася «Росукренерго»: в дискусіях довкола газового конфлікту з’явилася тема усунення посередників – формально на цьому наполягала і російська (президент Д.Медвєдєв) і українська (прем’єр-міністр Ю.Тимошенко) сторони. У сферу господарських стосунків обох сторін був втягнутий також В.Ющенко. Конфлікт завершився підписанням газових домовленостей з Москвою, які кожний з політиків трактував у свій спосіб: В.Ющенко назвав їх асиметричними (на користь Росії) і такими, що не відповідають національним інтересам80. У таборі Ю.Тимошенко, зрозуміло, наполягали на тому, що перехід на європейські ціни (450 дол. США за тисячу кубометрів, середньорічна ціна на 2009 р. – 228 дол. США) є вирішальним кроком до цивілізованих прозорих відносин на газовому ринку, крім того, згадувалося, що наявні запаси газу, купленого раніше за низькою ціною, дозволять пом’якшити наслідки зростання ціни. За оцінками незалежних аналітиків, домовленості не мали негативно вплинути на економічні показники України, але залишали надто широкі можливості для Росії в сенсі тиску на Україну і дуже обмежені – для України. Зокрема, залишалася небезпека впровадження Росією штрафних санкцій за недобір газу81 (в умовах кризи – цілком реальна перспектива). Газове питання й надалі залишалося проблемою не лише економічною, а й політичною. У квітні 2010 р. вже новий Президент України В.Янукович і президент Росії Д.Медвєдєв підписали у Харкові угоду, згідно з якою ціну на газ для України було зменшено на 100 доларів (економія, за словами В.Януковича, – 40 млрд дол. на 10 років). В обмін було досягнуто домовленості щодо продовження терміну базування Чорноморського флоту РФ у Криму на 25 років. Це викликало бурхливі пристрасті в суспільстві, але справді тимчасово дозволило зменшити тиск на українську економіку (хоч і вкотре відкрило шлях до відносно дешевих енергоносіїв, що обмежило перспективи пошуків енергозберігаючих технологій і структурних змін у реальному секторі).

Тим часом протягом 2009 р. криза в Україні перейшла в так званий пульсуючий режим (короткотермінові підйоми і спади), але почалося поступове піднесення макроекономічних показників. Щоправда, тепер орієнтир змінився: йшлося не про досягнення показників 1990 р., а про повернення хоча б на докризовий рівень.

560 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Урядові Ю.Тимошенко вдалося утримати банківську систему від краху різними методами – від введення прямого урядового управління банками (Промінвестбанк) до рефінансування (три найпроблемніші банки, пов’язані з реальним сектором) і обмеження повернення депозитів, стабілізувати національну грошову одиницю стосовно американського долару, не допустити гіперінфляції. 2009 р. став роком, коли криза досягла «дна» – ВВП скоротився цього року на 15,1%, річна інфляція сягнула 12,3%. У 2010 р. вже розпочалося покращення макроекономічних показників: за інформацією представників уряду, в першому півріччі 2010 р. ВВП зріс на 6,3%, на кінець року було зафіксовано зростання промислового виробництва на 10%, інфляція становила близько 9%82.

Усічні-лютому 2010 р. в Україні відбулися президентські вибори, внаслідок яких до влади прийшли В.Янукович та очолювана ним Партія регіонів. Протягом березня-листопада 2010 р. відбулася кардинальна реконфігурація влади.

Упарламенті було створено президентську більшість, яка обрала уряд на чолі

зМ.Азаровим. Було майже повністю замінено президентську вертикаль влади – голів обласних, міських і районних державних адміністрацій. На місцевих виборах в більшості регіонів України перемогла Партія регіонів та її союзники. Після рішення Конституційного суду України, яким скасовувалася політична реформа грудня 2004 р., Президент України набув повноважень, які дозволяють контролювати не лише власну владну вертикаль, а й силові та фіскальні органи, уряд, судову систему

ізначною мірою парламент.

Ця ситуація чимось нагадує перебіг подій середини 1990-х рр. з тією відмінністю, що тепер консолідація і зосередження влади відбулася за наявності потужних фінансово-промислових груп, які мають безпосереднє представництво у владі. З одного боку, це надає відповідні мобілізаційні можливості для реалізації антикризових заходів, з другого – доводить до граничної межі концентрацію влади і капіталу, коли інтереси великого бізнесу не будуть обмежені нічим, крім внутрішньої конкурентної боротьби та тиску ззовні (з боку міжнародних фінансових інститутів). У зв’язку з цим зберігається реальна можливість отримання надприбутків через економічно неефективні або малоефективні форми господарської діяльності. Небезпечною тенденцією є те, що частка таких видів діяльності в прибутках останнім часом зростає. За підрахунками В.Ланового, частка економічно шкідливих видів чистого доходу (політична рента, монопольний надприбуток, примусові та фіктивні збитки) у 2007 р. становила 54,7%, а у середині 2010 р. – 71, 9%83.

Варто звернути увагу й на те, що економічна нестабільність після «помаранчевої революції» супроводжувалася падінням індексу економічної свободи й інших показників, які фіксують умови економічного розвитку в країні*. У 2006 р. Україна посідала 99 місце в цьому індексові, у 2010 – 162 серед 179 країн, розташувавшись між Узбекистаном і Чадом84. Протягом 2000-х рр. найвищим показником України був індекс у 56,9% (2005), коли вона, залишаючись у категорії країн «в основному

* Індекс економічної свободи складається щорічно газетою The Wall Street Journal та Heritage Foundation (всесвітньо відомий аналітично-дослідний центр у Вашингтоні, округ Колумбія). Індекс складається за десятьма показниками: свобода торгівлі, бізнесу, податкова політика, фінансова свобода, урядовий контроль над економікою, монетарна політика, інвестиційний клімат, захист прав власності, рівень корупції, свобода трудових стосунків.